Справа № 420/6951/19
02 листопада 2020 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Тарасишиної О.М., за участю секретаря судового засідання Сидорівського С.А., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Генерального прокурора України, Одеської обласної прокуратури, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання протиправним та скасування наказу № 451к від 22.10.2019р., поновлення на посаді та зобов'язання вчинити певні дії,-
До суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Генерального прокурора України, Одеської обласної прокуратури, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в якій позивач з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог (вх. № ЕП/15561/20 від 28.09.2020 року) просить:
визнати протиправними дії Офісу Генерального прокурора та Генерального прокурора в частині прийняття наказу №451к від 22.10.2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Одеської області та з органів прокуратури;
визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора №451к від 22.10.2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Одеської області та з органів прокуратури;
поновити ОСОБА_1 на посаді в Одеській обласній прокуратурі рівнозначній (рівноцінній) тій, яку вона обіймала на момент звільнення, та в органах прокуратури з 22.10.2019 року;
стягнути з Одеської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу до дати фактичного поновлення на роботі, у порядку та за алгоритмом визначеним Постановами Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року, якою затверджено Порядок обчислення заробітної плати, та № 1155 від 11.12.2019 року «Про умови оплати праці прокурорів», яка набрала чинності 16.01.2020 року, з урахуванням п. 3 Розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» № 113-ІХ;
стягнути солідарно з Відповідачів на користь ОСОБА_1 компенсацію завданої моральної шкоди в розмірі 150000,00 грн.;
допустити негайне виконання рішення в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за один календарний місяць;
стягнути солідарно з Відповідачів на користь ОСОБА_1 компенсацію витрат на правову допомогу, відповідно до договору про надання правової допомоги від 02.12.2019 року № 50/ОФ у розмірі 26000,00 грн. пропорційно задоволеним позовним вимогам.
Ухвалою від 25.11.2019 року Одеським окружним адміністративним судом позовну заяву залишено без руху.
11.12.2019 року (вх. № 47093/19) на виконання ухвали позивач надав до суду заяву про уточнення позовних вимог, чим усунув зазначені судом недоліки.
Ухвалою від 16.12.2019 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін за наявними у справі матеріалами.
03.01.2020 року (вх. № ЕП/50/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про продовження терміну для подання відзиву на позовну заяву.
03.01.2020 року (вх. № 377/20) представником Генеральної прокуратури України до канцелярії суду подано клопотання про продовження строку для подання відзиву на позовну заяву.
08.01.2020 року (вх. № 624/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про продовження терміну для подання відзиву на позовну заяву.
14.01.2020 року (вх. № ЕП/303/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано відзив на позовну заяву.
15.01.2020 судом приєднано до матеріалів справи заяву представника позивача про витребування доказів.
15.01.2020 року (вх. 1683/20) представником Прокуратури Одеської обласні до канцелярії суду подано відзив на позовну заяву.
16.01.2020 року (вх. № 1988/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про приєднання до матеріалів справи письмових доказів.
29.01.2020 року (вх. № 4016/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про приєднання до матеріалів справи письмових доказів.
15.01.2020 року (вх. № ЕП/375/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про приєднання до матеріалів справи письмових доказів.
20.01.2020 року (вх. № ЕП/507/20) представником позивача до канцелярії суду подано відповідь на відзив.
05.02.2020 року (вх. № ЕП/1167/20) представником Офісу Генерального прокурора до канцелярії суду подано відзив на позовну заяву.
07.02.2020 року (вх. № 5604/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про приєднання до матеріалів справи письмових доказів.
07.02.2020 року (вх. № 5553/20) представником Офісу Генерального прокурора до канцелярії суду подано відзив на позовну заяву.
10.02.2020 року (вх. № 5759/20) представником Офісу Генерального прокурора до канцелярії суду подано клопотання про приєднання до матеріалів справи письмових доказів.
12.02.2020 року (вх. № 6284/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про приєднання до матеріалів справи письмових доказів.
12.02.2020 року (вх. № 6289/20) представником позивача до канцелярії суду подано клопотання про залучення документів.
Ухвалою від 12.02.2020 року розгляд справи продовжено в порядку загального позовного провадження.
13.02.2020 року (вх. № 6458/20) представником позивача до канцелярії суду подано клопотання про ознайомлення з матеріалами справи.
17.02.2020 року (вх. № ЕП/1585/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про приєднання до матеріалів справи письмових доказів.
17.02.2020 року (вх. № ЕП/1586/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про приєднання до матеріалів справи письмових доказів.
18.02.2020 року (вх. № 7211/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про приєднання до матеріалів справи письмових доказів.
18.02.2020 року (вх. № 7212/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про приєднання до матеріалів справи письмових доказів.
20.02.2020 року (вх. № 7580/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про приєднання до матеріалів справи письмових доказів.
21.02.2020 року (вх. № 7834/20) представником позивача до канцелярії суду подано відповідь на відзив.
27.02.2020 року (вх. № 9015/20) представником Прокуратури в Одеській області до канцелярії суду подано інформаційний лист.
02.03.2020 року (вх. № ЕП/2081/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про відкладення судового засідання.
02.03.2020 року (вх. № 9371/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про відкладення судового засідання.
02.03.2020 року (вх. № 9593/20) представником Офісу Генерального прокурора до канцелярії суду подано заперечення на відповідь на позовну заяву.
03.03.2020 року (вх. № ЕП/2100/20) представником позивача до канцелярії суду подано клопотання про відкладення розгляду справи.
23.03.2020 року (вх. № ЕП/3308/20) представником ОСОБА_5 до канцелярії суду подано клопотання про ознайомлення з матеріалами справи та відкладення розгляду справи.
24.03.2020 року (вх. № ЕП/3476/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про ознайомлення з матеріалами справи та відкладення розгляду справи.
24.03.2020 року (вх. № ЕП/3442/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про відкладення розгляду справи.
24.03.2020 року (вх. № ЕП/3475/20) представником позивача до канцелярії суду подано заяву про зупинення провадження у справі.
25.03.2020 року (вх. № ЕП/3530/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про зупинення провадження у справі.
25.03.2020 року (вх. № ЕП/3538/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про зупинення провадження у справі.
25.03.2020 року (вх. № 13299/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про ознайомлення з матеріалами справи.
Ухвалою від 25.03.2020 року зупинено провадження у справі.
26.03.2020 року (вх. № 13398/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про відкладення судового засідання.
30.03.2020 року (вх. № 13719/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про ознайомлення з матеріалами справи.
Ухвалою від 07.05.2020 року призначено судове засідання для вирішення питання щодо поновлення провадження у справі.
12.05.2020 року (вх. № ЕП/6689/20) представником позивача до канцелярії суду подано заяву про уточнення позовних вимог.
30.06.2020 року (вх. № 25149/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про відкладення розгляду у справі.
01.07.2020 року (вх. № 25321/20) представником позивача до канцелярії суду подано заяву про відкладення розгляду справи.
Ухвалою від 02.07.2020 року продовжено строк підготовчого провадження.
04.06.2020 року (вх. № 21448/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано відзив на заяву про уточнення позовних вимог.
26.06.2020 року (вх. № 24569/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано пояснення щодо позову.
30.06.2020 року (вх. № 25088/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано пояснення щодо позову.
14.07.2020 року (вх. № 27199/20) представником позивача до канцелярії суду подано клопотання про залучення документів.
22.07.2020 року (вх. № ЕП/11135/20) представником позивача до канцелярії суду подано заяву про збільшення позовних вимог.
22.07.2020 року (вх. № ЕП/11137/20) представником позивача до канцелярії суду подано заяву про виклик свідків.
23.07.2020 року (вх. № 28747/20) представником позивача до канцелярії суду подано клопотання про залучення документів.
11.08.2020 року (вх. № ЕП/12270/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано відзив на заяву про уточнення позовних вимог.
14.08.2020 року (вх. № 31842/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано відзив на заяву про уточнення позовних вимог.
02.09.2020 року (вх. № ЕП/13559/20) представником Офісу Генерального прокурора до канцелярії суду подані заперечення на заяву про збільшення позовних вимог.
03.09.2020 року (вх. № 34741/20) представником Офісу Генерального прокурора до канцелярії суду подані заперечення на заяву про збільшення позовних вимог.
11.09.2020 року (вх. № ЕП/14209/20) представником Прокуратури Одеської області до канцелярії суду подано клопотання про відкладення розгляду справи.
14.09.2020 року (вх. № ЕП/14287/20) представником позивача до канцелярії суду подано заяву про відкладення розгляду справи.
Ухвалою від 14.09.2020 року продовжено строк підготовчого провадження.
25.09.2020 року (вх. № 39012/20) представником Одеської обласної прокуратури до канцелярії суду подано клопотання про приєднання до матеріалів справи письмових доказів.
28.09.2020 року (вх. № ЕП/15561/20) представником позивача до канцелярії суду подано заяву про уточнення позовних вимог.
30.09.2020 року (вх. № 40151/20) представником позивача до канцелярії суду подано клопотання про залучення документів.
07.10.2020 року (вх. № ЕП/16494/20) ОСОБА_2 до канцелярії суду подано заяву про розгляд справи за його відсутністю.
12.10.2020 року (вх. № 42416/20) ОСОБА_2 до канцелярії суду подано заяву про розгляд справи за його відсутністю.
12.10.2020 року (вх. № ЕП/16820/20) ОСОБА_4 до канцелярії суду подано заяву про розгляд справи за його відсутністю.
Ухвалою від 13.10.2020 року закрито підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду по суті.
20.10.2020 року (вх. № 43707/20) ОСОБА_4 до канцелярії суду подано заяву про розгляд справи за його відсутністю.
22.10.2020 року (вх. № ЕП/18027/20) представником позивача до канцелярії суду подано заяву про розгляд справи без участі.
Ухвалою від 22.10.2020 року розгляд справи продовжено в порядку письмового провадження.
В обґрунтування позову, позивачем зазначено, що наказом прокурора Одеської області на підставі поданої заяви від 03.10.2019 року відповідно до ст. 179 Кодексу законів про працю України ОСОБА_1 з 04.10.2019 року було надано відпустку, як матері, дитина якої потребує домашнього догляду до досягнення нею 5-ти річного віку до ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Однак, наказом Генерального прокурора № 451к від 22.10.2019 року позивача звільнено з органів прокуратури та з посади заступника прокурора Одеської області на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру». В якості обґрунтування причин винесення наказу також зазначено ст. 9, п. 2 ч. 2 ст. 41 Закону України «Про прокуратуру», підпункт 1 п. 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури». Позивач вважає, що вказаним наказом було протиправно її звільнено з посади та з органів прокуратури, оскільки законодавством чітко закріплені соціальні гарантії праці жінок, а саме встановлено заборону на звільнення жінок, які перебувають у відпустках по догляду за диною, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з даним позовом.
Від відповідача - Прокуратури Одеської області надійшов відзив на позовну заяву, в якому, в обґрунтування правової позиції, зазначено, що позовні вимоги до прокуратури Одеської області щодо стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу є необґрунтованими, оскільки відповідно до наказу прокурора Одеської області від 04.10.2019 року № 2042к ОСОБА_1 надано відпустку без збереження заробітної плати як матері, дитина якої потребує домашнього догляду з 04.10.2019р. по 05.09.2020р. включно. При цьому, зазначено, що будь-яких обмежень щодо подання заяв про переведення на посаду прокурора відповідно в обласних прокуратурах, окружних прокуратурах та про намір пройти атестацію тим працівникам прокуратури, які знаходяться у відпустках без збереження заробітної плати, Закон не містить. Жодних перешкод для виходу позивача на роботу із відпустки без збереження заробітної плати раніше терміну, визначеного наказом прокурора області від 04.10.2019 року №2042к, прокуратурою області не створювалося. Враховуючи зазначене, відповідач у задоволенні позовних вимог просив відмовити в повному обсязі.
Від відповідача - Офісу Генеральної прокуратури надійшов відзив на позовну заяву, в якому, в обґрунтування правової позиції, зазначено, що ОСОБА_6 не подано в установлений строк заяву затвердженої форми до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної чи окружної прокуратури та про намір пройти атестацію. Натомість нею, 03.10. 2019 року прокурору Одеської області подано заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати, як матері, дитина якої потребує домашнього догляду до досягнення нею 5-річного віку, з 04.10.2019р. по 05.09.2020р., яку їй надано наказом прокурора Одеської області від 04.10.2019 року № 2042к.
Від третьої особи ОСОБА_2 до суду надійшли письмові пояснення, в яких зазначено, що згідно наказів прокурора області від 12.07.2016 року за № 277 та ві 15.09.2016 року за № 415, індекс ОСОБА_1 , як посадової особи з 12.07.2016р. по 15.09.2016р. за № 415, індекс ОСОБА_1 ,, як посадової особи з 12.07.2016 року по 15.09.2016 року складав 03/3, а з 15.09.2016р. і надалі - 03/2. При вказаній зміні індексу жодних наказів про переведення ОСОБА_1 з однією посади заступника прокурора Області на іншу посаду заступника прокурора області, звільнення щ однієї посади заступника прокурора області з одночасним призначенням на іншу посаду заступника прокурора області чи іншу формі зміни посади не видавалось.
Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
За правилами предметної підсудності встановленими ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (п. 1 ч. 1).
За таких обставин суд дійшов висновку про підсудність позовної заяви ОСОБА_1 Одеському окружному адміністративному суду.
Як вбачається з позовної заяви, наказом прокурора Одеської області на підставі поданої заяви від 03.10.2019 року відповідно до ст. 179 Кодексу законів про працю України ОСОБА_1 з 04.10.2019 року було надано відпустку, як матері дитина, якої потребує домашнього догляду до досягнення нею 5-ти річного віку до 05.09.2020 року (т.1 а.с. 20).
Наказом Генерального прокурора № 451к від 22.10.2019 року позивача звільнено з органів прокуратури та з посади заступника прокурора Одеської області на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру». В якості обґрунтування причин винесення наказу також зазначено ст. 9, п. 2 ч. 2 ст. 41 Закону України «Про прокуратуру», підпункт 1 п. 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (т.1 а.с. 19).
Не погоджуючись із вказаним рішенням та наказом відповідачів, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ст. 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Згідно із ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до ст. ст. 38, 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування.
Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.
Право громадян України на працю і гарантії держави в правовому захисті працездатним громадянам від незаконного звільнення також закріплені у ст. ст. 2, 5-1 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України).
Відповідно до ст. 222 КЗпП України, особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.
Однією з гарантій незалежності прокурора, що передбачена ст. 16 Закону України Про прокуратуру, є особливий порядок призначення прокурора на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності.
Згідно з ч. 3 цієї статті Закону, прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 17.02.2015 у справі № 21-8а15, за загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічна позиція неодноразово висловлена Верховним Судом, зокрема у постановах від 31.01.2018 у справі № 803/31/16, від 30.07.2019 у справі № 804/406/16, від 08.08.2019 у справі № 813/150/16.
Отже, положення КЗпП України не підлягають застосуванню до правовідносин щодо звільнення прокурора з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, оскільки такі правовідносини врегульовані спеціальним законодавством. Саме таку позицію висловлено Верховним Судом у постанові у справі № 804/211/16 від 08.10.2019.
Конституційний Суд України у рішенні від 08.07.2003 № 15-рп/2003 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) постанови Кабінету Міністрів України Про затвердження Положення про проведення атестації державних службовців (справа про атестацію державних службовців) зазначив, що атестація є одним із способів перевірки та оцінки кваліфікації працівника, його знань і навичок. Вона передбачена частиною шостою статті 96 Кодексу законів про працю України, положення якого поширюються і на державних службовців з урахуванням особливостей, встановлених Законом України Про державну службу. Згідно з цією нормою атестацію можуть проводити власник або уповноважений ним орган. Такими органами відповідно до законодавства України є, зокрема, всі органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Атестація окремих категорій державних службовців передбачена й іншими законами Україну зокрема Про державну податкову службу в Україні (стаття 15), Про прокуратуру (стаття 46), Про статус суддів (глава VII) (абзац 5 пп. 5.1 п. 5 мотивувальної частини).
Положеннями підпунктів 7, 8 п. 22 Розділу II Прикінцеві і перехідні положення Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури №113-IX (Закон №113-IX) визначено, що тимчасово, до 01.09.2021 в Офісі Генерального прокурора, у кожній обласній прокуратурі утворюються відповідні кадрові комісії як органи для забезпечення в тому числі проведення атестації прокурорів Генеральної прокуратури відповідно до цього розділу.
При цьому саме Генерального прокурора наділено правом визначати перелік, склад і порядок роботи кадрових комісій Офісу Генерального прокурора.
Відповідно до п. п. 9, 11 розділу II Прикінцеві і перехідні положення Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури атестація здійснюється кадровими комісіями згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором.
Порядок проходження прокурорами атестації затверджено наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 № 221 (Порядок № 221).
Відповідно до п. 3 р. II Прикінцеві і перехідні положення Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури передбачено, що до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.
Згідно з п. п. 2, 4 розділу І Порядку № 221 атестація прокурорів Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), регіональних, місцевих прокуратур та військових прокуратур проводиться відповідними кадровими комісіями, перелік і склад яких визначаються наказами Генерального прокурора.
Порядок роботи кадрових комісій, які здійснюють свої повноваження на підставі п. 11, пп. 7 п. 22 розділу II Закону № 113-ІХ, затверджено наказом Генерального прокурора від 17.10.2019 № 233 та наказом Генерального прокурора №77 від 07.02.2020 року утворено першу кадрову комісію й визначено її персональний склад.
Згідно пункту 2 Порядку № 233 Комісії забезпечують: проведення атестації прокурорів та слідчих Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів та слідчих Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур; здійснення добору на посади прокурорів; розгляд дисциплінарних скарг про вчинення прокурором дисциплінарного проступку та здійснення дисциплінарного провадження щодо прокурорів.
Під час своєї діяльності комісії здійснюють повноваження, визначені Законом України Про прокуратуру, розділом II Прикінцеві і перехідні положення Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури, цим Порядком та іншими нормативними актами.
Пунктом 3 Порядку № 233 передбачено, що для здійснення повноважень, передбачених абзацами другим і третім пункту 2 цього Порядку, утворюються комісії у складі шести осіб, з яких не менше трьох - особи, делеговані міжнародними і неурядовими організаціями, проектами міжнародної технічної допомоги, дипломатичними місіями. Членами комісії можуть бути особи, які є політично нейтральними, мають бездоганну ділову репутацію, високі професійні та моральні якості, суспільний авторитет, а також стаж роботи в галузі права.
Відповідно до п. 1 Розділу V Порядку № 221 уповноваженими суб'єктами з питань забезпечення організаційної підготовки до проведення атестації та виконання функцій адміністративно-розпорядчого характеру, координування та узгодження дій під час підготовки і проведення атестації є члени комісії та робоча група відповідної кадрової комісії.
Згідно з п. 16 Порядку № 233 організаційний і технічний супровід роботи комісії, підготовку проектів її документів, забезпечення фіксації засідань комісії за допомогою технічних засобів, своєчасне розміщення комісією інформації на офіційному веб-сайті Генеральної прокуратури України або Офісу Генерального прокурора, чи офіційному веб-сайті відповідної обласної (регіональної) прокуратури тощо може здійснювати робоча група, яка формується у кількісному складі залежно від потреби. Кількісний і персональний склад робочої групи визначаються Генеральним прокурором із числа працівників кадрових підрозділів органів прокуратури, а також осіб, які не є працівниками органів прокуратури (за їх згодою). Організація діяльності робочої групи визначається головою комісії.
Членам робочої групи надається доступ до матеріалів атестації, що формуються відповідно до Порядку проходження прокурорами атестації, для їх обробки та підготовки до розгляду членами комісії.
Згідно п. 2 Порядку №233 комісії забезпечують:
- проведення атестації прокурорів та слідчих Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів та слідчих Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур;
- здійснення добору на посади прокурорів;
- розгляд дисциплінарних скарг про вчинення прокурором дисциплінарного проступку та здійснення дисциплінарного провадження щодо прокурорів.
Згідно з пунктом 9 розділу I Порядку № 221 атестація проводиться на підставі письмової заяви прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури про переведення на посаду прокурора відповідно в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Форми типових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку.
Окрім цього, як зазначалось вище, при звільненні позивача із займаної посади з органів прокуратури та з посади заступника прокурора Одеської області відповідач керувався приписами п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру», в якості обґрунтування причин винесення наказу також зазначено ст. 9, п. 2 ч. 2 ст. 41 Закону України «Про прокуратуру», підпункт 1 п. 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури».
Відповідно до пункту 2 частини другої статті 41 Закону України Про прокуратуру повноваження прокурора на адміністративній посаді припиняються в разі: звільнення з посади прокурора або припинення повноважень на посаді прокурора.
Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури від 19.09.2019 № 113-IX запроваджено реформування системи органів прокуратури (далі - Закон № 113-ІХ). Вказаний Закон набрав чинності 25.09.2019.
Відповідно до пункту 6 Розділу II Прикінцеві і перехідні положення Закону № 113-IX з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України Про прокуратуру.
Згідно підпункту 1 пункту 19 Розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення цього Закону, прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови настання однієї із наступних підстав, зокрема неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію.
Пунктом 1 ч.1 ст.16 Закону № 1697-VII встановлено, що незалежність прокурора забезпечується, зокрема, особливим порядком його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності.
Відповідно до ч.3 ст. 16 Закону № 1697-VII, прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.
Згідно з ч. 1 ст. 51 Закону № 1697-VII, прокурор звільняється з посади у разі:
1) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;
2) порушення ним вимог щодо несумісності, передбачених статтею 18 цього Закону;
3) набрання законної сили судовим рішенням про притягнення прокурора до адміністративної відповідальності за корупційне правопорушення, пов'язане з порушенням обмежень, передбачених Законом України "Про запобігання корупції";
4) неможливості переведення на іншу посаду або відсутності згоди на це у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі;
5) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;
6) припинення громадянства України або набуття громадянства іншої держави;
7) подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням;
8) неможливості подальшого перебування на тимчасово вакантній посаді;
9) ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймав посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Так, загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді передбачені статтею 51 Закону України Про прокуратуру.
Проте, суд зауважує, що пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України Про прокуратуру №1697-VII встановлено, що прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Аналіз змісту наведеної правової норми дає підстави для висновку, що вжитий законодавцем роз'єднувальний сполучник "або" виділяє дві окремі підстави для звільнення прокурора із займаної ним посади: 1) ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду; 2) скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Отже, наявність у пункті 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII двох окремих підстав для звільнення покладає на роботодавця обов'язок щодо зазначення в наказі про звільнення конкретної підстави, визначеної цим пунктом.
Аналіз практики Європейського Суду з прав людини дає підстави для висновку, що вказана стаття, поміж іншого, закріплює принцип юридичної визначеності, який, в свою чергу, є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права.
Таким чином, суд наголошує, що принцип правової визначеності має застосовуватись не лише на етапі нормотворчої діяльності, а й під час безпосереднього застосування існуючих норм права, що даватиме можливість особі в розумних межах передбачати наслідки своїх дій, а також послідовність дій держави щодо можливого втручання в охоронювані Конвенцією та Конституцією України права та свободи цієї особи.
Статтею 104 Цивільного кодексу України визначено, що юридична особа припиняється в результаті реорганізації або ліквідації.
Відповідно до статті 81 Цивільного кодексу України на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах положення цього Кодексу поширюється, якщо інше не встановлено законом.
Згідно з частиною третьою статті 81 Цивільного кодексу України порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законом.
Органи прокуратури України відносяться до юридичних осіб публічного права.
Слід звернути увагу, що ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то самого лише посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім.
У зв'язку з цим при вирішенні спорів щодо поновлення на роботі працівників юридичної особи публічного права, про ліквідацію яких було прийнято рішення, судам належить, крім перевірки дотримання трудового законодавства щодо таких працівників, з'ясовувати фактичність такої ліквідації (чи мала місце у цьому випадку реорганізація). При вирішенні зазначеної категорії спорів підлягає оцінці і правовий акт, що став підставою ліквідації, зокрема: чи припинено виконання функцій ліквідованого органу, чи покладено виконання цих функцій на інший орган.
Зазначені правові висновки викладені, у постановах Верховного Суду України від 4 березня 2014 року у справі № 21-8а14, від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14, у постановах Верховного суду від 21 березня 2018 року у справі № 802/651/16-а, від 24 вересня 2019 року у справі № 817/3397/15.
Суд відзначає, що за ч. 1 ст. 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.
Ліквідація юридичної особи публічного права один із способів припинення її діяльності.
Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (ч. 4 ст. 104 ЦКУ).
Скорочення чисельності або штатів - зменшення планової (штатної) чисельності робітників і службовців підприємства, установи чи організації. Є однією з можливих підстав звільнення з роботи робітників і службовців з ініціативи адміністрації.
Під час розгляду цієї справи відповідачами до суду не надано доказів ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому позивач обіймав відповідну посаду, тому посилання у наказі про звільнення на положення пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII є необґрунтованими.
Також, відповідачами не підтверджено відповідними доказами та не доведено скорочення кількості прокурорів.
Відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 24 квітня 2019 року у справі №815/1554/17, пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" встановлено, що прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Граматичний аналіз тексту наведеної вище норми дає підстави для висновку, що вжитий законодавцем роз'єднувальний сполучник "або" виділяє дві окремі підстави для звільнення прокурора із займаної ним посади: ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду; скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Також, колегія суддів наголосила, що наявність у пункті 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" двох окремих підстав для звільнення, які відокремлені сполучником "або", покладає на роботодавця обов'язок щодо зазначення в наказі про звільнення конкретної підстави, визначеної цим пунктом. Крім того, Верховний Суд вказав на те, що принцип правової визначеності має застосовуватись не лише на етапі нормотворчої діяльності, а й під час безпосереднього застосування існуючих норм права, що даватиме можливість особі в розумних межах передбачати наслідки своїх дій, а також послідовність дій держави щодо можливого втручання в охоронювані Конвенцією та Конституцією України права та свободи цієї особи.
Таким чином, посилання відповідача в оскаржуваному наказі про звільнення на пункт 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII без зазначення конкретної підстави для звільнення, породжує для позивача негативні наслідки у вигляді стану юридичної невизначеності щодо підстав такого звільнення.
Вказані принципи знайшли своє відображення у рішеннях Європейського суду з прав людини: у справі Ґавенда проти Польщі від 14 березня 2002 року; у справі Броньовський проти Польщі від 22 червня 2004 року; у справі Аманн проти Швейцарії від 16 лютого 2000 року; у справі Волохи проти України від 02 листопада 2006 року; у справі Фельдек проти Словаччини від 12 липня 2001 року; у справі Фадєєва проти Росії від 09 червня 2005 року.
При цьому, суд не погоджується з доводами відповідача щодо не подання ОСОБА_6 в установлений строк заяви затвердженої форми до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної чи окружної прокуратури та про намір пройти атестацію, оскільки позивачем на виконання вимог п.п. 9, 10 Порядку проходження прокурорами атестації, 15.10.2019 року направлено на ім'я Генерального прокурора Рябошапки Р.Г. заяву, якою вона виявила бажання на переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію (т.3 а.с. 10), що підтверджується доказами поштового направлення (т.3 а.с. 11).
Більше того, як встановлено судом та не заперечується учасниками справи, відповідно до наказу Прокурора Одеської області від 03.10.2019 року №2042к позивачці було надано відпустку без збереження заробітної плати, як матері, дитина якої потребує домашнього догляду до досягнення нею 5-річного віку з 04.10.2019 року по 05.09.2020 рік включно (т.1 а.с. 20). Судом не встановлено факту переривання позивачкою указаної відпустки, в тому числі станом на час її звільнення.
Згідно зі статтею 18 Закону України «Про відпустки» після закінчення відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
Аналогічні приписи містяться в статті 179 Кодексу законів про працю України.
Відповідно до частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Згідно ст. 184 КЗпП України, звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.
Відтак, станом на час прийняття Генеральним прокурором оскаржуваного наказу про її звільнення 22.10.2019 позивачка перебувала у вищевказаній відпустці, тому її звільнення під час відпустки також є протиправним.
Враховуючи викладене, суд зазначає, що оскаржуваний наказ №451к від 22.10.2019 не відповідає критерію законності та обґрунтованості, оскільки внаслідок відсутності підстав для звільнення позивача із займаної посади та органів прокуратури через ненастання події, з якою пов'язано можливість застосування положень п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України, «Про прокуратуру» та перебування останньої у відпустці, як матері, дитина якої потребує домашнього догляду до досягненню нею 5-ти річного віку.
Положеннями ст. 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Відповідно до ч. 7 ст. 235 Кодексу рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Верховний Суд у своїй Постанові по справі № 820/6846/16 від 23.09.2020 року висловив правову позицію в аналогічній справі наступного змісту: «Вирішуючи спірні правовідносини між сторонами, суди повинні керуватись принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
У зв'язку з тим, що встановлені у цій справі обставини свідчать про порушення прав позивача, то належним способом захисту порушеного права є приведення сторін у первісний стан, який існував до видання наказу про звільнення. Тобто позивач підлягає поновленню на тій посаді, з якої його було звільнено спірним у цій справі наказом».
Таким чином, суд дійшов висновку про наявність підстав для поновлення позивача на посаді заступника прокурора Одеської області та органі прокуратури з 22 жовтня 2019 року.
З урахуванням приписів ч. 1 ст.27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України, а саме Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 р. (далі - Порядок № 100).
Відповідно до п. 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.
За приписами абз.3 п. 3 Порядку № 100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
З огляду на викладені норми, при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні, виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку.
В матеріалах справи міститься довідка від 02.01.2020р. (№ 18-1 вих. 20) про середньомісячну заробітну плату позивача, видана Прокуратурою Одеської області, з якої вбачається, що середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1 згідно постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 за останні два місяці роботи перед звільненням (серпень, вересень) складає 39388,23 грн. Середньоденна заробітна плата складає 1875,63 грн. (т.1 а.с. 134).
При цьому, суд наголошує на тому, що позивач перебувала у відпустці без збереження заробітної плати, як матері, дитина якої потребує домашнього догляду до досягненню нею 5-ти річного віку з 04.10.2019 року по 05.09.2020р. (т.1 а.с. 20), заяви про відкликання такої заяви або переривання відпустки достроково позивачем відповідачу не надано, протилежного суду не доведено.
Таким чином, розмір заробітної плати позивача за час вимушеного прогулу становитиме 75025,20 грн. (40 днів х 1875,63 грн.) за період з 05.09.2020 р. по 02.11.2020р.
Щодо позовної вимоги про стягнення солідарно з Відповідачів на користь ОСОБА_1 компенсацію завданої моральної шкоди в розмірі 150000,00 грн., суд зазначає наступне.
Відповідно до пункту Декларації про майбутнє Європейського суду з прав людини від 26.04.2011 р.: Установити і зробити передбачуваними для всіх сторін публічні правила стосовно застосування статті 41 Конвенції, включаючи рівень справедливого відшкодування, котрого слід очікувати за різних обставин.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року була підписана від імені України 9 листопада 1995 року та ратифікована Законом України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року. Законом України від 9 лютого 2006 року № 3436-IV до офіційного тексту та назви Конвенції були внесені зміни та застосований новий переклад. Згідно з пунктом 3 статті 59 Конвенції для тих держав, які підписали цю Конвенцію і які ратифікуватимуть її після набрання нею чинності, Конвенція набирає чинності з дня здачі на зберігання Генеральному секретарю Ради Європи ратифікаційних грамот. У рішенні Європейського суду від 25 липня 2002 року по справі "Совтрансавто-Холдинг проти України" 11 вересня 1997 року визначено як дату вступу Конвенції в законну силу щодо України.
Стаття 41 Конвенції проголошує: Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
При цьому за практикою Європейського суду з прав людини щодо моральної шкоди, Суд вважає, що саме визнання порушення пункту 1 статті 6 Конвенції становить достатню сатисфакцію (Справа "Бушемі проти Італії", рішення від 16.09.1999 р.).
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 р. № 3-рп/2003).
З урахуванням суб'єктного складу спірних правовідносин, до застосування підлягають положення загального законодавства про моральну шкоду, а саме: стаття 56 Конституції України, ст. ст. 23, 1167, 1173 ЦК України.
Згідно з ст.ст. 22, 23 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
За правилами ст.1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Відповідно до ст.1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Як вбачається зі змісту п.3 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди № 4 від 31.03.1995р. під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав.
Відповідно до п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди № 4 від 31.03.1995р. обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. При цьому з'ясовується, чим підтверджено факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Стосовно розміру моральної шкоди, яку, на думку позивача, заподіяна неправомірними діями посадових осіб відповідача, то суд зазначає, що розмір моральної шкоди має визначатись залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру майнових втрат (їхньої тривалості та можливості відновлення) та з урахуванням інших обставин, як то стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих та ділових стосунках, ступінь зниження репутації, час та зусилля, докладені для відновлення попереднього стану, виходячи з принципів розумності, пропорційності (співрозмірності), виваженості та справедливості.
Позивачем жодними доказами не підтверджено факту заподіяння їй відповідачами моральних чи фізичних страждань, не обґрунтовано визначення заподіяної моральної шкоди у розмірі 150000,00 грн. та не зазначено, з чого позивач при цьому виходив.
Підсумовуючи вищевикладене, аналізуючи матеріали справи та з'ясовуючи питання щодо визначення наявності шкоди взагалі та обов'язку її відшкодування, суд, вважає необґрунтованими, непідтвердженими належними та допустимими доказами та такими, що не підлягають задоволенню вимоги позивача стосовно стягнення солідарно з відповідачів на його користь 150000,00 грн. у якості компенсації моральної шкоди.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Згідно положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає частковому задоволенню.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Згідно ч.ч.1, 3 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Враховуючи, що позивача звільнено від сплати судового збору, судовий збір за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача не стягується .
Згідно ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
У відповідності з ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи на якій такі дії вчинялись.
Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (ч.3 ст. 134 КАС України).
За приписами ч.5 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до ч.6 ст. 134 КАС України, у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч.7 ст. 134 КАС України).
Згідно висновку Верховного Суду, висвітленого у Постанові від 15.05.2018 року у справі №821/1594/17, "розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги".
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року № 3477- IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У справі "East/West Alliance Limited" проти України" Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі "Ботацці проти Італії" (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява № 34884/97, п. 30, ECHR 1999-V).
У пункті 269 Рішення у цієї справи Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
Таким чином, з урахуванням встановлених ч.5 ст.134 КАС України вимог, суд вважає, що стягненню підлягають витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, у розмірі 26000,00 грн., беручи до уваги значну кількість судових засідань та поданих позивачем клопотань.
Керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 8, 9, 10, 77, 90, 139, 205, 242-246, 250, 251, 255, 295, 297 КАС України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Офісу Генерального прокурора (місцезнаходження: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15; код ЄДРПОУ 00034051), Генерального прокурора України (місцезнаходження: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15), Одеської обласної прокуратури (місцезнаходження: 65026, м. Одеса, вул. Пушкінська, 3; код ЄДРПОУ 03528552), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_2 (місцезнаходження: АДРЕСА_2 ), ОСОБА_3 (місцезнаходження: АДРЕСА_2 ), ОСОБА_4 (місцезнаходження: АДРЕСА_2 ) про визнання протиправним та скасування наказу № 451к від 22.10.2019р., поновлення на посаді та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Офісу Генерального прокурора та Генерального прокурора в частині прийняття наказу №451к від 22.10.2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Одеської області та з органів прокуратури.
Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора №451к від 22.10.2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Одеської області та з органів прокуратури.
Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Одеської області з 22.10.2019 року.
Стягнути з Одеської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 05.09.2020 року по 02.11.2020 року у розмірі 75025,20 грн. (сімдесят п'ять тисяч двадцять п'ять грн. 20 коп.).
Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Одеської області та органі прокуратури та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць.
Стягнути солідарно з Одеської обласної прокуратури та Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 компенсацію витрат на правову допомогу у розмірі 26000,00 грн. (двадцять шість тисяч 00 коп.).
В решті позовних вимог - відмовити.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів в порядку приписів ст. 295 КАС України.
Рішення набирає законної сили згідно з приписами ст. 255 КАС України.
Пунктом 15.5 розділу VII "Перехідні положення" КАС України від 03 жовтня 2017 року визначено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи зберігаються порядок подачі апеляційних скарг та направлення їх до суду апеляційної інстанції, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року.
Повний текст рішення складено та підписано 02.11.2020 р.
Суддя О.М. Тарасишина
.