Справа № 346/3792/18
Провадження № 2/346/79/20
18 листопада 2020 р.м. Коломия Коломийський міськрайонний суд Івано - Франківської області
у складі головуючого судді Веселова В.М.,
секретаря Максим'юк М.А.,
представники позивача - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
представник відповідача - ОСОБА_5
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду м. Коломия справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договорів дарування недійсними, визнання нерухомого майна спільним сумісним майном подружжя та його поділ, -
Позивачка, звернулася до суду з позовною заявою, в якій зазначила, що 17.08.1989 року зареєструвала шлюб з відповідачем ОСОБА_3 у відділі ЗАГС Коломийського міськвиконкому, актовий запис №444. За період зареєстрованого шлюбу ними за спільні кошти збудовано нерухоме майно - літню кухню з прилеглими до неї гаражем, в котрій вони проживали, а також двоповерховий житловий будинок, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . У 2000 році вона виїхала на роботу в Республіку Італія, звіди вперше приїхала в 2004 році, згодом в 2006 році, в подальшому протягом 11 років позивачка не мала змоги приїхати в Україну, оскільки перебувала за кордоном нелегально. Зароблені за час перебування за кордоном кошти вона передавала своєму чоловікові в Україну, оскільки ними як подружжям, здійснювалось будівництво житлового будинку в АДРЕСА_1 , яке вони спільно розпочали у 1987 році, станом на час розлучення будинок було збудовано - коробка та накрито дахом. Повернувшись в Україну у 2017 році вона дізналась про факт розірвання шлюбу ще у 2009 році за ініціативою її колишнього чоловіка. 11.04.2017 року відповідач ОСОБА_3 подарував нерухоме майно (спірні об'єкт незавершеного будівництва та земельну ділянку) своїй дружині - відповідачці ОСОБА_4 . Зазначає, що ОСОБА_3 , укладаючи спірні договори дарування нерухомого майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, без відома та її згоди, як колишньої дружини, порушив вимоги закону щодо обов'язкової письмової згоди другого з подружжя, яка мала бути нотаріально посвідчена, на укладення такого договору. Враховуючи, що спірний об'єкт незавершеного будівництва збудований за час шлюбу за спільні кошти ОСОБА_6 та ОСОБА_3 та є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, проте не приймається в експлуатацію і право власності на нього не оформляється з вини саме відповідача ОСОБА_3 позивачка незаконно та неправомірно позбавлена можливості вільно користуватися і розпоряджатися цим майном, що перешкоджає їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу зазначеного майна. Про факт продажу майна,в яке вона вносила свої кошти вона дізналась тільки у 2017 році.
Просить суд визнати незавершене будівництво житлового будинку та господарських споруд та земельну ділянку площею 0,0600 га кадастровий №2610600000:21:005:0069 для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд на підставі Державного акту на право приватної власності на землю ІФ-17-2-000453 від 27.01.1994 року,що розташовані за адресою в АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя. Визнати за ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на 1/2 частку житлового будинку та господарських споруд та на 1/2 частку земельної ділянки площею 0.0600 га кадастровий № 2610600000:21:005:0069 для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд на підставі Державного акту на право приватної власності на землю ІФ-17-2-000453 від 27.01.1994 року,розташованих за адресою АДРЕСА_1 . У випадку неможливості проведення поділу спірного нерухомого майна в натурі стягнути з відповідача грошову компенсацію вартості Ѕ частини зазначеного незавершеного житлового будинку та господарських споруд та Ѕ земельної ділянки,розташованих за адресою по АДРЕСА_1 . Визнати недійсним договір дарування незавершеного будівництва від 11.04.2017 року за НМО 132754 за адресою АДРЕСА_1 та договір дарування земельної ділянки площею 0.0600 га кадастровий номер №2610600000:21:005:0069 для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд від 11.04.2017 року НМО 132756. Визнати недійсною державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №20029949 від 11.04.2017 року на незавершене будівництво за адресою АДРЕСА_1 , та державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 2610600000:21:005:0069 для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд та будівель за адресою АДРЕСА_1 . Стягнути з відповідача судові витрати.
Відповідачі та їх представник позовні вимоги заперечили в повному обсязі. Так, відповідач ОСОБА_3 пояснив суду,що шлюб між ним та позивачкою було розірвано ще у 2009 році, відповідно пройшли всі строки позовної давності. Крім цього, вказав,що в нього є інша сім'я,народилась дитина, однак спірний будинок був пустою коробкою до 2009 року, і тільки після розлучення з позивачкою він зміг його добудувати та провести опоряджувальні роботи. Вказує, що позивачка жодним чином йому не допомагала в побудові будинку, коштів з Італії на будівництво не передавала. Земельна ділянка була отримана відповідачем у 1987 році, тобто до укладення шлюбу між сторонами, відповідно не може бути поділена. Вважає,що позивачка не має права претендувати на спірне майно,оскільки всі роботи проводились за власні кошти відповідача, позивачка жодних доказів того,що вона передавала кошти йому не надала. Просить застосувати по даній справі строки позовної давності та відмовити в позовних вимогах.
Свідки по справі з сторони позивачки ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 підтвердили,що позивачка та відповідач розпочинали будувати будинок разом,спільними зусиллями і до виїзду позивачки в Італію, станом на 2000 рік була збудована коробка будинку,накритий бляхою дах,вставлено декілька вікон та двері,а також була побудована літня кухня,в якій проживали позивачка та відповідач та їх спільна дочка і гараж.
Свідки по справі з сторони відповідача ОСОБА_10 вказав,що готова була тільки коробка будинку, опоряджувальні роботи були проведені відповідачем в останні роки,коли він одружився вдруге, він допомагав в проведенні опоряджувальних робіт і платив йому відповідач. Свідок ОСОБА_11 вказав,що здійснював проведення всіх робіт в літній кухні та в будинку по встановленню сантехніки. В літній кухні сантехніка була поставлена близько 20-25 років назад, в будинку до 10 років назад, тобто коли позивачка та відповідач вже разом не жили. Свідок ОСОБА_12 підтвердив,що розпочиналось будівництво будинку зусиллями позивачки та відповідача, однак закінчив будівництво будинку відповідач з новою дружиною.
Заслухавши пояснення представників позивачки, відповідачів,представника відповідачів,свідків, розглянувши матеріали справи та дослідивши докази,на які посилаються сторони, суд приходить до наступних висновків.
Як вбачається з матеріалів справи, 17.08.1989 року між позивачкою та відповідачем було укладено шлюб,про що в книзі реєстрації актів цивільного стану зроблено відповідний запис №444. Від шлюбу у сторін є спільна дочка ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . За період реєстрації шлюбу сторони розпочали будівництво житлового будинку в АДРЕСА_1 . У 2000 році позивачка виїхала в Італію на заробітки. Однак в квітні 2009 року відповідач звернувся до суду з позовом про розірвання шлюбу,відповідно заочним рішенням Коломийського міськрайонного суду від 20.05.2009 року позов було задоволено,шлюб було розірвано. Сторони у 90-х роказ розпочали будівництво спірного будинку , знаходячись в шлюбних відносинах. Коробка будинку з дахом без опоряджувальних робіт була готова у 2006 році. Дані факти підтверджують обидві сторони по справі.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.
Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України, відповідно до частини четвертої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.
Згідно з нормою статті 319 цього Кодексу власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Як вбачається із заочного рішення Коломийського міськрайонного суду від 20 травня 2009 року, сторони розірвали шлюб (а.с.14). З тексту рішення вбачається, що відповідач по даній справі, який ініціював розлучення з позивачкою, вказав, що причинами для розірвання шлюбу вважає те, що у зв'язку з виїздами за кордон для покращення матеріального становища сім'ї, відносини між ними погіршились. Дане рішення суду набрало законної сили, жодна з сторін його не оскаржила.
Відповідно до ч.5 ст.124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. Згідно положень ст.18 Цивільного процесуального кодексу України, судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.
Згідно Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 р. №11: «22. Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69 -72 СК та ст. 372 ЦК. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. 23. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК ), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо. Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох». Крім цього, згідно п.25 Постанови Пленуму Верховного Суду «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 р. №11: «Вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності».
В п.п. 23, 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11 зазначається також, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто».
Однак,у відповідності до ст.57 ч.1 пп.1 та 5 Сімейного кодексу України Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
У відповідності до ст.ст.62,63 СК України Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Частиною 1 ст.69 СК України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Суб'єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.
Частинами 1, 2 ст.70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є обєктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сімї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сімї.
Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.
Згідно ст.60,61 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку доходу. Кожна річ набута під час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Згідно ст.69 СК України дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У відповідності до ст.70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засад рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Згідно Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 р. №11: «22. Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК та ст.372 ЦК. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. 23. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60,69 СК, ч. 3 ст.368 ЦК), відповідно до частин 2,3 ст.325 ЦК можуть бути будь-які види майна,за винятком тих,які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того,на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами,якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо. Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох».
У разі придбання майна на особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної власності подружжя, а є приватною власністю того , на кошти якого воно придбане. Про це йдеться в Постанові Судової палати у цивільних справах ВСУ від 7 вересня 2016 року №6-801цс16.
В ухвалі ВССУ від 15.02.2017 (справа №554/1847/14-ц) акцентована увага на критеріях віднесення майна до спільної сумісної власності. Зокрема, зауважено, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, а й спільною участю коштами або працею в набутті. Отже, застосовуючи ст.60 СК та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не лише факт набуття майна під час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. ВСУ визначає критерії, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності. Такими є: час набуття майна; кошти, за які воно було набуте (джерело набуття); мета придбання, яка дозволяє надати майну правовий статус спільної власності подружжя.
Норма ст.60 СК вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям.
Як вбачається з матеріалів справи та пояснення сторін, спірний об'єкт незавершеного будівництва був набутий сторонами під час шлюбу, мета придбання - спільне проживання однією сім'єю в даному будинку, а джерелом набуття цього майна були кошти обох сторін позову, які на час придбання вказаного об'єкту були однією сім'єю.
Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і норма статті 368 ЦК України.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).
За статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.
У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України).
У ЦК України, крім понять «нерухомість», «нерухоме майно», «об'єкт нерухомого майна» (частина перша статті 181, пункт 6 частини першої статті 346, статті 350, 351), вживаються також інші поняття, наприклад: «об'єкт незавершеного будівництва» (стаття 331), «об'єкт будівництва» (статті 876, 877, 879-881, 883), однак прямого визначення цих понять не міститься.
Виходячи з аналізу чинного законодавства та враховуючи характерні ознаки незавершеного будівництва, слід визнати, що об'єкт будівництва (об'єкт незавершеного будівництва) - це нерухома річ особливого роду: її фізичне створення розпочато, однак не завершено. Щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб'єктивних майнових, а також зобов'язальних прав, у випадках та в порядку, визначених актами цивільного законодавства.
Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб'єктивних цивільних прав стосовно об'єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.
Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, тому такий об'єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.
За позовом дружини, чоловіка, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об'єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.
У разі неможливості поділу об'єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.
Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об'єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.
При цьому суд може визнати право на частину об'єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін.
Аналогічний висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року по справі № 6-2710цс15, від 07 вересня 2016 року по справі №6-47цс16, 24 травня 2017 року по справі 6-843цс17, від 03 грудня 2018 року по справі № 525/511/16-ц.
За змістом частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна), прийняття його до експлуатації та державної реєстрації права власності на нього.
Системне тлумачення категорій «об'єкт нерухомого майна» (частина перша статті 181, пункт 6 частини першої статті 346, статей 350та 351 ЦК України ) та «об'єкт незавершеного будівництва» (стаття 331 ЦК України) дає підстави для висновку, що об'єкт незавершеного будівництва є нерухомою річчю особливого роду, фізичне створення якої розпочате, але не завершене, що допускає встановлення відносно неї суб'єктивних майнових, а також зобов'язальних прав у випадках та у порядку визначених цивільним законодавством.
Не будуючи до моменту завершення будівництва, прийняття до експлуатації та державної реєстрації права власності житловим будинком з юридичного погляду, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю матеріалів, обладнання тощо, які були використані у процесі такого будівництва (частина третя статті 331 ЦК України), тобто сукупності речей щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки.
За позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців, суд має право здійснити поділ об'єкта незавершеного будівництва, якщо враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.
Вказане дає підстави для висновку, що об'єкт незавершенного будівництва, зведений за час шлюбу за визначених законом умов може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.
При цьому суд може визнати право на частину об'єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін.
Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постановах від 15 травня 2013 року у справі № 6-37цс13, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-338цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2710цс15, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16.
Враховуючи, що спірний об'єкт незавершеного будівництва збудований за час шлюбу за спільні кошти сторін,які були подружжям, та є об'єктом спільної сумісної власності подружжя; будівництво його на час розлучення було закінчено й він на даний час фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, на даний час прийнятий до експлуатації і право власності на нього оформлено ; позивачка позбавлена можливості здійснити вказані дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу зазначеного майна, суд вважає що наявні правові підстави для визнання за позивачкою права на 1/2 частину спірного об'єкта незавершеного будівництва,яке інсувало станом на час прийняття рішення про розірвання шлюбу від 20 травня 2009 року.
Таким чином позовні вимоги в частині поділу незавершеного будівництвом житлового будинку підлягають задоволенню та за позивачкою слід визнати право власності на 1/2 частину цього майна.
Що стосується позовних вимог в частині поділу земельної ділянки для обслуговування жилого будинку та господарських споруд, то в цій частині у задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.
Земельна ділянка, яка була приватизована одним із подружжя, відповідно до ст. 57 Сімейного кодексу України, є особистою приватною власністю того, хто її приватизував. Вказане положення сімейного законодавства щодо статусу приватизованої земельної ділянки набрало законної сили 13 червня 2012 року. До 13 червня 2012 р. законодавець відносив земельну ділянку, набуту внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя (ч. 5 ст. 61 Сімейного кодексу України у редакції до змін від 17 травня 2012 р.). Таким чином, виходячи з положень дії закону в часі, якщо один із подружжя приватизував земельну ділянку до 13 червня 2012 р., то така земля є об'єктом спільної сумісної власності, а якщо після вказаної дати, то така нерухомість є особистою приватною власністю того з подружжя, хто оформив приватизацію.
Якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. сторони проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, спільно вели господарство, мали взаємні права та обов'язки, притаманні подружжю, суд першої інстанції обґрунтовано встановив факт проживання сторін у справі однією сім'єю без реєстрації шлюбу в зазначений період та правильно визнав придбану квартиру спільною сумісною власністю.
До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду № 682/2493/16-ц.
Земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, лише у період з 8 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно, вважається спільною сумісною власністю подружжя. У інших випадках таке майно належить до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду. До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, розглянувши у порядку письмового провадження справу № 626/4/17
В даній справі рішення Коломийської міської ради про передачу земельної ділянки відповідачу прийнято 9 грудня 1987 року (а.с.97).
Право власності на земельну ділянку набуто відповідачем на законних підставах.
Отже,отримана земельна ділянка є особистою приватною власністю відповідача і не підлягає поділу.
При цьому посилання позивачки на ст.120 ЗК України, ст.377 ЦК України щодо права на земельну ділянку у разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розміщені на ній є необґрунтованим, оскільки позивачка має право на 1/2 ідеальну частку незавершеного будівництва і майно ще не набуло статусу житлового будинку.
Верховний Суд в постанові від 21.03.2018 року у справі № 686/9580/16-ц зазначив, що відповідно до роз'яснень, наданих у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 року № 7 (зі змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2) земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.
Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
Частиною першою статті 120 ЗК України передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Частиною четвертою статті 120 ЗК України визначено, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
Як вбачається з матеріалів справи,а саме договору дарування земельної ділянки, від 11.04.2017 року.відповідач був власником земельної ділянки у відповідності до Державного акту на право приватної власності на земельну ділянку серія та номер ІФ-17-2-000453,виданий 27.01.1994 року,виданий Коломийською міською радою народних депутатів (а.с.26). Тобто відповідач був одноособово власником земельної ділянки.
Крім цього, постановою від 30.01.2019 у справі № 522/17826/16-ц Верховний Суд не погодився з висновком судів попередніх інстанцій, щодо відмови у визнанні укладеного договору купівлі-продажу недійсним, визнав недійсним укладений договір купівлі-продажу квартири -спільного майна подружжя. Суд касаційної інстанції зазначив, що висновки судів, що відсутність письмової згоди позивача на розпорядження майном, не може бути підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного іншим із подружжя суперечать вимогам законодавства.
Згідно з частиною третьою статті 65 Сімейного кодексу України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
ВС нагадав про правовий висновок Великої Палати від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), відповідно до якого Верховний Суд відійшов від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі №6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 про те, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Велика Палата вказала на те, що укладення договору без згоди другого з подружжя свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.
При цьому закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
Щодо строків позовної давності,то суд зазначає наступне.
Відлік строку позовної давності при поділі майна колишнього подружжя через суд починається з моменту порушення права одного із співвласників іншим, а не датою розірвання шлюбу , про що зазначено в правовій позиції ВС/КЦС, у справі № 203/304/17 від 06 листопада 2019 р.
У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними порушене право підлягає захисту, про що зазначено в правовій позиції Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду 24 вересня 2019 року, справа №922/1151/18.
У відповідності до ст.411 ч.5 ЦПК України в ред.2017 р. висновки суду касаційної інстанції є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
У відповідності до статті 256 ЦК України в редакції 2003 року, позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно ст.267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідачами та їх представником до суду було подано заяву про застосування строків позовної давності, оскільки позивачка звернулася з позовною заявою 6 серпня 2018 року, пропустила строк позовної давності, не подала клопотання про його відновлення, не навела причин поважності пропущення строку. Однак, сторона позивачки надали докази того, що дізнались про заочне рішення від 20 травня 2009 року тільки у 2017 році,коли вперше подала до суду позов про розподіл майна подружжя. А сам договір дарування незавершеного будівництва був укладений 11 квітня 2017 року. За таких обставин, суд застосовує правову позицію ВСУ по справі №6-258цс15,де касаційна інстанція роз'яснила,що вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають враховувати,що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу,коли сторони розірвали шлюб,а з часу , коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права,оскільки сам факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного з подружжя.
Ухвалою суду від 26 лютого 2019 року було призначено судово-будівельну експертизу. У відповідності до висновку експерта приблизна вартість земельних поліпшень житлового будинку з господарською будівлею і спорудами -домоволодіння АДРЕСА_2 становить 1 636 105 грн. Ринкова вартість земельної ділянки біля будинку становить 0.06 га 1901 363 грн., отже ринкова вартість домоволодіння становить 1827 468 грн. поділ домоволодіння ,при умові відхилення від частки Ѕ можливий, запропоновано 2 варіанти поділу будинку. Реальний поділ земельної ділянки для будівництва, обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 не можливо провести у зв'язку з ненаданням таких матеріалів на дослідження експертам. Так само не можливо визначити ринкову вартість будівельних матеріалів, використаних для будівництва житлового будинку та господарських споруд станом на 2009 рік. Визначити відсоток готовності будинку станом на 2009 рік не вбачається можливим (а.с.179).
В подальшому ухвалою суду було задоволено клопотання представника позивачки і ухвалою суду від 28 січня 2020 року було призначено додаткову судово-будівельну експертизу. Згідно з висновком №396 судового експерта від 10 серпня 2020 року зазначено,що відсоток готовності двоповерхового житлового будинку,що знаходиться в АДРЕСА_1 станом на 2009 рік складав 70%. Відсоток готовності цегляного гаражу прибудованого до літньої кухні літ.»Б»,що знаходиться в АДРЕСА_1 , станом на 2009 рік складав 100%. Огорожа літ. №2-3» - бутобетонна по бетонній основі з металевими ставками,ворота та хвіртка металеві станом на 2009 рік була виконана на 100%. Загальна кошторисна вартість будівельних матеріалів,їх кількість витрачених на будівництво будинку,літньої кухні з прибудованим гаражем та кам'яної огорожі,які розташовані по АДРЕСА_1 , визначались на день проведення експертизи станом на 7.08.2020 року,наведені в кошторисі і складає в загальному 1528009,73 грн.,з яких 919363,205 грн. - будівництво будинку, 289388,375 грн. - будівництво літньої кухні, 187063,921 грн. - будівництво прибудованого гаражу до літньої кухні, 132194,225 грн.
Суд бере до уваги той факт,що між сторонами шлюб було розірвано 20 травня 2009 року, відповідно розподіл майна повинен вібдуватись виключно станом на час розірвання шлюбу з врахуванням стану незавершеного будівництвом будинку.
Враховуючи той факт,що відсоток готовності житлового будинку з господарськими будівлями станом на 20.05.2009 року - на час розірвання шлюбу - становила 70% ,тобто вартість житлового будинку становила 919363,206 грн. :70% = 643554,24 грн. , вартість літньої кухні -на час розірвання шлюбу готовність становила 100%,або 289388,375 грн., вартість прибудованого гаражу на час розірвання шлюбу готовність становила 100% ,або 187063,921 грн., вартість кам'яної огорожі на час розірвання шлюбу готовність становила 100% ,або 132194,225 грн.
Відповідно Ѕ вартість спірного майна кожній стороні становитиме станом на 20.05.2009 року на час розірвання шлюбу - вартість будинку 643554,24 грн:2= 321777,12 грн., вартість літньої кухні - 289338,375 :2 = 144669,18 грн., вартість прибудованого гаражу 187063,921 грн. :2=93531,96 грн., вартість кам'яної огорожі 132194,225 :2 = 66097,11 грн., всього 626 075,37 грн.
Суд не бере до уваги письмову заяву свідка ОСОБА_13 ,оскільки в ній вказані дані,які жодною стороною по справі, в тому числі відповідачами, не оголошувались офіційно і на них не посилалась жодна сторона, це стосується того, що у відповідача була дружина у 1988 році ОСОБА_14 , яка розраховувалась з цим свідком за виконані роботи.
Щодо заперечення представника відповідача, що в позовних вимогах не взято до уваги,що у відповідач після розрвання шлюбу з позивачкою, одружився і будинок добудовував з новою дружиною,яка має право на свою частку в новозбудованому будинку, суд зазначає,що при вирішенні цього питання враховує цей факт,і беручи до уваги висновок експерта, за основу бере незавершене будівництво станом на 20 травня 2009 року,тобто на час розірвання шлюбу.
За таких обставин суд приходить до висновку,що позовні вимоги знайшли своє часткове підтвердження в судовому засіданні та підлягають до часткового задоволення.
На підставі наведеного, відповідно до ст.ст.60,61,68,69,70,71 СК України, Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21.12.2007 р. №11,правових позицій ВСУ від 7 вересня 2016 року №6-801цс16, та ВС від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16 та від 14 вересня2016 року у справі № 6-539цс16, керуючись ст.ст.263-265,411 ЦПК України, суд,-
Позов задовольнити частково.
Визнати незавершене будівництво житлового будинку та господарських споруд та земельну ділянку площею 0,0600 га кадастровий №2610600000:21:005:0069 для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд на підставі Державного акту на право приватної власності на землю ІФ-17-2-000453 від 27.01.1994 року,що розташовані за адресою в АДРЕСА_1 , спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_6 та ОСОБА_3 .
Визнати за ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , право власності на 1/2 частку житлового будинку та господарських споруд, розташованих за адресою АДРЕСА_1 .
У випадку неможливості проведення поділу спірного нерухомого майна в натурі стягнути з відповідача ОСОБА_3 на користь ОСОБА_6 грошову компенсацію вартості Ѕ частини зазначеного незавершеного будівництвом житлового будинку та господарських споруд ,розташованих за адресою по АДРЕСА_1 станом на 20 травня 2009 року в сумі 626 075,37 грн.
Визнати недійсним договір дарування незавершеного будівництва від 11.04.2017 року за НМО 132754 за адресою АДРЕСА_1 .
Визнати недійсною державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №20029949 від 11.04.2017 року на незавершене будівництво за адресою АДРЕСА_1 , та державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 2610600000:21:005:0069 для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд та будівель за адресою АДРЕСА_1 .
В решті позовних вимог відмовити.
Стягнути ОСОБА_3 на користь ОСОБА_6 вартість проведеної експертизи в сумі 9240 грн.
Стягнути ОСОБА_3 на користь ОСОБА_6 судовий збір в сумі 1409,60 грн.
Стягнути ОСОБА_3 на користь ОСОБА_6 витрати на правову допомогу в сумі 8000 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги всіма учасниками справи.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Івано-Франківського апеляційного суду.
Повний текст судового рішення складено 18 листопада 2020 року.
Суддя Веселов В. М.