Житомирський апеляційний суд
Справа №285/713/20 Головуючий у 1-й інст. Сташків Т. Б.
Категорія 66 Доповідач Трояновська Г. С.
26 листопада 2020 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Трояновської Г.С.
суддів: Павицької Т.М., Миніч Т.І.
з участю секретаря судового засідання Кучерявого О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі цивільну справу № 285/713/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , треті особи: Служба у справах дітей Новоград-Волинської міської ради, Орган опіки та піклування Новоград-Волинської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та виселення
за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_3 на рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 25 червня 2020 року, ухвалене під головуванням судді Сташківа Т.Б. в м. Новоград-Волинському,
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати ОСОБА_2 та її неповнолітню дочку ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим будинком АДРЕСА_1 та виселити їх із вказаного житла без надання іншого житлового приміщення.
В обґрунтування позову зазначала, що власником житлового будинку АДРЕСА_1 була її сестра - ОСОБА_4 , який набула на підставі договору купівлі-продажу будинку від 10.07.2006 року.
27.12.2007 року ОСОБА_4 уклала договір дарування житлового будинку, відповідно до умов якого вона подарувала вказаний будинок своєму сину ОСОБА_5 . За згодою ОСОБА_5 у спірний будинок вселились та були зареєстровані його співмешканка ОСОБА_2 та її дочка ОСОБА_3
01.12.2011 року між ОСОБА_6 та її сином ОСОБА_5 укладено договір про розірвання договору дарування житлового будинку від 27.12.2007 року, на підставі якого ОСОБА_4 знову набула право власності на спірний будинок.
19.04.2016 року ОСОБА_4 склала заповіт, яким заповіла все своє майно позивачці ОСОБА_1 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 . У подальшому ОСОБА_7 та ОСОБА_8 відмовились від спадщини. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла. На підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 21.01.2020 року позивачка ОСОБА_1 набула право власності на вказаний житловий будинок. Маючи намір продати спірний будинок ОСОБА_1 неодноразово зверталась до відповідачки з приводу виселення та зняття з реєстраційного обліку ОСОБА_2 та її неповнолітньої дочки ОСОБА_3 на що остання відповідала відмовою.
Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 25 червня 2020 року позов задоволено. Визнано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 такими, що втратили право користування будинком за адресою: АДРЕСА_1 та виселено їх із житла.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
У поданій апеляційній скарзі, ОСОБА_2 , посилаючись на порушення судом норм матеріального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Зокрема, звертає увагу на тривалість її проживання у спірному житлі, здійснення нею ремонтних робіт у ньому, понесення витрат на утримання даного майна. Зазначає, що неповнолітня дитина ОСОБА_3 була членом сім'ї попереднього власника житлового будинку - є її онукою. В судових засіданнях позивач ОСОБА_1 не заперечувала факт проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 разом з попереднім власником ОСОБА_4 та те, що їх вселення та реєстрація відбулася з письмової згоди попереднього власника будинку. Наголошує, що позивач ОСОБА_1 , вступаючи у спадщину, знала про те, що у спірному житловому будинку тривалий час проживають та зареєстровані родичі померлого спадкодавця, які іншого житла не мають, та набули охоронюване законом право на право користування жилим приміщенням.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 зазначила, що заперечує проти задоволення апеляційної скарги в повному обсязі. Вказує, що рішеннями судів ОСОБА_2 відмовлено в позові про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу - її та сина ОСОБА_4 ОСОБА_5 . Відповідачка наголошує, що зі слів її покійної сестри ОСОБА_4 ОСОБА_2 викрала у неї документи на вказаний будинок і за допомогою працівників комунального підприємства зареєструвалась у ньому сама і зареєструвала свою дочку. У відзиві також зазначається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звертались до суду з різними позовами до ОСОБА_1 стосовно спірного будинку, проте частина з них була залишена без розгляду, а в позові про визнання майна об'єктом спільної сумісної власності та його поділ було відмовлено.
В суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 та її представник - адвокат Демчик Н.О. доводи апеляційної скарги підтримали, просили її задовольнити, надали пояснення аналогічні викладеному в апеляційній скарзі.
ОСОБА_1 проти доводів апеляційної скарги заперечила, надала пояснення аналогічні викладеному у позовній заяві та відзиві на апеляційну скаргу.
Представник служби у справах дітей управління у справах сім'ї, молоді, фізичної культури та спорту Новоград- Волинської міської ради Пелешок І.В. доводи апеляційної скарги підтримала в частині відмови у виселенні із спірного будинку малолітньої дитини - ОСОБА_3 .
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах, визначених ст. 367 ЦПК України, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що власником житлового будинку АДРЕСА_1 була ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу будинку від 10.07.2006 року, загальною площею 106,5 кв.м., житловою площею 66,5 кв.м. (а.с. 4).
У будинку проживав син ОСОБА_4 - ОСОБА_5 .
Сторонами не заперечується, що у 2006 році до спірного будинку була вселена ОСОБА_2 як співмешканка ОСОБА_5 зі згоди власника будинку ОСОБА_4 .
ІНФОРМАЦІЯ_3 народилась ОСОБА_3 , батьками якої є ОСОБА_5 та ОСОБА_2 (а.с. 49).
27.12.2007 року ОСОБА_4 уклала договір дарування вказаного житлового будинку, відповідно до умов якого вона подарувала будинок своєму сину ОСОБА_5 .
01.12.2011 року між ОСОБА_4 та її сином ОСОБА_5 укладено договір про розірвання договору дарування житлового будинку від 27.12.2007 року, на підставі якого ОСОБА_4 знову набула право власності на спірний будинок (а.с. 52).
26.02.2014 року за згодою власника спірного будинку ОСОБА_4 , у будинок вселились та були зареєстровані відповідач ОСОБА_2 та її дочка ОСОБА_3 (а.с. 55).
ІНФОРМАЦІЯ_4 син ОСОБА_4 - ОСОБА_5 помер (а.с. 51).
19.04.2016 року ОСОБА_4 склала заповіт, яким заповіла все своє майно своїй сестрі, позивачці ОСОБА_1 та ОСОБА_7 та ОСОБА_8
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла власник спірного будинку ОСОБА_4 .
Дочки ОСОБА_4 - ОСОБА_7 та ОСОБА_8 відмовились від спадщини (а.с. 4).
Право власності на спірний будинок набула сестра ОСОБА_4 - позивач ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 21.01.2020 року (а.с. 4, 5).
Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 03.05.2018 року, залишеним без змін постановою апеляційного суду Житомирської області від 27.08.2018 року, у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання з ОСОБА_5 однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з 2005 року по 31 серпня 2015 року - відмовлено. Зазначеним рішенням суду першої інстанції встановлено, що позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б дали змогу дійти висновку про наявність обставин на підтвердження факту проживання ОСОБА_2 з ОСОБА_5 однією сім'єю, як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу (а.с. 24).
Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 05.11.2019 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 15.01.2020 року, відмолено в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання спірного будинку об'єктом спільної сумісної власності та його поділ (а.с. 71).
Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки відповідач та її малолітня дочка не були членами сім'ї а ні попереднього, ні теперішнього власника житлового будинку, вселилась та була зареєстрована разом з дитиною у будинок лише за згодою попереднього власника будинку ОСОБА_4 , а новий власник нерухомого майна заперечує щодо проживання відповідача і її дочки у будинку, прийшов до висновку про задоволення позовних вимог.
Колегія суддів не погоджується із висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Заперечуючи проти позову ОСОБА_2 посилалася на те, що внаслідок задоволення позову вона, та її малолітня дочка, онука ОСОБА_4 фактично будуть позбавлені житла, її право на проживання хоча і втрачено у зв'язку із заповітом ОСОБА_4 за яким власником спірного будинку стала ОСОБА_1 , але її виселення разом з малолітньою дитиною покладе на неї надмірний тягар, чим порушить баланс інтересів сторін, оскільки фактично вона буде позбавлена житла, оскільки іншого житла на праві власності у неї немає.
При вирішенні справи, суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив з того, що право користування будинком відповідачем було похідним від права колишнього власника будинку - ОСОБА_4 , яке було припинено у зв'язку зі смертю останньої.
При цьому суд першої інстанції керувався, зокрема, постановами Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року (справа №6-158цс14), від 16 листопада 2016 року (справа №6-709цс16), постановою Верховного Суду від 16 січня 2019 року (справа №309/2477/16-ц).
Проте, при вирішенні спору апеляційний суд вважає за необхідне врахувати правові позиції Верховного Суду викладені, зокрема, у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц, яка відзначена в Огляді судової практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за І півріччя 2020 року, у якому зроблено висновок, що тривалий час проживання у спірній квартирі/будинку особи, яка не має іншого житла, є достатньою підставою для того, щоб вважати квартиру/будинок житлом цієї особи в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Аналогічна позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року (справа №569/4373/16-ц), де також Верховний Суд по суті відступив від правого висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року (справа №6-158цс14), у постанові Верховного Суду від 06 травня 2020 року (справа № 752/16688/17).
Колегія суддів вважає, що зазначені правові позиції можуть бути застосовані до спірних правовідносин в контексті вирішення житлового спору, оскільки відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди повинні застосовувати Конвенцію та практику цього Суду як джерело права.
Отже, при вирішенні справи, передбачених законом підстав для виселення особи, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
У цій справі встановлено, що ОСОБА_2 разом з малолітньою дитиною ОСОБА_3 , фактично проживає у спірному будинку понад 14 років, сплачує витрати на утримання будинку, здійснює обов'язкові платежі, тобто має тривалий зв'язок із будинком АДРЕСА_1 як із житлом. Іншого житла відповідач на праві власності не має. Натомість позивач зареєстрована та проживає у АДРЕСА_2 , тобто має інше житло.
А тому, ураховуючи наведені правові позиції, можна дійти висновку, що проживання тривалий час ОСОБА_2 та її малолітньої дитини ОСОБА_3 у спірному будинку, є достатньою підставою для того, щоб вважати цей будинок їх житлом в розумінні статті 8 Конвенції.
ОСОБА_1 знала ще до оформлення на себе права власності на спірний будинок за заповітом, що у ньому проживає відповідач з малолітньою дитиною, онукою спадкодавця ОСОБА_4 , а отже, мала можливість з'ясувати підстави такого проживання, а також довідатися про наміри щодо подальшого проживання у будинку або про відмову від свого права та готовність звільнити будинок.
Як встановлено судом, дочки спадкодавиці ОСОБА_4 відмовились від прийняття спадщини. Натомість ОСОБА_1 , сестра ОСОБА_4 , яка прийняла спадщину (спірний будинок) за певної обачності мала реальну можливість дізнатися про обтяження будинку та могла передбачити характер та вагу обтяження майбутньої нерухомості.
Оскільки у справі, що розглядається, позивач, прийнявши спадщину на будинок, тобто безоплатно набувши у власність майно, знала про проживання в ньому відповідача та її малолітньої дочки - онуки ОСОБА_3 , які не мають іншого житла, тому її право на це майно не може бути захищено, шляхом виселення відповідачів, які внаслідок цього стануть безхатченками, що не є справедливим. Отриманий позивачем у спадок будинок не є єдиним можливим місцем її проживання.
З огляду на викладене, рішення суду першої інстанції не може вважатися законним та обґрунтованим, таким, що відповідає вимогам ЦПК України, принципам верховенства права та справедливості, а тому підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.
Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374, 376, 381-384, 390-391 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_3 задовольнити.
Рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 25 червня 2020 року скасувати, ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 27.11.2020.
Головуючий Судді