05 листопада 2020 р. м. Чернівці Справа № 600/1640/20-а
Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лелюка О.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії.
Позивач просить суд:
- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області щодо відмови ОСОБА_1 у поновленні раніше призначеної пенсії за віком;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області здійснити поновлення, нарахування та виплату ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , пенсії за віком за період з 08 грудня 2016 року по 17 листопада 2019 року включно, з урахуванням пенсії, виплаченої за шість місяців наперед.
Позов обґрунтовано протиправністю відмови Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області у поновленні позивачу нарахування та виплати пенсії за віком за період 08 грудня 2016 року по 17 листопада 2019 року включно, з урахуванням пенсії, виплаченої за шість місяців наперед раніше призначеної пенсії за віком. Посилався на рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009, яким пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону №1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, а тому, на думку позивача, виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону №1058-ІV. Із цього часу орган Пенсійного фонду має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон. Виходячи зі змісту положень статті 46 Закону №1058-ІV позивач зазначив, що якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах доти, доки виплати передбачено законодавством. Водночас, зважаючи на те, що нарахування пенсії в повному обсязі покладається на відповідний територіальний орган Пенсійного фонду, то непроведення відповідачем поновлення виплати пенсії позивачу з 08 грудня 2016 року свідчить про триваюче порушення права на отримання пенсійних виплат, яке було відновлено на підставі зазначеного вище Рішення Конституційного Суду України. Зазначене, на переконання позивача, є неприпустимим, а відновлення виплати пенсії має проводитися з дати ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 07 жовтня 2009 року у справі №25-рп/2009 без обмеження її виплати жодними строками.
Ухвалою суду від 05 жовтня 2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні); встановлено строк для подання відзиву на позовну заяву; клопотання позивача про витребування доказів задоволено; витребувано з Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області належним чином засвідчені копії матеріалів пенсійної справи ОСОБА_1 .
У поданому до суду відзиві відповідач заперечує щодо позову та просить суд відмовити у його задоволенні, вказуючи при цьому на законність оскаржуваних дій. Звертаючи увагу на положення, передбачені статтею 3 Закону України «Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне страхування», статті 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року №1058-IV, зазначає про те, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Водночас, угоди між Україною та Сполученими Штатами Америки про соціальне забезпечення наразі не ратифіковано. Питання виплати пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено договору у галузі пенсійного забезпечення, на даний час залишається не врегульованим. Отже, у зв'язку з відсутністю механізму виплати пенсії громадянам, які проживають у країнах, з якими не укладено міждержавних договорів в галузі пенсійного забезпечення, підстав для поновлення виплати пенсій немає. Стосовно позовної вимоги про поновлення нарахування та виплати пенсії за віком позивачу з 08 грудня 2016 року по 17 листопада 2019 року, відповідач, посилаючись на норми статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, вважає, що оскільки ОСОБА_1 лише у 2020 році звернулася до адміністративного суду за захистом своїх прав та інтересів, порушення яких, на її думку, виникли у період з 08 грудня 2016 року, то вона втратила право на розгляд судом позовних вимог, що знаходяться поза межами шестимісячного строку звернення до суду, у зв'язку з пропущенням такого строку звернення без поважних причин, що відповідно до статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для залишення без розгляду позовних вимог.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.
Дослідивши наявні матеріали, всебічно та повно з'ясувавши всі обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, яка з 17 грудня 2006 року перебувала на обліку в органах Пенсійного фонду України та одержувала пенсію за віком згідно Закону України «Про пенсійне забезпечення».
08 грудня 2016 року позивач звернулась до органу Пенсійного фонду із заявою, в якій просила виплатити пенсію за шість місяців наперед. Крім цього, у заяві зазначено, що орієнтовний виліт у січні місяці.
Згідно з відомостями, наявними у паспорті громадянина України для виїзду за кордон ОСОБА_1 , постійним місцем її проживання є Сполучені Штати Америки. Вказане також підтверджується талоном зняття з реєстрації місця проживання в Україні, оформленого Глибоцьким об'єднаним управлінням Пенсійного фонду України Чернівецької області 18 листопада 2016 року.
З матеріалів справи вбачається, що рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 27 січня 2020 року у справі №824/1546/19-а, яке набрало законної сили 27 лютого 2020 року, зокрема, зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду в Чернівецькій області поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (РНОКПП НОМЕР_1 ) починаючи з 18 листопада 2019 року.
На підставі вказаного судового рішення Головним управлінням Пенсійного фонду України в Чернівецькій області поновлено виплату пенсії за віком ОСОБА_1 , починаючи з 18 листопада 2019 року, що не заперечується учасниками справи.
Водночас, у зв'язку з тим, що за період з 08 грудня 2016 року по 17 листопада 2019 року включно ОСОБА_1 пенсію не отримувала, 12 серпня 2020 року ОСОБА_2 , який діяв в інтересах ОСОБА_1 на підставі довіреності від 14 листопада 2019 року, посвідченої приватним нотаріусом Сторожинецького районного нотаріального округу Сирбу Л.Б., зареєстрованої в реєстрі №1343, подано до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області заяву, в якій він просив здійснити поновлення, нарахування та виплату ОСОБА_1 пенсії за віком за період з 08 грудня 2016 року по 17 листопада 2019 року включно, з урахуванням пенсії, виплаченої їй за шість місяців наперед.
Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області листом від 27 серпня 2020 року №1594-1429/Г-04/8-2400/20 повідомило ОСОБА_2 , зокрема, про те, що перевіркою матеріалів пенсійної справи встановлено, що 08 грудня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Глибоцького відділу обслуговування громадян (сервісного центру) з заявою про виплату пенсії за 6 місяців наперед перед від'їздом на постійне місце проживання до Сполучених Штатів Америки. До заяви надано паспорт громадянина України для виїзду за кордон з відміткою про надання дозволу на постійне проживання в Сполучених Штатах Америки і талон про зняття з реєстрації 18 листопада 2016 року за місцем постійного проживання в Україні за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно поданої заяви, керуючись статтею 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», виплату пенсії ОСОБА_1 проведено по 31 травня 2017 року. Подальший порядок виплати пенсій громадянам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено договір в галузі пенсійного забезпечення, чинним законодавством не визначений. Вказано, що на виконання рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 27 січня 2020 року по справі №824/1546/19-а Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області поновило виплату пенсії за віком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (РНОКПП НОМЕР_1 ) починаючи з 18 листопада 2019 року. Суму боргу, визначену на виконання судового рішення за період з 18 листопада 2019 року по 31 березня 2020 року в сумі 7456,87 грн по ОСОБА_1 виплачено у квітні 2020 року. Таким чином, Головним управлінням здійснено всі необхідні заходи щодо виконання рішення суду від 27 січня 2020 року по справі № 824/1546/19-а в межах наданих повноважень та з урахуванням вимог чинного законодавства.
За таких обставин ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , звернувся до адміністративного суду із цим позовом.
Вирішуючи спір, суд зазначає наступне.
Згідно частини першої та другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Згідно пункту 2 частини першої статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Відповідно до статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Міжнародні договори між Україною та Сполученими Штатами Америки стосовно призначення та виплати пенсії не укладалися.
Водночас рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
Згідно даного рішення оспорюваними нормами Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору.
Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
Крім цього, вирішуючи спір, суд бере до уваги, що відповідно до частини першої та частини другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року №3477-IV визначено, що суди при розгляді справ застосовують практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні по справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, зазначив, що право на отримання пенсії, як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Враховуючи викладене, суд вважає, що позивач як громадянка України, яка проживає в Сполучених Штатах Америки, має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.
Отже, суд приходить до висновку, що позивач має право на виплату раніше призначеної їй пенсії за віком в період її проживання в Сполучених Штатах Америки, а тому відповідачем всупереч висновку, викладеного в рішенні Конституційного Суду України №25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року та рішенні Європейського суду з прав людини по справі "Пічкур проти України", яке є джерелом права, протиправно відмовлено позивачу в поновленні виплати пенсії за заявою її представника від 12 серпня 2020 року.
Водночас, суд зауважує, що відповідачем у листі від 27 серпня 2020 року №1594-1429/Г-04/8-2400/20 не наведено жодних правових підстав відмови у задоволенні вимог, викладених у заяві від 12 серпня 2020 року, щодо відновлення у перерахунку та виплати їй пенсії з 08 грудня 2016 року по 17 листопада 2019 року, що також свідчить про необґрунтованість та протиправність оскаржуваних дій.
Щодо доводів відповідача про те, що оскільки міжнародні договори між Україною та Сполученими Штатами Америки стосовно призначення та виплати пенсії не укладалися, а тому відсутні підстави для здійснення позивачам виплати пенсії за час їхнього проживання за кордоном, то такі є безпідставними з огляду на вищевикладене.
Посилання відповідача на пропущення позивачем шестимісячного строку звернення до адміністративного суду, що є підставою для залишення без розгляду позовних вимог, суд вважає необґрунтованими з огляду на наступне.
Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
З аналізу наведеної норми вбачається, що для захисту своїх прав, свобод та інтересів особа може звернутися до адміністративного суду протягом шестимісячного строку з дня, коли вона дізналася або повинна була дізнатися про таке порушення, якщо законом не встановлено інший строк звернення до адміністративного суду.
Поряд з цим, застосовуючи строки у соціальній сфері, потрібно розрізняти право особи на соціальний захист та право особи на судовий захист. Право на соціальний захист особи реалізується відповідним суб'єктом владних повноважень, як правило, органом пенсійного фонду за зверненням такої особи з проханням надати певний статус та здійснити відповідні виплати. У випадку якщо особа вважає, що існує спір у публічно-правовій сфері стосовно реалізації її права на соціальний захист, зумовлений протиправними рішеннями, діями або бездіяльність суб'єкта владних повноважень, така особа може звернутися до адміністративного суду з позовом, що буде уже способом реалізації права на судовий захист.
Строки у сфері соціального захисту застосовує відповідний суб'єкт владних повноважень або суд, у випадку визнання рішення, дії чи бездіяльності відповідного суб'єкта протиправними та задоволення позову особи. У свою чергу, строк на звернення до суду застосовується виключно судом, як правило, на етапі прийняття рішення про відкриття провадження в адміністративній справі. Строк звернення до суду стосується виключно питання прийняття до розгляду або відмови у розгляді позовних вимог по суті, але не застосовується для прийняття рішення про задоволення чи не задоволення таких вимог, а також періоду протягом якого такі вимоги підлягають задоволенню.
Суд також виходить з того, що у триваючих правовідносинах суб'єкт владних повноважень протягом певного проміжку часу ухиляється від виконання своїх зобов'язань (триваюча протиправна бездіяльність) або допускає протиправну поведінку (триваюча протиправна діяльність) по відношенню до фізичної або юридичної особи. Прикладом таких правовідносин є правовідносини, що виникають у сфері реалізації прав громадян на соціальних захист (пенсійне забезпечення, виплата заробітної плати тощо).
Важливо, що предметом позову в категорії справ стосовно соціального захисту є дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, пов'язані з соціальними виплатами, які можуть бути регулярними, періодичними, одноразовими, обмеженими в часі платежами, а тому строк на соціальний захист та строки звернення до суду залежно також від виду відповідного платежу як форми соціального захисту з боку держави.
Відлік строків для звернення з метою реалізації права на соціальний захист розпочинається з моменту отримання відповідним суб'єктом владних повноважень заяви особи, до якого додано пакет необхідних документів. У свою чергу, відлік строків для звернення до суду (у випадку незгоди особи з відповідним рішенням, дією чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень за результатами розгляду зазначеної заяви) розпочинається з моменту коли особа дізналася або повинна була дізнатися про таке порушення своїх прав, крім якщо інше прямо не передбачено законом.
При застосуванні строків звернення до адміністративного суду у вказаній категорії справ необхідно виходити з того, що встановлені процесуальним законом строки та повернення позовної заяви на підставі їх пропуску не можуть слугувати меті відмови у захисті порушеного права, легалізації триваючого правопорушення, в пергу чергу, з боку держави.
Указана вище правова позиція наведена Верховним Судом у постанові від 19 березня 2019 року у справі №806/1952/18 та у постанові від 30 квітня 2020 року у справі №295/12485/17, яку суд враховує при вирішенні даної справи в силу вимог частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України.
За таких обставин суд не погоджується із тим, що у разі порушення органом Пенсійного фонду України законодавства про пенсійне забезпечення необхідно застосовувати шестимісячний строк звернення до адміністративного суду, встановлений частиною другою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки це матиме наслідком неможливість реалізувати передбачене законом право позивача на отримання призначеної їй пенсії.
Крім цього, суд зважає і на те, що до суду з цим позовом позивач звернулася в межах шестимісячного строку після отримання листа-відмови від 27 серпня 2020 року на її заяву від 12 серпня 2020 року з проханням здійснити поновлення, нарахування та виплату пенсії за віком за період з 08 грудня 2016 року по 17 листопада 2019 року включно, з урахуванням пенсії, виплаченої їй за шість місяців наперед.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про безпідставність доводів відповідача.
Згідно частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Особливості визначення шкоди, заподіяної протиправними (незаконними) індивідуальними актами та/або рішеннями, зазначеними у частині першій статті 266-1 цього Кодексу, встановлюються Законом України «Про банки і банківську діяльність» та Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Згідно зі статтями 74-76 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до частини першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з частинами першою-третьою статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв'язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що позивачем доведено незаконність оскаржуваних дій та наявність правових підстав для задоволення позову, який вирішується судом в межах заявлених позовних вимог.
Натомість доводи відповідача, з огляду на викладене, є безпідставними та необґрунтованими.
Частиною першою, сьомою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Оскільки даний позов сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, підлягає задоволенню, а згідно наявного у справі дублікату квитанції №0.0.1825366665.1 від 05 вересня 2020 року позивачем за його подання сплачено судовий збір у розмірі 840,80, то вказана сума підлягає поверненню позивачам за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Керуючись статтями 139, 241-246, 250, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії задовольнити повністю.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області щодо відмови ОСОБА_1 у поновленні раніше призначеної пенсії за віком.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області здійснити поновлення, нарахування та виплату ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), пенсії за віком за період з 08 грудня 2016 року по 17 листопада 2019 року включно, з урахуванням пенсії, виплаченої за шість місяців наперед.
Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 840 (вісімсот сорок) гривень 00 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 05 листопада 2020 року.
Повне найменування учасників справи: позивач - ОСОБА_1 (Чернівецька область, Глибоцький район, с. Корчівці, США, РНОКПП НОМЕР_1 ), відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Чернівецькій області (м. Чернівці, площа Центральна, 3).
Суддя О.П. Лелюк