Справа № 640/13403/20 Суддя (судді) першої інстанції: Головань О.В.
24 листопада 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Оксененка О.М.,
суддів: Лічевецького І.О.,
Мельничука В.П.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 жовтня 2020 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України, Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь» про бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Міністерства оборони України, Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь», в якому просив:
1) визнати протиправною бездіяльність Міністерства оборони України, що полягає у відмові у медичному обслуговуванні та зобов'язання поновити порушені права на медичне обслуговування у Національному військово-медичному клінічному центрі «Головний військовий клінічний госпіталь» як учасника бойових дій відповідно до ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;
2) визнати протиправною бездіяльність суб'єкта владних повноважень Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь», що полягало у відмові у медичному обслуговуванні та зобов'язання поновити порушені права на медичне обслуговування у Національному військово-медичному клінічному центрі «Головний військовий клінічний госпіталь» як учасника бойових дій відповідно до ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідачами протиправно відмовлено у медичному обслуговуванні з огляду на положення частини другої ст. 11 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991, оскільки ці нововведення запроваджено Законом № 5286-VI від 18.09.2012, після того, як позивача було звільнено з військової служби, тому вони на позивача не розповсюджуються.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 жовтня 2020 року у задоволенні позовних вимог - відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги - задовольнити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що законодавець не проводить розмежування між закладами Міністерства охорони здоров'я та Міністерства оборони України, відтак суд першої інстанції незаконно здійснив такий розподіл, оскільки медична допомога надається на безоплатній основі.
Відтак, прирівняння позивача - підполковника юстиції запасу, учасника бойових дій в Афганістані, до цивільних осіб, які звертаються до поліклініки, де надаються платні послуги є безпідставним.
У відзиві на апеляційну скаргу Національним військово-медичним клінічним центром «Головний військовий клінічний госпіталь» зазначено, що останнє є відомчим військово-медичним закладом та не входить до переліку існуючої мережі закладів охоронр здоров'я Міністерства охорони здоров'я.
Оскільки строк військової служби позивача у календарному обчисленні складає 17 років 07 місяців, що не дає права на отримання пільг ветерана військової служби щодо безоплатного користування закладами охорони здоров'я Міністерства оброни України, тому підстави для задоволення позовних вимог - відсутні.
У відзиві на апеляційну скаргу Міністерством оборони України звернено увагу на те, що безоплатне користування у Національному військово-медичному клінічному центрі «Головний військовий клінічний госпіталь» надано лише ветеранам військової служби, а не ветеранам війни, статус якого у позивача відсутній.
Згідно п.3 частини першої ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) також у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи, полковник юстиції запасу ОСОБА_1, є пенсіонером (пенсійне посвідчення серія НОМЕР_1 від 28.02.2012) та має статус має статус учасника бойових дій (посвідчення серія НОМЕР_2 від 13.09.2017).
Наказом начальника Генерального штабу Збройних Сил України від 19.03.1999 №011р підполковника юстиції ОСОБА_1 звільнено у запас на п. 65 пп. «в» (за станом здоров'я); вислуга років: календарна - 17 років 07 міс., пільгова - 22 роки.
У подальшому, з моменту звільнення позивач знаходився на медичному обслуговуванні у військовому шпиталі Київського гарнізону (вул. Госпітальна, 18).
У березні 2020 року, маючи проблеми зі здоров'ям, позивач звернувся до Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь» для медичного обслуговування у даному закладі.
Однак, Національний військово-медичний клінічний центр «Головний військовий клінічний госпіталь» повідомив про ОСОБА_1 те, що він більше не обслуговується у даному лікувальному закладі та таке обслуговування може бути надане лише на платній основі.
Не погоджуючись з таким рішенням відповідача та вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач користується правом медичного обслуговування в Національному військово-медичному клінічному центрі «Головний військовий клінічний госпіталь», проте, на платній основі, оскільки не відноситься до категорій громадян, які безоплатно обслуговуються вказаним медичним закладом.
Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них визначений у Законі України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 №3551-XII (надалі - Закон №3551-XII)».
Статтею 4 вказаного Закону визначено, що ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.
Учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з'єднань, об'єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час (стаття 5 Закону №3551-XII).
Частиною восьмою ст. 12 Закону №3551-XII закріплено, що учасникам бойових дій надаються пільги, зокрема у користуванні при виході на пенсію (незалежно від часу виходу на пенсію) чи зміні місця роботи поліклініками та госпіталями, до яких вони були прикріплені за попереднім місцем роботи.
Враховуючи, наявність у позивача посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_2 від 13.09.2017, на останнього поширюються вимоги Закону №3551-XII.
При цьому, колегія суддів враховує, що статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції, ветеранів податкової міліції, ветеранів державної пожежної охорони, ветеранів Державної кримінально-виконавчої служби України, ветеранів служби цивільного захисту, ветеранів Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, визначає основні засади державної політики щодо соціального захисту громадян, звільнених з військової служби, служби в органах внутрішніх справ, Національної поліції, державній пожежній охороні, Державній кримінально-виконавчій службі України, органах і підрозділах цивільного захисту, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, та членів їх сімей, визначає гарантії, які забезпечують їм гідне життя, активну діяльність, шану та повагу в суспільстві визначається Законом України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист» від 24.03.1998 №203/98-ВР (далі - Закон №203/98-ВР).
Згідно з пунктом 1 статті 5 вказаного Закону ветеранами військової служби, ветеранами органів внутрішніх справ, ветеранами Національної поліції, ветеранами податкової міліції, ветеранами державної пожежної охорони, ветеранами Державної кримінально-виконавчої служби України, ветеранами служби цивільного захисту, ветеранами Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України визнаються громадяни України: які бездоганно прослужили на військовій службі, в органах внутрішніх справ, Національній поліції, податковій міліції, державній пожежній охороні, Державній кримінально-виконавчій службі України, органах і підрозділах цивільного захисту, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України 25 і більше років у календарному або 30 та більше років у пільговому обчисленні (з яких не менше 20 років становить вислуга у календарному обчисленні) і звільнені в запас або у відставку відповідно до законодавства України або колишнього Союзу РСР чи держав СНД.
У відповідності до частини першої статті 6 Закону №203/98-ВР ветеранам військової служби, ветеранам органів внутрішніх справ, ветеранам Національної поліції, ветеранам податкової міліції, ветеранам державної пожежної охорони, ветеранам Державної кримінально-виконавчої служби України, ветеранам служби цивільного захисту, ветеранам Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України надаються такі пільги: безоплатне користування закладами охорони здоров'я Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, інших центральних органів виконавчої влади та військових формувань.
Разом з тим, оскільки календарна вислуга років позивача згідно з наказом начальника Генерального штабу Збройних Сил України від 19.03.1999 №011р становить лише 17 років 07 міс., і статусу ветерана військової служби позивач не має, відтак пільгами, визначеними частиною першою статті 6 Закону №203/98-ВР ОСОБА_1 не користується.
Окрім того, посилання апелянта про необхідність застосування до спірних правовідносин частини другої статті 11 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991, згідно якої члени сімей військовослужбовців та осіб, звільнених у запас або у відставку, а також військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісти, стали особами з інвалідністю під час проходження військової служби або постраждали у полоні в ході бойових дій (війни) чи під час участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки, якщо ці особи прослужили у Збройних Силах України, інших утворених відповідно до законів України військових формуваннях та правоохоронних органах не менш як 20 календарних років, мають право на медичне обслуговування у закладах Міністерства оборони України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів, колегія суддів як і суд першої інстанції не приймає до уваги, оскільки вказане положення Закону № 2011-XII на спірні правовідносини сторін не розповсюджується.
При цьому, право на отримання медичної допомоги членам сімей військовослужбовців, після звільнення з військової служби, визначено лише за умови наявності вислуги не менше 20 років військової служби у календарному обчисленні, у той час як позивач має лише 17 календарних років вислуги.
Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_1 відмовлено у медичному обслуговуванні оскільки право позивача користуватися безоплатним медичним обслуговуванням поширюється на поліклініки та госпіталі, що входять до системи Міністерства охорони здоров'я України, тоді як Національний військово-медичний клінічний центр «Головний військовий клінічний госпіталь» до цієї системи не входить як відомчий військово-медичний заклад.
При цьому, право користування позивачем послугами медичного обслуговування у Національному військово-медичному клінічному центрі «Головний військовий клінічний госпіталь», як і факт медичного обслуговування позивача у цьому медичному закладі до звільнення, відповідачами не заперечується.
Разом з тим, спірним є питання щодо безоплатного медичного обслуговування після звільнення позивача зі служби.
Так, у силу вимог пунктів 4, 6 Положення про Національний військово-медичний клінічний центр «Головний військовий клінічний госпіталь», затвердженого наказом начальника Головного військово-медичного управління - начальника медичної служби Збройних Сил України від 30.10.2019 №170, Національний військово-медичний клінічний центр «Головний військовий клінічний госпіталь» є бюджетним, багатопрофільним закладом охорони здоров'я Міністерства оборони України, бюджетним, багатопрофільним, лікувально-профілактичним та експертним закладом Збройних Сил України, підпорядковується Головному військово-медичному управлінню. За ним закріплені зони адміністративно-територіальної відповідальності щодо медичного забезпечення військовослужбовців та осіб, яким законодавчо надано право на медичне обслуговування.
Тобто, Національний військово-медичний клінічний центр «Головний військовий клінічний госпіталь» як відомчий медичний заклад згідно з п. 1 Переліку закладів охорони здоров'я в системі Міністерства оборони України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 23.03.2017 № 168, здійснює безоплатне медичне обслуговування лише певних категорій громадян у передбачених законодавством випадках, до мережі медичних закладів МОЗ України не входить.
Втім, позивач як учасник бойових дій має право на безоплатне медичне обслуговування лише в медичних закладах МОЗ України шляхом звернення до мережі державних та комунальних медичних закладів МОЗ України згідно з Переліком закладів охорони здоров'я, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 28.10.2002 №385.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що позивач користується правом медичного обслуговування в Національному військово-медичному клінічному центрі «Головний військовий клінічний госпіталь», проте, на платній основі, оскільки не відноситься до категорій громадян, які безоплатно обслуговуються вказаним медичним закладом.
При цьому, Міністерство оборони України є неналежним відповідачем даній справі, оскільки позивач не звертався до вказаного суб'єкта владних повноважень щодо свого медичного обслуговування, та Національний військово-медичний клінічний центр «Головний військовий клінічний госпіталь» самостійно здійснює забезпечення соціального послуги з медичного обслуговування військовослужбовців.
З огляду на вказане, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав задоволення позовних вимог.
Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
Доводи апеляційної скарги не спростовують докази, досліджені та перевірені в суді першої інстанції та не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному рішенні.
За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.
Отже при ухваленні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.
За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 жовтня 2020 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329-331 КАС України.
Головуючий суддя О.М. Оксененко
Судді І.О. Лічевецький
В.П. Мельничук