Постанова
Іменем України
11 листопада 2020 року
м. Київ
справа № 500/6755/15-ц
провадження № 61-10607св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),
суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Ізмаїльська міська рада Одеської області,
третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_4 ,
представник позивача та третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_5 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області, у складі судді Жигуліна С. М., від 26 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дрішлюка А. І., від 15 червня 2020 року.
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Ізмаїльської міської ради про визнання протиправним рішення про передачу земельної ділянки у власність, визнання недійсними договору купівлі-продажу земельної ділянки, державних актів на землю.
Свої вимоги позивач мотивував тим, що його право власності на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями по АДРЕСА_1 підтверджене договором дарування від 01 грудня 1994 року. На підставі рішення виконкому Ізмаїльської міської ради від 24 грудня 2012 року видано свідоцтво про право власності на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями по АДРЕСА_1 . Згідно з рішенням виконкому Ізмаїльської міської ради за № 101-XXII від 04 квітня 1997 року відповідачу було видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,0387 га за адресою: АДРЕСА_1 , а 29 вересня 1999 року відповідач ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу стала власником житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями за вказаною адресою. Позивач також стверджував, що 05 листопада 1999 року на підставі рішення Ізмаїльської міської ради від 31 липня 1998 року за № 46-XXIII вказана особа отримала державний акт на право приватної власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1 площею 0,0387 га, на якій відповідачі збудували житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями. Інспекцією ДАБК в Одеській області 29 листопада 2012 року було зареєстровано декларацію про готовність до експлуатації житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями по АДРЕСА_1 , на які рішенням виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради оформлено право власності позивача та 24 грудня 2012 року видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно за № НОМЕР_1 . Вказував, що оформлення спірних державних актів на земельні ділянки проводилося без узгодження меж, а розмір земельної ділянки за державним актом на землю не відповідає фактичному стану на час розгляду справи по суті спору.
Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_4 висунула аналогічні позовні вимоги з посиланням на порушення її права співвласника як подружжя позивача з 02 березня 2000 року.
Із урахуванням зазначеного, позивач, а також третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, просили: визнати недійсним рішення Ізмаїльської міської ради народних депутатів від 04 квітня 1997 року № 101-XXII в частині затвердження рішення виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради народних депутатів від 19 березня 1997 року № 211 та передачі у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки АДРЕСА_1 , площею 0,0387 га; визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю, виданий 10 червня 1997 року на ім'я ОСОБА_3 на підставі рішення Ізмаїльської ради народних депутатів від 04 квітня 1997 року № 101-XXII, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 274; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки АДРЕСА_1 , площею 0,0387 га, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 29 вересня 1999 року, посвідчений державним нотаріусом Ізмаїльської державної нотаріальної контори Богдан О. М., реєстраційний № 4679; визнати недійсним державний акт на право приватної власності на землю, виданий 05 листопада 1999 року на ім'я ОСОБА_2 на підставі рішення Ізмаїльської міської ради народних депутатів від 31 липня 1999 року № 46-XXIII, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 1474.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області
від 26 листопада 2019 року позовні вимоги задоволено.
Визнано недійсним рішення Ізмаїльської міської ради від 04 квітня
1997 року за № 101-XXII в частині затвердження рішення виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради від 19 березня 1997 року № 211
та передачі у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки АДРЕСА_1 , площею 0,0387 га.
Визнано недійсним державний акт на право приватної власності на землю, виданий 10 червня 1997 року на ім'я ОСОБА_3 на підставі рішення Ізмаїльської ради від 04 квітня 1997 року № 101-XXII та зареєстрований
в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю
за № 274.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки
АДРЕСА_1 , площею 0,0387 га, укладений 29 вересня 1999 року між ОСОБА_3
та ОСОБА_2 та посвідчений державним нотаріусом Ізмаїльської державної нотаріальної контори за реєстраційним номером 4679.
Визнано недійсним державний акт на право приватної власності на землю, виданий 05 листопада 1999 року на ім'я ОСОБА_2 на підставі рішення Ізмаїльської міської ради від 31 липня 1999 року № 46-XXIII
та зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 1474.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що дії Ізмаїльської міської ради щодо передачі відповідачам земельної ділянки № НОМЕР_2 у розмірах та в межах, зазначених в оскаржуваних державних актах на право приватної власності на землю, є незаконними, оскільки встановлення в натурі розміру та меж між суміжними земельними ділянками, які є у користуванні сторін по справі, не відбулось. Вказані обставини встановлені рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 10 вересня 2010 року, яким у свою чергу визнано протиправним та скасовано рішення Ізмаїльської міської ради від 31 липня 1998 року за № 46-XXIII в частині видачі ОСОБА_2 державного акту на земельну ділянку, розташовану по АДРЕСА_2 . В результаті неузгодження з ОСОБА_1 меж сусідньої земельної ділянки у власність відповідачів було передано частину земельної ділянки, яка перебувала у користуванні ОСОБА_1 та знаходиться під належною йому будівлею.
Суд дійшов висновку, що підлягає визнанню недійсним договір купівлі-продажу від 29 вересня 1999 року, за яким ОСОБА_3 продав ОСОБА_2 земельну ділянку АДРЕСА_2 , площею 0,0387 га.
Зважаючи на те, що звернення позивача та третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, пов?язане з інформацією, викладеною у висновку експерта за № 3837 від 12 лютого 2015 року, на підставі якого було прийнято судове рішення, а також з винесенням судом касаційної інстанції судового рішення у 2017 році, посилання відповідачів щодо пропуску позивачем та третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, строку позовної давності визнано необґрунтованим.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 15 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 26 листопада 2019 року - без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, правильно встановивши обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, оскільки дії Ізмаїльської міської ради щодо передачі відповідачам земельної ділянки НОМЕР_5 в розмірах та в межах, зазначених в оскаржуваних державних актах на право приватної власності на землю, є незаконними. Звертаючись до суду із цим позовом, позивач та третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, не пропустили строк позовної давності, оскільки підстави звернення до суду із цим позовом пов'язані з інформацією, яка міститься у висновку експерта за № 3837 від 12 лютого 2015 року, а також з ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2017 року.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
14 липня 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 подано касаційну скаргу, в якій заявники, уточнивши свої вимоги, просять скасувати рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 26 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 червня 2020 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявники зазначили порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, вказавши у касаційній скарзі, що суд апеляційної інстанції
не дослідив належним чином зібрані у справі докази, розглянув справу
за відсутності заявників (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявники стверджують, що звертаючись до суду із цим позовом, позивач та третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, сплатили судовий збір у неналежному розмірі, враховуючи заявлені позовні вимоги, а суд першої інстанції передчасно відкрив провадження у справі, не залишивши позовні заяви без руху. За результатом розгляду справи районним судом не було вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Апеляційний суд не звернув належної уваги на допущені районним судом порушення.
Судом апеляційної інстанції, у порушення вимог процесуального закону, залишено поза увагою подані учасниками справи клопотання про відкладення розгляду справи, а також про розгляд справи за участю сторін, проведено розгляд справи у спрощеному порядку за відсутності учасників справи.
Також заявники посилалися на те, що позивачем та третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, не було доведено право користування земельною ділянкою АДРЕСА_1 . Судами безпідставно було відмовлено у застосуванні наслідків спливу строку позовної давності до заявлених позовних вимог.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 04 листопада 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Ізмаїльської міської ради про визнання недійсними рішення про передачу земельної ділянки у власність, договору купівлі-продажу земельної ділянки, державних актів на землю та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Ізмаїльської міської ради про визнання протиправним й скасування рішення Ізмаїльської міської ради і визнання недійсними договору купівлі-продажу та державних актів на право приватної власності на землю призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У поданому відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 та ОСОБА_4 - ОСОБА_5 посилається на те, що оскаржені судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків судів попередніх інстанцій. Оскільки скаржники були належним чином повідомленні про час, дату та місце судового засідання, передбачені пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України підстави для скасування судового рішення відсутні.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Свідоцтвом серії НОМЕР_3 , виданим відділом реєстрації актів громадянського стану виконкому Ізмаїльської міської ради Одеської області на підставі актового запису за № 65 від 02 березня 2000 року підтверджено реєстрацію шлюбу між позивачем та третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору.
ОСОБА_1 та ОСОБА_4 проживають в житловому будинку з господарсько-побутовими будівлями по АДРЕСА_1 , право власності на яке згідно із свідоцтвом № НОМЕР_1 від 24 грудня 2012 року, виданим на підставі рішення виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради 21 грудня 2012 року за номером 1831, оформлено на позивача.
Також встановлено, що відповідно до договору дарування від 01 грудня 1994 року позивач ОСОБА_1 набув право власності на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями по АДРЕСА_1 , а саме: літ. А - будинок жилою площею 47,6 кв. м, літ. Б - літня кухня, літ. В - вбиральня, літ. Д - гараж, розташовані на земельній ділянці площею 423 кв. м. Конфігурація та межі земельної ділянки були зазначені в технічному паспорті на домоволодіння.
Рішенням Ізмаїльської міської ради народних депутатів від 04 квітня 1997 року № 101-XXII було затверджено рішення виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради народних депутатів від 19 березня 1997 року № 211, видано 10 червня 1997 року ОСОБА_3 державний акт на право приватної власності на землю, а саме, на земельну ділянку АДРЕСА_2 площею 0,0387 га.
У відповідності до договору купівлі-продажу від 29 вересня 1999 року ОСОБА_3 відчужив ОСОБА_2 вищезазначену земельну ділянку площею 0,0387 га, отже ОСОБА_2 на підставі цього договору набула право власності на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями по АДРЕСА_2 .
05 листопада 1999 року на підставі рішення Ізмаїльської міської ради народних депутатів від 31 липня 1998 року за № 46-ХХІІІ на ім'я ОСОБА_2 було видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку по АДРЕСА_2 , площею 0,0387 га, який було зареєстровано в книзі записів державних актів на право приватної власності на землю 26 квітня 2006 року за № 1474, а також ОСОБА_2 було видано свідоцтво про право власності на новозбудований житловий будинок загальною площею 336,5 кв. м, житловою 136 кв. м.
Під час розгляду Ізмаїльським міськрайонним судом Одеської області справи між сторонами за № 1510/7106/12 про скасування рішення виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради Одеської області, скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, скасування державної реєстрації права власності та знесення самочинної будівлі було проведено будівельно-технічну експертизу, за результатом якої складено висновок № 3837 від 12 лютого 2015 року, в якому експертом було встановлено, що фактична межа між земельними ділянками АДРЕСА_1 і № НОМЕР_2 не відповідає межі, яка зазначена в кадастровій базі даних, в результаті площа накладення земельної ділянки ОСОБА_1 на земельну ділянку ОСОБА_2 складає 8,7 кв. м, а площа накладення земельної ділянки ОСОБА_2 на земельну ділянку ОСОБА_1 складає 5,7 кв. м. Також було встановлено, що на земельній ділянці ОСОБА_2 знаходиться частина належного ОСОБА_1 гаражу та будинку.
В судовому засіданні сторони визнали доведеною вказану обставину, у зв?язку із чим вказана обставини визнана судами такою, що не підлягає доказуванню у відповідності до вимог частини першої статті 82 ЦПК України.
Оскільки оформлення державних актів на землю як на ім'я ОСОБА_3 , так і на ім'я ОСОБА_2 проводилось без узгодження меж земельної ділянки АДРЕСА_2 із землекористувачем суміжної земельної ділянки № НОМЕР_4 , це призвело до порушення прав землекористувача та власника житлового будинку, передано у власність відповідачів земельної ділянки площею 8,7 кв. м, яка перебувала у користуванні позивачів та на якій знаходиться частини належного позивачам будинку та гаражу.
Вказана обставина третій особі, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, стала відома в 2016 року після залучення до участі у справі за результатами скасування рішень судів першої та апеляційної інстанції ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 жовтня 2015 року у справі № 1510/7106/12.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
За змістом частини першої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (стаття 5 ЦПК України).
Відповідно до частини восьмої статті 17 Земельного кодексу України 1990 року (тут і надалі по тексту, у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передача у власність громадян земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні громадян чи юридичних осіб провадиться місцевими радами народних депутатів після вилучення (викупу) їх у порядку встановленому статтями 31 і 32 цього Кодексу.
У відповідності до статті 22 ЗК України право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.
У відповідності до пункту 1.10. Інструкції «Про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди)», затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 квітня 1993 року № 28, технічна документація при складанні державних актів на право приватної власності на землю і право постійного користування землею, що видаються громадянам на земельні ділянки, якими вони користуються, включає: виписку з рішення місцевої ради народних депутатів про передачу земельної ділянки у власність або надання її у користування; абриси обміру земельної ділянки; план земельної ділянки, складений за результатами обміру; збірний план землевласників і землекористувачів; відомість обчислення площ; матеріали погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками землі і землекористувачами.
Погодження та встановлення в натурі розміру та меж суміжних земельних ділянок сторін спору не відбулось. Вказані обставини встановлені постановою Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 10 вересня 2010 року, яким визнано протиправним та скасовано рішення Ізмаїльської міської ради від 31 липня 1998 року за № 46-XXIII в частині видачі ОСОБА_2 державного акту на земельну ділянку, що розташована на по АДРЕСА_2 .
Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 06 квітня 2016 року у справі № 1510/7106/12, яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 07 вересня 2016 року та ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2017 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради Одеської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_4 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_6 , орган опіки та піклування виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради Одеської області, про скасування рішення виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради Одеської області від 21 грудня 2012 року «Про оформлення права власності на об'єкт нерухомого майна по АДРЕСА_1 », скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 24 грудня 2012 року, виданого виконавчим комітетом Ізмаїльської міської ради Одеської області на ім'я ОСОБА_1 , зобов'язання ОСОБА_1 знести у будинку АДРЕСА_1 житловий будинок літ. «А» та гараж літ. «Ж» відповідно до поверхового плану, скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на будинок АДРЕСА_1 .
Відповідно до статті 81ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (стаття 82 ЦПК України).
У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінивши докази у їх сукупності, дійшов загалом обґрунтованого висновку, про наявність правових підстав для задоволення вимог позивача та третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, оскільки у власність ОСОБА_3 було передано частину земельної ділянки, яка перебувала у користуванні ОСОБА_1 та знаходиться під належними йому будинком та гаражем, що були придбані останнім у 1994 році.
Судами надано належну оцінку законності дій Ізмаїльської міської ради щодо передачі відповідачам земельної ділянки № НОМЕР_2 у розмірах та в межах, зазначених в оскаржуваних державних актах на право приватної власності на землю, які із врахуванням встановлених обставин цієї справи вчинені з порушенням прав ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .
Враховуючи обставини, встановлені постановою Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 10 вересня 2010 року у справі № 2а-12/10, а також обставини, встановлені рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 06 квітня 2016 року у справі № 1510/7106/12, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 07 вересня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2017 року, суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання незаконним рішення Ізмаїльської міської ради народних депутатів від 04 квітня 1997 року № 101-XXII в частині затвердження рішення виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради народних депутатів від 19 березня 1997 року № 211 про передачу у приватну власність ОСОБА_3 земельної ділянки АДРЕСА_2 , площею 0,0387 га, та визнання недійсними державного акту на право приватної власності на землю від 10 червня 1997 року та від 05 листопада 1999 року, що зокрема тягне за собою визнання недійсним договору купівлі-продажу від 29 вересня 1999 року, за яким ОСОБА_3 продав ОСОБА_2 земельну ділянку АДРЕСА_2 , площею 0,0387 га.
Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина п'ята статті 267 ЦК України).
Судами попередніх інстанцій зроблено мотивовані висновки щодо відсутності підстав для застосування наслідків спливу позовної давності у спірних правовідносинах, оскільки звернення позивача та третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, до суду із вимогами до відповідачів у 2015 році мало місце після отримання інформації про порушення їхніх прав, що підтверджується висновком додаткової судової будівельно-технічної експертизи № 3837 від 12 лютого 2015 року, проведеної при розгляді справи № 1510/7106/12 щодо скасування рішення виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради Одеської області, скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, скасування державної реєстрації права власності та знесення самочинної будівлі.
Щодо доводів заявників про те, що апеляційним судом у порушення вимог процесуального закону було розглянуто справу за відсутності учасників справи, які порушували клопотання щодо відкладення розгляду справи, слід зазначити наступне.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи у разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.
Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу (частини перша, третя статті 368 ЦПК України).
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 15 квітня 2020 року призначено розгляд справи 04 червня 2020 року на 14:30 год. Про час і місце проведення судового засідання учасники справи були повідомлені належним чином. Повідомлення про вручення поштових відправлень підтверджують, що судову повістку ОСОБА_2 отримала 08 травня 2020 року, а ОСОБА_3 - 07 травня 2020 року (т. 2, а. с. 106, 109).
26 травня 2020 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали до суду апеляційної інстанції заяву, в якій просили судовий розгляд 04 червня 2020 року відкласти.
У відповідності до довідки, складеної секретарем судового засідання, у судове засідання, яке призначено на 04 червня 2020 року, сторони не з'явились, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Частиною п'ятою статті 268 ЦПК України визначено, що датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Повне судове рішення виготовлено судом апеляційної інстанції 15 червня 2020 року.
При апеляційному перегляді справи судом апеляційної інстанції надано належну оцінку доводам відповідачів щодо наявності підстав для відкладення розгляду справи, мотивовано відмовлено у задоволенні поданого клопотання. Неможливості розгляду цієї справи без участі сторін спору судом апеляційної інстанції не встановлено. Доводи касаційної скарги не свідчать про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права чи обмеження процесуальних прав заявників.
Щодо доводів касаційної скарги про необхідність вирішення судом першої інстанції питання щодо розподілу судових витрат необхідно зазначити, що відповідно до пункту 3 частини першої та частини другої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення.
Колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій, з яким погодився суд апеляційної інстанції, норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
За змістом статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування оскаржених судових рішень, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 26 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 червня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді О. М. Осіян Н. Ю. Сакара
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович