06 листопада 2020 року
м. Київ
справа №826/10186/17
касаційне провадження №К/9901/64566/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Гончарової І.А.,
суддів - Олендера І.Я., Ханової Р.Ф.,
розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25 липня 2018 року (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Глущенко Я.Б.; судді - Кузьмишина О.М., Пилипенко О.Є.)
у справі № 826/10186/17
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління ДФС у м. Києві
про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,
У серпні 2017 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ; позивач; платник) звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДФС у м. Києві (далі - ГУ ДФС у м. Києві; відповідач; контролюючий орган) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 28 квітня 2017 року № 1961942-1305.
Окружний адміністративний суд м. Києва рішенням від 05 березня 2018 року адміністративний позов задовольнив повністю з підстави ненадання контролюючим органом доказів використання позивачем земельної ділянки під належними на праві приватної власності нежилими приміщеннями в межах господарської діяльності.
Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 25 липня 2018 року рішення суду першої інстанції скасував та відмовив у задоволенні позову.
ОСОБА_1 звернулася до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25 липня 2018 року та залишити в силі рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 05 березня 2018 року.
В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому зазначає, що в розумінні положень пункту 287.6 статті 287 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - ПК України) фізична особа-власник нежилого приміщення (його частини) є платником земельного податку з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку. Відтак, оскільки за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , щодо якої виник спір, не зареєстровано, відсутні підстави для визначення їй суми податкового зобов'язання із земельного податку в розмірі 24785,78 грн згідно з оскаржуваним актом індивідуальної дії.
Верховний Суд ухвалою від 01 листопада 2018 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 .
Відзиву на касаційну скаргу від відповідача не надійшло, що в силу частини четвертої статті 338 Кодексу адміністративного судочинства України не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
17 червня 2020 року ГУ ДФС у м. Києві заявлено клопотання про заміну відповідача у справі - ГУ ДФС у м. Києві на Головне управління ДПС у м. Києві у зв'язку з реорганізацією, яке згідно із статтею 52 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає задоволенню.
Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судом апеляційної інстанції норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ним норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що контролюючим органом на підставі підпункту 54.3.3 пункту 54.3 статті 54 та відповідно до пункту 286.5 статті 286 ПК України прийнято податкове повідомлення-рішення від 28 квітня 2017 року № 1961942-1305, згідно з яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання із земельного податку з фізичних осіб у розмірі 24785,78 грн.
Підставою для прийняття вказаного акта індивідуальної дії стало те, що ОСОБА_1 з 25 грудня 2014 року є власником нежитлових будівель - господарського блоку, загальною площею 416,4 кв. м., та навісу, загальною площею 59,7 кв. м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до статті 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Статтею 206 цього Кодексу передбачено, що використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Підпунктом 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 ПК України передбачено, що плата за землю - загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Відповідно до пункту 269.1 статті 269 ПК України платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв); землекористувачі.
Підпунктом 271.1.1 пункту 271.1 статті 271 ПК України передбачено, що базою оподаткування є нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом.
Згідно з пунктом 286.1 статі 286 ПК України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.
Нарахування фізичним особам сум податку проводиться контролюючими органами, які видають платникові до 1 липня поточного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою, встановленою у порядку визначеному статтею 58 цього Кодексу (пункт 286.5 статті 286 ПК України).
Відповідно до пункту 287.1 статті 287 ПК України власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.
У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році.
Отже, обов'язок платника податку сплачувати плату за землю виникає у власників та землекористувачів з дня виникнення права власності або користування земельною ділянкою.
Право власності та користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Питання переходу права власності на земельну ділянку у разі набуття права на житловий будинок, будівлю, споруду, що розміщені на ній, регулюються статтею 120 Земельного кодексу України та статтею 377 Цивільного кодексу України, якими встановлено, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені.
Принцип економічної обґрунтованості справляння плати за землю як майнового податку пов'язується саме з фактичним отриманням особою права користування земельною ділянкою.
З моменту набуття права власності на об'єкт нерухомого майна, обов'язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розміщений такий об'єкт, покладається на особу, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду.
Аналіз наведених вище правових норм свідчить на користь висновку, що фізична особа-власник жилого будинку, будівлі або споруди є платником земельного податку з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Оскільки ОСОБА_1 з 25 грудня 2014 року є власником нежитлових будівель - господарського блоку, загальною площею 416,4 кв. м., та навісу, загальною площею 59,7 кв. м., за адресою: АДРЕСА_1 , незважаючи на те, що остання не зареєструвала право власності чи користування земельною ділянкою під зазначеними спорудами, виходячи з принципу пріоритетності норм ПК України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК України, обов'язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Будь-яких доказів на підтвердження наявності пільг щодо сплати земельного податку для фізичних осіб, передбачених статтею 281 ПК України, ОСОБА_1 не подано.
Аналогічного висновку щодо тлумачення наведених законодавчих норм дійшов і Верховний Суд у постановах від 14 травня 2019 року у справі № 826/13773/16 (касаційне провадження № К/9901/26760/18), від 12 березня 2019 року у справі № 826/11633/16 (касаційне провадження № К/9901/44469/18), від 19 червня 2018 року у справі №826/8009/16 (касаційне провадження № К/9901/30996/18).
Посилання позивача в касаційній скарзі як на підставу для висновку про помилковість доводів, покладених в основу оскаржуваного рішення, на положення пункту 287.6 статті 287 ПК України (в редакції, чинній з 01 січня 2015 року), згідно з яким при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку, Верховний Суд не може визнати обґрунтованим. Адже, ОСОБА_1 набула право власності на розглядувані будівлі в 2014 році, тобто до зміни правового регулювання пункту 287.6 статті 287 ПК України в січні 2015 року, а тому в неї виник обов'язок зі сплати податку за земельну ділянку саме з моменту набуття права власності на відповідні об'єкти нерухомого майна і такий обов'язок продовжує існувати, незважаючи на зміну правового регулювання пункту 287.6 статті 287 ПК України.
З огляду на викладене та враховуючи, що за правилами частини другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а суд апеляційної інстанції не допустив порушення норм процесуального права, які б могли вплинути на встановлення дійсних обставин справи, та правильно застосував норми матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги ОСОБА_1 без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.
Керуючись частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15.01.2020 № 460-IX, статтями 341, 343, 349, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Замінити відповідача у справі - Головне управління ДФС у м. Києві його правонаступником - Головним управлінням ДПС у м. Києві.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 25 липня 2018 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач І. А. Гончарова
Судді І. Я. Олендер
Р. Ф. Ханова