16 листопада 2020 року м. Київ
Справа №753/8833/19
Апеляційне провадження №22-ц/824/11940/2020
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Соколової В.В.
суддів: Андрієнко А.М., Поліщук Н.В.
за участю секретаря Руденко А.С.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва ухваленого під головуванням судді Сирбул О.Ф. 26 червня 2020 року, дата складення повного тексту рішення не зазначена, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дитини,
Позивач ОСОБА_2 у травні 2019 року звернулась з вказаним позовом, в якому просила визначити місце проживання доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом з нею за адресою: АДРЕСА_1 . В заяві про уточнення позовних вимог від 21 червня 2019 року позивач просила визнати місце проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 разом із матір'ю ОСОБА_2 .
Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, сторони у справі є батьками ОСОБА_3 , яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 . Шлюбні відносини між ними припинені, вони проживають за різними адресами та не ведуть спільного господарства. Внаслідок зазначених обставин між сторонами виник спір щодо місця проживання дитини, що стало причиною звернення позивача до суду із вказаним позовом. Вона має бажання та можливості піклуватися про доньку, забезпечувати її усім необхідним, характеризується позитивно, має стабільне місце роботи та дохід, власну квартиру для їх проживання. Відповідач спочатку погрожував, а потім в ході розгляду справи забрав доньку та не надає їй можливості у спілкуванні з нею. Він має агресивний характер, не має постійного місця роботи та заробітку.
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 червня 2020 року задоволені позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації про визначення місця проживання дитини.
Визначено місце проживання дитини, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з матір'ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у вигляді судового збору в розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 копійок.
Рішення суду мотивовано тим, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Судом врахований Висновок про визначення місця проживання дитини № 101-607/02 від 27 січня 2020 року, наданого Дарницькою районною державною адміністрацією в м. Києві, на яку покладені повноваження органу опіки та піклування, на підставі рішення комісії з питань захисту прав дитини та вирішено за доцільне визначити місце проживання ОСОБА_3 , разом з матір'ю - ОСОБА_2 .
Суд критично поставився до тверджень представника відповідача щодо некоректного формулювання позивачем позовних вимог в уточненій позовній заяві від 21 червня 2019 року, пославшись на практику ЄСПЛ за якою надмірний формалізм у трактуванні національного процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду (як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції).
Враховуючи викладене, суд вважав, що на даний час проживання малолітньої дочки з матір'ю, буде відповідати саме інтересам дитини, яка потребує постійного догляду та турботи у зв'язку з фізіологічними особливостями, позитивно сприятиме її розвитку як психологічному так і фізичному, а відтак заявлений позов підлягає задоволенню.
Не погодився з вказаним судовим рішенням відповідач, його представником - адвокатом Незвіським Д.Я. подана апеляційна скарга, в якій він посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, не повне з'ясування обставин, що мають значення для вирішення справи та невідповідність висновків суду обставинам справи. Представник відповідача вказує на те, що орган опіки та піклування не є юридичною особою, а тому не може брати участь у розгляді справи в якості третьої особи. Висновок щодо місця проживання дитини, який було подано до суду Органом опіки та піклування не відповідає вимогам чинного законодавства, так як в ньому відсутні дані щодо обстеження умов місця проживання дитини у обох батьків, не зазначено про рівень прив'язаності дитини до кожного з батьків, не наведені обставини, які виключають проживання разом з батьком. У зв'язку з цим судом також не вирішено питання про прихильність дитини до кожного з батьків, що і свідчить про найкращі її інтереси. Судом не вказано чи були порушені права дитини взагалі. На думку відповідача, судом порушено принцип диспозитивності,так як рішення суду не відповідає заявленим позовним вимогам, а у тому вигляді в якому вони були заявлені вони не підлягають задоволенню, натомість суд самостійно виправив допущені позивачем важливі помилки щодо способу захисту. Крім того, судом не визначено віковий критерій дитини. Спір щодо визначення місця проживання може бути вирішений лише відносно малолітньої дитини, відповідно, не зазначення судом цього терміну, призводить до дії рішення до повноліття дитини, що суперечить положенням СК України. Також в резолютивній частині рішення не визначена конкретна адреса місця проживання дитини та матері, проте спір стосувався саме визначення місця проживання дитини.
Враховуючи вищенаведене, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні заявлених позовних вимог - відмовити.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач вказує на безпідставність доводів апеляційної скарги, наголошує на наявності протиправної поведінки відповідача та тривалості порушення її прав та прав її дитини відповідачем. Тому вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції є законним та справедливим, тому просить залишити його без змін.
В судовому засіданні відповідач ОСОБА_1 та його представник адвокат Незвіський Д.Я. підтримали апеляційну скаргу з підстав викладених у ній, просили про скасування рішення суду першої інстанції.
Позивач ОСОБА_2 та її представник адвокат Бачигін К.В. заперечували проти доводів апеляційної скарги, вважають рішення суду законним і обґрунтованим, просили залишити його без змін.
Третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації свого представника в судове засідання не направили, про час та місце розгляду справи повідомлялись у встановленому процесуальним законом порядку, причини неявки суду не повідомили. Тому, в порядку ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважала за можливе розглянути справу за їх відсутності.
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового засідання, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.
Судом апеляційної інстанції встановлені та підтверджуються матеріалами справи такі обставини та відповідні їх правовідносини.
Сторони у справі є батьками ОСОБА_3 , яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 /т.1 а.с.8,77/. Зареєстрованим місцем проживання дитини визначено: АДРЕСА_2 , що також є зареєстрованим місцем проживання матері /т.1 а.с.34,29/.
Батько дитини - відповідач ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 /т.1 а.с.22/.
Дитина з 03 вересня 2018 року відвідувала дошкільний навчальний заклад «Монтессорі-Сад» Дарницького району в м. Києві, за твердженням працівників закладу, нею опікувались обоє батьків та бабуся /т.1 а.с.82, 138/.
За твердженням сторін, вони проживають окремо з 26 травня 2019 року. З цього часу, за домовленістю сторін, дитина проживала разом з матір'ю, а з 07 серпня 2019 року дитина проживає разом з батьком.
Разом з тим, вже в квітні 2019 року вбачається наявність спору між сторонами щодо участі у вихованні дитини. Так, 18 квітня 2019 року позивач зверталась до поліції з заявою щодо здійснення відповідачем погроз відібрання у неї дитини /т.1 а.с.27/. Відповідач 18 квітня 2019 року звертався до органу опіки та піклування щодо вчинення йому позивачем перешкод у спілкуванні з дитиною /т.1 а.с.83/. З листа Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації № 1010/46-Т-594-145 від 10 травня 2019 року вбачається, що службою у справах дітей проводились заходи сприяння у вирішенні спору між батьками щодо участі у вихованні дитини /т.1 а.с.84-85/. Розпорядженням Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації № 376 від 20 травня 2019 року був затверджений висновок служби у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації про підтвердження місця проживання дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з матір'ю для її тимчасового виїзду за межі України /т.1 а.с.31,129-130/.
20 листопада 2019 року старшим слідчим СВ Дарницького УП ГУ НП у м. Києві складено повідомлення про підозру ОСОБА_1 про те, що він підозрюється у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України. З тексту повідомлення вбачається, що досудовим розслідуванням встановлено, що 07 серпня 2019 року близько 20.00 год, ОСОБА_1 очікував біля ліфту на третьому поверсі в будинку по АДРЕСА_4 , де мешкає його колишня дружина ОСОБА_2 та її матір ОСОБА_4 . В подальшому, під час того як у ліфті відчинились двері ОСОБА_1 заздалегідь знаючи, що у кабіні ліфта знаходиться позивач з дочкою та своєю матір'ю, під час розкриття дверей ліфта, розпилив у ліфті вміст балончика з невідомою речовиною. Здійснивши вказані дії ОСОБА_1 наніс тілесні ушкодження позивачу, відібрав у ОСОБА_2 їх спільну дитину ОСОБА_5 та зник з місця події /т.1 а.с.154-157/.
З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 11 жовтня 2019 року у справі №753/19409/19 було визнано ОСОБА_2 та неповнолітню ОСОБА_3 постраждалими особами від домашнього насильства та були застосовані обмежувальні заходи /т.1 а.с.180-184/. Проте за даними Єдиного державного реєстру судових рішень дане рішення в частині визнання заявника та дитини постраждалими, а також в частині застосування обмежувальних заходів відносно дитини було скасовано.
Позивач ОСОБА_2 за місцем проживання та місцем роботи характеризується позитивно, що підтверджується характеристикою виданою АТ «Ощадбанк» 13 червня 2019 року та характеристикою виданою ОСББ «Флагман» 31 січня 2019 /т.1 а.с.133,134/. З довідки виданої АТ «Ощадбанк» вбачається, що за період з листопада 2017 року по квітень 2019 року позивач щомісячно отримує заробітну плату, за цей період їй нараховано 325256,27 грн, виплачено 258709,4 грн /т.1 а.с.128/.
У власності позивача перебуває однокімнатна квартира за адресою АДРЕСА_2 /т.1 а.с.33/. Також позивач разом зі своїми батьками є співвласниками трикімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_5 /т.1 а.с.189-191/.
Відповідач ОСОБА_1 є співвласником квартири за адресою: АДРЕСА_3 . Вказана квартира має площу 53,77 кв.м, дані про кількість кімнат відсутні /т.1 а.с.78-79/. Матеріалами справи підтверджуються обставини відсутності притягнення відповідача до кримінальної відповідальності, проходження ним профілактичного наркотичного та психіатричного оглядів /т.1 а.с.80,81/.
Згідно з Висновком про визначення місця проживання дитини № 101-607/02 від 27 січня 2020 року, наданого Дарницькою районною в м. Києві державною адміністрацією, на яку покладені повноваження органу опіки та піклування, на підставі рішення комісії з питань захисту прав дитини (протокол від 09 січня 2020 року № 1) вирішено за доцільне визначити місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з матір'ю - ОСОБА_2 /т.1 а.с.105-106/.
Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року гарантує кожному право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції (пункт 1). При цьому зазначена стаття містить застереження, згідно з яким органи державної влади не можуть утручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (пункт 2).
Статтею 6 Декларації прав дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона має, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості. Малолітня дитина не повинна, крім виняткових обставин, відокремлюватися від матері. Суспільство і органи влади повинні забезпечити необхідний догляд за дітьми, які залишилися без піклування сім'ї або без адекватних засобів підтримки.
Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) від 27 лютого 1991 року була ратифікована Конвенція ООН «Про права дитини» від 20 листопада 1989 року, яка набула чинності для України 27 вересня 1991 року.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 3 цієї Конвенції в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
В силу ст. 9 Конвенції Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Під час будь-якого розгляду згідно з пунктом 1 цієї статті всім заінтересованим сторонам надається можливість брати участь у розгляді та викладати свою точку зору.
Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Згідно зі ст. 12 Конвенції Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. 3 цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства.
Положеннями ч.1 та ч.2 ст. 27 Конвенції визначено, що держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Згідно із ст.ст. 1, 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 01 липня 2017 року у справі «М.С. проти України» наголосив, що в усіх подібних випадках основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
Саме з урахуванням зазначених принципів ЄСПЛ здійснював оцінку того, чи національні суди вжили всіх заходів для визначення найкращих інтересів дитини у цій справі та визначили її місце проживання з дотриманням вимог статті 8 Конвенції
Згідно із ч. 8 ст. 7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Положеннями ст. 153 СК України визначено, що мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом
Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини (ч.ч.1,2 ст. 154 СК України).
Відповідно до положень ст.157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку передбачено ч. 5 цієї статті. Той з батьків хто проживає окремо зобов'язаний так само брати учать у вихованні та утриманні дитини, як і той хто проживає з дітьми, останній до того ж не має права перешкоджати у такій участі. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини
Статтею 160 СК України визначено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Відповідно до ч.ч.1,2 ст.161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З наведених обставин справи вбачається, що сторони у справі є батьками неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , тобто на даний час дитина досягла віку 4 роки. Дитина відвідувала дошкільний навчальний заклад, проте у 2020 році вона його не відвідує, за твердженням батька у зв'язку з запровадженням в України карантину пов'язаного з поширенням коронавірусної хвороби.
До травня 2019 року сторони у справі проживали спільно, здійснювали спільне виховання дитини, що ними визнається. А отже протягом цього часу, який становить 3 роки, у дитини формувались відносини з кожним з батьків. Протягом 2019 року стосунки сторін значно погіршились, про що свідчать їх численні звернення до правоохоронних органів та служби у справах дітей.
Як вже вказано вище з травня 2019 року сторони проживають окремо, за погодженням батьків дитина залишись проживати разом з матір'ю. 07 серпня 2019 року відповідач забрав дитину від матері, без її погодження, що ним було визнано, зокрема, в судовому засіданні апеляційного суду. Його посилання на систематичне вчинення позивачем перешкод у спілкуванні з дитиною, як на підставу вчинення таких дій, не можуть бути прийняті до уваги суду, так як вони не доведені належним чином, лише одне звернення до органу опіки не свідчить про систематичність. До того ж чинне законодавство, навіть у разі наявності таких обставин, не надає жодному з батьків права вчиняти будь-які дії відносно малолітньої дитини без погодження з іншим.
В судовому засіданні апеляційного суду встановлено, що за проміжок часу з 07 серпня 2019 року і до 16 листопада 2020 року зустрічі матері з дитиною не були систематичними, навпаки мали разовий характер і батьком не заперечується наявність у матері перешкод у цьому. Однак згідно з положенням ст. 153 СК України, мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою. Тобто такі дії відповідача не відповідають нормам сімейного законодавства.
За нормами СК України питання виховання дитини, питання визначення місця проживання вирішується батьками спільно. Дитина має право на безперешкодне спілкування з кожним з батьків. При цьому здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися перш за все на повазі до прав дитини, а тому слід погодитись з доводами позивача про порушення, її прав, як другого з батьків, так і прав малолітньої дитини.
При цьому слід зазначити, що матеріали справи не містять даних про умови проживання дитини, стан її здоров'я і розвитку, психологічний стан, а також відповідні фахові дослідження щодо її прихильності до одного з батьків чи наявність негативного ставлення до когось з них. Отже, доводи відповідача про не дослідження судом першої інстанції цих обставин слід визнати безпідставними, так як саме на сторони покладається обов'язок доведення обставин на які вони посилаються. А з огляду на проживання дитини разом з відповідачем, і фактичної відсутності можливості матері приймати участь у її вихованні, такі докази мали б бути подані відповідачем.
Разом з тим, обставини вчинення домашнього насильства в сім'ї слід визнати недоведеними, так як судове рішення в частині визнання заявника та дитини постраждалими, а також в частині застосування обмежувальних заходів відносно дитини було скасовано. Розгляд звернення позивача щодо вчинення насильницьких дій відносно неї та їх дитини розпочатий за правилами кримінального провадження не завершений, судове рішення не постановлено.Тому вказані обставини не впливають на вирішення спору щодо визначення місця проживання дитини.
Матеріалами справи підтверджується, що позивач має постійне місце роботи, стабільний дохід, задовільний стан здоров'я, має у власності житло достатнє для спільного проживання з дитиною, а отже має можливість забезпечити дитині належні умови життя, розвитку і виховання.
Відповідач не спростовує вказаних обставин, не вказує і не надає доказів які в свідчили про неналежне виконання позивачем або її ухилення від виконання своїх батьківських обов'язків, негативний вплив на виховання дитини або обставини, які б давали підстави стверджувати, що проживання дитини з матір'ю суперечить її інтересам, натомість проживання дитини з батьком буде для неї кращім з тих чи інших підстав. Всі його заперечення стосуються виключно порушення його прав на вільне спілкування з дитиною, що не свідчить про його дії виключно в інтересах дитини. При цьому в ході розгляду справи відповідачем не надані дані, які б свідчили про його матеріальний стан та можливість забезпечити повноцінне виховання дитини з урахування її віку. Дані про відсутність психічних захворювань, наркотичної залежності та відсутність судимості не є достатніми для такого висновку. А сам по собі факт проживання дитини на даний період часу з відповідачем, не є достатньою підставою для залишення проживання дитини разом з батьком. При цьому слід звернути увагу, що відповідач відмовився від позовних вимог про визначення місця проживання дитини разом з ним, а отже вказане питання не може бути предметом судового розгляду. Проте, з огляду на конфлікті відносини батьків - сторін у справі, місце проживання малолітньої дитини не може залишатись не вирішеним.
Вказане питання було предметом розгляду Служби у справах дітей та сім'ї Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, яка дослідивши всі обставини дійшла висновку про доцільність визначення місця проживання дитини разом з матір'ю ОСОБА_2 . Доводи апеляційної скарги відповідача про відсутність у цьому висновку дослідження обставин щодо забезпечення ним умов проживання, належного догляду та виховання дитини не приймаються до уваги суду, так як відповідач не був позбавлений можливості надати такі дані, як до служби у справах дітей, так і до суду першої інстанції. А отже у суду відсутні підстави для відхилення цього висновку.
В Сімейному Кодексі України повноваження щодо визначення місця проживання дитини, участі батьків у спілкуванні з нею та її виховання покладаються на орган опіки та піклування, яким і є Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації, а тому саме її участь у розгляді справи відповідає вимогам цього Кодексу. А тому твердження відповідача про те, що цей орган не може брати участь у розгляді справи, так як не є юридичною особою, слід визнати безпідставними. До того ж усі процесуальні документи підписані уповноваженою особою державної адміністрації.
Всі міжнародно-правові акти щодо прав дитини будуються за принципом першочергового врахування інтересів дитини. Найкращі інтереси дитини не співпадають з інтересами батька або матері, за винятком і настільки, наскільки вони неминуче мають спільні різноманітні критерії оцінки, пов'язані з індивідуальною особистістю дитини, загальною та конкретною ситуацією.
Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що у матері малолітньої дитини не має бути переваг перед батьком при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини, з огляду на рівність прав обох батьків щодо дитини.
Сімейне законодавство не виключає визначення місця проживання малолітньої дитини з батьком незалежно від віку дитини, якщо маються обставини, за яких дитині краще проживати з батьком, ніж з матір'ю. Проте таких даних в ході розгляду справи судом представлено не було. З огляду на вік дитини нею не може бути виражена особиста думка або прихильність до одного з батьків. У дитини ще не має звичного для неї середовища, як з огляду на вік, так і з огляду на те, що її місце проживання вже неодноразово було змінено і зараз, за твердженням батька, вона перебуває то за його місцем проживання, то за місцем проживання його батьків. Тому зміна місця та порядку проживання, за умови правомірної поведінки обох батьків, врахування ними перш за все інтересів дитини, не призведе до додаткового психологічного навантаження на неї.
Також колегія суддів звертає увагу на те, що в даній справі мова не йде про розлучення батька з дитиною, батько дитини у разі визначення місця проживання дитини з матір'ю не має бути обмежений у своєму праві на спілкування з дитиною, турботу відносно дитини та участь у вихованні дитини. Навпаки, виходячи з положень ст.ст.157,181 СК України той з батьків хто проживає окремо зобов'язаний так само брати учать у вихованні та утриманні дитини, як і той хто проживає з дітьми, останній до того ж не має права перешкоджати у такому спілкуванні. А отже при визначенні місця проживання дітей з матір'ю, батько не позбавляється можливості спілкування з дитиною та участі у її вихованні та утриманні. Однак, в даній справі ці питання не були предметом розгляду, а отже вказане виходить за межі заявлених позовних вимог. Відповідач, як батько дитини може реалізувати свої права шляхом домовленості з матір'ю дитини щодо встановлення часу спілкування шляхом або укладення договору, або за рішенням органу опіки та піклування, або за судовим рішенням.
В апеляційній скарзі відповідач вказує на порушення судом принципу диспозитивності, проте ці доводи є неконкретизованими. Предметом спору є визначення місця проживання дитини і саме в цих межах розглянута справа, застосування тих чи інших норм чинного законодавства є правом суду, також процесуальний закон передбачає обов'язок суду у застосуванні ефективних способів захисту порушеного права.
Виходячи з норм СК України, спір щодо визначення місця проживання може бути вирішений лише відносно малолітньої дитини, відповідно при досягненні віку, коли вона може брати участь або самостійно визначати своє місце проживання, підлягають до застосування інші норми законодавства, що може становити новий предмет розгляду. Проте, норми матеріального та процесуального права не визначають обов'язку суду встановлювати часовий проміжок дії рішення суду про визначення місця проживання дитини. А отже рішення суду першої інстанції в цій частині не суперечить вимогам чинного законодавства.
Доводи апеляційної скарги про відсутність визначення в резолютивній частині рішення суду першої інстанції конкретної адреси місця проживання дитини та матері, також не є підставою для скасування рішення суду, оскільки судом визначено місце проживання дитини з одним з батьків - матір'ю, а не в конкретному помешканні. Разом з тим, дитина має зареєстроване місце проживання разом з матір'ю, а будь-яка зміна місця проживання дитини має відбуватись за погодженням та повідомленням кожного з батьків.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції надана вірна оцінка доказам, що були предметом дослідження в судовому засіданні суду першої інстанції, ним повно і об'єктивно з'ясовані дійсні обставини справи, перевірені доводи і заперечення сторін зібраними у справі доказами, яким надана належна правова оцінка. Оскаржуване рішення постановлене з додержанням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Враховуючи відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги та відсутність заяв сторін про стягнення судових витрат пов'язаних з апеляційним переглядом справи, апеляційний суд вважає, що понесені сторонами витрати на цій стадії розгляду справи компенсації не підлягають.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381- 384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 червня 2020 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: В.В. Соколова
Судді: А.М. Андрієнко
Н.В. Поліщук
Повний текст постанови складений 19 листопада 2020 року.