Ухвала
Іменем України
12 листопада 2020 року
м. Київ
справа № 522/13442/16-ц
провадження № 61-6240ск20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 10 серпня 2018 року у складі судді: Чернявської Л. М., та постанову Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Ващенко Л. Г., Вадовської Л. М., Сєвєрової Є. С., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Ожеського міського нотаріального округу Кобзар Олександр Юрійович про визнання недійсним договору дарування,
У липні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Кобзар О. Ю., про визнання недійсним договору дарування.
Позовна заява мотивована тим, що позивач ОСОБА_1 проживав у належній його матері ОСОБА_1 на праві власності квартирі АДРЕСА_1 , надавав матері необхідну допомогу до її смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 . Іншого місця для проживання в позивача не має, відповідач є його сином, який мешкає окремо в квартирі АДРЕСА_2 , яку залишив відповідачу позивач. ІНФОРМАЦІЯ_2 мати позивача померла. За життя мати позивача неодноразово наголошувала, що спірну квартиру залишить позивачу і склала заповіт, яким заповідала все своє майно на ім'я ОСОБА_1 , однак після її смерті виявилось, що 24 грудня 2015 року вона уклала з онуком, відповідачем ОСОБА_3 (сином позивача), договір дарування, яким подарувала спірну квартиру онуку.
Позивач вказував, що таке рішення його матері (залишити квартиру саме онуку, а не позивачу) не відповідає її дійсній волі, це рішення вчинено помилково. Відповідач ставить питання про його виселення зі спірної квартири. Позивач зазначав, що його мати не могла подарувати належну їй квартиру своєму онуку, у неї були відсутні підстави позбавляти сина спадщини, а отже укласти договір дарування вона могла лише за умови неправильного сприйняття його природи, тобто помилки через похилий вік та стан здоров'я.
На підставі викладеного, ураховуючи уточнення позову, ОСОБА_1 , посилаючись на статтю 229 ЦК України, просив: визнати договір дарування від 24 грудня 2015 року, відповідно до якого ОСОБА_1 подарувала відповідачу ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 , оскільки ОСОБА_1 , яка його вчинила, помилилась щодо обставин, які мають істотне значення.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 10 серпня 2018 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що позовні вимоги є недоведеними. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки (стаття 229 ЦК України). Правочин, вчинений, зокрема, під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. На підтвердження позовних вимог про визнання правочину недійсним з підстав помилки, особа повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка, у тому числі, внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним. Позивач, який не був стороною оспорюваного правочину, однак, як спадкоємець першої черги за законом, оспорив правочин, посилається на те, що його мати ОСОБА_1 , укладаючи оспорюваний правочин, помилялась щодо обставин, які мають істотне значення, тобто наслідків правочину та прав і обов'язків обдаровуваного, оскільки завжди хотіла залишити спірну квартиру саме йому, а не відповідачу, про що свідчить заповіт від 28 вересня 2011 року. Заповіт підтверджує, що у вересні 2011 року ОСОБА_1 , на випадок смерті, заповіла спірну квартиру позивачу, проте, у грудні 2015 року спадкодавець змінила волю, і, у встановленому законом порядку скасувала заповіт та уклала договір дарування спірної квартири. Зазначені обставини підтверджуються заявою ОСОБА_1 від 24 грудня 2015 року про скасування заповіту від 28 вересня 2011 року. З врахуванням обставин справи, суд першої інстанції навів належну оцінку показанням свідків, допитаних у судовому засіданні за клопотаннями сторони позивача. Та обставина, що мати позивача за життя виявляла бажання залишити спірну квартиру у спадщину позивачу, а у подальшому змінила волю і розпорядилась належним їй на праві власності нерухомим майном шляхом його дарування відповідачу, у розумінні статті 229 ЦК України, не є помилкою. Зважаючи на те, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 , яка вчинила правочин, помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, суди зробили висновок про відмову у задоволенні позову.
Апеляційний суд відхилив доводи позивача щодо того, що: суд не взяв до уваги істотні обставини і дійшов помилкового висновку, що воля ОСОБА_1 у грудні 2015 року змінилась; суд не надав оцінки показам свідків, що ОСОБА_1 завжди хотіла залишити кімнату позивачу; суд послався на покази медичної сестри про те, що ОСОБА_1 до смерті перебувала у свідомості і могла керувати своїми діями, однак це ніяк не пов'язано з тим, що вона могла помилятися щодо наслідків укладеного нею 24 грудня 2015 року правочину; суд не надав оцінку доводам, що у грудні 2015 року ОСОБА_1 було 73 роки, вона хворіла і майже не виходила з дому, у зв'язку з чим могла не читати документи, які підписувала у нотаріуса і помилятися щодо наслідків їх підписання; свідок, донька позивача ОСОБА_4 , яка постійно спілкувалась із ОСОБА_1 підтверджує пояснення позивача, що ОСОБА_1 не могла подарувати спірну кімнату онуку, оскільки бажала, щоб у спірній квартирі проживав саме позивач. Оскільки про те, що у грудні 2015 року ОСОБА_1 змінила свою волю свідчить її заява від 24 грудня 2015 року про скасування заповіту від 28 вересня 2011 року. З урахуванням заяви ОСОБА_1 від 24 грудня 2015 року про скасування заповіту, суд першої інстанції надав належну оцінку показам свідків, що ОСОБА_1 хотіла залишити кімнату позивачу. У суді заявлені і вирішувались позовні вимоги про визнання правочину недійсним з підстав помилки, у зв'язку з чим посилання на вік та стан здоров'я ОСОБА_1 не має правового значення для вирішення спору. ОСОБА_4 , у встановленому законом порядку, судом не допитувалась і не попереджалась про кримінальну відповідальність, тому її пояснення у формі заяви у розумінні статті 78 ЦПК України, не є допустимими доказами.
27 березня 2020 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 серпня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
Ухвалою Верховного Суду від 23 квітня 2020 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків, зокрема, вказати підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 ЦПК України підстави (підстав).
У жовтні 2020 року на виконання ухвали Верховного Суду від 23 квітня 2020 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав уточнену касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 серпня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06 листопада 2020 року справу призначено судді-доповідачеві Крату В. І. Судді, які входять до складу колегії: Дундар І. О., Краснощоков Є. В.
Підставою, на якій подається касаційна скарга в уточненій касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував вимоги статей 203, 229, 717 ЦК України без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16. У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що свідки та у письмовій заяві ОСОБА_4 підтвердили, що мати позивача неодноразово зазначала, що бажає, щоб її син продовжив користуватись належною їй кімнатою та проживав у ній. І цей факт підтверджує, що спадкодавець могла укласти договір дарування і подарувати квартиру онуку лише у разі помилки щодо обставин, які мають істотне значення, тобто наслідків правочину та прав і обов'язків обдаровуваного онука по відношенню до свого сина. Суд безпідставно не прийняв до уваги заяву онуки померлої ОСОБА_4 , оскільки викладені у ній факти повністю підтверджують законність та обґрунтованість вимог позивача. При укладенні оспорюваного договору дарування спадкодавець не передала відповідачу предмет договору. Суди зробили необґрунтований висновок про те, що мати позивача змінила свою волю, оскільки цей висновок ґрунтується лише на факті оспореного договору і не взяли до уваги показання свідків. Також суд не прийняв до уваги похилий вік, стан здоров'я, освіту спадкодавця на час укладення договору
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що позивач ОСОБА_1 і відповідач ОСОБА_3 (син позивача), на підставі свідоцтва про право власності на житло від 17 грудня 2001 року, є власниками у рівних частках 195/1000 частин квартири АДРЕСА_2 .
28 вересня 2011 року ОСОБА_1 склала заповіт, яким 545/1000 частин квартири АДРЕСА_3 заповіла позивачу ОСОБА_1 .
24 грудня 2015 року ОСОБА_1 скасувала заповіт від 28 вересня 2011 року.
Згідно договору дарування від 24 грудня 2015 року ОСОБА_1 (мати позивача і бабуся відповідача) подарувала відповідачу ОСОБА_3 545/1000 частин квартири АДРЕСА_3 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_1 померла.
Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому (стаття 718 ЦК України).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню».
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».
Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Встановивши, що підстави для визнання договору дарування від 24 грудня 2015 року недійсним відсутні, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.
Посилання на висновки, зроблені у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року (провадження № 6-372цс16) необґрунтовані, оскільки висновок у справі № 6-372цс16 зроблено за інших фактичних обставин і не свідчить про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування указаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 10 серпня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Ожеського міського нотаріального округу Кобзар Олександр Юрійович про визнання недійсним договору дарування.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков