Дата документу 10.11.2020 Справа № 937/9803/19
ЗАПОРІЗЬКИЙ Апеляційний суд
Провадження № 11-кп/807/851/20 Головуючий в 1-й інстанції - ОСОБА_1
Єдиний унікальний № 937/9803/19Доповідач в 2-й інстанції - ОСОБА_2
Категорія - ст.135 ч.1 КК України
10 листопада 2020 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі ОСОБА_5 ,
за участю:
прокурора ОСОБА_6 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 (дистанційно),
захисника - адвоката ОСОБА_8 (дистанційно),
законного представника неповнолітнього потерпілого ОСОБА_9 - ОСОБА_10 (дистанційно),
розглянувши у відкритому судовому засіданні, дистанційно, в режимі відеоконференції з Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області, в апеляційному порядку, кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за № 12019080140002491, за апеляційною скаргою обвинуваченого ОСОБА_7 на вирок Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 04 лютого 2020 року відносно
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Костянтинівка Мелітопольського району Запорізької області, громадянина України, з середньою освітою, не працює, розлученого, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимого;
за обвинуваченням у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 135, ч. 1 ст. 286 КК України,
вироком Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 04 лютого 2020 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 135, ч. 1 ст. 286 КК України, та призначено йому покарання:
- за ч. 1 ст. 135 КК України у виді позбавлення волі на строк 2 роки;
- за ч. 1 ст. 286 КК України у виді обмеження волі на строк 2 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.
Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК України, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, остаточно визначено ОСОБА_7 покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.
Строк відбування покарання ОСОБА_7 ухвалено обчислювати з моменту його фактичного затримання після набрання вироком законної сили.
Цивільний позов законного представника потерпілого - ОСОБА_10 про стягнення суми матеріальної та моральної шкоди задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_10 матеріальну шкоду в розмірі 5000 гривень.
Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_9 моральну шкоду в розмірі 50000 гривень.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_7 на користь держави в особі Запорізького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України в Запорізькій області витрати за проведення судових експертиз № 19-131 від 29.10.2019 року у розмірі 2512 грн. 16 коп., № 19-132 від 30.10.2019 року у розмірі 2512 грн. 16 коп.
Вирішена доля речових доказів.
Згідно вироку суду першої інстанції, 05 вересня 2019 року приблизно о 20 годині 30 хвилин ОСОБА_7 , керуючи автомобілем ВАЗ-2109, реєстраційний номер НОМЕР_1 , рухався по вул. Центральна в с. Костянтинівка Мелітопольського району Запорізької області, з боку вул. Дорожня в напрямку с. Мордвинівка Мелітопольського району, зі швидкістю не менш ніж 99,3-103,7 км/год, чим перевищив максимальну дозволену швидкість руху в населених пунктах.
На шляху прямування водій ОСОБА_7 , маючи технічну можливість уникнути ДТП, при виявленні небезпеки для руху, якою для нього явився мопед Honda Dio без реєстраційного номерного знаку під керуванням ОСОБА_11 , який рухався попереду автомобіля ВАЗ-2109, реєстраційний номер НОМЕР_1 , в попутному з ним напрямку, своєчасно не знизив швидкість руху транспортного засобу, в результаті чого в районі б 268, допустив наїзд на мопед Honda Dio без реєстраційного номерного знаку.
В результаті ДТП пасажиру мопеда Honda Dio без реєстраційного номерного знаку ОСОБА_9 , були заподіяні тілесні ушкодження середньої тяжкості.
Своїми діями ОСОБА_7 , порушив п. п. 12.3, 12.4, 12.9 Правил дорожнього руху України, згідно з яким: у разі виникнення небезпеки для руху або перешкоди, яку водій об'єктивно спроможний виявити, він повинен негайно вжити заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу або безпечного для інших учасників руху об'їзду перешкоди; у населених пунктах рух транспортних засобів дозволяється із швидкістю не більше 50 км/год.; водієві забороняється: б) перевищувати максимальну швидкість, зазначену в пунктах 12.4-12.7;».
Порушення п. 12.3 ПДР України, вчинене водієм ОСОБА_7 , заходиться в прямому причинному зв'язку з подією ДТП та її наслідками.
Згідно висновку судової медичної експертизи № 272 від 09.10.2019 року у ОСОБА_9 , були виявлені тілесні ушкодження - крайовий знутрішньосуглобовий перелом дистального епіфізу середньої фаланги 5-го пальця лівої кісті зі зміщенням відламків, травматичний набряк м'яких тканин в ділянці перелому, рвана рана з ушкодженням суглобової капсули між фалангового суглобу 5-го пальця лівої кісті; рвана рана в ділянці правого колінного суглобу (що зумовила необхідність хірургічного лікування); численні садна верхніх та нижніх кінцівок.
Зазначені тілесні ушкодження у ОСОБА_9 кваліфікуються наступним чином: в ділянці 5-го пальця лівої кісті, зокрема, перелом середньої його фаланги середньої тяжкості, що спричинили за собою тривалий (більше 21 дня) розлад здоров'я; рвана рана в ділянці правого колінного суглобу (що зумовила необхідність хірургічного лікування) в ділянці голови, як легкі, що спричинили короткочасний (понад 6, але не більше 21 дня) розлад здоров'я; інші тілесні ушкодження - легкі.
Крім того, 05 вересня 2019 року приблизно о 20 годині 30 хвилин водій ОСОБА_7 , скоївши наїзд на мопед Honda Dio без реєстраційного номерного знаку під керуванням ОСОБА_11 , в результаті чого пасажир мопеду ОСОБА_9 отримав тілесні ушкодження і потребував медичної допомоги, своїми протиправними діями поставив його в небезпечне для життя становище, після чого з місця пригоди зник, свідомо залишивши потерпілого без допомоги в небезпечному для життя стані і позбавлену можливості вжити заходів до самозбереження внаслідок безпорадного стану, у зв'язку з травмами, отриманими ним при ДТП, маючи реальну можливість надати постраждалому допомогу, чим порушив вимоги п.2.10 Правил дорожнього руху України, згідно з яким: п.п. 2.10 «У разі причетності до дорожньо-транспортної пригоди водій зобов'язаний: а) негайно зупинити транспортний засіб і залишатися на місці пригоди; б) увімкнути аварійну сигналізацію і встановити знак аварійної зупинки відповідно до вимог пункту 9.10 цих Правил; в) не переміщати транспортний засіб і предмети, що мають причетність до пригоди; г) вжити можливих заходів для надання першої медичної допомоги потерпілим, викликати карету швидкої медичної допомоги, а якщо це неможливо, звернутися за допомогою до присутніх і відправити потерпілих до лікувального закладу; д) повідомити про дорожньо-транспортну пригоду орган чи підрозділ міліції, записати прізвища та адреси очевидців, чекати прибуття працівників міліції; е) вжити всіх можливих заходів для збереження слідів пригоди, огородження їх та організувати об'їзд місця пригоди; є) до проведення медичного огляду не вживати без призначення медичного працівника алкоголю, наркотиків, а також лікарських препаратів, виготовлених на їх основі (крім тих, які входять до офіційно затвердженого складу аптечки)».
В апеляційній скарзі обвинувачений, не оспорюючи кваліфікацію своїх дій та грошових стягнень, вважає, що покарання у вигляді реального позбавлення волі за скоєні кримінальні правопорушення не відповідає ступеню тяжкості скоєних злочинів та особі, яка скоїла вказані злочини. Вважає, що судом було не у повному обсязі досліджено особу, яка скоїла злочини, та не враховано деякі фактори, які через перебування його в місцях позбавлення волі унеможливлять виконання вироку суду щодо стягнення з нього на користь потерпілого, його законного представника та держави грошових коштів. Вказує, що під час досудового розслідування та розгляду кримінального провадження у суді першої інстанції його свідчення надали можливість встановити істину у кримінальному провадженні та ухвалити вирок. Суд, при ухваленні вироку та призначенні покарання, прийняв до уваги тільки щире каяття, але не у повному обсязі дослідив його особу. Так, ще на досудовому слідстві він надав слідчому інформацію про те, що є батьком неповнолітньої дитини, яка знаходиться на його утриманні, та надав копію свідоцтва про народження дитини, але вказаної копії документу у матеріалах кримінального провадження немає та вказаний факт не знайшов відображення у самому кримінальному провадженні та вироку суду. Також зазначає, що хоча він офіційно й не працевлаштований, однак має заробіток, з якого сплачуватиме стягнуті з нього кошти, крім того, у лютому 2020 року він вже сплатив частину матеріальної та моральної шкоди. Також зазначає, що він раніше не судимий, а скоєні ним злочини не є тяжкими.
На підставі викладеного, просить змінити вирок суду, призначивши йому покарання із застосуванням ст. 75 КК України, не пов'язане з позбавленням волі.
Заслухавши доповідь судді про сутність судового рішення та аргументи скарги; в судових дебатах: обвинуваченого, зокрема і в останньому слові, та його захисника, які прохали задовольнити апеляційну скаргу; прокурора та законного представника потерпілого, які заперечували проти задоволення апеляційної скарги; перевіривши матеріали провадження, та обговоривши доводи сторін, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга обвинуваченого задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Висновок суду про доведеність винуватості обвинуваченого ОСОБА_7 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 135, ч. 1 ст. 286 КК України, правильність кваліфікації його дій, в апеляційній скарзі не оспорюються, а тому колегією суддів, у відповідності до ч. 1 ст. 404 КПК України, не переглядаються.
Порушень ст. 370 КПК України щодо обґрунтованості і вмотивованості винуватості обвинуваченого ОСОБА_7 у вчиненні кримінальних правопорушень, зазначеного у вироку суду, колегія суддів не вбачає.
Доводи обвинуваченого ОСОБА_7 про необґрунтоване незастосування положень ст.ст. 75, 76 КК України при призначенні йому покарання не є слушними, з огляду на наступне.
Відповідно до ст.ст. 50, 65 КК України особі, що вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів, з урахуванням ступеня тяжкості скоєного злочину, особи винного та обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання.
Вирішуючи питання про вид та міру покарання обвинуваченому ОСОБА_7 суд, у відповідності до вимог ст.ст. 50, 65 КК України, призначив його, враховуючи тяжкість вчинених злочинів, дані про особу обвинуваченого, наявність обставин, які пом'якшують покарання, та відсутність обтяжуючих покарання обставин.
Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 24.10.2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» звертає увагу на те, що призначаючи покарання, суди зобов'язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів.
При вивченні особи обвинуваченого судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_7 раніше не судимий, вчинив злочини невеликої тяжкості, на обліках у лікарів нарколога і психіатра не перебуває, за місцем проживання характеризується задовільно, офіційно не працює. Також судом було враховано ставлення обвинуваченого до скоєного та його поведінку після скоєного, а також думку законного представника потерпілого, яка прохала призначити ОСОБА_7 покарання, пов'язане з позбавленням волі, з максимальним позбавленням права керування транспортними засобами.
В якості обставин, що пом'якшують покарання обвинуваченому ОСОБА_7 , згідно ст. 66 КК України, суд визнав, надання обвинуваченим в судовому засіданні правдивих послідовних показів, які сприяли встановленню істини по справі.
Обставин, що обтяжують покарання обвинуваченому ОСОБА_7 , згідно ст. 67 КК України, судом першої інстанції не встановлено.
Зваживши зазначені обставини, а також те, що обвинуваченим ОСОБА_7 було грубо порушено Правила дорожнього руху України при керуванні транспортним засобом, а саме порушено вимоги п.п. 12.3, 12.4, 12.9 (не зменшив швидкість та не зупинився), внаслідок чого скоїв наїзд та в порушення встановлених правил залишив місце дорожньо-транспортної пригоди, до якої він причетний, не намагаючись надати потерпілому будь-яку допомогу, зважаючи на характер та конкретні обставини вчинених дій обвинуваченим, що кваліфіковані за ч. 1 ст. 135 КК України, які свідчать про підвищений ступінь їх суспільної небезпечності та таке психічне ставлення ОСОБА_7 до вчиненого на момент заподіяння злочину, яке виразилось у тому, що він, дбаючи насамперед про себе для уникнення несприятливих наслідків (побоювання реакції оточуючих), продемонстрував крайню байдужість до здоров'я та життя травмованої ним людини, міськрайонний суд дійшов правильного висновку про необхідність призначення ОСОБА_7 покарання, наближеного до мінімально можливого за санкціями ч. 1 ст. 286 КК України, ч. 1 ст. 135 КК України, у виді позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами, що буде необхідним та достатнім для його виправлення та попередження скоєння нових злочинів.
З такими висновками суду першої інстанції погоджується й колегія суддів.
Посилання обвинуваченого на те, що під час досудового розслідування та розгляду кримінального провадження у суді першої інстанції його свідчення надали можливість встановити істину у кримінальному провадженні та ухвалити вирок не можуть слугувати безумовною підставою для застосування до ОСОБА_7 положень ст. 75 КК України.
Доводи ОСОБА_7 про те, що він раніше не судимий, а скоєні ним злочини не є тяжкими, не можуть бути враховані як підстави для призначення покарання з випробуванням, оскільки були прийняті до уваги судом першої інстанції при призначенні покарання, і вважати їх обставинами, що можуть бути повторно застосовані для звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням, колегія суддів не вбачає.
Твердження обвинуваченого, що перебування його в місцях позбавлення волі унеможливить виконання вироку суду щодо стягнення з нього на користь потерпілого, його законного представника та держави грошових коштів, також не можуть бути визнані вагомими підставами для застосування інституту звільнення від відбування покарання.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_7 про те, що під час досудового розслідування він надав слідчому інформацію про те, що є батьком неповнолітньої дитини, яка знаходиться на його утриманні, та надав копію свідоцтва про народження дитини, але вказаної копії документу у матеріалах кримінального провадження немає та вказаний факт не знайшов відображення у самому кримінальному провадженні та вироку суду є слушними. Проте, в суді апеляційної інстанції обвинуваченим було надано копію свідоцтва про народження дитини. Апеляційним судом вказаному доказу було надано належну оцінку при перевірці доводів апеляційної скарги, та з урахуванням характеру і ступеню тяжкості вчинених обвинуваченим злочинів, а також у сукупності з іншими даними про його особу, колегія суддів прийшла до висновку про недоцільність застосування до обвинуваченого ОСОБА_7 положень ст. 75 КК України та звільнення його від відбування покарання з випробуванням.
Посилання обвинуваченого на те, що хоча він офіційно й не працевлаштований, однак має заробіток, з якого сплачуватиме стягнуті з нього кошти, крім того, у лютому 2020 року він вже сплатив частину матеріальної та моральної шкоди також не можуть бути враховані при вирішенні питання про можливість застосування до ОСОБА_7 інституту звільнення від відбування покарання. До того ж загальна сума матеріальної та моральної шкоди, яка підлягає стягненню з обвинуваченого ОСОБА_7 за вироком суду першої інстанції, становить 55 000 грн., проте станом на 10.11.2020 року, тобто на час розгляду апеляційної скарги обвинуваченого, останній відшкодував лише 500 грн. (а.п.80), що є дуже незначною сумою, порівняно з загальним розміром спричиненої ним шкоди. Доказів про сплату додаткових коштів про відшкодування матеріальної або моральної шкоди стороною захисту надано не було.
Отже, з урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що підстав для застосування до обвинуваченого ОСОБА_7 положень ст. 75 КК України по доводах, зазначених в його апеляційній скарзі, не вбачається.
Застосований судом розмір покарання призначений правильно, є відповідним до скоєного, справедливим та достатнім, і колегія суддів не вважає його надмірно суворим, тому підстав для зміни вироку і звільнення обвинуваченого ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням колегія суддів не вбачає.
Призначене судом першої інстанції покарання, з яким згодна колегія суддів, відповідає принципу необхідності і достатності для виправлення обвинуваченого (підсудного), випливає з дотримання судом принципів «справедливого судового розгляду», встановлених ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б могли бути безумовною підставою для скасування судового рішення, колегія суддів не встановила.
Керуючись ст. ст. 404, 407 КПК України, колегія суддів
апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_7 - залишити без задоволення.
Вирок Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 04 лютого 2020 року відносно ОСОБА_7 - залишити без змін.
Ухвала Запорізького апеляційного суду набирає законної сили з моменту її оголошення, проте може бути оскаржена учасниками судового провадження протягом трьох місяців з дня її оголошення, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4