Справа № 120/804/20-а
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Жданкіна Наталія Володимирівна
Суддя-доповідач - Капустинський М.М.
11 листопада 2020 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Капустинського М.М.
суддів: Смілянця Е. С. Сапальової Т.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року (прийнятого в м. Вінниці) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії,
В лютому 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, в якому просила:
- визнати протиправним та скасувати наказ від 25.09.2019 № 2-17224/15-19-СГ прийнятий ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області у наданні ОСОБА_1 дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок сільськогосподарського призначення, для ведення особистого селянського господарства, державної форми власності, орієнтовною площею 2,0 га, на території Стадницької сільської ради Вінницького району Вінницької області (за межами населеного пункту);
- зобов'язати ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області надати ОСОБА_1 дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок сільськогосподарського призначення, для ведення особистого селянського господарства, державної форми власності, орієнтовною площею 2,0 га, на території Стадницької сільської ради Вінницького району Вінницької області (за межами населеного пункту).
В обґрунтовання позовних вимог представник позивачки зазначив, що його довіритель звернулась із клопотанням до відповідача про надання їй дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельної ділянки, для ведення особистого селянського господарства, орієнтовною площею 2,0 га на території Стаднівської сільської ради Вінницького району Вінницької області (за межами населеного пункту) кадастровий номер земельної ділянки 0520687300:01:006:0031.
За результатом розгляду клопотання ОСОБА_1 , відповідач наказом від 25.09.2020 за № 2-17224/15-19-СГ відмовив у наданні такого дозволу, із підстав, що бажана земельна ділянка відноситься до земель запасу, а відтак надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельної ділянки не узгоджується із положеннями статтей 116, 118 Земельного кодексу України.
Вважаючи наведенні підстави відмови у наданні дозволу протиправними ОСОБА_1 звернувся з цим позовом до суду.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року позов задоволено.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вищевказане рішення та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.
Оскільки предметом оскарження є рішення суду першої інстанції, ухвалене у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження у відповідності до п. 3 ч. 2 ст. 311 КАС України.
Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на наступне.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи 27.02.2019 ОСОБА_1 звернулась із клопотанням до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельної ділянки: для ведення особистого селянського господарства, державної форми власності, орієнтовним розміром 2,0 га на кожного, на території Стадницької сільської ради Вінницького району, Вінницької області (за межами населеного пункту).
До вказаного клопотання позивачкою додано графічний матеріал на земельну ділянку із позначенням бажаних місць розташування земельної ділянки, копію паспорта та ідентифікаційного номеру, інформацію з ДЗК про земельну ділянку.
За наслідком розгляду вказаного клопотання відповідачем прийнято наказ №2-4955/15-19-СГ від 05.04.2019 в якому вказано, що дозвіл на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у комунальну власність для створення громадських пасовищ надано Стадницькій сільській раді від 20.06.2014 за №2-1423/15-14-СГ. Відтак, в управління відсутні підстави для надання дозволу ще й громадянам.
Не погодившись з такою відмовою, позивачка оскаржила наказ до суду.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 05.09.2019 у справі за №120/1716/19-а позов було задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ №2-4955/15-19-СГ від 05.04.2019. Зобов'язано відповідача повторно розглянути клопотання позивачки.
В подальшому, на виконання рішення суду, 25 вересня 2019 року наказом №2-17224/15-19-СГ відповідач повторно відмовив позивачці в наданні дозволу. Мотивуючи відмову тим, що подане клопотання не узгоджується із положеннями ст.ст.116, 118 ЗК України, вказавши, що має надаватись дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням, позивач повторно звернувся до суду з позовом в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 25.09.2019 за № 2-17224/15-19-СГ "Про відмову у наданні дозволу на розробку документації";
- зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області надати дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу і об'єднання земельної ділянки та передачу у власність для ведення особистого селянського господарства, державної форми власності, орієнтовною площею 2,0 га, на території Стаднівської сільської ради Вінницького району Вінницької області (за межами населеного пункту).
Надаючи правову оцінку наказу від 25.09.2019 № 2-17224/15-19-СГ, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач відмовив позивачці у наданні дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельної ділянки з підстав, що не передбачені статтею 118 ЗК України.
Колегія суддів, надаючи оцінку висновкам суду першої інстанції, в призмі встановлених обставин справи та доводів апеляційної скарги, відзначає наступне.
Спірні правовідносини, що розглядаються в межах даного позову, регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України (далі - ЗК України), Законом України "Про Державний земельний кадастр".
Відповідно до положень ст. 14 Конституції України земля визнана основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із ст. 1 Земельного кодексу України (ЗК України) земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Відповідно до статті 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим. Конкретні категорії земель визначені у частині 1 статті 19 ЗК України, до яких зокрема належать землі сільськогосподарського призначення.
Згідно з частинами 1-3 статті 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
До земель сільськогосподарського призначення належать:
а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги);
б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель інших категорій, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).
Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування, зокрема громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.
Згідно з частиною 4 статті 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульований положеннями статті 118 ЗК України. Зокрема, частиною шостою цієї статті визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів АРК. Верховній Раді АРК, Раді міністрів АРК, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Як встановлено судом першої інстанції, 25.09.2019, за результатом повторного розгляду клопотання позивача, відповідач наказом №2-17224/15-19-СГ відмовив у наданні дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Мотивуючи відмову зазначив, що згідно відомостей Державного земельного кадастру, земельна ділянка з кадастровим номером 0520687300:01:006:0031 (код цільового призначення - 16.00), відноситься до земель запасу, а тому надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельної ділянки не узгоджується із положеннями статті 116, 118 Земельного кодексу України, оскільки зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.
Так, відповідно до ч.7 ст.118 ЗК України орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст.122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Системний аналіз наведених норм дає підстави дійти висновку, що законом визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність і такими підставами можуть лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Перелік випадків, за наявності яких особі може бути відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, є вичерпним. При цьому чинне законодавство не передбачає право суб'єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.
Надаючи правову оцінку доводам відповідача про те, що бажана позивачем земельна ділянка, за рахунок якої він бажає отримати дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельної ділянки із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства (01.03), вже є сформованою із цільовим призначенням - землі запасу (16.00), а відтак зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про землеустрій" цільове призначення земельної ділянки - використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.
Частиною 1 статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на дев'ять категорій, серед яких землі сільськогосподарського призначення.
Частиною 1 статті 20 ЗК України передбачено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради АРК, Ради міністрів АРК та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.
Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення. Зміна цільового призначення земельних ділянок (тобто переведення земельної ділянки з однієї категорії, яка визначена частиною 1 статті 19 ЗК України, в іншу) здійснюється за проектами землеустрою та з дотриманням відповідної процедури.
Згідно з ч. 5 ст. 20 ЗК України земельні ділянки для особистого селянського господарства є не окремою категорією цільового призначення земель, а лише видом використання земель в межах цільового призначення.
Крім того, відповідно до частини 2 статті 21 Закону України "Про Державний земельний кадастр" відомості про цільове призначення земельних ділянок вносяться до Державного земельного кадастру:
а) щодо категорії земель:
- на підставі відповідної документації із землеустрою, яка розробляється при формуванні земельних ділянок, - щодо земельних ділянок, які формуються;
- на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, яким передбачена зміна її цільового призначення;
- на підставі технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель;
б) щодо виду використання земельної ділянки в межах певної категорії земель:
- на підставі відповідної документації із землеустрою, яка розробляється при формуванні земельних ділянок, - щодо земельних ділянок, які формуються
- на підставі письмової заяви власника (користувача) земельної ділянки державної чи комунальної власності, - у разі зміни виду використання земельної ділянки (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони);
- на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, яким передбачена зміна її цільового призначення.
Таким чином, зміна цільового призначення земельної ділянки може відбуватись на підставі відповідної документації із землеустрою, яка розробляється при формуванні земельних ділянок.
Відповідно до п."а" ч.3 ст.22 ЗК України громадянам землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Згідно даних Публічно кадастрової карти, судом встановлено, що бажана позивачем земельна ділянка кадастровий номер 0520687300:01:006:0031 належить до земель державної власності та має цільове призначення - землі запасу (земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадянам чи юридичним особам) землі сільськогосподарського призначення.
Так, зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель не є зміною її цільового призначення, а отже не потребує проходження процедур, які відповідно до земельного законодавства України застосовуються при зміні цільового призначення (розробки проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, його затвердження тощо).
В даному ж випадку, колегія суддів зауважує, що цільове призначення спірної земельної ділянки визначено, як землі запасу та відповідно до інформації наданої Державною службою України з питань геодезії, картографії і кадастру, включає земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадянам чи юридичним особам. Тобто, необхідність зміни цільового призначення бажаної позивачем земельної ділянки на даному етапі є передчасним припущенням відповідача, яке є необґрунтованим та безпідставним.
До того ж, перспектива обов'язкової зміни цільового призначення бажаної позивачкою земельної ділянки не була підставою для відмови у наданні дозволу на розроблення технічної документації, викладеною у наказі Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 25.09.2019 № 2-17224/15-19-СГ.
Відповідно до частини 6 статті 79-1 ЗК України передбачено, що формування земельних ділянок шляхом поділу та об'єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок.
Отже, оскільки земельна ділянка є сформованою, їй присвоєно кадастровий номер, вона має площі і межі формування земельних ділянок шляхом поділу та об'єднання здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок.
З огляду на викладене слідує, що наказом від 25.09.2020 за № 2-17224/15-19-СГ відповідач відмовив позивачці у наданні дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельної ділянки з підстав, що не передбачені статтею 118 ЗК України.
Таким чином колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що суд першої інстанції вірно встановив обставини справи та прийняв обґрунтоване рішення, а відтак вимоги ОСОБА_1 щодо визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області від 25.09.2020 за № 2-17224/15-19-СГ про відмову в наданні позивачці дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельної ділянки: для ведення особистого селянського господарства, державної форми власності, орієнтовним розміром 2,0 га на кожного, на території Стадницької сільської ради Вінницького району, Вінницької області (за межами населеного пункту), підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання ОСОБА_1 щодо зобов'язання Головного управління Держгеокадастру надати дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельної ділянки, колегія суддів зазначає наступне.
На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Отже, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Так, статтею 118 Земельного кодексу України регламентовано повноваження щодо надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою чи надання мотивованої відмови у його наданні.
Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом, в разі відсутності таких умов, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями, а тому зазначені повноваження не є дискреційними.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 05.03.2019 по справі № 2040/6320/18.
Крім того, у спірних відносинах відповідач реалізував своїх повноваження шляхом неодноразової відмови. А отже, наявні усі підстави для задоволення вимоги зобов'язального характеру, про що вірно зазначено судом І інстанції у оскаржуваному рішенні.
Частиною 2 ст.6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Так, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Рисовський проти України» (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов'язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб'єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу «доброго врядування».
Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (див. рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).
Крім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (див. рішення у справі «Hasan and Chaush v. Bulgaria» № 30985/96).
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 та Верховним Судом у постанові від 22 грудня 2018 року у справі № 804/1469/17.
Таким чином колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що доцільним та ефективним способом захисту прав, інтересів позивачки є зобов'язання відповідача надати ОСОБА_1 дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельної ділянки: для ведення особистого селянського господарства, державної форми власності, орієнтовним розміром 2,0 га на кожного, на території Стадницької сільської ради Вінницького району, Вінницької області (за межами населеного пункту).
Згідно з пунктом 3 частини 2 статті 2 КАС України - у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дій).
Відповідно до частини 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частинами 1 - 2 статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Розглядаючи питання щодо встановлення судового контролю за виконанням судового рішення шляхом подання звіту, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Таким чином, встановити судовий контроль за виконанням рішення суб'єктом владних повноважень - відповідачем у справі суд першої чи апеляційної інстанції може під час прийняття постанови у справі. Тобто, питання щодо зобов'язання відповідача подати такий звіт вирішується судом під час постановлення судового рішення.
Отже, встановлення строку на подачу звіту про виконання судового рішення є правом суду, який ухвалив судове рішення, а не його обов'язком.
В даному ж випадку, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для встановлення судового контролю за виконанням зазначеного рішення.
Питання розподілу судових витрат судом вирішено відповідно до ч.1 ст.139 КАС України.
У відповідності з ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Таким чином, на думку колегії суддів апеляційної інстанції, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315,316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Постанова суду складена в повному обсязі 11 листопада 2020 року.
Головуючий Капустинський М.М.
Судді Смілянець Е. С. Сапальова Т.В.