05 листопада 2020 р.Справа № 520/3281/19
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Кононенко З.О.,
Суддів: Сіренко О.І. , Калиновського В.А. ,
за участю секретаря судового засідання Цибуковської А.П.
позивача ОСОБА_1 ; представника відповідача Устименка І.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20.05.2019 року, головуючий суддя І інстанції: Сліденко А.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 20.05.20 року по справі № 520/3281/19 за позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Харківське СІЗО № 27" про визнання неправомірними дій, скасування рішень,
Позивач, ОСОБА_1 (далі за текстом - Позивач) звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з адмііністративним позовом до Державно установи "Харківське СІЗО № 27" та просила суд постановити рішення, згідно якого: 1) визнати неправомірними дії з приводу безперервного (на протязі 22 діб) тримання у карцері №403; 2) визнати неправомірними дії з приводу відмови у реалізації прав на відправлення кореспонденції з 20.11.2018 р. по 11.02.2019 р. та відмов і наданні відповідей на звернення з 06.11.2018р. по 02.04.2019р.; 3) визнати неправомірними дії з приводу поміщення 27.11.2018р. до камери №406; 4) визнати неправомірними дії з приводу вилучення 03.12.2018р. годинника (настільного будильника); 5) визнати неправомірними дії з приводу спостереження (підглядування) у проглядове вічко камери №406 у період 27.11.2018р.-29.12.2018р.; 6) визнати неправомірними дії з приводу ненадання копій постанови та матеріалів; 7) скасувати постанови про накладення стягнення у вигляді поміщення до карцеру від 06.11.2018р., 13.11.2018р., від 20.11.2018р.; 8) скасувати постанови за завішування проглядового вічка у камері №406 за період 27.11.2018 р. - 29.11.2018р.
В обгрунтування позовних вимог, позивач зазначає, що посадовими і службовими особами слідчого ізолятору грубо порушені права особи на листування, на здоров'я, на власність, на безпечні умови життєдіяльності, на інформованість про дисциплінарні покарання, на співрозмірність та адекватність міри покарання вчиненому діянню.
Рішенням Харківскього окружного адміністративного суду від 20.05.2019 року позов - залишено без задоволення.
Суд першої інстанції вийшов за межі позову, та визнав протиправною постанову про накладення на ОСОБА_1 дисциплінарного покарання у вигляді поміщення до карцеру від 06.11.2018 р., від 13.11.2018 р., від 19.11.2018 р. у зв'язку з не зазначенням у тексті постанов конкретних мотивів визначення строку знаходження особи у карцері.
Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного, на його думку, вирішення спору судом першої інстанції.
Позивач у апеляційній скарзі зазначає, що дії адміністрації Державної установи "Харківське СІЗО № 27" відносно неї є такими, що принижують честь та гідність та порушують її законні права.
Проте, суд першої інстанції під час розгляду даної справи допустив однобічність, упередженість та необ'єктивність, а також неправильно застосував норми спеціального права, що регулюють спірні правовідносини.
Представником відповідача надано до Другого апеляційного адміністравтиного суду відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому останній зазначає, що на його думку суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстав для скасування чи змін на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20.05.2019 року немає.
ОСОБА_1 подано заперечення на відзив представника відповідача, в якому вона зазначила, що на її думку відзив відповідача жодним чином не спростовує доводів її апеляційної скарги.
В судовому засіданні апеляційної інстанції позивач підтримала апеляційну скаргу, просила задовольнити її, посилаючись на доводи та обґрунтування, викладені в апеляційній скарзі.
Представник відповідача, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив залишити без задоволення апеляційну скаргу, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, позивача в режимі відеоконференції, представника відповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що вироком Червонозаводського районного суду м. Харкова від 23.09.2015 р. заявник був визнаний винним у вчиненні злочинів, передбачених ст.ст. 27 ч. 4, 115 ч. 2 п. 6, 115 ч. 2 п. 11 Кримінального кодексу України 2001 року і засуджений до довічного позбавлення волі з конфіскацією майна.
Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 22.03.2017 р. вирок райсуду було змінено у частині призначеного покарання у вигляді позбавлення волі на 14 років із конфіскацією майна.
Ухвалою Верховного Суду від 10.10.2018 р. була скасована ухвала Апеляційного суду Харківської області від 22.03.2017 р. по кримінальній справі за звинуваченням заявника у вчиненні злочинів, передбачених ст.ст. 27 ч. 4, 115 ч. 2 п. 6, 115 ч. 2 п. 11 Кримінального кодексу України 2001 року.
Отже, з цієї події заявник утратив правовий статус засудженого.
06.11.2018 р. заявник прибув до установи відповідача з Київського слідчого ізолятору.
06.12.2018 р. рішенням Харківського апеляційного суду продовжено строк тримання заявника під вартою як запобіжний захід у кримінальному провадженні.
Отже, заявник під час знаходження в установі відповідача наділений правовим статусом особи під вартою.
Після прибуття до установи відповідача заявнику були запропоновані для розміщення почергово камера №402 та камера №406.
Позивач висловив незгоду з поміщеннях до цих камер, ці обставини визнаються сторонами.
У подальшому позивач утримувався у період: 06.11.2018 р. - 12.11.2018 р. у камері №403, 12.11.2018 р. - у камері №402, 12.11.2018 р. - у камері №406, 12.11.2018 р. - 19.11.2018 р. - у камері №403, 19.11.2018 р. - у камері №402, 19.11.2018 р. - у камері №406, 19.11.2018 р. - 20.11.2018 р. - у камері №403, 20.11.2018 р. - у камері №402, 20.11.2018 р. - у камері №406, 20.11.2018 р. - 27.11.2018 р. - у камері №403, 27.11.2018 р. - 30.12.2018 р. - у камері №406, 30.12.2018 р. - 25.03.2019 р. - у камері №54, 25.03.2019 р. - 14.05.2019 р. - у камері №408.
Як вбачається із матеріалів справи, о 08.10.2018 р. камера №402 мала правовий статус приміщення для утримання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі; камера №403 мала правовий статус карцерного приміщення, камера №406 мала правовий статус житлового приміщення.
Відповідачем були видана низка постанов про накладення на позивача дисциплінарного покарання у вигляді поміщення до карцеру, а саме: 1) від 06.11.2018 р. (строком на 6 діб за грубе порушення режиму тримання у формі безпричинної та категоричної відмови слідувати до камери); 2) 13.11.2018 р. (строком на 7 діб за грубе порушення режиму тримання у формі безпричинної та категоричної відмови слідувати до камери); 3) від 19.11.2018 р. (строком на 7 діб за грубе порушення режиму тримання у формі безпричинної та категоричної відмови слідувати до камери).
Також відповідачем були видана низка постанов про поміщення ув'язненого до окремої камери на 24 години, до прибуття начальника установи, а саме: 1) 12.11.2018 р.; 2) 19.11.2018 р.
Окрім того, відповідачем були видана низка постанов про накладення на позивача дисциплінарного покарання у вигляді догани за порушення правил поведінки під час перебування у приміщенні №406, а саме: 25.11.2018 р., 27.11.2018 р., 02.12.2018 р., 05.12.2018 р., 10.12.2018 р., 11.12.2018 р., 12.12.2018 р., 13.12.2018 р., 21.12.2018 р., 21.12.2018 р., а саме, занавішуванні проглядового віконця, перешкоджанні огляду камери.
Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необгрунтованими та задоволенню не підлягають.
Одночасно з цим, суд першої інстанції дійшов висновку, про необхідність визнати протиправною постанову про накладення на ОСОБА_1 дисциплінарного покарання у вигляді поміщення до карцеру від 06.11.2018 р., від 13.11.2018 р., від 19.11.2018 р. у зв'язку з не зазначенням у тексті постанов конкретних мотивів визначення строку знаходження особи у карцері.
Колегія суддів погоджується з наведеним висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Згідно з ст. 10 Закону України «Про попереднє ув'язнення» особи, взяті під варту, зобов'язані: додержувати порядку, встановленого в місцях попереднього ув'язнення, і виконувати законні вимоги адміністрації; дотримувати санітарно-гігієнічних правил, мати охайний зовнішній вигляд, постійно підтримувати чистоту в камері; бути ввічливими до працівників місця попереднього ув'язнення, а також поміж собою; не вступати в суперечки з представниками адміністрації, не принижувати їх гідність, не протидіяти виконанню ними своїх обов'язків; бережливо ставитися до інвентаря, обладнання та іншого майна місця попереднього ув'язнення.
Частиною 1 ст. 15 Закону України «Про попереднє ув'язнення» визначено, що до осіб, взятих під варту, які порушують вимоги режиму, адміністрація місця попереднього ув'язнення може застосовувати такі заходи стягнення: попередження або догану; позачергове залучення до прибирання приміщення.
У силу ч. 3 ст. 15 Закону України «Про попереднє ув'язнення» до названих осіб у разі злісного порушення вимог режиму за мотивованою постановою начальника місця попереднього ув'язнення може бути застосовано стягнення у вигляді поміщення до карцеру на строк до десяти діб, а неповнолітні - на строк до п'яти діб.
За правилом ч. 5 ст. 15 Закону України «Про попереднє ув'язнення» застосовувані до взятих під варту заходи стягнення мають відповідати тяжкості і характеру провини. Не допускається застосування заходів, що навмисно завдають особам, яких тримають під вартою, фізичних чи моральних страждань або принижують людську гідність.
Визначення поняття «режим» міститься у п.п. 1.1 п. 1 Розділу IV Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України (затверджено наказом Міністерства юстиції України від 18.03.2013р. №460/5; далі за текстом - Правила №460/5), згідно з яким режим у СІЗО - це встановлені відповідно до законодавства порядок і умови тримання ув'язнених і засуджених.
Таким чином, невід'ємним складовим елементом структури режиму є обов'язки ув'язнених і засуджених та застереження (заборони) у поведінці ув'язнених і засуджених.
Підпунктом 4.2 п. 4 Розділу І Правил №460/5 передбачено, що ув'язнені і засуджені зобов'язані, зокрема: додержуватися розпорядку дня, встановленого в СІЗО, і виконувати законні вимоги адміністрації СІЗО. Не здійснювати умисних дій, що загрожують життю і здоров'ю інших осіб, а також принижують їх гідність; бути ввічливими між собою, а також з персоналом СІЗО, вставати з ліжок, шикуватися в шеренгу та вітатися при вході в камеру персоналу СІЗО; не вступати в суперечки з персоналом СІЗО, не принижувати його гідність, не протидіяти виконанню ним своїх обов'язків. На вимогу персоналу СІЗО повідомляти своє прізвище, ім'я та по батькові, давати письмові пояснення.
Відповідно до п.п. 4.3 п.4 Розділу І Правил №460/5 ув'язненим і засудженим забороняється, зокрема: порушувати правила поведінки та правила тримання під вартою; чинити опір законним діям персоналу СІЗО, перешкоджати виконанню ним своїх службових обов'язків, підбурювати до цього інших ув'язнених і засуджених; вступати в суперечки та встановлювати неслужбові стосунки з персоналом СІЗО, а також особами, які їх відвідують; закривати наглядові вічка у дверях і стінах камер; вивішувати будь-що на стіни, вікна і камерний інвентар.
Рапортом працівника відповідача на прізвище ОСОБА_2 від 06.11.2018 р. (а.с. 77), рапортом працівника відповідача на прізвище ОСОБА_3 (а.с. 77 зворот) від 06.11.2018 р., рапортом працівника відповідача на прізвище ОСОБА_4 від 06.11.2018 р. (а.с. 78), висновком від 06.11.2018 р., а також наведеними у тексті позову власними аргументами заявника підтверджені обставини відмови від виконання 06.11.2018 р. вимог працівників Державної кримінально-виконавчої служби України з приводу фізичного розміщення у конкретному окремому приміщенні Державної установи.
Вимога про розміщення ув'язненої особи видавалась у межах компетенції Державної установи, відповідала наявним обставинам фактичної дійсності, не мала жодних явних та очевидних ознак знущання, приниження, тортур, неналежного поводження, загрози життю, кримінального правопорушення чи адміністративного делікту.
Кваліфікація протиправного діяння позиса саме як злісного порушення здійснювалась владним суб'єктом у межах свободи розсуду адміністративного органу з урахуванням як обставин конкретної ситуації, так і можливого поза розумним сумнівом впливу наслідків цієї ситуації на поведінку третіх сторонніх осіб, котрі знаходяться на території установи.
Колегія суддів вважає, що відмова позивача від слідування до визначеної адміністрацією слідчого ізолятора камери для тримання (перебування) за змістом вчинку, його природою та характером правильно кваліфікована відповідачем як протиправне діяння, приписам п.п. 7.2 п. 7 розділу VIII Правил №460/5 така юридична оцінка не суперечить.
Наведені ОСОБА_1 мотиви непокори у даному конкретному випадку є юридично неспроможними, а обране позивачем тлумачення власного вчинку, а саме відмова слідувати не до камери, а з камери, об'єктивно не здатне змінити суті вчиненого діяння як непокори.
З матеріалів справи вбачається, що рапортом працівника відповідача на прізвище ОСОБА_5 від 12.11.2018 р. (а.с. 81 том 1 зворот), рапортом працівника відповідача на прізвище ОСОБА_6 (а.с. 82 том 1) від 12.11.2018 р., рапортом працівника відповідача на прізвище ОСОБА_7 від 12.11.2018 р. (а.с. 82 том 1 зворот), актом від 12.11.2018 р., висновком від 13.11.2018 р., а також наведеними у тексті позову власними аргументами позивача підтверджені обставини відмови від виконання 12.11.2018 р. вимог працівників Державної кримінально-виконавчої служби України з приводу фізичного розміщення у конкретному окремому приміщенні Державної установи.
Рапортом працівника відповідача на прізвище ОСОБА_8 від 19.11.2018р. (а.с.88 том 1), рапортом працівника відповідача на прізвище ОСОБА_9 від 19.11.2018 р. (а.с. 88 том 1 зворот), рапортом працівника відповідача на прізвище ОСОБА_10 від 19.11.2018 р. (а.с. 89 том 1), актом від 19.11.2018 р., висновком від 19.11.2018 р., а також наведеними у тексті позову власними аргументами позивача підтверджені обставини відмови від виконання 19.11.2018 р. вимог працівників Державної кримінально-виконавчої служби України з приводу фізичного розміщення у конкретному окремому приміщенні Державної установи.
Аналізуючи наведене, колегія суддів не бере до уваги доводи заявника відносно події непокори вимогам персоналу СІЗО 12.11.2018 р., 19.11.2018 р. на увагу не заслуговують.
Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій з приводу безперервного (на протязі 22 діб) тримання у карцері №403, колегія суддів зазначає наступне.
Досліджуючи матеріали справи, колегія суддів доходить висновку, що доводи позивача у цій частині спростовуються поданими відповідачем документами про переміщення до камери №402 та камери №406, а також текстом постанов про поміщення ув'язненого до карцеру, де міститься відмітка чергового помічника начальника установи про звільнення з карцеру 12.11.2018 р. о 17:30 год. (а.с. 75, том 1), 19.11.2018 р. о 18:00 год. (а.с. 80, том 1), 26.11.2018 р. о 19:30 год. (а.с. 85 том 1 зворот).
Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій з приводу відмови у реалізації прав на відправлення кореспонденції з 20.11.2018 р. по 11.02.2019 р. та відмов у наданні відповідей на звернення з 06.11.2018 р. по 02.04.2019 р., колегія суддів зазначає наступне.
З матеріалів справи вбачається, що ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 р. по справі №639/6879/18 Державна установа «Харківський слідчий ізолятор» була зобов'язана, зокрема, 1) надати письмові відповіді на усі запити ОСОБА_1 , 2) при одержані заяв та звернень ОСОБА_1 виконувати вимоги Закону України «Про попереднє ув'язнення», Закону України «Про звернення громадян», Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України.
Крім того, у тексті позову позивачем не наведено жодних конкретних аргументів порушення права на листування.
Отже, зазначеним судовим рішенням захищені права та інтереси заявника як особи, котра знаходиться під вартою.
Також, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до довідки від 22.04.2019 р. (а.с. 72 том 1) заявник з 06.11.2018 р. по 22.04.2019 р. кореспонденції не відправляв.
Отже, колегія суддів вважає, що позов в цій частині не підлягає задоволенню.
Стосовно позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій з приводу поміщення 27.11.2018 р. до камери №406, колегія суддів звертає увагу, що матеріали справи не містять явних та однозначних поза розумним сумнівом доказів невиправданості рішення персоналу слідчого ізолятора про визначення конкретного місця знаходження позивача.
При цьому, ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 11.03.2019 р. по справі №639/6775/18 було встановлено, що у камері №406 проведені заходи із дезінфекції та заходи із санітарної обробки.
Отже, позов в цій частині не підлягає задоволенню.
Стосовно позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій з приводу вилучення 03.12.2018 р. годинника (настільного будильника), колегія суддів зазначає, що ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 09.01.2019 р. по справі №639/7408/18 Державна установа «Харківський слідчий ізолятор» була зобов'язана повернути вилучений годинник.
Таким чином, колегія суддів вважає, що зазначеним судовим рішенням захищені права та інтереси заявника як особи, котра знаходиться під вартою, отже позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.
Розглядаючи спір за вимогою про визнання неправомірними дій з приводу спостереження (підглядування) у проглядове вічко камери №406 у період 27.11.2018 р. - 29.12.2018 р., колегія суддів зазначає, що у тексті позову ОСОБА_1 не наведено жодних конкретних аргументів порушення права на приватність з урахуванням специфіки функціонування слідчого ізолятору.
Натомість довідкою від 23.04.2019 р. (а.с. 69) підтверджено, що нагляд за ув'язненими жіночої статі здійснюється працівниками Державної установи жіночої статі.
Тому, колегія суддів вважає позов за цією вимогою не підлягає задоволенню.
Стосовно позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій з приводу ненадання копій постанови та матеріалів, колегія суддів зазначає, що ухвалою слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 р. по справі №639/6879/18 Державна установа «Харківський слідчий ізолятор» була зобов'язана, зокрема, 1) надати письмові відповіді на усі запити ОСОБА_1 , 2) при одержані заяв та звернень ОСОБА_1 виконувати вимоги Закону України «Про попереднє ув'язнення», Закону України «Про звернення громадян», Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України.
Таким чином, колегія суддів вважає, що зазначеним судовим рішенням захищені права та інтереси заявника як особи, котра знаходиться під вартою, отже позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.
Розглядаючи спір за вимогою про скасування постанов за завішування проглядового вічка у камері №406 за період 27.11.2018 р. - 29.11.2018 р., колегія суддів наголошує, що вчинення такого діяння прямо заборонено п.п. 4.3 п. 4 Розділу І Правил №460/5, у силу якого ув'язненим і засудженим забороняється, зокрема, закривати наглядові вічка у дверях і стінах камер.
Об'єктивно та непереборно існуючих виправдань вчинення позивачем діяння, прямо передбаченого законодавством, матеріали справи не містять.
Отже, позов в цій частині також не підлягає задоволенню.
як вбачається із матеріалів справи, Звітом за результатами моніторингового візиту до Державної установи «Харківська установа виконання покарань (№27)» від 28.11.2018 р. підтверджені обставини обмеженого фінансування відповідача (а.с. 11), що зумовлює відсутність підстав для висновку про існування у владного суб'єкта наміру на утримання заявника у гірших умовах, порівняно з іншими особами з аналогічним правовим статусом.
Відповідно до висновків, Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 10.04.2019 р. по справі №814/779/17 (провадження №11-1379апп18), частинами 1 та 2 ст. 24 Конституції України визначено загальний стандарт рівності та заборони дискримінації, що є важливим елементом забезпечення верховенства права. Так, цими нормами визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
За практикою Європейського суду з прав людини дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях (див. рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97). Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (див. рішення у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» від 21 лютого 1997 року) (п.п. 48-49 рішення у справі «Пічкур проти України» від 7 листопада 2013 року, заява № 10441/06).
Аналогічний підхід у своїх рішеннях використовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац 7 пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 7 липня 2004 року № 14-рп/2004).
Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні» пряма дискримінація - ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об'єктивну, обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належним та необхідним. Таке поводження за змістом пункту 2 частини першої статті 1 цього ж Закону може полягати, в тому числі, в обмеженні у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якій формі.».
Таким чином, дослідивши матеріали справи, колегія суддів не погоджується з доводами позивача, що відносно неї вчинялась дискримінація, адже у засіданнях Жовтневого районного суду м. Харкова по справах №639/6879/18 та №639/6775/18 (де ОСОБА_1 приймала особисту участь) відповідних заяв не подавала, на безпечність умов тримання заявник не скаржилась.
При обгрунтуванні рішення колегія суддів враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задовлення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 20.05.2019 року по справі № 520/3281/19 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)З.О. Кононенко
Судді(підпис) (підпис) О.І. Сіренко В.А. Калиновський
Повний текст постанови складено 10.11.2020 року