м. Вінниця
04 листопада 2020 р. Справа № 120/5100/20-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді: Крапівницької Н.Л.,
секретаря судового засідання: Литвина Д.С.,
за участю позивача: ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Вінниці в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом:
ОСОБА_1
до Тиврівської районної державної адміністрації Вінницької області
про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
До Вінницького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Тиврівської районної державної адміністрації Вінницької області. У позовній заяві позивачка просить:
- визнати протиправним та скасувати наказ керівника апарату Тиврівської райдержадміністрації №39-нк від 01.09.2020 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника юридичного відділу апарату райдержадміністрації, у зв'язку з скороченням штатної чисельності;
- зобов'язати Тиврівську районну державну адміністрацію Вінницької області поновити ОСОБА_1 на посаді начальника юридичного відділу апарату райдержадміністрації;
- стягнути на користь ОСОБА_1 з Тиврівської районної державної адміністрації середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачка зазначила, що з 04.11.2014 року по 01.09.2020 року проходила державну службу в Тиврівський районній державній адміністрації Вінницької області. Наказом керівника апарату Тиврівської районної державної адміністрації Вінницької області від 01.02.2020 року №39-нк її звільнено з посади начальника юридичного відділу апарату райдержадміністрації, у зв'язку із скороченням штатної чисельності. Позивачка вважає, що спірний наказ відповідача прийнятий протиправно, оскільки відповідно до ст.40 та 49-2 КЗпП України, у разі звільнення працівника на підставі п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України такому працівникові має бути запропоновано всі наявні вакантні посади в цій установі, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, чого відповідачем зроблено не було. Натомість, як стверджує ОСОБА_1 , з моменту попередження (24.07.2020 року) по день звільнення (01.09.2020 року) не було запропонована жодна посада. Крім цього, позивачка наголошує, що вона, як особа із статусом «одинокої матері», відповідно до ст.184 КЗпП не може бути звільнена, крім випадків повної ліквідації установи, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Тому, з метою скасування наказу від 01.09.2020 року №39-нк та поновлення на роботі ОСОБА_1 звернулася із цим позовом до суду.
Ухвалою від 30.09.2020 року відкрито провадження у адміністративний справі та вирішено її розглядати в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін та призначено розгляд справи на 21.10.2020 року. Крім, того відповідачеві встановлено 15-ти денний строк з дня вручення копії ухвали для подання відзиву на позовну заяву.
Протокольною ухвалою, винесеною без виходу до нарадчої кімнати, судове засідання 21.10.2020 року відкладено на 04.11.2020 року, у зв'язку із незакінченим терміном для подання відповіді на відзив.
У судовому засіданні позивачка підтримала позовні вимоги в повному обсязі. Зазначила, що відповідач як орган державної влади, що прийняв рішення про зміну внутрішньої (організаційної) структури державного органу, повинен був запропонувати усі наявні посади (роботи), однак станом на дату розгляду справи жодної посади не запропоновано.
Відповідач у судове засідання не з'явився, хоча належним чином повідомлений про дату час і місце судового розгляду справи. Про причини неявки суду не повідомив.
Відповідно до ст.205 КАС України його неявка не перешкоджає розгляду справи.
Також, відповідач відзив на позовну заяву не подав. Згідно заяви від 04.11.2020 року повідомляє суду, що ним не отримано копію ухвали, копію позовної заяви з додатками до неї та як наслідок не має можливості подати відзив па позовну заяву у строк, встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі. Із даного приводу суд зазначає, що з метою економії державних коштів та враховуючи запровадження системи електронний суд, а також, судова кореспонденція направляється сторонам електронною поштою. У матеріалах адміністративної справи містяться докази направлення судової кореспонденції на електронну адресу відповідача зазначену в позовній заяві та встановлено судом з офіційного сайту відповідача. Тому такі твердження про неотримання відповідачем кореспонденції суду не заслуговують на увагу. Окрім цього суд зазначає, що відповідач не позбавлений права на ознайомлення із матеріалами справи. Враховуючи вищезазначене та те, що процесуальний строк на подання відзиву на позовну заяву закінчився, суд ухвалює рішення у справі за наявними доказами у відповідності до положень ч.6 ст.162 КАС України.
Розглянувши подані сторонами документи, заслухавши пояснення позивача, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
24 липня 2020 року винесене розпорядження голови Тиврівської районної державної адміністрації №153 «Про впорядкування структури Тиврівської районної державної адміністрації».
Пунктом 2 цього розпорядження передбачено, приведення чисельності державних службовців апарату Тиврівської районної державної адміністрації у відповідність до штатного розпису апарату Тиврівської районної державної адміністрації на 2020 рік, шляхом скорочення посади начальника юридичного відділу апарату Тиврівської районної державної адміністрації.
Додатком 6 до розпорядження голови Тиврівської районної державної адміністрації №153 від 24.07.2020 року встановлено список працівників, які попереджаються про звільнення у зв'язку із скороченням посади начальника юридичного відділу апарату райдержадміністрації, а саме ОСОБА_1 .
24.07.2020 року ОСОБА_1 (позивач) було попереджено про звільнення у зв'язку із скороченням посади начальника юридичного відділу апарату райдержадміністрації.
Наказом керівника апарату Тиврівської райдержадміністрації №39-нк від 01.09.2020 року ОСОБА_1 звільнено з посади начальника юридичного відділу апарату райдержадміністрації, у зв'язку з скороченням штатної чисельності.
У день звільнення з позивачкою було проведено повний розрахунок та виплачено заробітну плату і вихідну допомогу, у розмірі двох розмірів середньомісячної заробітної плати, а також здійснено розрахунок та виплату компенсації за невикористані відпустки.
Не погоджуючись із наказом №39-нк від 01.09.2020 року «Про звільнення ОСОБА_1 » та з метою його скасування, позивачка звернулася із цим позовом до адміністративного суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, та встановленням обставин справи, суд керується такими мотивами.
Відповідно до ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-VIII, якщо інше не передбачено цим законом (ч.2 ст.5 Закону від 10 грудня 2015 року №889-VIII).
Відповідно до ч.1 ст.1 та ч.1 ст.3 КЗпП України, цим Кодексом регулюються трудові відносини всіх працівників, а ст.4 Кодексу передбачено, що законодавство про працю складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Отже, до правовідносин, що виникли у цій справі, крім Закону від 10 грудня 2015 року №889-VIII , підлягають застосуванню й положення КЗпП України.
Наведене узгоджується із правовими висновками сформульованими у постанові Великої палати ВС від 18.09.2018 у справі №800/538/17.
Частина 3 статті 5 Закону від 10 грудня 2015 року №889-VIII визначає, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Пунктом 4 частини 1 статті 83 Закону від 10 грудня 2015 року №889-VIII встановлено, що державна служба може бути припинена за ініціативою суб'єкта призначення.
Підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу (п.1 ч.1 ст.87 Закону від 10 грудня 2015 року №889-VIII).
Частини 3 та 4 статті 87 Закону від 10 грудня 2015 року №889-VIII визначають процедуру, якої слід дотримуватися суб'єкту владних повноважень під час звільнення державного службовця.
Так, суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі п.1. ч.1 ст.87 Закону від 10 грудня 2015 року №889-VIII у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів (строк попередження зменшено до 30 днів Законом №440-IX від 14.01.2020 року, а до того такий строк становив 60 днів). Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
У разі звільнення з державної служби на підставі п.1 ч.1 ст.87 Закону від 10 грудня 2015 року №889-VIII, державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.
Як вже зазначалося судом, на трудові відносини із державним службовцем поширюється законодавство про працю у частині відносин, не врегульованих Закону від 10 грудня 2015 року №889-VIII.
Так однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
У силу вимог п.1 ст.40 Кодексу, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Водночас частиною другою статті 40 КЗпП України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 19 постанови № 9 від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів», розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п.1 ст.40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
З наведеного видно, що суду для прийняття законного та обґрунтованого рішення необхідно з'ясувати чи була підстава для припинення державної служби ОСОБА_1 та чи дотримана процедура звільнення.
Щодо підстави звільнення з державної служби суд зазначає таке.
Судом встановлено, що відповідно до вимог постанов Кабінету Міністрів України від 03.11.2019 року №923 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України, від 18.04.2012 року №606 «Про затвердження рекомендаційних переліків структурних підрозділів обласної, Київської та Севастопольської міської, районної, районної у мм. Києві та Севастополі державної адміністрацій» та від 25.03.2014 року №19 «Деякі питання діяльності місцевих державних адміністрацій», розпорядженням голови Вінницької обласної державної адміністрації від 20.11.2019 року №902 «Деякі питання встановлення граничної чисельності працівників райдержадміністрацій» затверджено граничну чисельність працівників Тиврівської райдержадміністрації у кількості 75 осіб, в тому числі 14 осіб в апараті райдержадміністрації.
Розпорядженням Голови Тиврівської РДА від 21.11.2019 року №300 «Деякі питання встановлення граничної чисельності працівників Тиврівської райдержадміністрації» на підставі розпорядження Вінницької обласної державної адміністрації від 20.11.2019 року №902 «Деякі питання встановлення граничної чисельності працівників райдержадміністрацій» затверджено граничну чисельність працівників райдержадміністрації. Згідно додатку до розпорядження гранична чисельність працівників Тиврівської райдержадміністрації становить 75 чоловік, в тому числі 14 працівників апарату райдержадміністрації.
24 липня 2020 року винесене розпорядження голови Тиврівської районної державної адміністрації №153 «Про впорядкування структури Тиврівської районної державної адміністрації», п.2 якого передбачено, приведення чисельності державних службовців апарату Тиврівської районної державної адміністрації у відповідність до штатного розпису апарату Тиврівської районної державної адміністрації на 2020 рік, шляхом скорочення посади начальника юридичного відділу апарату Тиврівської районної державної адміністрації..
Отже, в Тиврівській РДА відбулися зміни в організації виробництва і праці, а саме - скорочення штату (ліквідація відділів та ряду посад) державних службовців, що в силу п.1 ч.1 ст.87 Закону від 10 грудня 2015 року №889-VIII та п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України, є законною підставою для звільнення частини працівників Тиврівської райдержадміністрації, зокрема і ОСОБА_1 .
Відтак, суд робить висновок, що за встановлених у справі обставин, підстава для звільнення позивачки дійсно існувала, однак для того, щоб звільнення могло вважатися законним, роботодавцю необхідно дотриматися встановленої процедури. При цьому, недотримання процедурних гарантій при звільненні позивача є самостійною да достатньою підставою для кваліфікації звільнення як незаконного та поновлення особи на посаді.
Водночас суд критично оцінює аргументи позивачки про недопустимість, в силу ст.184 КЗпП України, її звільнення, як особи із статусом одинокої матері, із таких мотивів.
Згідно з ч.3 ст.184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - ч. 6 ст. 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.
Аналіз норм ст.18-1 та ст.18-2 ЗУ «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», дає підстави для розуміння поняття «одинока матері», як жінки, яка не перебуває у шлюбі і в свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено у встановленому порядку за вказівкою матері.
Більш ширше тлумачення поняття «одинокої матері» наведено у пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 року №9 відповідно до якого одинока мати визначена як жінка, яка не перебуває у шлюбі і в свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено у встановленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує і утримує дитину сама.
Таким чином, із урахуванням наданого у п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 року №9 тлумачення «одинокою матір'ю» вважається жінка, яка виховує і утримує дитину сама.
ОСОБА_1 стверджує, що її колишній чоловік не бере участі у вихованні та утриманні їх спільної доньки, а тому вона змушена робити це самостійно.
Суд критично оцінює такий аргумент позивачки з мотивів презумпції належного виконання батьками обов'язків з виховання та утримання своїх дітей визначених Сімейним кодексом України, зокрема статтями 150, 180, 181. Оскільки, протилежного на підставі досліджених судом доказів не встановлено, суд не вважає позивачку такою, що виховує та утримує дитину сама, а тому безпідставними вважаються її твердження про поширення на неї встановленої ст.184 КЗпП України заборони для звільнення одиноких матерів.
Зокрема доказом відсутності участі батька у вихованні дитини може бути пред'явлений будь-який офіційно складений, оформлений та засвідчений в установленому порядку документ, у якому з достатньою достовірністю це підтверджується. Надана позивачкою копія рішення Тиврівського районного суду Вінницької області від 25.01.2017 про розірвання шлюбу, не є достатнім доказом її статусу одинокої матері.
Так, із урахуванням висновків Верховного Суду у справі №734/4136/15-ц (рішення від 31 жовтня 2019 року) доказами відсутності участі батька у вихованні дитини, може бути: рішення суду про позбавлення відповідача батьківських прав; ухвала суду або постанова слідчого про розшук відповідача у справі за позовом про стягнення аліментів; акт, складений соціально-побутовою комісією, створеною первинною профспілковою організацією чи будь-якою іншою комісією, утвореною на підприємстві, в установі, організації, або акт дослідження комітетом самоорганізації населення, в якому зі слів сусідів (за наявності їх підписів в акті) підтверджується факт відсутності участі батька у вихованні дитини; довідка зі школи про те, що батько не бере участі у вихованні дитини (не спілкується з вчителями, не забирає дитину додому, не бере участі в батьківських зборах) тощо.
Щодо дотримання відповідачем процедури звільнення суд зазначає таке.
Відповідно до частин 3 та 4 ст.87 Закону від 10 грудня 2015 року №889-VIII, суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі п.1. ч.1 ст.87 Закону від 10 грудня 2015 року №889-VIII у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів (строк попередження зменшено до 30 днів Законом №440-IX від 14.01.2020 року, а до того такий строк становив 60 днів. Тому на момент початку процедури звільнення відповідач застосовував 30 денний строк попередження). Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Також ч.1 ст.40, ч.1, 3 ст.49-2 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.
Державний службовець, якого звільнено на підставі п.1. ч.1 ст.87 Закону від 10 грудня 2015 року №889-VIII, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб'єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
У разі звільнення з державної служби на підставі п.1. ч.1 ст.87 Закону від 10 грудня 2015 року №889-VIII, державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 24.07.2020 року попереджено про її звільнення, що підтверджується її підписом в Додатку №6 до розпорядження голови райдержадміністрації від 24.07.2020 року №153, а також здійснено виплату вихідної допомоги у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.
Проте, як видно з аналізу матеріалів справи, суб'єктом владних повноважень не виконано обов'язок запропонувати працівникові, який підлягає звільненню іншу посаду в цьому органі. Цього висновку суд дійшов керуючись такими мотивами.
За приписами ч.1 ст. 40, ч. 1, 3 ст. 49-2 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
З огляду на викладене, оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом ч.3 ст.49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві, установі, організації протягом усього періоду та існували на день звільнення.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року у справі №6-40цс15 та залишена без змін Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.09.2018 року, справа №800/538/17.
Таким чином, у відповідача було достатньо часу, більше двох місяців, для того, щоб надати пропозиції зайняття вакантних посад ОСОБА_1 , як працівнику з відповідною освітою та кваліфікацією, чого зроблено не було.
Крім того, із урахуванням правових висновків Верховного Суду, обов'язок роботодавця пропонувати вакантну посаду носить триваючий характер, та виникає з моменту попередження про звільнення і діє до дня звільнення працівника. Натомість за обставин цієї справи встановлено, що пропонування ОСОБА_1 посади взагалі не мало місця.
До того ж, можливість виконати свій обов'язок із працевлаштування позивачки, Тиврівська РДА мала також після звільнення ОСОБА_1 з державної служби.
Так, ч.3 ст.87 Закону від 10 грудня 2015 року № 889-VIII передбачено, що державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб'єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
З аналізу наведеної норми видно, що для її застосування необхідно: 1) звільнення державного службовця на підставі п.1 ч.1 ст.87 Закону від 10 грудня 2015 року № 889-VIII; 2) створення в державному органі, з якого звільнено державного службовця, нової посади чи появи вакантної посади; 3) нова посада чи вакантна посада відповідає кваліфікації державного службовця; 4) нова посада чи вакантна посада є рівнозначна або нижча посади державної служби, яку обіймав державний службовець; 5) державний службовець скористався правом призначення на цю посаду протягом шести місяців з дня його звільнення; 6) державний службовець був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
Судом, в результаті аналізу письмових доказів, які містяться в матеріалах справи, встановлено наявність умов необхідних для застосування ч.3 ст.87 Закону від 10 грудня 2015 року № 889-VIII.
Так, відповідно до наказу керівника апарату Тиврівської РДА від 01.09.2020 №39-нк ОСОБА_1 звільнена в зв'язку із скороченням штатної чисельності без зазначення норми закону, однак враховуючи обставини справи суд робить висновок, що звільнення відбулось на підставі п.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» та п.1 ч.1. ст.40 Кодексу законів про працю України. 05 червня 2020 року.
Також, як видно із запису в трудовій книжці ОСОБА_1 , остання призначена на посаду начальника юридичного відділу апарату райдержадміністрації за результатами конкурсу (а.с. 12), що також свідчить про наявність підстав для застосування ч.3 ст.87 Закону від 10 грудня 2015 року № 889-VIII.
Як видно із матеріалів справи та встановлено в судовому засіданні Відповідачем з моменту звільнення Позивача (01.09.2020 року) і на час судового розгляду даної справи по суті, не запропоновано ОСОБА_1 жодної посади. Доказів протилежного суду не надано.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що Тиврівською РДА не виконано вимоги ч.3 ст.87 Закону від 10 грудня 2015 року №889-VIII, яка зобов'язує відповідача запропонувати державному службовцю вакантну посаду у тому самому державному органі де відбувається скорочення чисельності або штату державних службовців, що в свою чергу свідчить про незаконність звільнення ОСОБА_1 .
З огляду на викладене, суд робить висновку про наявність підстав для визнання протиправним та скасування наказу Тиврівської РДА від 01.09.2020 №39-нк про звільнення з посади начальника юридичного відділу апарату райдержадміністрації ОСОБА_1 , у зв'язку з скороченням штатної чисельності.
Щодо поновлення позивачки на роботі, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Як вже було встановлено судом при звільненні позивача відповідачем було порушено встановлений законом порядок звільнення, а тому, керуючись положеннями ч.1 ст.235 КЗпП України працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Слід також зазначити, що у разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді, на зайняття якої він погоджується, або внести відповідні зміни до штатного розпису, ввівши скорочену посаду.
Згідно з роз'ясненнями, викладеними в абз.3 п.18 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 року, у випадку, коли працівника звільнено без законних підстав або з порушенням встановленого порядку, але поновити його на роботі неможливо внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, суд визнає звільнення неправильним і зобов'язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках правонаступника) виплатити цьому працівникові заробітну плату за час вимушеного прогулу (ч.2 ст.235 КЗпП). Одночасно суд визначає працівника звільненим за п.1 ст.40 КЗпП України у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації.
Аналогічна норма міститься у ст.240-1 КЗпП України у якій зазначено, що у разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника), виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу. Одночасно орган, який розглядає трудовий спір, визнає працівника таким, якого було звільнено за пунктом 1 статті 40 цього Кодексу. На такого працівника поширюються пільги і компенсації, передбачені статтею 49-3цього Кодексу для вивільнюваних працівників, а його зайнятість забезпечується відповідно до Закону України «Про зайнятість населення».
З аналізу наведених норм очевидним є висновок про те, що неможливість поновлення працівника на попередній посаді може бути пов'язано виключно з однією обставиною - повною ліквідацією підприємства, установи, організації.
У випадку ж скорочення штатної чисельності в державному органі можливість поновлення працівника на посаді продовжує існувати, і у такому випадку, як зазначалося вище, позивачка має бути поновлена на рівнозначній посаді, на зайняття якої вона погоджується, або на скороченій посаді, яку слід ввести до штатного розпису на виконання судового рішення. При цьому, вчинення вказаних дій з метою створення умов для виконання рішення суду, є обов'язком відповідача, та є наслідком незаконного звільнення ОСОБА_1 .
Відтак, враховуючи вищенаведене суд дійшов висновку про наявність підстав для поновлення ОСОБА_1 на посаді з якої її було звільнено - «начальника юридичного відділу апарату Тиврівської райдержадміністрації» із 02.09.2020 року (01.09.2020 року - останній робочий день позивачки перед незаконним звільненням), звернувши рішення суду в цій частині до негайного виконання, відповідно до ч.7 ст.235 КЗпП України та п.3 ч.1 ст.371 КАС України.
Вирішуючи позовну вимогу про стягнення в користь позивачки середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд бере до уваги наступне.
Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
У абзаці 5 п.10.4 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 року №7 «Про судове рішення в адміністративній справі», зазначено, що задовольняючи позов про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суди повинні вказувати розмір виплати. Період вимушеного прогулу та розрахунок розміру виплати необхідно зазначати в мотивувальній частині судового рішення.
Визначаючи розмір середнього заробітку втраченого позивачкою у зв'язку із вимушеним прогулом, суд виходить із того, що період вимушеного прогулу становить 46 робочих дні - із 01.09.2020 року по 04.11.2020 року (день прийняття рішення суду).
Згідно наданого відповідачем розрахунку середнього заробітку ОСОБА_1 , розмір середньоденного заробітку становить 354,77 грн.
Тому, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу обраховується шляхом множення кількості днів вимушеного прогулу на середньоденний заробіток та становить: 46х457,35=16319,42 грн.
Разом з тим, при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав в цей час (абз.2 п.32 постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами трудових спорів» №9 від 06.11.92 року).
Із довідки № 01/01-20/831 від 04.06.2020 судом встановлено, що при звільненні ОСОБА_1 , їй виплачено вихідну допомогу в сумі 17572,98 грн.
Із довідки № 92-20 від 27.05.2020 встановлено, що позивачці у період березень - квітень 2020 нараховано допомогу по безробіттю в загальній сумі 11062,13 грн. Відтак, сума середнього заробітку, який підлягає стягненню із відповідача в користь позивачки становить: 34302,25 - 17572,98 - 11062,13 = 16248,81 грн.
Із урахуванням роз'яснення, що міститься у абзаці 5 пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
Відтак, при виплаті присудженого позивачці середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відповідач повинен утримати та сплатити із суми 16248,81 грн загальнообов'язкові платежі, в порядку та розмірах визначених чинним законодавством України.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.372 КАС України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.
Тому, рішення суду в частині стягнення із Тиврівської районної державної адміністрації Вінницької області в користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.
Питання стягнення судових витрат, судом не вирішується, оскільки статтею 5 Закону від 8 липня 2011 року №3674-VI з поміж іншого визначено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
Керуючись статтями 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд,
Адміністративний позов задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати наказ керівника апарату Тиврівської райдержадміністрації № 39-нк від 01.09.2020 року "Про звільнення ОСОБА_1 " з посади начальника юридичного відділу апарату райдержадміністрації, у зв'язку з скороченням штатної чисельності.
Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника юридичного відділу апарату Тиврівської районної державної адміністрації Вінницької області з 01 вересня 2020 року.
Стягнути з Тиврівської районної державної адміністрації Вінницької області в користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 16248,81 гривня (шістнадцять тисяч двісті сорок вісім гривень 81 коп.), із відрахуванням всіх загальнообов'язкових платежів.
Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника юридичного відділу апарату Тиврівської районної державної адміністрації Вінницької області підлягає негайному виконанню.
Рішення суду в частині стягнення із Тиврівської районної державної адміністрації Вінницької області в користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач - ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , електрона пошта: ІНФОРМАЦІЯ_2 , моб. тел. НОМЕР_2 ).
Відповідач - Тиврівська районна державна адміністрація (код за ЄДРПОУ-04051230, 23300, Вінницька обл., Тиврівський район, смт. Тиврів, вул. Тиверська, 32, т. 04355 21205).
Суддя підпис Крапівницька Н. Л.
Згідно з оригіналом Суддя
Секретар