25 листопада 2020 р.Справа № 520/1176/2020
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Григорова А.М.,
Суддів: Подобайло З.Г. , Бартош Н.С. ,
за участю секретаря судового засідання Щеглової Г.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Міністерства внутрішніх справ України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21.07.2020 року, головуючий суддя І інстанції: Ніколаєва О.В., м. Харків, повний текст складено 21.07.20 року по справі № 520/1176/2020
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства внутрішніх справ України , ДУ "Територіального медичного об'єднання МВС України по Харківській області" (сектор із соціально-гуманітарних питань)
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Міністерства внутрішніх справ України, ДУ "Територіального медичного об'єднання МВС України по Харківській області" (сектор із соціально-гуманітарних питань), в якому просив суд:
- визнати неправомірною відмову Департаменту персоналу, організації освітньої та наукової діяльності МВС України щодо невизнання, його, ОСОБА_1 , ветераном органів внутрішніх справ України на підставі пункту 3 частини першої статті 5 Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист”, викладену у листі від 03.01.2020 №С-44/22;
- зобов'язати Департамент персоналу, організації освітньої та наукової діяльності МВС України щодо невизнання, його, ОСОБА_1 , ветераном органів внутрішніх справ України на підставі пункту 3 частини першої статті 5 Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист” та видати безтермінове посвідчення “Ветеран органів внутрішніх справ” та нагрудний знак “Ветеран органів внутрішніх справ” відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 01.06.2002 №742 “Про порядок видачі посвідчення і вручення нагрудного знаку “Ветеран органів внутрішніх справ”.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що йому безпідставно Міністерством внутрішніх справ України було відмовлено у надані статусу ветерана органів внутрішніх справ. Вказує, що у наказі ГУ МВС України в Харківській області від 26.11.2013 №417 о/с визначена його вислуга років на службі в органах внутрішніх справ в календарному обчисленні - 21 рік 10 місяців 27 днів, у зв'язку з чим, на його думку він має право на статус ветерана органів внутрішніх справ. При цьому, позивач вважає, що для визначення його права на отримання статусу ветерана органів внутрішніх справ вислуга років на службі в органах внутрішніх справ в календарному обчисленні має розраховуватися відповідно до вимог статті 17 Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб” від 09.04.1992 №2262-ХІІ (далі по тексту - Закон України №2262-ХІІ) та Постанови Кабінету Міністрів України “Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей” від 17.07.1992 №393 (далі по тексту - Постанова Кабінету Міністрів України №393).
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 21.07.2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Міністерства внутрішніх справ України (вул. Богомольця, 10, м. Київ, 01601), ДУ «Територіальне медичне об'єднання Міністерства внутрішніх справ України по Харківській області» (сектор із соціально-гуманітарних питань) (вул. Гіршмана, 8/10, м. Харків, 6100) про визнання дій протиправними та зобов'язання чинити певні дії - задоволено частково.
Визнано неправомірною відмову Міністерства внутрішніх справ України щодо невизнання ОСОБА_1 ветераном органів внутрішніх справ України, викладену у листі від 03.01.2020 №С-44/22.
Зобов'язано Міністерство внутрішніх справ України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 04.12.2019 щодо визнання його ветераном органів внутрішніх справ, з урахуванням правової оцінки спірного питання, наданої судом у даному рішенні.
У решті позову - відмовлено.
Міністерство внутрішніх справ України, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подало апеляційну скаргу, в якій просило суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21.07.2020 та постановити нове, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до МВС України відмовити повністю.
В обґрунтування вимог скарги посилається на те, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення є допущення судом порушення норм матеріального та процесуального права, яке полягає у неповному з'ясуванні судом обставин справи (п.1 ч. 1 ст. 317 КАС України) та невідповідність висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції, обставинам справи (п.3 ч.1 ст.317 КАС України). Зазначає, що судом першої інстанції під час розгляду справи та прийняття оскаржуваного рішення було допущено порушення норм законодавства, які відповідно до пп.1,3 ч. 1 ст.317 Кодексу адміністративного судочинства є достатніми підставами для скасування судового рішення в повному обсязі. Також, зазначає, що судом першої інстанції під час розгляду справи та прийняття оскаржуваного рішення грубо порушено вимоги ст. 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів». Посилається на рішення Вищого адміністративного суду України від 19.10.2016 у справі К/800/12312/16. Також, зазначає, що П'ятий апеляційний адміністративний суд у постанові від 27.11.2018 підтримав висновки Вищого адміністративного суду України у рішенні від 19.10.2016 року у справі К/800/12312/16 стосовно вирішення даних спірних правовідносин. Крім того, посилається на правові позиції Вінницького апеляційного адміністративного суду у постанові від 25.09.2015 по справі №822/1730/18, П'ятого апеляційного адміністративного суду у постанові від 27.11.2018 по справі №1440/1634/18, Одеського апеляційного адміністративного суду у постанові від 22.05.2018 по справі №766/17790/17, Чернігівського окружного адміністративного суду у рішенні від 05.06.2019 по справі №620/93 6/19 та інших. Вказує, що норми ст.5 Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальних захист" встановлює, що для надання статусу ветерана органів внутрішніх справ необхідно щоб було не менше 20 років бездоганної служби безпосередньо в органах внутрішніх справ України, проте з розрахунку вислуги років позивача вбачається, що вислуга років останнього безпосередньо в органах внутрішніх справ України складає 19 років 09 місяців 01 днів у зв'язку з чим у останнього не виникло право на отримання статусу ветерана органів внутрішніх справ. Окрім того, зауважує, що законодавець чітко зазначив виключний випадок, коли додатково зараховується до вислуги років час навчання у вищому навчальному закладі, а саме при призначенні пенсій. Вказує, що статтею 17 закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» визначено види служби та періоди часу, які зараховуються до вислуги років для призначення пенсії. Посилається, що навчання у цивільних вищих навчальних закладах (незалежно від форми навчання) є періодом часу, який зараховується до вислуги років для призначення пенсії, але не видом служби, періоди проходження якої враховуються для надання статусу «Ветерана органів внутрішніх справ».
Позивач не скористався своїм правом, визначеним ст.304 КАС України, на подання відзиву на апеляційну скаргу.
Учасники по справі про дату час та місце розгляду апеляційної скарги були повідомлені заздалегідь та належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи повідомленнями про вручення поштового відправлення.
Апеляційна скарга розглядається у судовому засіданні згідно приписів ст.229 КАС України.
Колегія суддів зазначає, що з огляду на ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено судом апеляційної інстанції, що позивач 01.09.1982 зарахований студентом першого курсу до Харківського сільськогосподарського інституту імені В.В. Докучаєва (далі по тексту - ХСГІ ім. В.В. Докучаєва) денної форми навчання економічного факультету.
У трудовій книжці позивача №1140270 зазначено, що з 28.06.1983 по 05.06.1985 проходив службу в Радянській Армії, з 01.01.1989 відрахований зі складу студентів як такий, що закінчив ХСГІ ім. В.В. Докучаєва.
Відповідно до витягу з наказу ГУ МВС України в Харківській області від 26.11.2013 №417 о/с позивача звільнено зі служби в органах внутрішніх справ у відставку через хворобу з 30.11.2013.
У вказаному наказі зазначено, що вислуга років позивача в службі в органах внутрішніх справ в календарному обчислені - 21 рік 10 місяців 27 днів, у пільговому - 24 років 07 місяців 02 дні.
Позивачу у зв'язку з захворюванням, пов'язаним з проходженням служби в органах внутрішніх справ встановлено ІІ групу інвалідності з 01.07.2019 до 01.07.2021 із датою чергового переогляду - 06.06.2021, що підтверджується довідкою до акту огляду МСЕК від 01.07.2019 серії 12 ААБ №264007.
Позивач звернувся до Міністерства внутрішніх справ з заявою від 04.12.2019 про надання статусу ветерана органів внутрішніх справ, видачу посвідчення та нагрудного знаку «Ветеран органів внутрішніх справ».
Міністерством внутрішніх справ 03.01.2020 за №С-44/22 надана відповідь, якою повідомлено, що набута позивачем вислуга років на день звільнення, як у календарному так і у пільговому обчисленні, є недостатньою для отримання статусу ветерана органів внутрішніх справ. Відповідач зазначив, що на день звільнення безпосередня служба в органах внутрішніх справ склала 19 роки 09 місяці 01 днів, а тому набута позивачем вислуга років є недостатньою для отримання статусу ветерана органів внутрішніх справ. При цьому, при вирішенні питання позивачу про надання статусу ветерана органів внутрішніх справ відповідач не врахував до вислуги років на службі в органах внутрішніх справ (в календарному обчисленні) час навчання у ХСГІ ім. В.В. Докучаєва.
Позивач, вважаючи неправомірною відмову МВС України щодо невизнання, його ветераном органів внутрішніх справ України на підставі пункту 3 частини першої статті 5 Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист”, викладену у листі від 03.01.2020 №С-44/22, звернувся до суду за захистом своїх прав.
Приймаючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з наявності усіх передумов та відповідно права позивача на отримання статусу ветерана органів внутрішніх справ відповідно до пункту 3 статті 5 Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист".
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Правові та організаційні засади реалізації громадянами прав, пов'язаних із отриманням ними статусу ветеранів органів внутрішніх справ, визначені Законом України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист» №203/98-ВР від 24.03.1998 року (далі по тексту - Закон України №203/98-ВР).
Згідно з ст. 4-1 Закону України №203/98-ВР дія цього Закону поширюється на громадян України, які віднесені до категорій ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції, ветеранів податкової міліції, ветеранів державної пожежної охорони, ветеранів Державної кримінально-виконавчої служби України, ветеранів служби цивільного захисту, ветеранів Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України відповідно до цього Закону і які постійно проживають на території України.
Як вбачається з матеріалів даної справи, оскаржувана відмова Міністерства внутрішніх справ України мотивована тим, що на день звільнення позивача безпосередня служба в органах внутрішніх справ склала 19 роки 09 місяці 01 днів, а тому набута останнім вислуга років є недостатньою для отримання статусу ветерана органів внутрішніх справ. При цьому, при вирішенні питання позивачу про надання статусу ветерана органів внутрішніх справ відповідач не врахував до вислуги років на службі в органах внутрішніх справ (в календарному обчисленні) час навчання у ХСГІ ім. В.В. Докучаєва.
Конституційний Суд України у рішенні від 27.02.2003 у справі № 4-рп/2003 зазначив, що служба в органах внутрішніх справ має ряд специфічних властивостей, що повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексом організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби в органах внутрішніх справ, так і після звільнення у запас або у відставку.
Колегія суддів звертає увагу, що приписи Закону України №203/98-ВР не пов'язують набуття статусу ветерана органів внутрішніх справ з часом звільнення особи зі служби в цих органах.
Так, відповідно до п.3 ч.1 ст.5 Закону України №203/98-ВР ветеранами військової служби, ветеранами органів внутрішніх справ, ветеранами Національної поліції, ветеранами податкової міліції, ветеранами державної пожежної охорони, ветеранами Державної кримінально-виконавчої служби України, ветеранами служби цивільного захисту, ветеранами Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України визнаються громадяни України особи з інвалідністю I та II групи, інвалідність яких настала внаслідок захворювання, одержаного в період проходження військової служби і служби в органах внутрішніх справ, Національній поліції, податковій міліції, державній пожежній охороні, Державній кримінально-виконавчій службі України, органах і підрозділах цивільного захисту, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, і які мають вислугу військової служби і служби в органах внутрішніх справ, Національній поліції, державній пожежній охороні, Державній кримінально-виконавчій службі України, органах і підрозділах цивільного захисту, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України 20 років і більше;
Колегія суддів звертає увагу, що аналіз наведеної вище норми вказує, що необхідними і достатніми умовами для визнання особи ветераном органів внутрішніх справ є: 1) встановлення особі інвалідності першої чи другої групи; 2) інвалідність має настати внаслідок захворювання, одержаного в період проходження військової служби і служби в органах внутрішніх справ; 3) вислуга військової служби і служби в органах внутрішніх справ становить 20 і більше років.
Питання щодо обчислення вислуги років при призначенні пенсії особам, звільненим з військової служби, регулюється Законом України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" та постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 №393 "Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей" (далі по тексту - Порядок №393).
Закон України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", а також Закон України №203/98-ВР регулюють сферу правовідносин, що виникають у зв'язку з проходженням служби в органах внутрішніх справ.
При обчислення вислуги років також слід брати до уваги й положення Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".
Так, відповідно до статті 1 Закону "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" особи офіцерського складу, прапорщики і мічмани, військовослужбовці надстрокової служби та військової служби за контрактом, особи, які мають право на пенсію за цим Законом, при наявності встановленої цим Законом вислуги на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Національній поліції і в державній пожежній охороні, службі в Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, в органах і підрозділах цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби України мають право на довічну пенсію за вислугу років.
Частиною 2 ст.17 Закону "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" визначено, що до вислуги років поліцейським, особам офіцерського складу, особам середнього, старшого та вищого начальницького складу органів внутрішніх справ при призначенні пенсії на умовах цього Закону додатково зараховується час їхнього навчання (незалежно від форми навчання) у цивільних вищих навчальних закладах, а також в інших навчальних закладах, після закінчення яких присвоюється офіцерське (спеціальне) звання, до вступу на військову службу, службу до органів внутрішніх справ або призначення на відповідну посаду в межах до п'яти років із розрахунку один рік навчання за шість місяців служби.
Аналогічну норму щодо порядку обчислення вислуги років особам, які мають право на пенсію за вказаним вище Законом містить і п.2 Порядку №393.
Отже, з аналізу наведеного вище вбачається, що до вислуги років на службі в органах внутрішніх справ враховується період навчання (незалежно від форми навчання) у цивільних вищих навчальних закладах, а також в інших навчальних закладах, саме після закінчення яких присвоюється офіцерське (спеціальне) звання.
Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 14.08.2019 р. по справі №805/2337/16-а.
Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач в період з 01.09.1982 по 01.01.1989 навчався на денному відділенні ХСГІ ім. В.В. Докучаєва.
Після завершення навчання позивачу було присвоєно офіцерське звання - лейтенант, що підтверджується військовим квитком № НОМЕР_1 (а.с.9).
Отже, з урахуванням особливостей правового регулювання спірного питання, яким статус позивача визнається особливим, а також той факт, що після закінчення вищого навчального закладу позивачу було присвоєно офіцерське звання, колегія суддів вважає, що до вислуги років позивача має враховуватися період навчання з 01.09.1982 по 01.01.1989 (28.06.1983 - 05.06.1985 проходження військової служби в Збройних Силах СССР) в Харківському сільськогосподарському інституті імені В.В. Докучаєва.
Таким чином, з урахуванням наведеного вище, враховуючи те, що позивач є особою з інвалідністю другої групи внаслідок захворювання, що пов'язане з проходженням служби в органах внутрішніх справ, а також має вислугу років в органах внутрішніх справ більше 20 років, колегія суддів вважає, що відмова Департаменту персоналу, організації освітньої та наукової діяльності МВС України щодо невизнання, його, ОСОБА_1 , ветераном органів внутрішніх справ України на підставі пункту 3 частини першої статті 5 Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист”, викладена у листі від 03.01.2020 №С-44/22 є неправомірною.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що норми ст.5 Закону України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальних захист" встановлює, що для надання статусу ветерана органів внутрішніх справ необхідно щоб було не менше 20 років бездоганної служби безпосередньо в органах внутрішніх справ України, проте з розрахунку вислуги років позивача вбачається, що вислуга років останнього безпосередньо в органах внутрішніх справ України складає 19 років 09 місяців 01 днів у зв'язку з чим у останньої не виникло право на отримання статусу ветерана органів внутрішніх справ, колегія суддів вважає їх необґрунтованими, оскільки по - перше приписи пункту 3 ст. 5 Закону №203/98-ВР не містять вимоги про наявність календарної або пільгової вислуги служби для надання статусу ветерана внутрішніх справ, а містять лише вимоги про наявність вислуги служби в органах внутрішніх справ 20 років і більше, а по - друге з урахуванням вже наведеного вище, позивач має вислугу в органах внутрішніх справ більше 20 років з урахуванням часу навчання останнього у вищому навчальному закладі після закінчення якого останньому було присвоєно офіцерське звання, який підлягає зарахуванню до вислуги років в органах внутрішніх справ.
Також, стосовно доводів апеляційної скарги про те, що законодавець чітко зазначив виключний випадок, коли додатково зараховується до вислуги років час навчання у вищому навчальному закладі, а саме при призначенні пенсій і навчання у цивільних вищих навчальних закладах (незалежно від форми навчання) є періодом часу, який зараховується до вислуги років для призначення пенсії, але не видом служби, періоди проходження якої враховуються для надання статусу «Ветерана органів внутрішніх справ», колегія суддів, з урахуванням вже викладеного вище, вважає такими, що ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм законодавства, що регулюють спірні правовідносини по даній справі.
Крім того, щодо посилання в апеляційній скарзі на правові позиції судів, викладені в рішенні Вищого адміністративного суду України від 19.10.2016 у справі К/800/12312/16, П'ятого апеляційного адміністративного суду у постанові від 27.11.2018, Вінницького апеляційного адміністративного суду у постанові від 25.09.2015 по справі №822/1730/18, П'ятого апеляційного адміністративного суду у постанові від 27.11.2018 по справі №1440/1634/18, Одеського апеляційного адміністративного суду у постанові від 22.05.2018 по справі №766/17790/17, Чернігівського окружного адміністративного суду у рішенні від 05.06.2019 по справі №620/93 6/19 та інших, то колегія суддів, з огляду на приписи ч.5 ст.242 КАС України, зауважує, вважає, що вони не підлягають врахуванню під час апеляційного перегляду даної справи.
З огляду на викладене вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення позову шляхом визнання неправомірною відмову Міністерства внутрішніх справ України щодо невизнання ОСОБА_1 ветераном органів внутрішніх справ України, викладену у листі від 03.01.2020 №С-44/22 та зобов'язання Міністерство внутрішніх справ України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 04.12.2019 щодо визнання його ветераном органів внутрішніх справ, з урахуванням правової оцінки спірного питання, наданої судом у даному рішенні.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Частиною 1 ст.9 КАС визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною 2 ст.77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Будь-яке рішення чи дії суб'єкта владних повноважень мають бути законними та обґрунтованими, прийнятими чи вчиненими в межах наданих повноважень, мати під собою конкретні об'єктивні факти, на підставі яких його ухвалено або вчинено, а суд, відповідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, перевіряє чи прийнято такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дій), безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Під час апеляційного провадження, колегія суддів не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.
Доводи апелянта не спростовують правильності прийнятого судом першої інстанції рішення про часткове задоволення адміністративного позову.
Таким чином, судова колегія вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийняте на підставі з'ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21.07.2020 року по справі №520/1176/2020 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)А.М. Григоров
Судді(підпис) (підпис) З.Г. Подобайло Н.С. Бартош
Повний текст постанови складено 30.11.2020 року