П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
18 листопада 2020 р.м.ОдесаСправа № 400/3327/20
Головуючий в 1 інстанції: Лебедєва Г. В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача Скрипченка В.О.,
суддів Косцової І.П. та Осіпова Ю.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2020 року (суддя Лебедєва Г.В., м. Миколаїв, повний текст рішення складений 19 серпня 2020 року) про відмову у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Миколаївської міської ради та Миколаївського міського голови про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
14 серпня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовом до Миколаївської міської ради та Миколаївського міського голови, в якому просив:
- визнання бездіяльності Миколаївського міського голови і Миколаївської міської ради протиправними;
- зобов'язати Миколаївського міського голову в тижневий термін розробити індивідуальний проект рішення міськради щодо розірвання договору оренди земельної ділянки з 07.07.2015 року і викласти його на офіційному сайті міськради. Після сплину передбаченого Регламентом 20-денного/робочі дні/терміну перебування проекту рішення на сайті, в тижневий строк скликати позачергову сесію міськради і винести на її розгляд вищезазначений індивідуальний проект рішення міськради;
- зобов'язати Миколаївську міську раду розглянути індивідуальний проект рішення щодо розірвання договору оренди земельної ділянки і своїм рішенням розірвати договір оренди з 07.07.2015 року.
Ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2020 року відмовлено у відкритті провадження за позовною заявою ОСОБА_1 .
Не погоджуючись з вищезазначеною ухвалою ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
В доводах апеляційної скарги апелянт наполягає на тому, що спірні правовідносини є публічно-правовими та підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Відповідач відзив на апеляційну скаргу не надав.
Справа розглянута апеляційним судом в порядку письмового провадження відповідно до ст. 311 КАС України, якою передбачено, що суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах апеляційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків.
Приймаючи оскаржувану ухвалу про відмову у відкритті провадження суд першої інстанції виходив з того, що даний спір обумовлений порушенням приватного права позивача та не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єкта владних повноважень, що виключає його розгляд за правилами адміністративного судочинства.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Так, як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, між сторонами виник спір, що стосується бездіяльності відповідачів, яка полягає в не розірванні договору оренди земельної ділянки, яка знаходиться в користуванні позивача на підставі договору оренди, тобто фактично вимоги позивача направлені на захист свого майнового інтересу щодо об'єкта комунального майна.
За приписами статей 80, 84, 123, 124 Земельного кодексу України (далі - ЗК) органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності (при наданні земельних ділянок у власність або в користування, укладенні, зміні, розірванні договорів оренди земельної ділянки та інших договорів щодо земельних ділянок, в тому числі прийнятті державними органами та органами місцевого самоврядування відповідних рішень) діють як органи, через які держава або територіальна громада реалізує повноваження власника земельних ділянок.
Реалізуючи відповідні повноваження, державні органи або органи місцевого самоврядування вступають з юридичними та фізичними особами у цивільні та господарські правовідносини. У таких відносинах держава або територіальні громади є рівними учасниками земельних відносин з іншими юридичними та фізичними особами, у тому числі із суб'єктами підприємницької діяльності.
Крім того, за змістом статей 123, 124 ЗК рішенням органу місцевого самоврядування або державної адміністрації про надання земельної ділянки господарюючому суб'єкту в користування здійснюється волевиявлення власника землі і реалізуються відповідні права у цивільних правовідносинах з урахуванням вимог цього Кодексу, спрямованих на раціональне використання землі як об'єкта нерухомості (власності).
З системного аналізу вказаних норм права вбачається, що державний орган може здійснювати повноваження власника землі і виступати суб'єктом земельних відносин, в яких він діє не як суб'єкт владних повноважень, оскільки не здійснює публічно-владних управлінських функцій.
Стаття 2 КАС України передбачає, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Разом з тим, неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.
Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд у своїй Постанові від 20.06.2018 року по справі № 727/10968/17.
За правилами пункту 1 частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Як вже зазналось вище, спір у справі, що розглядається, стосується права оренди позивача на земельну ділянку.
Отже, виник спір про цивільне право і подальше оспорювання права оренди на спірні земельні ділянки не має вирішуватися за правилами адміністративного судочинства, адже адміністративний суд позбавлений правових (законодавчих) можливостей установлювати (визнавати) належність права оренди на земельні ділянки.
Так, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №804/8507/15.
За приписами ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. Фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Відтак, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, про наявність підстав для відмови у відкритті провадження за позовною заявою ОСОБА_1 , оскільки вказані спірні правовідносини повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 292, 308, 311, 312, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2020 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення апеляційного суду, або з дня вручення учаснику справи повного судового рішення.
Головуючий суддя-доповідач В.О.Скрипченко
Суддя І.П.Косцова
Суддя Ю.В.Осіпов