Номер провадження: 22-ц/813/1345/20
Номер справи місцевого суду: 522/5183/15-ц
Головуючий у першій інстанції Нікітіна С.Й.
Доповідач Драгомерецький М. М.
05.11.2020 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого: Драгомерецького М.М. (суддя-доповідач),
суддів: Дрішлюка А.І.,
Громіка Р.Д.,
при секретарі: Павлючук Ю.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Приморського районного суду м.Одеси від 26 лютого 2018 року за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, -
13 березня 2015 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
Мотивуючи свої позовні вимоги тим, що ПАТ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 27 вересня 2006 року уклали Кредитний договір №ODA0AE00001603. Відповідно до п.1.1 Кредитного договору банк зобов'язався надати позичальнику кредитні кошти через касу банку на строк з 27 вересня 2006 року по 26 вересня 2011 року, а відповідач ОСОБА_1 зобов'язалася повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором.
Позивач посилається на те, що умови вищезазначеного кредитного договору відповідачем виконуються неналежним чином, внаслідок чого виникла прострочена заборгованість, чим порушуються права позивача, як кредитодавця, що стало підставою для звернення до суду з даним позовом.
Представники відповідачів у судовому засіданні позов не визнали, надали заперечення, в яких зазначили, що кредитний договір є неукладеним, оскільки кредитор ОСОБА_1 не отримувала вказаних грошових коштів, та не повертала їх банку, внаслідок чого кредитний договір є неукладеним. Також представники відповідачів заявили про застосування наслідків спливу строків позовної давності, посилаючись на ту обставину, що відповідно до п.1.1, встановлено строк виконання договору до 26 вересня 2011 року, то перебіг позовної давності на їх думку мав початись 26 вересня 2011 року, а трирічний строк позовної давності минув 26 вересня 2014 року.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 26 лютого 2018 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.
Розгляд справи призначено на 28 жовтня 2020 року, однак відповідно до розпорядження голови Одеського апеляційного суду про посилення карантинних обмежень та продовження особливого режиму роботи Одеського апеляційного суду від 16 жовтня 2020 року №12, у зв'язку з ускладненням епідеміологічної ситуації в м. Одесі та із підтвердженням у працівників Одеського апеляційного суду діагнозу COVID-19, з метою запобігання поширенню захворюваності на гостру респіраторну інфекцію, спричинену коронавірусом COVID-19, серед співробітників та відвідувачів Одеського апеляційного суду та забезпечення безпечних умов праці працівникам суду тимчасово, на час установлення на території м. Одеси рівня епідемічної небезпеки: помаранчевий або червоний, зупинено розгляд справ у відкритих судових засіданнях за участю учасників судових процесів та припинити їх допуск до залів судових засідань.
У день судового засідання, 28 жовтня 2020 року, від представника АТ КБ «ПриватБанк» надійшло клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку із ускладненням епідеміологічної ситуації в м. Одесі.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.
Окрім того, відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
При цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов'язковою.
Відповідачі сповіщені належним чином через своїх адвокатів, про шо свідчать поштові повідомлення про отримання ними судових повісток, клопотань про відкладення розгляду справи від них не надходило.
На підставі зазначеного, колегія суддів дійшла до висновку про залишення клопотання про відкладення розгляду справи без задоволення та розгляд справи за відсутності сторін.
Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Повне судове рішення виготовлене 05 листопада 2020 року.
Заслухавши доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
За змістом статей 15, 16 ЦК України, особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 ЦК України.
Визначення поняття зобов'язання міститься у частині першій статті 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). (частина першою статті 530 ЦК України).
Статтею 638 ЦК України зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Всі умови договору з моменту його укладення стають однаково обов'язковими для виконання сторонами.
Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України)
Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Частиною 2 статті 1050 ЦК України передбачено, що, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до п. 1.1 кредитного договору №ODA0AE00001603 від 27 вересня 2006 року Банк зобов'язується надати позичальнику кредитні кошти через касу Банку на строк з 27 вересня 2006 року по 26 вересня 2011 року включно у вигляді не поновлювальної кредитної лінії в розмірі 19 915,00 доларів США на споживчі цілі в сумі 15 000 доларів США та 4 915,00 доларів США на сплату страхових платежів у випадках, передбачених п. п. 2.1.3, 2.2.7 договору зі сплатою за користування кредитом процентів в розмірі 0,88% в місяць на суму залишку заборгованості по кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 0,25% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, процентів за дострокове погашення кредиту у відповідності до п. 3.11 даного договору і винагороди за проведення додаткового моніторингу відповідно до п. 6.2 цього Договору.
Щомісячно в період сплати Позичальник повинен надати Банку грошові кошти (щомісячний платіж) в сумі 361,45 доларів для погашення заборгованості по кредитному договору, яка складається із заборгованості по кредиту, процентам, комісії (а.с. 11).
Відповідно до порядку, який передбачений п. 1.1 кредитного договору №ODA0AE00001603 від 27 вересня 2006 року Банк зобов'язується надати позичальнику кредитні кошти в розмірі 15 000 доларів США через касу Банку.
27 вересня 2006 року в забезпечення зобов'язань за кредитним договором між Банком та відповідачем ОСОБА_2 був укладений договір поруки №1603/Р, за яким поручитель зобов'язався відповідати перед Банком солідарно в повному обсязі за своєчасне та повне виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором (а.с. 15).
У підтвердження факту видачі кредиту представник позивача надав заяву про видачу готівки №005 від 28 вересня 2006 року (а.с. 14).
Представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , заперечував факт отримання позичальником ОСОБА_1 будь-яких грошових коштів за цим кредитним договором, було заявлено клопотання про проведення судово-почеркознавчої експертизи та була проведена судово-почеркознавча експертиза по вказаній справі.
Висновком №1637/02 судово-почеркознавчої експертизи по справі №522/5183/15, складеним 24 листопада 2016 року судовим експертом Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Кошелюк А.О. 24 листопада 2016 року, встановлено, що підпис від імені ОСОБА_1 у наданій на експертизу заяві про видачу готівки №005 на суму двадцять п'ять тисяч доларів США з датою здійснення операції 28 вересня 2006 року, розміщений в графі «Підпис отримувача», виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою (а.с. 105-109).
Відповідно до ч. 2 глави 3 розділу ІІІ «Інструкції про касові операції в банках України», затвердженої Постановою Правління НБУ №337 від 14 серпня 2003 року зі змінами та доповненнями, видача готівки іноземної валюти здійснюється за видатковими документами фізичним особам з їх поточних, вкладних (депозитних) рахунків та переказу без відкриття рахунку, а також за операціями з відшкодування банкнот іноземної валюти, прийнятих на інкасо.
Частиною 2 та 4 глави 3 розділу ІІІ Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління Національного банку від 14 серпня 2003 року №337 та пп. 5.1 - 5.5. Положення про організацію операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою НБУ від 18 червня 2003 року №254.
Загальні вимоги до оформлення касових документів при проведенні касових операцій банків з клієнтами визначені ч.1 глави 3 розділу ІІІ вказаної Інструкції. До них належать заява на переказ готівки, прибутково-видатковий касовий ордер, заява на видачу готівки, прибутковий касовий ордер, видатковий касовий ордер, грошовий чек, а також рахунки на сплату платежів та документи, встановлені відповідною платіжною системою для відправлення переказу готівки та отримання його в готівковій.
Визначення термінів «касові документи», «касові операції» та «готівка» надано у ч. 2 розділу 1 Інструкції. Так готівка - це грошові знаки (банкноти, монети); касові документи - документи, за допомогою яких оформлюються операції з готівкою та банківськими металами; касові операції - операції, які здійснює банк, а саме: видача готівки, приймання її та обмін не придатних до обігу банкнот (монет) на придатні до обігу банкноти (монети), банкнот на монети, монет на банкноти, банкнот (монет) одного номіналу на банкноти (монети) іншого номіналу, вилучення з обігу сумнівних банкнот (монет), валютно-обмінні операції та операції з банківськими металами;
До касових операцій, які регламентуються Інструкцією, належать видача готівки національної та іноземної валют клієнтам з їхніх рахунків за видатковими касовими документами через касу банку або із застосуванням платіжних карток з їхніх рахунків чи відповідного рахунку банку через його касу або банкомат. Таким чином, неможливим є отримання валюти через касу банку без відкриття поточного рахунку.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив, що позивач, ПАТ КБ «Приватбанк», та його представник не надали суду будь-яких належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт отримання ОСОБА_1 грошових коштів та факт відкриття поточного рахунку за кредитним договором №ODA0AE00001603 від 27 вересня 2006 року. Внаслідок чого вказаний кредитний договір є неукладеним. Також неукладеним є договір поруки, оскільки порука носить додатковий характер від основного зобов'язання.
Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного.
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Однак в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції в цій частині не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам.
Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів частині рішення суду про відмову у задоволенні позову за необґрунтованістю вимог.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Проте, ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції представниками відповідачів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , не було доведено належним чином заперечення на позов в частині необґрунтованості позовних вимог.
Так, судом першої інстанції не враховано та не надано належної оцінки тому, що кредитний договір №ODA0AE00001603 від 27 вересня 2006 року укладений між ПриватБанк, правонаступником якого є ПАТ КБ «Приватбанк», та ОСОБА_1 підписаний позичальником, що підтверджується наявною у справі копією кредитного договору (а.с. 11-13).
Кредитний договір має консенсуальний характер й набирає чинності з моменту, коли сторони в належній формі досягли згоди з усіх його істотних умов (частина 1 статті 638 ЦК України).
Апеляційним судом встановлено, що підпис позичальника у кредитному договорі не оспорена, тому договір є дійсним й виконувався позичальником до 05 листопада 2008 року.
Як роз'яснено в п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові на цих підставах, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
За таких підстав, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що кредитний договір №ODA0AE00001603 від 27 вересня 2006 року є неукладеним. Отже, позов ПАТ КБ «Приватбанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором є законним та обґрунтованим.
Судом першої інстанції встановлено, що, у разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов'язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - ст. 1048 ЦК України), що підлягає сплаті.
Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів.
Банком надано до суду розрахунок, згідно якого станом на 12 лютого 2015 року заборгованість відповідача за кредитним договором склала 54 327 доларів США. Останній платіж був датований 05 листопада 2008 року.
За таких обставин, вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що у позивача виникло право вимоги дострокового повернення коштів у листопаді 2008 року. До суду позивач звернувся 13 березня 2015 року, тобто через більш ніж шість років з моменту виникнення права на захист своїх прав. Тому позивачем пропущено строк позовної давності, відповідачами заявлено клопотання про застосування строків позовної давності, що у даному випадку є підставою для відмови у задоволенні позову ПАТ КБ «Приватбанк».
Посилання позивача, ПАТ КБ «Приватбанк», в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки суд помилково застосував правила позовної давності, не приймаються до уваги, за таких підстав.
Згідно із частиною 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини наголошує на тому, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Позовна давність, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).
Статтею 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинне виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).
При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: як «строк договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (статті 530, 631 ЦК України).
Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення, тобто невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.
При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Відповідно до частини п'ятої статті 261 ЦК України за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.
Якщо умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлено окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а тому й початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення. Отже, якщо за умовами договору погашення кредиту повинне здійснюватися позичальником частинами кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником цього зобов'язання (правової висновок, висловлений Верховним Судом України у постанові від 19 березня 2014 року у справі №6-20цс14).
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність, зокрема, позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) (частина друга статті 258 ЦК України).
Статтею 266 ЦК України передбачено, що у разі спливу позовної давності щодо основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і щодо додаткової вимоги.
Пунктом 2.3.3. кредитного договору сторони врегулювали питання дострокового повернення кредиту, тобто зміни строку виконання основного зобов'язання, та визначили умови такого повернення.
Судом першої інстанції встановлено, що позичальник припинив сплачувати чергові платежі за кредитом з 05 листопада 2008 року.
Зазначене свідчить про неналежне виконання позичальником обов'язків, і є початком перебігу визначеного статтею 257 ЦК України строку позовної давності, у зв'язку із спливом якого кредитор втрачає право вимоги за укладеним із відповідачем кредитними договорами.
Таким чином, оскільки строк виконання основного зобов'язання було змінено, то у позивача виникло право на звернення до суду щодо захисту своїх порушених прав в строк до 05 листопада 2011 року. Звернувшись до суду із даними вимогами лише 13 березня 2015 року, позивач пропустив визначений статтею 257 ЦК України строк позовної давності, що відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови в задоволенні позову за вимогою про стягнення заборгованості за договором кредиту.
До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 11 березня 2020 року у справі №520/6660/16 (провадження №61-10916св19) та у постанові від 11 червня 2020 року у справі №501/1443/17 (провадження №61-14630 св19).
Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.
Заява про застосування наслідків спливу позовної давності подана представниками відповідачів - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , до суду першої інстанції 24 жовтня 2017 року відповідно до вимог процесуального законодавства (а.с. 147-150).
За таких підстав, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачем, ПАТ КБ «Приватбанк», пропущений строк для захисту порушеного строку без поважних причин, що є законною підставою для відмови у задоволенні позову до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором у зв'язку із спливом на момент звернення до суду позовної давності, строк якої визначений статтею 257 ЦК України
Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява № 4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Отже, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову немає.
Порушення судом норм процесуального права, а саме, ст. ст. 12, 81, 263 - 265 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, статей 256, 257, 261, 267, 1050 ЦК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для зміни рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволення позову за спливом строку позовної давності.
На підставі частин 1 та 13 статті 141 ЦПК України судовій збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Позивач, ПАТ КБ «Приватбанк», поніс і документально підтвердив витрати по сплаті судового збору при подачі позовної заяви в сумі 3 654,00 грн. (а.с. 22), та при подачі апеляційної скарги в сумі 5 481,00 грн. (а.с. 228).
Проте, витрати по сплаті судового збору при поданні позовної заяви присудженню не підлягають у зв'язку з відмовою у позові.
У зв'язку з задоволенням апеляційної скарги частково витрати по сплаті судового збору при подачі апеляційної скарги підлягають частковому присудженню з відповідачів на користь Банку в сумі 1 370, 25 грн. (5 481,00 грн. : 4) в рівних частках.
Керуючись ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 лютого 2018 року змінити в частині обґрунтування правових підстав відмови в задоволенні позову.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ), ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2 ) на користь Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» (код ЄДРПОУ 14360570) судові витрати по сплаті судового збору в сумі 1 370,25 гривень в рівних частках.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст судового рішення складено: 05 листопада 2020 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький
А.І.Дрішлюк
Р.Д.Громік