23 листопада 2020 року м. Житомир справа № 240/125/20
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі:
судді Романченка Є.Ю.,
розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, у якому просив:
- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо не здійснення розрахунку та виплати компенсації за неотримане під час військової служби речове майно;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 надати довідку - розрахунок вартості речового майна, що підлягало йому до видачі, однак видано не було;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити грошову компенсацію за неотримане під час військової служби речове майно.
В обґрунтування позовних вимог указував, що на момент виключення його зі списків особового складу частини, всіх видів забезпечення, він відповідав умовам, необхідним для виплати йому грошової компенсації за невикористане речове майно і чинне законодавство передбачало можливість здійснення виплати цієї компенсації. Проте при звільненні та виключенні його зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, питання щодо виплати грошової компенсації вартості за недоотримане речове майно вирішено не було, довідку про вартість неотриманого речового майно надано не було. З метою отримання компенсації позивач звернувся до Військової частини НОМЕР_1 , проте отримав відмову у виплаті грошової компенсації за неотримане речове майно, оформлену листом від 04.11.2019 № 7281. На переконання позивача, відмова Військової частини НОМЕР_1 є протиправною та такою, що порушує його право на виплату грошової компенсації за недоотримане речове майно, гарантоване ст. 9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII.
Ухвалою суду прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі за вказаним позовом про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії. Вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін і призначено відкрите судове засідання у справі на 18.03.2020.
Військовою частиною НОМЕР_1 , на виконання вимог ухвали суду, направлено до суду відзив на позову заяву, з проханням у задоволенні позовних вимог позивача відмовити за безпідставністю. Заперечуючи проти пред'явлених позовних вимог відповідач стверджує, що позивач під час проходження військової служби з рапортом до Командира Військової частини НОМЕР_1 про виплату грошової компенсації за невикористане речове майно не звертався. Вказує, що право на отримання грошової компенсації за неодержане речове майно належить виключно військовослужбовцям, які безпосередньо проходять військову службу, і не поширюється на військовослужбовців, звільнених з військової служби.
Сторони в судове засідання не прибули, хоча про час та місце судового розгляду були повідомлені належним чином. Відповідачем направлено до суду клопотання про відкладення розгляду справи, яке обґрунтовано поширенням гострих респіраторних захворювань та коронавірусу COVID-19, який віднесено до особливо небезпечних інфекційних хвороб, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" було установлено з 12 березня 2020 р. до 22 травня 2020 р. на всій території України карантин.
Зважаючи на викладене, а також ураховуючи відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, судом, без виходу до нарадчої кімнати, постановлено протокольну ухвалу про подальший розгляд справи в письмовому провадженні.
Перевіривши матеріали справи, усебічно й повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позов і відзив, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив службу у Збройних силах України та перебував на фінансовому забезпеченні Військової частини ПП-В 2731 (в/ч НОМЕР_1 ).
Відповідно до наказу Командира Військової частини - польова пошта НОМЕР_2 від 11.09.2015 № 220 старшого солдата контрактної служби ОСОБА_1 , механіка-водія взводу інженерної розвідки групи інженерного забезпечення військової частини-польова пошта НОМЕР_3 , звільненого наказом командира 30 окремої гвардійської механізованої бригади від 11 вересня 2015 року №146-рс з військової служби за контрактом у запас відповідно до статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу” за пунктом “б” частини восьмої (за станом здоров'я, на підставі статей 23-6, 64-6 графи II Розкладу хвороб непридатний до військової служби в мирний час, обмежено придатний у воєнний час), виключено зі списків особового складу частини, всіх видів забезпечення з 11 вересня 2015 року.
30.10.2019 позивач звернувся до Командира В/Ч НОМЕР_1 із заявою про видачу довідки про неотримане речове майно та суму грошової компенсації за нього, яке належить йому до виплати після звільнення з військової служби.
Листом від 04.11.2019 № 7281 Військова частина НОМЕР_1 повідомила позивача про те, що виплата грошової компенсації неможлива, оскільки він був звільнений до моменту виходу постанови Кабінету Міністрів України № 178 від 16.03.2016 та наказу Міністерства оборони України № 232 від 26.04.2016, які визначають, що виплата грошової компенсації за неотримане речове майно проводиться на момент звільнення.
Вважаючи такі дії Військової частини НОМЕР_1 протиправними та такими, що не ґрунтуються на вимогах закону, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд ураховує наступне.
Частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із частиною п'ятою статті 17 Конституції України, держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі в Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-XII (зі змінами та доповненнями, далі - Закон № 2011-XII), соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
У частині першій статті 9 Закону № 2011-XII закріплено, що Держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Частиною першою статті 9-1 Закону № 2011-XII (у редакції, чинній на момент звільнення позивача) було встановлено, що продовольче забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що встановлюються Кабінетом Міністрів України. Речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, Міністерством інфраструктури України - для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.
Порядок речового забезпечення військовослужбовців, військовозобов'язаних, резервістів Збройних Сил та інших військових формувань, а також військових ліцеїстів у мирний час, на момент звільнення позивача у запас, було врегульовано Положенням про порядок речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань у мирний час, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 р. N 1444. Остання втратила чинність 04.03.2016.
У пункті 2 Положення про порядок речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань у мирний час, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2004 р. N 1444 (у редакції, чинній на момент звільнення позивача у запас, далі - Положення № 1444) було визначено, що метою речового забезпечення є задоволення потреб військовослужбовців в обмундируванні, взутті, натільній білизні, теплих і постільних речах, спорядженні, спеціальному одязі, предметах індивідуального захисту, тканинах, нагрудних та нарукавних знаках і знаках розрізнення, санітарно-господарському майні, спортивному інвентарі та лазнево-пральному обслуговуванні особового складу.
Згідно із п. 4 Положення № 1444, речове майно відпускається військовим частинам у порядку, встановленому Міноборони та іншими центральними органами виконавчої влади, яким підпорядковані військові формування, відповідно до затверджених Кабінетом Міністрів України норм забезпечення речовим майном військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань у мирний час (далі - норми забезпечення речовим майном військовослужбовців), а також відповідно до затверджених Міноборони та іншими центральними органами виконавчої влади норм утримання цього майна на одного військовослужбовця (працівника) у військових частинах або на одне ліжко в лікувальних закладах.
У відповідності до п. 27 Положення № 1444 військовослужбовці, звільнені у запас або відставку з правом носіння військової форми одягу, за бажанням можуть отримати речове майно, яке вони не отримали під час звільнення, або грошову компенсацію за нього за цінами на день підписання наказу про звільнення. Зазначеним особам, звільненим у запас або відставку після закінчення строку контракту, за належне їм, але не отримане протягом дії контракту речове майно виплачується грошова компенсація пропорційно часу, що минув з дня виникнення права на отримання цього майна до дати закінчення контракту, або видається речове майно на суму грошової компенсації. У разі звільнення у запас військовослужбовцю видається речовий атестат, який додається до особової справи. Якщо протягом 12 місяців після звільнення військовослужбовець буде призваний із запасу, до його забезпечення зараховується раніше отримане речове майно.
Порядок відпуску речового майна військовим частинам та застосування норм забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України речовим майном у мирний час затверджено наказом Міністра оборони України від 31 січня 2006 р. N 45, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 13 лютого 2006 р. за N 125/11999, який втратив чинність 17.06.2016 (далі - Порядок).
У п. 3.1.2 Порядку визначено, що військовослужбовці військової служби за контрактом забезпечуються речовим майном за встановленими нормами, починаючи з дня призначення їх на посаду наказом командира військової частини.
Згідно із п. 3.1.12 Порядку, грошова компенсація замість речового майна, що підлягає видачі, виплачується на підставі довідки про одержання грошової компенсації замість речового майна, що підлягає видачі (додаток 4), яка видається речовою службою військової частини, виходячи із заготівельної вартості цих предметів. Перелік предметів із визначенням заготівельної вартості на початку кожного року Департамент постачання матеріальних ресурсів Міністерства оборони України надає до Центрального управління речового забезпечення.
За змістом абзацу третього пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року N 1153/2008 (у редакції, чинній на момент звільнення позивача) особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Аналіз наведеним норм статті 9-1 Закону № 2011-XII, пункту 242 вказаного Положення, а також пункту 27 Положення № 1444 свідчить на користь висновку, що військовослужбовці після звільнення їх з військової служби зберігають право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно. При цьому слід вказати, що приписами Положення № 1444 не був визначений строк протягом якого військовослужбовці після звільнення повинні звернутися за отриманням грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.
Отож, позивач має право на грошову компенсацію замість неотриманого речового майна.
Із матеріалів справи видно, що при звільненні ОСОБА_1 не була виплачена компенсація за неотримане під час проходження військової служби речове майно.
Суд зазначає, що механізм реалізації військовослужбовцями гарантованого їм частиною першою статті 9-1 Закону №2011-XII права Кабінетом Міністрів України був визначений лише з набранням чинності 22 березня 2016 року постанови № 178 від 16 березня 2016 року, якою затверджений Порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.
Таким чином, порядку, який би безпосередньо регулював механізм здійснення виплати військовослужбовцям грошової компенсації за неотримане речове майно на час звільнення позивача у запас (11.09.2015) Кабінетом Міністрів України, прийнято не було.
Проте в спірних правовідносинах наведені обставини не можуть бути підставою для відмови в реалізації суб'єктивного права військовослужбовця, що гарантоване йому статтею 9-1 Закону №2011-XII.
Суд ураховує, що гарантоване статтею 9-1 Закону №2011-XII право військовослужбовця на отримання речового майна або компенсації його вартості є майновим правом, яке підпадає під дію статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до якої ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Суханов та Ільченко проти України» від 26 червня 2014 року (заяви №68385/10 та №71378/10, пункти 53, 55) зазначив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар.
У пунктах 54-55 указаного рішення ЄСПЛ визнав, що відмова держави здійснити певні дії, від яких залежить можливість отримання особою гарантованих їй національним законодавством виплат або зволікання з їх вчиненням, що тримає зацікавлену особу в невизначеності, становить втручання в право, передбачене статтею 1 Першого протоколу.
У рішенні в справі «Будченко проти України» від 24 квітня 2014 року (заява №38677/06, пункти 38-39) ЄСПЛ зазначив про те, що відмова держави в задоволенні гарантованих чинним законодавством вимог майнового характеру з підстав відсутності механізму реалізації відповідного законодавчого положення становить втручання в право особи за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Таким чином, згідно з усталеною практикою ЄСПЛ держава не може відмовляти в здійсненні особі певних виплат у разі чинності законодавчої норми, яка їх передбачає, та відповідності особи умовам, що ставляться для їх отримання, що мало місце у випадку спірних правовідносин.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року в справі №825/3519/15-а та від 18 жовтня 2019 року в справі № 815/1053/16.
Отже, позивач на момент виключення позивача зі списків особового складу частини, всіх видів забезпечення, відповідав умовам, необхідним для виплати йому грошової компенсації за невикористане речове майно і чинне законодавство передбачало можливість здійснення виплати цієї компенсації. У свою чергу відповідачем не забезпечено позивачу реалізацію його прав, гарантованих Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та Положенням № 1444, навіть після звільнення зі служби.
Суд критично оцінює посилання відповідача на норми Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженого Постановою Кабінет Міністрів України від 16 березня 2016 року №178, оскільки вказана Постанова набрала чинності після звільнення позивача зі служби та виключення зі списків військової частини і всіх видів забезпечення.
Частиною першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
За змістом статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 72 вказаного Кодексу).
Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
З огляду на викладене та встановлені обставини, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 щодо визнати протиправними дій військової частини НОМЕР_1 щодо нездійснення розрахунку та виплати ОСОБА_1 компенсації за неотримане під час військової служби речове майно та зобов'язання відповідача надати довідку - розрахунок вартості речового майна, що належало до видачі, нарахувати та виплатити грошову компенсацію за неотримане під час військової служби речове майно є обґрунтованими, а тому позов слід задовольнити.
Враховуючи відсутність судових витрат у даній адміністративній справі, питання про їх розподіл судом не вирішується.
Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 241-246, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_4 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії задовольнити.
Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо нездійснення розрахунку та виплати ОСОБА_1 компенсації за неотримане під час військової служби речове майно.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за неотримане ним під час військової служби речове майно.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 надати ОСОБА_1 довідку-розрахунок вартості речового майна, що підлягало до видачі.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням приписів пп. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Є.Ю. Романченко