Постанова
Іменем України
30 листопада 2020 року
м. Київ
справа № 757/19667/18
провадження № 61-4537св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 жовтня 2018 року у складі судді Остапчук Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Рубан С. М., Желепи О. В., Іванченко М. М.,
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») про зобов'язання вчинити дії та відшкодування моральної шкоди, в якому просив: зобов'язати відповідача зняти обтяження з автомобіля «CHERY AMULET DА11В», реєстраційний номер НОМЕР_1 , що є предметом застави; видати довідку про погашення заборгованості за кредитним договором від 30 березня 2007 року № К3Н1АW00135619; стягнути з ПАТ КБ «ПриватБанк» на свою користь 700 000 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої вчиненням відповідачем виконавчого напису від 23 листопада 2017 року за реєстровим № 22737 та невиконанням рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 листопада 2014 року в частині ненадання довідки про одержання виконання ним зобов'язання за кредитним договором. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що у відповідача не було законних підстав для звернення до приватного нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису через фактичну відсутність у нього кредитної заборгованості, що підтверджується рішеннями Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 квітня 2013 року у справі № 369/719/13-ц та від 06 листопада 2014 року у справі № 369/8537/14, якими було відмовлено в задоволенні позовів банку до нього про звернення стягнення на предмет застави. 08 лютого 2018 року державним виконавцем Києво-Святошинського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області (далі - Києво-Святошинський РВ ДВС) Примак К. В. було відкрите виконавче провадження № 55746044 за виконавчим написом приватного нотаріуса про стягнення з нього на користь банку неіснуючої кредитної заборгованості в розмірі 253 947,36 грн та накладено арешт на все належне йому майно. Внаслідок неправомірних дій відповідача йому було завдано моральної шкоди, яка полягає у погіршенні стану здоров'я, розвитку захворювань та встановленні йому другої групи інвалідності довічно.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 02 жовтня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 не доведено обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог. Позивач не оспорював вчинений приватним нотаріусом виконавчий напис у встановленому законом порядку, тому відсутні підстави для зняття обтяження з автомобіля. Визначаючи розмір моральної шкоди за невиконання банком рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 листопада 2014 року в частині зобов'язання надати довідку про відсутність заборгованості за кредитним договором, ОСОБА_1 не надав доказів перебування виконавчого листа на виконанні. В результаті розгляду справи не встановлено, що з вини банку позивачу була спричинена моральна шкода.
Постановою Київського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 жовтня 2018 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про зобов'язання ПАТ КБ «Приватбанк» видати ОСОБА_1 довідку про відсутність боргу за кредитним договором від 30 березня 2007 року № КЗН1АW00135619 скасовано, провадження в цій частині позовних вимог закрито. В решті рішення місцевого суду залишено без змін.
Скасовуючи рішення місцевого суду та закриваючи провадження у справі в означеній частині позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що вже існує рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Щодо інших висновків місцевого суду по суті вирішеного спору, то вони є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Позивач не звертався до суду зі скаргою на дії або бездіяльність державного виконавця з приводу тривалого невиконання рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 листопада 2014 року про зобов'язання ПАТ КБ «Приватбанк» видати йому довідку про відсутність заборгованості за кредитним договором. В результаті розгляду цієї справи не встановлено причинного зв'язку між погіршенням стану здоров'я і хворобами ОСОБА_1 та будь-якими діями відповідача.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У березні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року і ухвалити нове рішення, яким зобов'язати ПАТ КБ «ПриватБанк» зняти обтяження з автомобіля «CHERY AMULET DА11В» та стягнути з відповідача 700 000 грн на відшкодування моральної шкоди.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не встановили достатньо повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору. Факт зловживання цивільними правами, умисне порушення ПАТ КБ «Приватбанк» його прав з метою власного збагачення та завдання йому моральної шкоди встановлено рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 листопада 2014 року у справі № 369/8537/14, яке набрало законної сили, що не потребує додаткового доказування. Наявність не скасованого виконавчого напису нотаріуса не спростовує відсутність у нього кредитної заборгованості перед банком. Відкрите виконавче провадження за вказаним написом нотаріуса за відсутності боргу є головним доказом порушення відповідачем його прав, однак суди безпідставно не взяли до уваги ці обставини. Під час проходження військової служби в Афганістані він отримав контузію та струс головного мозку, внаслідок чого йому була встановлена друга група інвалідності. Через неправомірні дії відповідача в нього значно погіршився стан здоров'я, що призвело до моральних страждань. Суди не мали права ставити можливість захисту його порушеного права в залежність від того, вчинив він будь-які дії чи ні.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 14 березня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Печерського районного суду міста Києва.
12 квітня 2019 року справа № 757/19667/18 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Положеннями статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду з позовом за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).
Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Судами встановлено, що 30 березня 2007 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено кредитний договір № K3H1AW00135619, за умовами якого позивач отримав кредит в розмірі 58 199,73 грн для придбання транспортного засобу - автомобіля «СHERY AMULET DA11B» 2007 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , на строк до 30 березня 2012 року.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 30 березня 2007 року між банком та позичальником було укладено договір застави, предметом якого є вищевказаний транспортний засіб.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 04 квітня 2013 року у справі № 369/719/13-ц відмовлено в задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 листопада 2014 року у справі № 369/8537/14-ц зобов'язано ПАТ КБ «ПриватБанк» видати ОСОБА_1 розписку (довідку) про одержання виконання ОСОБА_1 зобов'язання за кредитним договором від 30 березня 2007 року № K3H1AW00135619 в повному обсязі. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 1 000 грн на відшкодування моральної шкоди.
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).
Постановою державного виконавця Жовтневого відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції Коломойцева К. В. від 23 листопада 2015 року було відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа № 369/8537/14-ц, зокрема щодо зобов'язання ПАТ КБ «ПриватБанк» видати ОСОБА_1 розписку (довідку) про одержання виконання ОСОБА_1 зобов'язання за кредитним договором від 30 березня 2007 року № K3H1AW00135619 в повному обсязі.
Із скаргою на дії чи бездіяльність державного виконавця щодо тривалого невиконання вказаного судового рішення позивач до суду не звертався.
23 листопада 2017 року на підставі заяви ПАТ КБ «ПриватБанк» приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець P. O. було вчинено виконавчий напис за реєстровим № 22737, яким запропоновано стягнути з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 30 березня 2007 року № K3H1AW00135619 в розмірі 253 947,36 грн.
Вчинення нотаріусом виконавчого напису - це нотаріальна дія (пункт 19 частини першої статті 34 Закону України «Про нотаріат»). Правовому регулюванню процедури вчинення нотаріусами виконавчих написів присвячена глава 14 вказаного Закону.
Так, згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 88 Закону України «Про нотаріат» (в редакції, чинній на час вчинення нотаріусом виконавчого напису) нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку.
Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно з відповідним переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого.
За змістом статті 50 Закону України «Про нотаріат» нотаріальна дія або відмова у її вчиненні оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії.
З урахуванням приписів статей 15, 16 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне в стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить протилежного. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення процедури його вчинення, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи в їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису.
Судами також встановлено, що на підставі вищевказаного виконавчого напису 08 лютого 2018 року державним виконавцем Києво-Святошинського РВ ДВС Примак К. В. було відкрито виконавче провадження.
Відповідно до статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 3 Закону № 1404-VIII відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі виконавчих документів, якими, зокрема, є виконавчі написи нотаріусів.
За змістом частини першої, пункту 1 частини другої, пункту 6 частини третьої статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом. Виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, зокрема накладати арешт на майно боржника.
Постановою державного виконавця від 20 лютого 2018 року накладено арешт на майно, що належить ОСОБА_1 .
Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Позивач не оспорював у передбаченому законом порядку вчинений нотаріусом виконавчий напис та не оскаржував дій державного виконавця щодо накладення арешту на належне йому майно.
Згідно з частинами першою, другою статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 3, 5 постанови від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Отже, наявність шкоди ще не породжує абсолютного права на її відшкодування будь-якою особою, так як необхідно довести наявність усіх складових цивільно-правової відповідальності.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Відповідно до частин першої, шостої, сьомої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Скасовуючи рішення місцевого суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про зобов'язання ПАТ КБ «Приватбанк» видати довідку про відсутність боргу за кредитним договором та закриваючи провадження у справі в цій частині позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що вже існує рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, а саме вищезгадане рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 листопада 2014 року у справі № 369/8537/14-ц, яким зобов'язано ПАТ КБ «ПриватБанк» видати ОСОБА_1 розписку (довідку) про одержання виконання ОСОБА_1 зобов'язання за кредитним договором від 30 березня 2007 року № K3H1AW00135619 в повному обсязі.
Заперечень щодо вирішення апеляційним судом вказаної частини позовних вимог в касаційній скарзі не наведено.
Встановивши, що позивач не оспорював у судовому порядку вчинений нотаріусом виконавчий напис з підстав неправомірності вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» та не надав належних доказів на підтвердження причинного зв'язку між погіршенням його стану здоров'я (хворобами) і діями відповідача, зокрема щодо звернення до нотаріуса, а отже, не довів наявності всіх необхідних умов для застосування статті 1167 ЦК України, суд першої інстанції, з рішенням якого в цій частині погодився апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні решти позовних вимог.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи заявника про те, що зловживання цивільними правами, умисне порушення ПАТ КБ «Приватбанк» його прав з метою власного збагачення та факт завдання йому моральної шкоди встановлено рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 листопада 2014 року у справі № 369/8537/14, є неспроможними, оскільки в цій справі заявник пов'язував факт завдання йому моральної шкоди з неправомірністю звернення банку до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису, його пред'явленням на примусове виконання до органу виконавчої служби та накладенням у зв'язку з цим арешту на майно, тоді як у справі № 369/8537/14 вказана шкода була відшкодована на користь позивача через зловживання банком процесуальними правами (неодноразовими зверненнями до суду з аналогічними позовами), а також погрозами колекторських фірм на його адресу.
Аргументи ОСОБА_1 про те, що наявність відкритого виконавчого провадження за виконавчим написом нотаріуса за відсутності боргу є головним доказом порушення його прав з боку банку, не заслуговують на увагу, оскільки в такому випадку заявник не позбавлений можливості оспорити в судовому порядку вчинений нотаріусом виконавчий напис з підстав неправомірності вимог банку.
Посилання заявника на те, що через неправомірні дії відповідача в нього значно погіршився стан здоров'я, що призвело до моральних страждань, є неспроможними. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження причинного зв'язку між погіршенням його стану здоров'я і діями банку.
Згідно з частиною другою статті 80 ЦПК України питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи не спростовують висновків судів, зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.
Верховний Суд перевірив у межах касаційної скарги правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права і не знайшов підстав для виходу за ці межі.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскаржувані судові рішення судів першої (у незміненій частині) та апеляційної інстанцій відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 жовтня 2018 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Київського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук
С. О. Карпенко
М. Ю. Тітов