24 листопада 2020 р.Справа № 480/5249/19
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Бартош Н.С.,
Суддів: Подобайло З.Г. , Григорова А.М. ,
за участю секретаря судового засідання Щеглової Г.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Центральної військово-лікарської комісії Збройних Сил України на рішення Сумського окружного адміністративного суду (головуючий І інстанції Опімах Л.М., м. Суми) від 03.04.2020 року по справі № 480/5249/19
за позовом ОСОБА_1
до Центральної військово-лікарської комісії Збройних Сил України
про скасування висновку, зобов'язання вчинити дії,
Позивач, ОСОБА_1 , звернулась до Сумського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Центральної військово-лікарської комісії Збройних Сил України, в якому просила:
визнати неправомірною бездіяльність Центральної військово-лікарської комісії Збройних Сил України щодо відмови у зміні формулювання причини смерті солдата ОСОБА_2 "травма і причина смерті одержані в результаті нещасного випадку, ТАК, пов'язані з проходженням військової служби" (протокол № 2166 від 06.08.2018р.) на інше "травма і причина смерті солдата контрактної служби ОСОБА_2 , ТАК, пов'язана з виконанням обов'язків військової служби", оформленої листом від 09.08.2019 р. № 3716;
скасувати рішення Центральної військово-лікарської комісії Збройних Сил України, оформленого протоколом № 2166 від 06.08.2018 р., стосовно ОСОБА_2 , відповідно до якого "травма і причина смерті одержані в результаті нещасного випадку, ТАК, пов'язані з проходженням військової служби";
зобов'язати Центральну військово-лікарську комісію Збройних Сил України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про перегляд висновку ЦВЛК № 2166 від 06.08.2018 р.
зобов'язати Центральну військово-лікарську комісії Збройних Сил України скласти висновок про пов'язаність смерті військовослужбовця ОСОБА_2 під час виконання обов'язків військової служби відповідно до Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" та п. 21.5 "б" наказу Міністра оборони України від 14.08.2008р. № 402 про затвердження Положення "Про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України".
В обґрунтування позовних вимог вказує, що її син - ОСОБА_2 , 1993 р.н., був мобілізований до лав Збройних Сил України 31.05.2016 р. Під час строкової служби у в/ч НОМЕР_1 з ним було укладено контракт про проходження військової служби і надалі він продовжував її як солдат контрактної служби. Брав участь у бойових діях на Сході України та мав статус ветерана війни - учасника бойових дій. За своїм статусом, званням та посадою, умовами контракту солдат ОСОБА_2 мав право вільного пересування, проживання в орендованому житлі поблизу розташування підрозділу та право перебування поза розташуванням військової частини. На підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 № 125 від 24.05.2017 р. солдат ОСОБА_2 з 24.05.2017 року направлений у службове відрядження в розпорядження командира ОТУ "Донецьк" керівника АТО на території Донецької та Луганської областей в районі бойового призначення для виконання службових (бойових) завдань та безпосередньо брав участь в АТО, забезпеченні її проведення в захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення АТО на території Донецької області, зокрема, Добропільського району в районі с. Золотий Колодязь, де був тимчасово розташований його підрозділ, у зв'язку з чим відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 24 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" вважався таким, що виконував обов'язки військової служби. 15.08.2017 року солдат ОСОБА_2 загинув. Відповідно до вироку Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 16.02.2018р. у справі № 227/3134/17 смерть ОСОБА_2 настала від злочинних дій іншого військовослужбовця.
Позивач звернулась із заявою з приводу встановлення їй статусу члена сім'ї загиблого та видачу посвідчення про право користування пільгами членів сім'ї військовослужбовця, який загинув під час виконання обов'язків військової служби, отримала відмову, мотивовану тим, що відповідно до висновку Центральної військово-лікарської комісії від 06.08.2018 р. №2166 травма і причина смерті солдата військової служби за контрактом ОСОБА_2 , 1993 р.н., одержані в результаті нещасного випадку, пов'язані з проходженням військової служби, а не з виконанням обов'язків військової служби чи захистом Батьківщини.
В липні 2019 року позивач звернулася до відповідача, надавши додаткові документи, які не були враховані під час складення первісного висновку, з вимогою переглянути висновок № 2166, оскільки, на її думку, він суперечить об'єктивним обставинам загибелі сина та причинам його смерті, та надати новий висновок про пов'язаність смерті військовослужбовця ОСОБА_2 з виконанням обов'язків військової служби, на що отримала відмову. Вважає, що відповідач безпідставно відмовив їй у перегляді висновку та зміні формулювання причини смерті її сина відповідно до дійсних обставин його загибелі, чим порушив її конституційні права та гарантії на належний соціальний захист.
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 03.04.2020 року адміністративний позов задоволено.
Скасовано висновок Центральної військово-лікарської комісії Збройних Сил України, оформлений протоколом засідання Центральної військово-лікарської комісії Збройних Сил України по встановленню причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв № 2166 від 06.08.2018 р., про причинний зв'язок травми і причини смерті ОСОБА_2 з проходженням військової служби.
Зобов'язано Центральну військово-лікарську комісію Збройних Сил України скласти висновок про пов'язаність травми і причини смерті військовослужбовця ОСОБА_2 з виконанням обов'язків військової служби відповідно до Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" та п. 21.5 "б" наказу Міністра оборони України від 14 серпня 2008 року N 402 "Про затвердження Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України".
Відповідач, не погодився з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив, що судом першої інстанції не були з'ясовані обставини, які мають значення для справи, а також порушено норми матеріального та процесуального права. Вказує, що згідно акту службового розслідування з військової частини НОМЕР_1 по факту дорожньо-транспортної пригоди за участю військовослужбовця військової служби за контрактом солдата ОСОБА_2 вказано, що події, за яких настала смерть останнього, мали місце поза розташуванням підрозділу, а саме в с. Золотий Колодязь, до місцевого бару в якому прибули винна особа - прапорщик ОСОБА_3 - та молодший сержант ОСОБА_4 , солдат ОСОБА_2 прибув туди самостійно. Крім того, відповідно до висновку експерта № 232 від 26.09.2017 р. Добропільського відділення судово-медичної експертизи у крові та сечі ОСОБА_2 виявлено етиловий спирт у концентрації 1,94‰ та 2,30‰ відповідно, що відповідає алкогольному сп'янінню середнього ступеня. На думку відповідача, проведення часу на власний розсуд за межами військової частини у стані алкогольного сп'яніння не відноситься до виконання обов'язків військової служби. В зв'язку з чим вважає, що задовольняючи позов, суд в неповній мірі дослідив питання щодо набутого ОСОБА_2 статусу солдата військової служби за контрактом, право вільного пересування, проживання в орендованому приміщенні та права його перебування поза межами розташування військової частини, а також не надано правової оцінки стосовно недотримання ним військової дисципліни щодо вживання спиртних напоїв під час виконання службових (бойових) завдань та безпосередньої участі в забезпеченні її проведення.
Представник позивача надав письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а апеляційну скаргу - без змін.
Сторони про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
У судовому засіданні представник відповідача підтримав вимоги апеляційної скарги та просив її задовольнити.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що син позивача - ОСОБА_2 , 1993 р.н., був мобілізований до лав Збройних Сил України 31.05.2016 р. Під час строкової служби у в/ч НОМЕР_1 з ним було укладено контракт про проходження військової служби і надалі він продовжував її як солдат контрактної служби. Брав участь у бойових діях на Сході України та мав статус ветерана війни - учасника бойових дій. За своїм статусом, званням та посадою, умовами контракту солдат ОСОБА_2 мав право вільного пересування, проживання в орендованому житлі поблизу розташування підрозділу та право перебування поза розташуванням військової частини. На підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 № 125 від 24.05.2017 р. солдат ОСОБА_2 з 24 травня 2017 року був направлений у службове відрядження в розпорядження командира ОТУ "Донецьк" керівника АТО на території Донецької та Луганської областей в районі бойового призначення для виконання службових (бойових) завдань та безпосередньо брав участь в АТО, забезпеченні її проведення в захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення АТО на території Донецької області, зокрема, Добропільського району в районі с. Золотий Колодязь, де був тимчасово розташований його підрозділ.
15.08.2017 року солдат ОСОБА_2 загинув.
Згідно вироку Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 16.02.2018р. у справі № 227/3134/17 смерть ОСОБА_2 настала від злочинних дій іншого військовослужбовця.
Відповідно до висновку Центральної військово-лікарської комісії від 06.08.2018 р. № 2166 травма і причина смерті солдата військової служби за контрактом ОСОБА_2 , 1993 р.н., одержані в результаті нещасного випадку, пов'язані з проходженням військової служби (а.с.21).
В липні 2019 року позивач звернулася до відповідача, надавши додаткові документи, з вимогою переглянути висновок № 2166 та надати новий висновок про пов'язаність смерті військовослужбовця ОСОБА_2 з виконанням обов'язків військової служби.
Листом від 09.08.2019 р. № 3716 відповідач відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 та повідомив, що підстав для перегляду постанови по причинному зв'язку смерті солдата ОСОБА_2 немає.
Не погоджуючись із вказаним висновком відповідача, позивач звернувся до суду із даним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того , що відмовивши позивачці у зміні формулювання причини смерті її сина відповідно до дійсних обставин його загибелі, відповідач допустив порушення вимог чинного законодавства.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позову, виходячи з наступного.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби здійснюється та визначається Законом України «Про військовий обов'язок та військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII.
Відповідно до ч. 3 ст. 1 вказаного Закону, військовий обов'язок включає підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Частиною 9 вказаної статті Закону встановлено, що щодо військового обов'язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники - особи, які підлягають приписці до призовних дільниць; призовники - особи, приписані до призовних дільниць; військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; військовозобов'язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний та воєнний час.
Поняття військової служби визначено у статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», відповідно до частини першої якої, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Отже військова служба є однією із складових військового обов'язку.
Закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України. Загиблий (померлий) військовослужбовець виключається із списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) з наступного після загибелі (смерті) дня, військовослужбовець, визнаний у встановленому законом порядку безвісно відсутнім або оголошений померлим, - з дня набрання законної сили рішенням суду (ч. 3 ст. 24 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу»).
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 проходив військову службу за контрактом, на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_1 № 125 від 24.05.2017 р. був направлений у службове відрядження для виконання службових (бойових) завдань та безпосередньо брав участь в АТО на території Донецької області, зокрема, Добропільського району в районі с. Золотий Колодязь.
Відповідно до вироку Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 16.02.2018 р. у справі № 227/3134/17, загибель ОСОБА_2 знаходиться в прямому причинному зв'язку зі злочинними діями прапорщика ОСОБА_3 .
Згідно ч. 6 ст. 78 КАС України, вирок суду в кримінальному провадженні, який набрав законної сили, є обов'язковим для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Отже, ОСОБА_2 загинув при виконанні обов'язків військової служби під час проходження військової служби в Збройних Силах України за контрактом, перебуваючи у відрядженні в зоні АТО-ООС.
При цьому, пов'язаність причин смерті ОСОБА_2 саме з виконанням обов'язків військової служби, а не з проходженням цієї служби, також вбачається із обставин, встановлених судом у справі № 480/1523/19. Так, у цій справі рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 18.07.2019 р., залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 18.11.2019 р., зокрема, зобов'язано Міністерство оборони України повторно розглянути заяву ОСОБА_5 про виплату одноразової грошової допомоги у зв'язку з загибеллю сина - ОСОБА_2 - під час виконання обов'язків військової служби (а.с.41-42,45-46).
На підставі ч. 4 ст. 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Згідно п. 3 ч. 4 ст. 24 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов'язки військової служби поза військовою частиною, якщо перебування там відповідає обов'язкам військовослужбовця або його було направлено туди за наказом відповідного командира (начальника).
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 був військовослужбовцем контрактної служби і будь-якого спеціального дозволу командира на вихід за межі частини не потребував (а.с. 18). Будь-яких доказів на підтвердження заборони виходу за межі частини без спеціального дозволу матеріали справи не містять.
В зв'язку з чим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо безпідставності висновків відповідача, що перебування солдата ОСОБА_2 поза військовою частиною не відноситься до виконання обов'язків військової служби.
Також, відповідачем під час розгляду справи не надано належних та допустимих доказів, що смерть ОСОБА_2 наступила саме внаслідок вчинення ним дій у стані алкогольного, наркотичного або токсичного сп'яніння, чи є наслідком навмисного заподіяння собі тілесного ушкодження.
Колегія суддів відхиляє посилання скаржника на наказ командира військової частини НОМЕР_1 №396 від 04.09.2017 «Про результати службового розслідування», відповідно до змісту якого ОСОБА_2 самовільно залишив розташування військової частини та разом з прапорщиком ОСОБА_3 , молодшим сержантом ОСОБА_4 вживав спиртні напої, що призвело до його смерті, а також висновок експерта Допропільського відділення судово-медичної експертизи від 16.08.2017 №232, згідно якого ОСОБА_2 на час смерті перебував у стані алкогольного сп'яніння, оскільки вказані документи не підтверджують, що смерть ОСОБА_2 наступила саме від дій, вчинених в стані алкогольного сп'яніння.
При цьому, вироком Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 16.02.2016 у справі № 227/3134/17 не було встановлено факту порушення ОСОБА_2 діючого законодавства, зокрема, Правил дорожнього руху України.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що причин смерті ОСОБА_2 пов'язані саме з виконанням обов'язків військової служби, а не з проходженням цієї служби.
Оскільки позивач є матір'ю загиблого - на неї, відповідно, поширюється чинність Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”.
Статтею 10 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” встановлено, що батьки та діти учасників бойових дій, які загинули (пропали безвісти) або померли внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, одержаних під час захисту Батьківщини або виконання інших обов'язків військової служби (службових обов'язків) визначені як особи, на яких поширюється чинність цього Закону.
Пільги особам, на яких поширюється дія Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, встановлені статтею 15 цього ж Закону.
Згідно частини 13 статті 14 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, особам, які мають право на пільги, гарантії та компенсації, передбачені цим Законом, видаються посвідчення. Форма та порядок видачі посвідчень встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 28.05.1993 за № 379 “Про посвідчення на право користування пільгами членів сімей військовослужбовців, які загинули (померли) чи пропали безвісти під час проходження військової служби” посвідчення на право користування пільгами членів сімей військовослужбовців, які загинули (померли) чи пропали безвісти під час проходження військової служби (далі - посвідчення), видаються батькам, дружині або чоловіку та дітям указаних військовослужбовців за зразками згідно з додатками № 1 і 2. Підставою для видачі посвідчення є документ, який підтверджує факт загибелі (смерті) чи пропажі безвісти військовослужбовця, виданий військовим комісаріатом.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідач протиправно відмовив позивачу у зміні формулювання причин смерті її сина.
Відповідно ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.
Відповідач, як суб'єкт владних повноважень на якого покладено обов'язок щодо доказування правомірності власних дій, ані під час розгляду справи у суді першої інстанції, ані під час її апеляційного перегляду не довів належними та допустимими доказами правомірність власних дій (бездіяльності), які є предметом оскарження позивачем.
Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позовні вимоги є законними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Доводи апеляційної скарги з вищезазначених підстав не спростовують висновків суду першої інстанції.
Як встановлено частиною 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно зі ст. 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому ЄСПЛ у рішенні від 29.06.2006 року у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
Також, як наголошується ЄСПЛ у рішенні по справі "Салах Шейх проти Нідерландів", ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Отже, обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
Згідно Рішення ЄСПЛ по справі "Рисовський проти України" (Rysovskyyv. Ukraine) від 20.10.2011 року (заява № 29979/04), принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість.
З урахуванням визначеного статтею 8 Конституції України принципу верховенства права та встановлених статтею 2 КАС України завдань суду як державної правозахисної інституції, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що з метою повного захисту порушених прав та інтересів особи, необхідним є зобов'язання відповідача скласти висновок про пов'язаність травми і причини смерті військовослужбовця ОСОБА_2 з виконанням обов'язків військової служби відповідно до Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" та п. 21.5 "б" наказу Міністра оборони України від 14 серпня 2008 року N 402 "Про затвердження Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України".
Колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах “Салов проти України” (№ 65518/01; пункт 89), “Проніна проти України” (№ 63566/00; пункт 23) та “Серявін та інші проти України” (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про те, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи апеляційної скарги їх не спростовують з наведених вище підстав.
Відповідно до ч. 1-3 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно зі ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи те, що оскаржуване рішення прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів не виявила підстав для його скасування.
Відповідно до ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню: 1) рішення, ухвали суду першої інстанції та постанови, ухвали суду апеляційної інстанції у справах, рішення у яких підлягають перегляду в апеляційному порядку Верховним Судом; 2) судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 327 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Центральної військово-лікарської комісії Збройних Сил України - залишити без задоволення.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 03.04.2020 року по справі №480/5249/19 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч. 1 ст. 329 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)Н.С. Бартош
Судді(підпис) (підпис) З.Г. Подобайло А.М. Григоров
Повний текст постанови складено 03.12.2020 року