11.11.20
22-ц/812/1742/20
Єдиний унікальний номер судової справи: 487/4191/19
Номер провадження: 22-ц/812/1742/20 Суддя-доповідач апеляційного суду - Крамаренко Т.В.
11 листопада 2020 року м. Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:
головуючого - Крамаренко Т.В.,
суддів - Бондаренко Т.З., Темнікової В.І.,
із секретарем судового засідання - Колосовою О.М.,
за участю: представника позивача - ОСОБА_1 , представника відповідача - ОСОБА_2 , представника третьої особи - Супруна С.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою
ОСОБА_3
на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 серпня 2020 року, ухваленого під головуванням судді - Бобрової І.В., в приміщенні того ж суду об 15 год. 30 хв. по справі за позовом ОСОБА_3 , Міністерства інфраструктури України за участю третьої особи - Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» в особі Миколаївської філії державного підприємства «Адміністрація морських портів України» про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі,
У травні 2019 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Міністерства інфраструктури України про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі.
Позивач зазначав, що з 16 жовтня 2013 року працював начальником Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України». Наказом №82-О від 21 травня 2015 року його було звільнено з посади начальника Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України» на підставі п.3 ст. 40 КЗпП у зв'язку з систематичним невиконанням обов'язків. 24 листопада 2015 року на підставі рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2015 року його було поновлено. Однак, зазначений наказ про поновлення було скасовано наказом від 16 січня 2016 року на підставі рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 25 грудня 2015 року Ухвалою ВСС України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 15 червня 2016 року рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 25 грудня 2015 року в частині поновлення на роботі скасовано, а рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2015 року в цій частині залишено в силі. Проте наказ про поновлення на роботі було видано лише 20 лютого 2019 року та наказом від 21 лютого 2019 року відбулося його звільнення на підставі п.5 ч.1 ст.41 КЗпП.
Посилаючись на викладене та на те, що у період з 15 червня 2016 року по 20 лютого 2019 року рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2015 року про поновлення на роботі не виконувалось, позивач на підставі ст. 236 КЗпП України просив стягнути з відповідача на свою користь 936 058,50 грн. середнього заробітку за час невиконання рішення.
Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 12 серпня 2019 року у задоволені клопотання представника відповідача про залучення до участі у справі співвідповідача - Державне підприємство «Адміністрація морських портів України» відмовлено.
У відзиві на позов представник відповідача зазначав про недотримання позивачем строків звернення до суду. Вважає, що Міністерство інфраструктури України є неналежним відповідачем у даному провадженні. Зауважив, що розрахунок середнього заробітку, наведений позивачем, не відповідає Порядку обчислення середньої заробітної плати, передбаченому Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 серпня 2020 року у задоволені позову відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що в розумінні КЗпП Міністерство інфраструктури України є уповноваженим органом управління ДП «Адміністрація морських портів України», а не роботодавцем по відношенню до начальника Миколаївської філії ДП «Адміністрації морських портів України», що виключає можливість заявляти позовні вимоги про стягнення середнього заробітку до Міністерства інфраструктури України, яке не є належним відповідачем у справі.
Не погодившись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на те, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням норм процесуального та матеріального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що згідно ст. 236 КЗпП України фінансову відповідальність за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі покладено на власника або уповноважений ним орган, які допустили затримку виконання судового рішення. Видача наказу про поновлення ОСОБА_3 було обов'язком Міністерства інфраструктури України, а тому витрати по виплаті середнього заробітку за час затримки виконання рішення повинно нести саме Міністерство інфраструктури України.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача просила рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, осіб, які приймали участь у справі, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).
Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до положень ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам закону оскаржуване рішення не в повній мірі відповідає.
З матеріалів справи вбачається і таке встановлено судом, 16 липня 2013 року ОСОБА_3 призначено на посаду начальника Миколаївської філії ДП «Адміністрації морських портів України».
Наказом від 21 травня 2015 року №82-о ОСОБА_3 було звільнено на підставі п.3 ст.40 КЗпП у зв'язку з систематичним невиконанням обов'язків (т.3 а.с.15).
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2015 року позов ОСОБА_3 до Міністерства інфраструктури України, треті особи - Державне підприємство «Адміністрація морських портів України», Миколаївська філія державного підприємства «Адміністрація морських портів України» про скасування наказів про притягнення до дисциплінарної відповідальності і звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ №10-О від 03 лютого 2015 року про притягнення ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності, поновлено його на посаді начальника Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України» з 18 серпня 2015 року, рішення в частині поновлення на роботі допущено до негайного виконання (т. 1 а.с. 8-15).
Вказане рішення суду, рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 25 грудня 2015 року в частині поновлення ОСОБА_3 на посаді начальника Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України» скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову в частині поновлення на посаді відмовлено (т. 1 а.с.16-23).
Ухвалою Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 25 грудня 2015 року в частині поновлення ОСОБА_3 на посаді скасовано, рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2015 року в цій же частині залишено без змін (т. 1 а.с. 24-29).
18 липня 2016 року Заводським районним судом м. Миколаєва було видано виконавчий лист №487/4294/15-ц про скасування наказів про притягнення ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності і звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, де боржником зазначено Міністерство інфраструктури України (т. 1 а.с.30).
Постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Кошкером І.А. за місцем знаходження боржника - Міністерства інфраструктури України, 26 вересня 2016 року було відкрито виконавче провадження щодо поновлення ОСОБА_3 на посаді начальника Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України» з 18 серпня 2015 року (т. 1 а.с. 31).
У зв'язку з невиконанням вказаного рішення, державним виконавцем 29 листопада 2016 року на боржника було накладено штраф у розмірі 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у сумі 5 100 грн. (т. 1 а.с.32-33).
Наказом Міністерства інфраструктури України від 20 лютого 2019 року №9-О ОСОБА_3 поновлено на роботі з 20 лютого 2019 року на посаді начальника Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України», в якому зазначено - з метою виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 жовтня 2015 року, залишеного в силі ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 червня 2016 року (т. 1 а.с.38).
Вказаний наказ 20 лютого 2019 року було направлено на адресу ОСОБА_3 (а.с.37).
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Частина перша статті 235 КЗпП України передбачає, що в разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, прийняте органом, який розглядав трудовий спір, підлягає негайному виконанню (частина сьома статті 235 КЗпП України).
Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов'язковості і підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно із часу його оголошення в судовому засіданні.
Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків.
Виконання рішення вважається закінченим із моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов'язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення працівника.
Тобто, рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ (розпорядження) про допуск до роботи і фактично допущено до роботи такого працівника, зокрема до конкретного робочого місця.
Рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі та внесення відповідного запису до трудової книжки стягувача, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
Обов'язковість рішень суду віднесена Конституцією України до основних засад судочинства, а тому, з огляду на принцип загальнообов'язковості судових рішень судові рішення, які відповідно до закону підлягають негайному виконанню, є обов'язковими для виконання, зокрема, посадовими особами, від яких залежить реалізація прав особи, підтверджених судовим рішенням.
Оплата вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі працівника урегульована положеннями статті 236 КЗпП України.
Так, стаття 236 КЗпП України передбачає, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі за змістом статті 236 КЗпП України слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення (висновок Верховного Суду України у постанові від 1 липня 2015 року у справі № 6-435цс15).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що Міністерство інфраструктури України не є належним відповідачем, оскільки рішеннями судів встановлено, що Міністерство не є неналежним відповідачем у справі про стягнення середнього заробітку.
Однак, вказаний висновок не відповідає вимогам закону та обставинам справи.
Так, Міністерство інфраструктури України згідно Положення про нього, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 червня 2015 року № 460, є центральним органом виконавчої влади, є юридичною особою публічного права, має печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням, самостійний баланс, рахунки в органах Казначейства.
Відповідно до Статуту, затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України від 02 квітня 2018 року № 149 Державне підприємство «Адміністрація морських портів України», є державним унітарним підприємством і діє як державне комерційне підприємство, створене відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 04 березня 2013 року № 133 «Про погодження пропозиції щодо реорганізації державних підприємств морського транспорту» та входить до сфери управління Міністерства інфраструктури України (Уповноважений орган управління) (т.2 а. с. 25-38).
Підприємство веде самостійний баланс, має поточні рахунки та інші рахунки в національній та іноземній валюті в установах банків, депозитні рахунки, печатки та штампи зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом (пункт 3.6. Статуту).
Філії (адміністрації морських портів), що утворюються в кожному морському порту, очолюють керівники адміністрацій морських портів (начальники морських портів), які призначаються на посаду та звільняються з посади Уповноваженим органом управління за поданням Голови підприємства (пункт 7.9 Статуту).
Відповідно до частини третьої статті 15 Закону України «Про морські порти України» керівник адміністрації морського порту призначається на посаду та звільняється з посади центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах морського і річкового транспорту, за поданням голови адміністрації морських портів України.
Так, пунктом 5.1.Положення про Миколаївську філію ДП «Адміністрація Морських портів України», затвердженого Міністерством, передбачено, що керівництво Філією на принципах єдиноначальства здійснює Начальник Філії, який призначається на посаду та звільняється з посади Уповноваженим органом управління за поданням Голови Підприємства.
Отже, наведе свідчить про те, що Міністерство інфраструктури України є уповноваженим органом власника в розумінні статті 236 КЗпП України, а відтак і стягнення середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі має здійснюватися саме з цього Міністерства до якого і було пред'явлено позов ОСОБА_3 та яке є належним відповідачем у справі.
Вказане відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Великої палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року справа №711/8446/16-ц.
На зазначене суд першої інстанції належної уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про те, що Міністерство інфраструктури України не є належним відповідачем.
Крім того, підстави стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП України ) та за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі (стаття 236 КЗпП України) передбачаються окремими нормами матеріального права, мають відмінну правову природу.
А тому, посилання суду першої інстанції на те, що Міністерство інфраструктури України не є належним відповідачем у справі про стягнення середнього заробітку, що встановлено рішенням судів є помилковими.
Разом з тим, КЗпП України є спеціальним законом, що регулює трудові правовідносини, передбачає строки звернення до суду.
Згідно з частинами першою, другою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
У статті 234 КЗпП України передбачено, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.
Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском зазначеного строку».
Вказаний строк застосовується судом незалежно від наявності заяви відповідача про застосування такого строку, оскільки відповідно до частини першої статті 9 ЦК України норми цього Кодексу у трудових спорах можуть застосовуватися лише субсидіарно, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Тоді як строки звернення до суду у КЗпП України передбачені окремо (висновок Верховного суду у постанові від 28 листопада 2018 року, справа №559/321/16-ц).
Як вбачається зі змісту позовної заяви наказ про поновлення на посаді начальника Миколаївської філії ДП «Адміністрація морських портів України» від 20 лютого 2019 року ОСОБА_3 отримав 26 лютого 2019 року, про що також повідомив представник позивача під час апеляційного розгляду, а відтак тримісячний строк звернення до суду закінчився 26 травня 2019 року.
Із позовом до суду ОСОБА_3 звернувся 31 травня 2019 року, тобто з порушенням тримісячного строку звернення до суду, чим порушив норми матеріального права.
Заяви про поновлення зазначеного строку з посиланням на поважність причин його пропуску матеріали справи не містять.
За таких обставин, у задоволені позову ОСОБА_3 до Міністерства інфраструктури України про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі необхідно відмовити у зв'язку з пропуском строку звернення до суду.
Оскільки суд першої інстанції відмовляючи у задоволені позову виходив з інших підстав рішення суду на підставі п.1 ч.1 ст. 376 ЦПК України в частині обґрунтування підстави відмови у задоволенні позову підлягає зміні.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 серпня 2020 року змінити в частині обґрунтування підстави відмови у задоволенні позову.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий: Т.В. Крамаренко
Судді: Т.З. Бондаренко
В.І. Темнікова
Повний текст постанови складено 16 листопада 2020 року.