ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
20 листопада 2020 року м. Київ № 640/26184/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Добрянської Я.І., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Департаменту соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання винити дії, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Департаменту соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з визначення статусу осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та інших категорій громадян, яка створена при Київській міській державній адміністрації щодо відмови у видачі ОСОБА_1 посвідчення особи, постраждалої внаслідок Чорнобильської катастрофи І категорії серії Б;
- зобов'язати Департамент соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) надати ОСОБА_1 статус особи, постраждалої внаслідок Чорнобильської катастрофи І категорії серії Б і видати відповідне посвідчення із вкладкою до нього.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що підставою для відмови у встановленні останньому статусу особи, постраждалої внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1 та видачі відповідного посвідчення став висновок відповідача про те, що позивач на даний час не проживає, не працює і не навчається в зоні радіоекологічного контролю, пільгами не користується. Позивач звертає увагу, що має статус потерпілого від Чорнобильської катастрофи категорії 4, який на даний час є чинним. Вважає, що саме по собі виключення зони посиленого радіологічного контролю з переліку радіоактивно забруднених територій не позбавляє осіб, яким раніше були видані посвідчення постраждалого внаслідок Чорнобильської катастрофи, відповідного статусу.
Відповідачем подано відзив на адміністративний позов в якому зазначає, що під час прийняття оскаржуваного рішення діяв у межах повноважень, у порядку та в спосіб встановлений Конституцією та законами України, а відтак відсутні підстави для скасування такого рішення та задоволення позовних вимог.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 відповідно до посвідчення серії НОМЕР_1 (категорія 4) виданого Київською обласною державною адміністрацією 17.05.1992р. є громадянином, який постійно проживає на території зони посиленого радіоекологічного контролю у 1986-1993 роках.
Відповідно до Експертного висновку Центральної міжвідомчої експертної комісії МОЗ та МНС України від 18.07.2019р. № 68, встановлено причинний зв'язок хвороби позивача, який пов'язаний з впливом аварії на ЧАЕС.
Крім того, з 01.10.2019р. позивачу встановлено другу групу інвалідності у зв'язку із захворюванням, пов'язаним із впливом аварії на ЧАЕС, що підтверджується довідкою до акта огляду МСЕК від 11.09.2019 серії 12 ААБ № 426145.
З огляду на вказане, 27.09.2019р. позивач звернувся до Управління праці та соціального захисту населення Подільської районної в місті Києві державної адміністрації з заявою, у якій просив направити подані документи на розгляд Комісії з визначення статусу осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи та інших категорій громадян щодо видачі посвідчення потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1 серії Б.
Листом Управління праці та соціального захисту населення Подільської районної в місті Києві державної адміністрації від 17.12.2019р. № 10651-9478 повідомило позивача про те, що рішенням Комісії оформленим протоколом від 29.11.2019р. № 10 відмовлено у визначенні статусу особи, постраждалої внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Так, з витягу з протоколу засідання Комісії з визначення статусу осіб, як
постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи та інших категорій громадян від 29.11.2019р. № 10 вбачається, що розглянувши матеріали особової справи ОСОБА_1 , Комісія вирішила, що підстав для визначення статусу потерпілого від Чорнобильської катастрофи категорії 1 немає. У зв'язку із прийняттям Закону України від 28.12.2014 № 76-VIII "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність деяких законодавчих актів України" статтю 2 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" виключено, водночас внесено зміни, зокрема до Закону України "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи", згідно яких абзац 5 частини другої статті 2 виключено - із зон радіоактивного забруднення виключено зону посиленого радіоекологічного контролю. ОСОБА_1 на даний час не проживає, не працює і не навчається у зоні посиленого радіоекологічного контролю, пільгами (в тому числі встановлення причинного зв'язку захворювання із Чорнобильською катастрофою) не користується.
Позивач, вважаючи вищезазначене рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню, звернувся до суду за захистом своїх прав, свобод та законних інтересів.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, які виникли між сторонами, суд виходить з такого.
Основні засади щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їх життя і здоров'я, соціального захисту потерпілого населення визначено Законом УРСР від 28 лютого 1991 року № 796-XII «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» із змінами і доповненнями (далі по тексту - Закон № 796-XII).
Відповідно до статті 9 Закону № 796-XII особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, є: учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС - громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії та її наслідків; потерпілі від Чорнобильської катастрофи - громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи; громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації інших ядерних аварій та їх наслідків, у ядерних випробуваннях, у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, у складанні ядерних зарядів та здійсненні на них регламентних робіт; громадяни, які постраждали від радіоактивного опромінення внаслідок будь-якої аварії, порушення правил експлуатації обладнання з радіоактивною речовиною, порушення правил зберігання і захоронення радіоактивних речовин, що сталося не з вини потерпілих.
Питання віднесення осіб до потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи визначенні нормами статей 11, 14 вказаного Закону.
Так, за приписами пункту 4 частини 1 статті 11 Закону № 796-XII до потерпілих від Чорнобильської катастрофи належать особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років.
Відповідно до пункту 1, 4 частини 1 статті 14 Закону № 796-XII інваліди з числа учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілих від Чорнобильської катастрофи (статті 10, 11 і частина третя статті 12), щодо яких встановлено причинний зв'язок інвалідності з Чорнобильською катастрофою, хворі внаслідок Чорнобильської катастрофи на променеву хворобу, - категорія 1.
До 4 категорії потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи відносяться особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років.
Відповідно до частин 1-3 статті 65 Закону № 796-XII учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілим від Чорнобильської катастрофи видаються посвідчення, виготовлені за зразками, затвердженими Кабінетом Міністрів України.
При зміні категорії, а також у випадках, передбачених статтею 17 цього Закону, посвідчення підлягає заміні. Посвідчення «Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» та «Потерпілий від Чорнобильської катастрофи» є документами, що підтверджують статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надають право користування пільгами, встановленими цим Законом.
Правила видачі посвідчень учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи регулює Порядок видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 року № 51 із змінами і доповненнями (далі по тексту - Порядок № 51).
За визначенням, наведеним у Порядку № 51, посвідчення - є документом, що підтверджує статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надає право користуватися пільгами й компенсаціями, встановленими Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", іншими актами законодавства.
Відповідно до п. 10 Порядку № 51 посвідчення видаються інвалідам із числа учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і потерпілим від Чорнобильської катастрофи, віднесеним до категорії 1, щодо яких встановлено причинний зв'язок інвалідності з Чорнобильською катастрофою, - на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про встановлення інвалідності відповідної групи, пов'язаної з наслідками Чорнобильської катастрофи.
Статтею 15 Закону № 796-XII передбачено, що підставою для визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи, які проживають або працюють на забруднених територіях, є довідка про період проживання, роботи на цих територіях.
Положення статті 15 Закону № 796-XII кореспондуються з приписами пункту 10 Порядку № 51, відповідно до якого особам, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у цій зоні не менше чотирьох років посвідчення видаються на підставі довідки встановленого зразка (додаток № 7).
Отже, особи, які станом на 1 січня 1993 року постійно проживали або працювали на території зони посиленого радіоекологічного контролю понад чотири роки, визнаються потерпілими від Чорнобильської катастрофи та мають право на встановлення пільг і компенсацій, передбачених Законом № 796-XII.
Режим та правове визначення територій радіоактивного забруднення регулюється Законом України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Разом з тим, Законом України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28.12.2014 року №76-VIII абзац п'ятий частини другої (визначення зони посиленого радіоекологічного контролю) Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи», який визначав зони посиленого радіоекологічного контролю, виключено.
Цим же Законом було виключено статтю 2 («Визначення категорії зон радіоактивного забруднених територій») та статтею 23 («Компенсації та пільги громадянам, віднесеним до категорії 4») Законом № 796-XII, вказані зміни до закону вступили в силу з 01.01.2015 року.
Разом з тим,позивач, станом на час встановлення медико-соціальною експертною комісією причинного зв'язку його інвалідності з наслідками аварії на ЧАЕС, вже мав статус потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 4.
Водночас, відповідно до приписів статті 12 Закону України «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» право на отримання статусу особи, яка потерпіла внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії - 1, пов'язане саме з фактом встановлення причинного зв'язку інвалідності з наслідками аварії на ЧАЕС.
Крім того, вказані зміни в законодавстві, на які посилається відповідач, стосуються виключно питання правового режиму відповідної території, яка зазнала радіоактивного забруднення та не відносяться до інших питань, врегульованих законодавчими актами, зокрема, щодо визначення статусу та пільг осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.
При цьому, жодних змін у правовому регулюванні статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи в Законі України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» не відбулось.
Так, з аналізу приписів вказаних нормативно-правових актів вбачається, що виключення законодавцем, починаючи з 01.01.2015 року, з правового поля зони посиленого радіоекологічного контролю не позбавляє особу статусу потерпілого від Чорнобильської катастрофи категорії 4, оскільки наявність такого статусу пов'язана, зокрема, з фактом постійного проживання або постійної роботи чи постійного навчання на території зони посиленого радіоекологічного контролю, за умови проживання або роботи чи постійного навчання станом на 1 січня 1993 року у цій зоні не менше чотирьох років, у той час як зона посиленого радіоекологічного контролю існувала до 01.01.2015 року.
Цим законом не передбачено, що раніше видані посвідчення особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи 4 категорії, є недійсними.
Судом встановлено, що позивач набув статусу особи потерпілої від Чорнобильської катастрофи категорії 4 ще у 1992 році, тобто до 01.01.2015 року, а вказаний статус є безстроковим.
Отже, суд зазначає, що виключення з 01.01.2015 року зони посиленого радіоекологічного контролю не позбавляє позивача статусу потерпілої від Чорнобильської катастрофи категорії 4, оскільки такий статус було набуто правомірно, а законні підстави для його припинення відсутні.
Рішенням від 17.07.2018 року № 6-р/2018 Конституцій Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема, підпункт 2, абзаци перший, другий підпункту 3, підпункт 4, абзаци перший, другий підпункту 5, абзаци перший - четвертий підпункту 6, підпункт 7 пункту 4 розділу I Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII.
Конституційний Суд України звернув увагу на засадничий характер обов'язку держави щодо подолання наслідків Чорнобильської катастрофи та на необхідність виокремлення категорії громадян України, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи і потребують додаткових гарантій соціального захисту у зв'язку з надзвичайними масштабами вказаної катастрофи та її наслідків.
Встановлення у законах України пільг, компенсацій та гарантій громадянам України, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, обумовлено виконанням державою свого конституційного обов'язку, передбаченого статтею 16 Основного Закону України, щодо подолання наслідків Чорнобильської катастрофи та збереження генофонду Українського народу. Такі пільги, компенсації та гарантії є особливою формою відшкодування завданої шкоди вказаній категорії громадян, а тому скасування чи обмеження цих пільг, компенсацій і гарантій без рівноцінної їх заміни свідчитиме про відступ держави від її конституційного обов'язку
Скасування пільг, компенсацій та гарантій не відповідає конституційному обов'язку держави, передбаченому у статті 16 Основного Закону України, щодо осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, тому пільги, компенсації та гарантії є такими, що захищені Конституцією України від негативних наслідків для цієї категорії осіб при внесенні змін до законодавства України (п. 4 мотивувальної частини).
Також, рішенням від 17.07.2018 року № 6-р/2018 Конституцій Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), зокрема і підпункт 4 Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII, яким у Законі України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» виключено статтю 23, якою було передбачено компенсації та пільги громадянам, віднесеним до категорії 4. Отже, право на компенсації та пільги постраждалих, віднесених до категорії 4, було підтверджено.
Визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій до ухвалення Закону № 76-VIII від 28 грудня 2014 року містилося у ст. 2 Закону № 796-XII. Відповідно до цієї статті до зон радіоактивного забруднення було віднесено такі зони: (1) зона відчуження, (2) зона безумовного (обов'язкового) відселення, (3) зона гарантованого добровільного відселення та (4) зона посиленого радіоекологічного контролю.
Аналогічне визначення категорій зон радіоактивно забруднених територій містилося у ст. 2 Закону України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи».
На підставі вище наведеного, суд приходить до висновку про те, що виключення з 01.01.2015 року зони посиленого радіоекологічного контролю із переліку радіоактивно забруднених територій не позбавляє статусу потерпілого, осіб, яким раніше, до 31.12.2014 року, було встановлено статус і видано посвідчення постраждалого внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Особа, якій видано безтермінове посвідчення громадянина, який постійно проживав на території зони посиленого радіологічного контролю (категорія 4), для цілей застосування пункту 1 частини 1 статті 14 Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» № 796-XII, вважається потерпілим від Чорнобильської катастрофи.
Отже, посвідчення позивача категорії 4 є чинним та зберігається за ним довічно, а тому на момент звернення із заявою про надання посвідчення потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1 позивач мав законне право на його отримання.
Аналіз наведених положень дає підстави для висновку про те, що оскільки позивачу була встановлена ІІ група інвалідності (захворювання пов'язане з впливом аварії на ЧАЕС), останній має право на отримання статусу особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1.
Подібна правова позиція викладена Верховним Судом в постановах від 20 березня 2019 року в справі №697/121/17, від 23 жовтня 2019 року в справі №802/1243/17-а та від 19 лютого 2020 року в справі №697/2382/16-А.
Крім того, не заслуговують на увагу суду доводи відповідача, що вказане посвідчення позивачу має бути видано Київською міською радою (Київською міською державною адміністрацією), оскільки доказів зазначеного останнім суду не надано, а сам відповідач є структурним підрозділом Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
Також, суд зазначає, що витяг з оскаржуваного рішення, а саме: з протоколу засідання Комісії з визначення статусу осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та інших категорій громадян Департаменту соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) скріплений гербовою печаткою саме Департаменту соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), що спростовує вищезазначені доводи відповідача.
Таким чином, суд приходить до висновку, що оскаржуване рішення Департаменту є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки суперечить нормам чинного законодавства.
У свою чергу, судом враховується, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верхового Суду України від 16.09.2015 року у справі №21-1465а15 та від 02.02.2016 року у справі №804/14800/14.
Відповідно до правової позиції Європейського суду у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності. При цьому, якщо держава чи будь-який її орган схвалили певну концепцію, така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у осіб (юридичних чи фізичних) стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.
Отже, суд зазначає, що в даному випадку, належним способом відновлення порушеного права позивача є зобов'язати Департаменту видати позивачу посвідчення потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи 1 категорії.
Принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.
Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.
Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).
Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.
Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Також, суд бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов'язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).
З урахуванням наведеного та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку, що адміністративний позов має бути задоволено.
В частині вимог позивача про стягнення витрат на правову допомогу, суд зазначає таке.
Згідно з ч. 1 ст. 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до ч. 3 ст. 132 КАС України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, в тому числі належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ч. 1-5 ст. 134 КАС України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
За правилами ч. 7 ст. 134 КАС України, обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Згідно із ч. 9 ст. 139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинились.
Як вбачається з аналізу наведених правових норм, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень. При цьому, склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі № 814/698/16.
Також, суд зазначає, що розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року №5076-VI договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Статтею 19 цього ж Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Тобто, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року №5076-VI ).
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року №5076-VI ).
Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року №5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінанрсовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Судом встановлено, що представник позивача просив суд розподілити судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 6 500, 00 грн.
На підтвердження наявності у позивача витрат на професійну правничу допомогу представником надано копії таких документів: договору про надання правової допомоги від 19.12.2019р. № 19/12/2019-2, додаткову угоду № 1 від 19.12.2019р. до Договору про надання правової допомоги від 19.12.2019р. № 19/12/2019-2, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю.
Водночас, суд враховує висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 13 лютого 2019 року у справі № 826/7806/17, щодо застосування ст. 134 КАС України. У вказаному судовому рішенні зазначено, що аналіз положень ст. 134 КАС України дає підстави для висновку про те, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Крім того, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, а саме: у справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, дійшов висновку, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. В інших справах «Ботацці проти Італії», «Іатрідіс проти Греції», у текстах своїх рішень у даних справах Європейський суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
При розгляді клопотання, суд, враховує висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду викладені у постанові від 14 листопада 2019 року по справі № 826/15063/18, згідно яких: "…суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг".
Так, відповідно до п. 3.1, 3.2 Договору про надання правової допомоги від 19.12.2019р. № 19/12/2019-2 для здійснення адвокатом зобов'язань за цим договором клієнт сплачує адвокату гонорар. Розмір гонорару визначається додатковою угодою до цього договору.
Кошти вносяться клієнтом у повному обсязі у вигляді безповоротного авансу.
Водночас, відповідно до Додаткової угоди № 1 до Договору про надання правової допомоги від 19.12.2019р. № 19/12/2019-2 на виконання п. 3.1 Договору, клієнт здійснює оплату поточних витрат адвоката, які пов'язані з виконанням договору. Узгоджений розмір поточних витрат становить 6500, 00 грн. Включає необхідні заяви, суд 1 інстанції, відзиви, заперечення, судові засідання, суд 2 інстанції). Після винесення рішення про задоволення позовних вимог клієнт сплачує 6 500, 00 грн.
Так, відповідно до розрахунку наданих послуг зазначених в адміністративному позові позивачем надано такі види послуг, як: зустріч з клієнтом, консультування клієнта, правовий аналіз наданих клієнтом документів, пошук та аналіз актуальної судової практики, складання позовної заяви, підготовка додатків до позовної заяви, її копій та доданих документів, направлення копії позовної заяви та доданих до неї документів іншим учасникам.
Однак, на підтвердження обсягу наданих представником послуг та фактично витраченого на них часу до суду не надано жодних належних та допустимих доказів, що перешкоджає можливості встановити дійсність та необхідність наданих послуг та відповідність критерію розумності їхнього розміру.
Більше того, розрахунок наданих послуг із визначенням таких видів послуг, як: зустріч з клієнтом, консультування клієнта, правовий аналіз наданих клієнтом документів, пошук та аналіз актуальної судової практики, складання позовної заяви, підготовка додатків до позовної заяви, її копій та доданих документів, направлення копії позовної заяви та доданих до неї документів іншим учасникам взагалі не охоплюється додатковою угодою, яка передбачає лише: заяви, суд 1 інстанції, відзиви, заперечення, судові засідання, суд 2 інстанції).
Окрім того, такий вид послуг, як судові засідання, не могли бути надані позивачу в межах розгляду даної справи, оскільки провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Одночасно, суд наголошує, що на підтвердження факту сплати позивачем витрат на правову допомогу не надано жодних належних та допустимих доказів.
Зазначення в додатковій угоді про те, що 19.12.2019р. сплачено 6 500,00 грн. не приймаються судом до уваги, оскільки за умовами такої додаткової угоди гонорар підлягає сплаті після винесення рішення про задоволення позовних вимог.
Оскільки рішення у цій справі не було винесено станом на 19.12.2019р., то таке посилання в додатковй угоді про сплату не є належним доказом сплати.
З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку про відсутність підстав для відшкодування позивачу витрат на правничу допомогу.
Одночасно, судом враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з визначення статусу осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та інших категорій громадян, яка створена при Київській міській державній адміністрації щодо відмови у видачі ОСОБА_1 посвідчення особи, постраждалої внаслідок Чорнобильської катастрофи І категорії серії Б.
3. Зобов'язати Департамент соціальної політики виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) надати ОСОБА_1 статус особи, постраждалої внаслідок Чорнобильської катастрофи І категорії серії Б і видати відповідне посвідчення із вкладкою до нього.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295, 296 КАС України.
Суддя Я.І. Добрянська