29.10.2020 Справа № 920/783/20
м. Суми
Господарський суд Сумської області у складі судді Джепи Ю.А. за участю секретаря судового засідання Кириченко-Шелест А.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Господарського суду Сумської області матеріали справи № 920/783/20 у порядку спрощеного позовного провадження
за позовом: фізичної особи-підприємця Поправка Юрія Васильовича ( АДРЕСА_1 , ідентифікацій номер НОМЕР_1 ),
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Престиж - Лайн» (40031, м. Суми, вул. Ковпака, буд. 55, кв. 155, ідентифікаційний код 32602371),
про стягнення 42 175,08 грн, на підставі договору отримання послуг зберігання автомобільних транспортних засобів, оренди місця стоянки, КТП та оглядової ями від 20.04.2015, укладеного між сторонами,
за участю представників учасників справи:
позивача: Поправко Ю.В., Романова Н.В. за довіреністю від 28.09.2020 б/н,
відповідача: адвокат Марченко І.І. згідно ордеру від 28.10.2020 № 1009611.
30.07.2020 позивач звернувся до Господарського суду Сумської області з позовом до відповідача, відповідно до якого просить стягнути з відповідача заборгованість в сумі 42 175,08 грн, з яких: 24 800,00 грн - основного боргу, 10 985,60 грн - пені, 2 293,48 грн - 3 % річних, 4 096,00 грн - інфляційні втрати, а також покласти на відповідача судові витрати.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань за договором отримання послуг зберігання автомобільних транспортних засобів, оренди місця стоянки, КТП та оглядової ями від 20.04.2015, укладеним між сторонами, щодо оплати вартості отриманих послуг, у зв'язку з чим відповідачеві нараховані пеня, річні та інфляційні у відповідних розмірах.
У позовній заяві позивачем наведено, що ним при подачі понесено витрати на оплату судового збору в сумі 2 102,00 грн, понесення додаткових витрат позивачем не очікується.
Ухвалою Господарського суду Сумської області від 31.07.2020 постановлено відкрити провадження у справі № 920/783/20; справу розглядати в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін; розгляд справи по суті призначити у судове засідання на 29.09.2020, 10:30; встановити відповідачу строк для подання відзиву на позов із урахуванням вимог статтей 165, 251 ГПК України до 28.08.2020; встановити позивачу строк для подання до суду відповіді на відзив із урахуванням вимог статей 166, 251 ГПК України до 15.09.2020; встановити відповідачу строк для подання до суду заперечення із урахуванням вимог статей 167, 251 ГПК України до 29.09.2020.
28.08.2020 від відповідача до суду надійшов відзив від 28.08.2020 б/н (вх. № 7573/20), в якому останній проти позову заперечує та просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на те, що зобов'язання між сторонами за договором від 20.04.2015 припинені у повному обсязі 31.12.2015, а тому договірні зобов'язання між сторонами відсутні з 31.12.2015.
До відзиву відповідачем додано попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, відповідно до якого розмір судових витрат відповідача складає 10 000,00 грн.
17.09.2020 від позивача до суду надійшла відповідь на відзив від 15.09.2020 б/н (вх. № 8354/20), де позивач не заперечує проти отримання від відповідача повідомлення про намір розірвати договір, проте у зв'язку з необхідністю зберігання транспортних засобів, представник відповідача повідомив позивача про анулювання письмового попередження про розірвання договору і сторони дійшли згоди стосовно подальших договірних взаємовідносин згідно договору від 20.04.2015. Позивач зазначає, що на виконання умов пункту 2.2 договору, відповідач до попередження про розірвання договору не додав акту прийому-передачі об'єкту оренди, а також відповідачем здійснювались оплати наданих позивачем послуг у квітні 2017 року, що свідчить про чинність укладеного між сторонами договору.
29.09.2020 розгляд зазначеної справи по суті не відбувся у зв'язку з лікарняним судді Джепи Ю.А., що унеможливлювало розгляд справи, однак не було підставою для проведення повторного автоматизованого розподілу справи.
Відповідно частини тринадцятої статті 32 Господарського процесуального кодексу України справа, розгляд якої розпочато одним суддею чи колегією суддів, повинна бути розглянута тим самим суддею чи колегією суддів, за винятком випадків, які унеможливлюють участь судді у розгляді справи, та інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Враховуючи положення частини тринадцятої статті 32 ГПК України суд ухвалою від 09.10.2020 призначив справу № 920/783/20 до розгляду по суті в судове засідання на 29.10.2020, 12:30.
Позивачем подано до суду клопотання від 29.10.2020 б/н (вх. № 9548/20 від 29.10.2020), відповідно до якого позивач просить суд долучити до матеріалів справи копію розписки від 26.04.2017.
Представником відповідача подано суду клопотання від 29.10.2020 б/н (вх. № 9549/20), відповідно до якого просить суд на підставі статтей 42, 124 ГПК України долучити до матеріалів справи копії судових рішень у справі № 592/9414/15-ц.
Також представником відповідача подано суду клопотання від 28.10.2020 б/н (вх. № 9537/20 від 29.10.2020), відповідно до якого представник відповідача зазначає, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат подано відповідачем до суду 28.08.2020 разом із відзивом на позов та просить суд на підставі статтей 42, 124 ГПК України долучити до матеріалів справи копії договору про надання професійної правничої допомоги від 05.08.2020 та рахунку-фактури № 0065 від 28.10.2020 на оплату витрат згідно договору, а також просить суд вказані витрати покласти на позивача.
Надані учасниками справи письмові докази долучено судом до матеріалів цієї справи.
В судовому засіданні по суті 29.10.2020 відповідно до приписів частини другої статті 216 та частини п'ятої статті 233 ГПК України, судом оголошено протокольну ухвалу, яку занесено до протоколу судового засідання, про оголошення перерви до 29.10.2020,14:05.
Позивач та його представник в судовому засіданні по суті 29.10.2020 усно наголосили, що підтримують позовні вимоги та наполягають на задоволенні їх судом, натомість представник відповідача усно зазначив, що заперечує проти позовних вимог та просить суд відмовити у задоволенні позову за його необгрунтованістю.
Відповідно до статті 252 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими Господарським процесуальним кодексом України для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі.
За приписами статті 248 ГПК України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
За змістом статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Відповідно до частини четвертої статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
В силу вимог частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).
Враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для підготовки та подання витребуваних судом документів, з огляду на продовження на час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), окремих процесуальних строків згідно з п.4 Прикінцевих положень ГПК України, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивної господарського процесу, закріплені пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України, статтями 13, 14, 74 ГПК України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, сторонам створені усі належні умови для надання доказів у справі та є підстави для розгляду справи по суті за наявними у ній матеріалами.
Судовий процес, на виконання статті 222 ГПК України фіксувався за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Відповідно до статті 233 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих позивачем.
В судовому засіданні 29.10.2020 на підставі статті 240 ГПК України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарським судом встановлені наступні обставини.
20.04.2015 між сторонами у справі укладено договір отримання послуг зберігання автомобільних транспортних засобів, оренди місця стоянки, КТП та оглядової ями (далі - договір), відповідно до пункту 1.1 якого позивач надає відповідачеві послуги стоянки, охорони та технічного обслуговування та ремонту автомобілів відповідача I-VAN державний номер НОМЕР_2 , I-VAN державний номер НОМЕР_3 . Для цього позивач передає, а відповідач приймає у довгострокове платне користування місце стоянки, КТП (контрольно-технічний пункт) та оглядову яму (об'єкт оренди), які розташовані за адресою: м. Суми, вул. Чекаліна 2А, для зберігання та перевірки технічного стану транспортних засобів. Оглядова яма обладнана освітленням.
За умовами пункту 3.1 договору за користування орендованим майном (відкритим місцем стоянки, КТП та оглядовою ямою) відповідач сплачує щомісячно позивачеві орендну плату в сумі 300,00 грн.
Як зазначає позивач, з 01.01.2018 згідно направленого на адресу відповідача листа від 01.01.2018 сума орендної плати становить 800,00 грн.
Згідно пункту 5.1 договору за невиконання або неналежне виконання сторонами цього договору, вони несуть відповідальність до умов цього договору та чинного законодавства.
Пунктом 7.1 договору визначено, що цей договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31.12.2015, а в частині взаєморозрахунків - до їх повного виконання. Договір вважається пролонгованим на наступний календарний рік на тих же умовах, якщо жодна із сторін не направить іншій стороні попередження про розірвання договору за один календарний місяць до закінчення терміну дії цього договору.
В обгрунтування позовних вимог позивач зазначає, що відповідач порушив умови укладеного між сторонами договору, орендну плату не сплатив, і станом на 31.05.2020 заборгованість відповідача перед позивачем за вищевказаним договором за період з травня 2017 року по травень 2020 року складає 24 800,00 грн, у зв'язку з чим станом на 31.05.2020 позивачем нараховано відповідачеві пеню в сумі 10 985,60 грн на підставі пункту 5.1 договору, 3 % річних в сумі 2 293,48 грн та інфляційні втрати в сумі 4 096,00 грн на підставі статті 625 Цивільного кодексу України.
Позивач зазначає, що транспортні засоби знаходяться під охороною позивача, неодноразово позивачем направлялися відповідачеві рахунки-фактури на оплату наданих послуг за договором, акти здач-прийняття робіт (наданих послуг), претензії від 20.02.2017, від 08.07.2019 та від 01.07.2020 про погашення боргу за надання послуг зберігання транспортних засобів, оренди місця стоянки, КТП та оглядової ями, проте відповідачем виконано свої зобов'язання частково, чим порушив умови договору та вимоги законодавства.
Відповідач з доводами позивача не погоджується, проти позову заперечує посилаючись на те, що зобов'язання між сторонами за договором припинені у повному обсязі 31.12.2015.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають з огляду на наступне.
Відповідно до приписів статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають з дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені актами цивільного законодавства, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, а як визначено приписами статті 509 цього ж Кодексу, зобов'язання виникають із підстав встановлених вищевказаною правовою нормою.
Згідно зі статтею 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Згідно частини шостої статті 283 Господарського кодексу України, до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до статей 759, 762 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди). За користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
Відповідно до статей 526, 629 Цивільного кодексу України, пункту 1 статті 193 Господарського кодексу України, зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від зобов'язання не допускається; договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно статті 627 Цивільного кодексу України, сторони, відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України, є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною першою статті 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять пункти (умови), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Отже, усі умови договору навіть ті, що не є обов'язковими для того чи іншого виду договору, проте погоджені сторонами та містяться у договорі, є обов'язковими для виконання сторонами за договором.
Виходячи зі змісту укладеного між сторонами договору вказаний договір є договором, що містить елементи договору на надання послуг та регулюється главою 63 ЦК України «Послуги» та договору оренди.
Частиною першою статті 901 ЦК України встановлено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Відповідно до положень статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частинами першою і другою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.
Отже, зазначеними нормами встановлено основне правило щодо можливості припинення зобов'язання лише на підставі договору або закону. При цьому припинення зобов'язання на вимогу однією зі сторін можливе, якщо такі дії вчинені відповідно до вимог закону або передбачені умовами договору.
За умовами пункту 7.1 договору цей договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31.12.2015, а в частині взаєморозрахунків - до їх повного виконання. Договір вважається пролонгованим на наступний календарний рік на тих же умовах, якщо жодна з сторін не направить іншій стороні попередження про розірвання договору за один календарний місяць до закінчення терміну дії цього договору.
З огляду на вищевказане, сторони погодили у договорі умови та порядок припинення дії договору, зокрема шляхом направлення іншій стороні попередження про розірвання договору за один календарний місяць до закінчення терміну дії цього договору.
Як встановлено судом, 27.11.2015 відповідач надав позивачеві письмове попередження про розірвання договору від 20.04.2015, з якого чітко та однозначно зрозуміло, що відповідач не бажає отримувати послуги та користуватись стоянкою позивача.
Вказане попередження було вручено позивачеві особисто, про що свідчить його власноручний напис на попередженні - «Получил, не возражаю».
Також факт отримання позивачем від відповідача письмового попередження про розірвання договору від 20.04.2015 визнається позивачем у відповіді на відзив від 15.09.2020 б/н (вх. № 8354/20 від 17.09.2020).
Таким чином, відповідач в порядку, встановленому пунктом 7.1 договору за місяць до закінчення терміну дії договору здійснив попередження позивача про розірвання договору, у зв'язку з чим договір від 20.04.2015 фактично припинений з 31.12.2015, й твердження позивача про його автоматичну пролонгацію, є таким, що спростовується матеріалами справи.
Крім того, рішенням Ковпаківського райсуду м. Суми від 01.12.2015 у справі № 592/9414/15-ц, яке набрало законної сили, договір оренди автобусів, зазначених в договорі від 20.04.2015, а саме: I-VAN державний номер НОМЕР_2 та I-VAN державний номер НОМЕР_3 , орендарем яких був відповідач - ТОВ "Престиж-Лайн", розірвано судом, тобто відсутні законні підстави користування останнім вказаним майном.
У відповідності до частини четвертої статті 75 ГПК обставини, встановлені рішенням суду господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не становлено законом.
На підставі наведеного, у суду відсутні підстави вважати, що після 31.12.2015 відповідач користувався місцями для зберігання автомобілів та відповідно отримував від позивача послуги із зберігання автотранспортних засобів саме на умовах договору від 20.04.2015, укладеного між сторонами у справі, а тому відсутні підстави для задоволення вимог позивача щодо стягнення передбаченої п. 3.1. даного договору орендної плати за період з 26.05.2017 по 31.05.2020.
На спростування протилежного позивачем не надано суду належних та допустимих доказів у розумінні статей 76-78 ГПК України.
Суд не покладає в основу висновків у справі надану позивачем разом із відповіддю на відзив від 15.09.2020 б/н (вх. № 8354/20 від 17.09.2020) копію товарного чеку № 74 від 26.04.2017 та надану разом із клопотанням від 29.10.2020 б/н (вх. № 9548/20 від 29.10.2020) копію розписки від 26.04.2017 про отримання ним від відповідача грошових коштів в сумі 7 200,00 грн, оскільки з товарного чеку не вбачається, що вищезазначені грошові кошти отримано позивачем від відповідача та саме на виконання вимог договору від 20.04.2015, а розписка складена позивачем як одноособовий (односторонній) документ та не відображає факт та зміст волєвиявлення відповідача на вчинення відповідних дій.
Крім того, суд звертає увагу позивача на те, що зазначений документ не відповідає вимогам статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», відповідно до якої підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Первинні документи повинні мати такі обов'язкові реквізити як назва документа (форми); дата складання; назва підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Щодо позовних вимог позивача стосовно стягнення пені в сумі 10 985,60 грн на підставі пункту 5.1 договору, 3 % річних в сумі 2 293,48 грн та інфляційних втрат в сумі 4 096,00 грн на підставі статті 625 Цивільного кодексу України суд зазначає наступне.
Згідно статей 230, 231 ГК України штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.
Стаття 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.
Згідно статті 547 ЦК України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.
За приписами частин першої, третьої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Встановлене у статті 547 Цивільного кодексу України правило має загальний та універсальний характер стосовно форми і правочинів із забезпечення виконання зобов'язання. На зазначені правочини поширюються вимоги статті 207 ЦК, що встановлюють обов'язкову письмову форму.
У відповідності до частини першої статті 548 цього ж кодексу, виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встанов лено договором або законом.
З аналізу наведеної норми вбачається, що договором мають встановлюватися способи, які взмозі стимулювати виконання своїх зо бов'язань належними сторонами. Воно може встановлюватися відповідно правочином у письмовій формі, випливати з чинного законодавства або ж із звичаїв ділового обороту.
Згідно пункту 5.1 договору за невиконання або неналежне виконання сторонами цього договору, вони несуть відповідальність до умов цього договору та чинного законодавства.
Оскільки між сторонами у справі не укладено відповідного правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання у письмовій формі, у позивача відсутнє право на стягнення з відповідача пені за договором, а тому вимоги позивача про стягнення з відповідача пені в сумі 10 985,60 грн, нарахованої, крім іншого, за загальний період з 26.05.2017 по 31.05.2020, тобто поза межами дії укладеного між сторонами договору, задоволенню не підлягають за їх безпідставністю.
Вимоги позивача стосовно стягнення 3 % річних в сумі 2293,48 грн та інфляційних втрат в сумі 4096,00 грн, нарахованих за загальний період з 26.05.2017 по 31.05.2020, є похідними вимогами від вимоги про стягнення основного бору за договором, та не підлягають задоволенню у зв'язку з відмовою у задоволенні основної вимоги позивача щодо стягнення суми боргу за надані послуги за вищезазначений період.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не обґрунтовані, спростовуються вищенаведеним, а тому задоволенню не підлягають.
Частиною третьою статті 2 ГПК України визначено, що основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема є: верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; обов'язковість судового рішення; розумність строків розгляду справи судом; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Відповідно до частини першої, третьої статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини першої статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставини, які мають значення для вирішення справи.
Згідно частин першої, третьої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною першою статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У відповідності до статті 78 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (стаття 79 ГПК України).
Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини п'ятої статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Поряд з цим, за змістом пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Судом були досліджені всі документи, які надані сторонами у справі, аргументи сторін та надана їм правова оцінка. Стосовно інших доводів сторін, які детально не зазначені в рішенні, то вони не підлягають врахуванню, оскільки суперечать встановленим судом фактичним обставинам справи та не стосуються предмета доказування по даній справі.
Стосовно розподілу судових витрат суд зазначає наступне.
Статтею 123 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору. Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судового збору, судовий збір, сплачений відповідачем, компенсується за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на позивача у зв'язку з відмовою в задоволенні його позовних вимог.
Щодо покладання на позивача витрат відповідача на професійну правничу допомогу суд зазначає наступне.
Статтею 123 ГПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Відповідно до положень частини першої статті 126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина друга статті 126 ГПК України).
Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 126 ГПК України).
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України, заява № 19336/04, п. 269).
За приписами статті 129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (пункт 2 частини першої статті 129 ГПК України). Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (пункт 3 частини четвертої статті 129 ГПК України).
Відповідно до частини п'ятої статті 129 ГПК України, під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
За приписами частини восьмої статті 129 ГПК України, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
До відзиву на позов відповідачем додано орієнтовний розмір судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, який складається з 10 000,00 грн.
29.10.2020 представником відповідача подано до суду клопотання від 28.10.2020 б/н (вх. № 9537/20 від 29.10.2020), відповідно до якого представник відповідача зазначає, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат подано відповідачем до суду 28.08.2020 разом із відзивом на позов та просить суд на підставі статтей 42, 124 ГПК України долучити до матеріалів справи копії договору про надання професійної правничої допомоги від 05.08.2020 та рахунку-фактури № 0065 від 28.10.2020 на оплату витрат згідно договору, а також просить суд вказані витрати покласти на позивача.
Відповідно до наданих представником відповідача на підтвердження факту понесення позивачем витрат на оплату правничої допомоги копії договору про надання професійної правничої допомоги від 05.08.2020 та копій рахунку-фактури № 0065 від 28.10.2020 вартість наданих адвокатом позивачу юридичних послуг складає 10 000,00 грн.
Проте, представником відповідача, всупереч вимог чинного господарського процесуального законодавства, не подано суду та не наведено у вищезазначеному клопотанні детальний опис наданих відповідачу послуг правового характеру, та не надано суду доказів сплати цих витрат відповідачем на користь адвоката.
Враховуючи наведене, суд відмовляє у відшкодовані відповідачеві за рахунок позивача витрат, пов'язані з правничою допомогою адвоката у зазначеній представником відповідача сумі.
На підставі викладеного, керуючись статтями 123, 126, 129, 233, 236-238, 240-241, 247 - 252 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд
1. У задоволенні позову відмовити.
Згідно статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до статті 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 261 цього Кодексу.
Повний текст рішення підписано суддею 09.11.2020 у зв'язку з перебуванням судді Джепи Ю.А. на навчанні у Національній школі суддів у період з 02.11.2020 по 06.11.2020.
Суддя Ю.А. Джепа