вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"28" жовтня 2020 р. Справа№ 910/18256/19
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Мальченко А.О.
суддів: Агрикової О.В.
Чорногуза М.Г.
при секретарі судового засідання Найченко А.М.,
розглянувши матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Денвер-Оіл»
на рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2020
у справі № 910/18256/19 (суддя Усатенко І.В.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Денвер-Оіл»
до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк»,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю «Ділетра»
про визнання договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.16 недійсним
за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання,
Товариство з обмеженою відповідальністю «Денвер-Оіл» (далі - ТОВ «Денвер-Оіл», позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва із позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» (далі - АТ КБ «Приватбанк», Банк, відповідач) про визнання недійсним договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016, посилаючись на те, що відповідач, діючи навмисно та недобросовісно, з метою виконання трансформації (реструктуризації) кредитного портфеля ПАТ КБ «Приватбанк», ініційованої Національним банком України, ввів в оману ТОВ «Денвер-Оіл» щодо факту існування у банка договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов'язаннями боржників ТОВ «Ділетра», ТОВ «Мегапром ЛТД», ТОВ «Техсервісмонтаж», ТОВ «Фрілайн», ТОВ «Тамерса» у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитами, та спонукав ТОВ «Денвер-Оіл» до укладення з Банком пов'язаних між собою кредитного договору № 4Д16123Г від 17.11.2016 та договорів поруки. На думку позивача, відсутність вищевказаних документів має істотне значення при укладанні кредитного договору та договорів поруки і підтверджує факт обману ТОВ «Денвер-Оіл».
Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.07.2020 у справі №910/18256/19 в задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що позивачем не було доведено належними та допустимими доказами наявності обставин, які слугують підставами для визнання недійсним оспорюваного договору поруки на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема, не доведено, що представниками АТ КБ «Приватбанк» повідомлялись відомості, які не відповідають дійсності чи замовчувались обставини, що мали істотне значення для правочину, а саме, відсутність забезпечення виконання зобов'язань позичальником ТОВ «Ділетра» за кредитними договорами: 21.05.2013 №4Д13318И, 12.11.2013 №4Д13720И, 13.11.2013 №4Д13721И, 14.10.2014 №4Д14328И, 30.03.2016 №4Д16009Д; наявності обставин вчинення відповідачем винних, навмисних дій, які б свідчили про намагання останнього запевнити позивача про властивості та наслідки оспорюваного договору поруки, які насправді наступити не могли. Водночас, надаючи оцінку Протоколу №2 загальних зборів учасників ТОВ «Денвер-Оіл» від 14.11.2016, суд дійшов висновку про схвалення такими зборами укладення з відповідачем кредитного договору на суму 4 300 000 000,00 грн саме для фінансування поточної діяльності підприємства, що підтверджується Техніко-економічним обґрунтуванням повернення кредитних коштів позивачем від 15.11.2016. При цьому, судом враховано, що протокол загальних зборів не містить рішення про необхідність укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання позивачем прибутку у вигляді продажу/отримання у власність майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, та так званої трансформації кредитного портфелю відповідача. Зважаючи на те, що порука є господарським ризиком при здійсненні підприємницької діяльності, твердження позивача про обман з боку відповідача суд визнав безпідставними.
Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням, ТОВ «Денвер-Оіл» звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції прийняте за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи та недоведеності обставин, які суд визнав встановленими, з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, у зв'язку з чим висновки суду не відповідають обставинам справи.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, апелянт вказував на те, що у зв'язку з тривалим невиконанням відповідачем умов п. 8 та п. 10 договорів поруки, останній не мав на меті передати позивачеві документи, що підтверджували наявність забезпечення зобов'язань «старих» боржників у вигляді цінних для ТОВ «Денвер-Оіл» активів, а лише використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти кредитний договір та договори поруки з метою реалізації плану «трансформації» (на виконання вимог Національного Банку України), чим ввів ТОВ «Денвер-Оіл» в оману, щодо істотних умов оспорюваного договору; на сьогоднішній день у ТОВ «Денвер-Оіл» є усі підстави ставити під сумнів факт наявності таких активів у Банку, оскільки протягом 2016 - 2019 років відповідач не передав позивачеві ані документи, що посвідчували наявність активів (або їх копії), ані будь-яку іншу інформацію, що надавала б змогу позивачеві можливість звернути стягнення на такі активи; як поточна, так і будь-яка інша діяльність ТОВ «Денвер-Оіл» здійснюється з метою отримання прибутку, а тому висновок суду про те, що мета «отримання коштів для фінансування поточної діяльності підприємства», вказана у кредитному договорі № 4Д16123Г від 17.11.2016, протоколі техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів та заявці на отримання кредиту, не є метою, направленою на отримання прибутку, не відповідає дійсності; Банк, як недобросовісна сторона правочину, навмисно з метою виконання трансформації (реструктуризації) кредитного портфеля АТ КБ «Приватбанк», ініційованої Національним банком України, ввело в оману ТОВ «Денвер-Оіл» про існування у Банку договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов'язаннями Боржників - ТОВ «Ділетра», ТОВ «Мегапром ЛТД», ТОВ «Техсервісмонтаж», ТОВ «Фрілайн», ТОВ «Тамерса» у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукало ТОВ «Денвер-Оіл» до укладення з Банком пов'язаних між собою кредитного договору №4Д16123Г від 17.11.2017 та договорів поруки.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 31.08.2020 поновлено ТОВ «Денвер-Оіл» пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2020 у справі № 910/18256/19, відкрито апеляційне провадження за вищевказаною апеляційною скаргою, призначено до розгляду на 07.10.2020, встановлено АТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «Ділетра» строк для подання відзивів на апеляційну скаргу.
У визначений ухвалою суду строк ТОВ «Ділетра» відзиву на апеляційну скаргу не надало.
Водночас, АТ КБ «ПриватБанк» скористалося правом, наданим статтею 263 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), надало відзив на апеляційну скаргу, в якому просило залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.
Заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, відповідач наголошував на тому, що позивач помилково стверджує про мету укладення ним Кредитного договору, вважаючи його наслідком необхідність укладення договорів поруки, в той час як всі докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують зворотне, а саме, отримання кредиту для фінансування поточної діяльності позивача, а укладення останнім договорів поруки мало місце не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок вільного його волевиявлення, здійсненого в порядку статті 627 ЦК України; твердження позивача про те, що укладення Кредитного договору та договорів поруки було направлено на отримання прибутку не відповідає дійсності; позивачем не доведено обставин, які б свідчили про введення його відповідачем в оману та не доведено самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.
07.10.2020 через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у зв'язку з затримкою в часі судового засідання та необхідністю виїзду представника скаржника до місця проживання.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 07.10.2020 розгляд апеляційної скарги ТОВ «Денвер-Оіл» на рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2020 у справі № 910/18256/19 відкладено на 28.10.2020.
У судове засідання третя особа явку свого уповноваженого представника повторно не забезпечила, про місце, дату та час розгляду справи повідомлявся належним чином.
Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає її розгляду.
Обговоривши питання щодо можливості розгляду апеляційної скарги за відсутності представника третьої особи, явка якого у судове засідання обов'язковою не визначалась, заслухавши думку представників сторін, судова колегія, порадившись на місці, ухвалила здійснити розгляд скарги без його участі.
У судовому засіданні представник позивача вимоги апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити, рішення суду скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Представник відповідача вимоги апеляційної скарги не визнав, доводи, на яких вона ґрунтується вважає безпідставними, а судове рішення законним, у зв'язку з чим просив залишити оскаржуване рішення без змін, а скаргу позивача - без задоволення.
28.10.2020 у судовому засіданні колегією суддів апеляційного господарського суду було оголошено вступну та резолютивну частини постанови господарського суду апеляційної інстанції.
Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 17.11.2016 між ТОВ «Денвер-Оіл» (у тексті договору - позичальник) та АТ КБ «Приватбанк» (у тексті договору - Банк) було укладено Кредитний договір №4Д16123Г (далі - Кредитний договір), відповідно до умов якого Банк за наявності вільних коштів зобов'язується надати позичальнику кредит у формі відновлювальної кредитної лінії з лімітом 4300000000,00 грн для фінансування поточної діяльності в обмін на зобов'язання позичальника щодо повернення кредиту, сплати відсотків, винагороди у визначені цим договором терміни.
Відповідно до п. 1.2 Кредитного договору термін повернення кредиту - 11.11.2026.
Позичальник зобов'язується використовувати кредит на цілі, зазначені у п. 1.1 договору; сплатити відсотки за користування кредитом; повернути кредит в строки/терміни, встановлені договором (п.п. 2.2.1-2.2.3 Кредитного договору).
Згідно з п. 6.1 Кредитного договору цей договір в частині п. 4.4 набирає чинності з моменту підписання і скріплення печатками сторін, в інших частинах - з моменту надання позичальником розрахункових документів на використання кредиту в межах зазначених у них сум, і діє в обсязі перерахованих коштів до повного виконання зобов'язань сторонами за цим договором.
Відповідно до п. 7.9 Кредитного договору останній укладено/підписано з використанням електронного цифрового підпису (печатки) з посиленим сертифікатом ключа Акредитованого центру сертифікації ключів АТ КБ «Приватбанк» у порядку, передбаченому Законом України «Про електронні документи та електронний документообіг» та Законом України «Про електронний цифровий підпис», а також на підставі Угоди про використання електронного цифрового підпису з посиленим сертифікатом ключа від 25.07.2016, укладеної сторонами.
На виконання умов Кредитного договору, 18.11.2016 позивачем були отримані грошові кошти в сумі 4029301067,26 грн, що підтверджується платіжним дорученням №31 від 18.11.2016.
17.11.2016 між ТОВ «Денвер-Оіл» (у тексті договору - поручитель) та АТ КБ «Приватбанк» (у тексті договору - кредитор) було укладено Договір поруки №4Д13318И/П (далі - Договір поруки), предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання ТОВ «Ділетра» своїх зобов'язань за Кредитним договором від 21.05.2013 №4Д13318И, за Кредитним договором від 12.11.2013 №4Д13720И, за Кредитним договором від 13.11.2013 №4Д13721И, за Кредитним договором від 14.10.2014 №4Д14328И, за Кредитним договором від 30.03.2016 №4Д16009Д (п. 1 Договору поруки).
Відповідно до п. 2 Договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов'язку боржника за кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору.
Згідно з п. 4 Договору поруки у випадку невиконання боржником зобов'язань за кредитним договором боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору.
Пунктом 5 Договору поруки передбачено, що у випадку невиконання боржником обов'язку п. 1 цього договору кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов'язання.
Поручитель зобов'язаний виконати обов'язок, зазначений у письмовій вимозі кредитора, впродовж 5-ти календарних днів з моменту отримання вимоги, зазначеної у п. 5 цього договору (п. 6 Договору поруки).
Відповідно до п. 7 Договору поруки у випадку порушення поручителем зобов'язання, передбаченого п. 6 цього договору, кредитор та поручитель прийшли до згоди, що кредитор має право в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором здійснювати договірне списання грошових коштів, що належать поручителю і знаходяться на його рахунках. Договірне списання оформлюється меморіальним ордером, у реквізиті «призначення платежу» якого зазначається інформація про платіж, номер, дату цього договору.
Згідно з п. 8 Договору поруки до поручителя, який виконав обов'язки боржника за кредитним договором, переходять всі права кредитора за кредитним договором і договорами застави (іпотеки), укладеними в цілях забезпечення виконання зобов'язань боржника перед кредитором за кредитним договором у частині виконаного зобов'язання.
Відповідно до п. 10 Договору поруки кредитор зобов'язаний у випадку виконання поручителем обов'язку боржника за кредитним договором передати поручителю впродовж 5-ти робочих днів банку з моменту виконання обов'язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов'язки боржника за кредитним договором.
На виконання умов Договору поруки, позивачем, як поручителем, здійснено на користь Банку наступні платежі:
- перераховано 71 927 727,69 грн згідно платіжного доручення №32 від 18.11.2016, в якому у графі «призначення платежу» вказано - виконання зобов'язання по Кредитному договору від 21.05.2013 №4Д13318И відповідно до Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016;
- перераховано 367 576 980,33 грн згідно платіжного доручення №33 від 18.11.2016, в якому у графі «призначення платежу» вказано - виконання зобов'язання по Кредитному договору від 12.11.2013 №4Д13720И відповідно до Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016;
- перераховано 151 928 166,45 грн згідно платіжного доручення №34 від 18.11.2016, в якому у графі «призначення платежу» вказано - виконання зобов'язання по Кредитному договору від 13.11.2013 №4Д13721И відповідно до Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016;
- перераховано 40 910 627,97 грн згідно платіжного доручення №35 від 18.11.2016, в якому у графі «призначення платежу» вказано - виконання зобов'язання по Кредитному договору від 14.10.2014 №4Д14328И відповідно до Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016;
- перераховано 679 682 090,54 грн згідно платіжного доручення №36 від 18.11.2016, в якому у графі «призначення платежу» вказано - виконання зобов'язання по Кредитному договору від 30.03.2016 №4Д16009Д відповідно до Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016.
Звертаючись з даним позовом до суду, позивач вказує на наявність підстав для визнання недійсним Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016 з огляду на наступні обставини.
Як зазначає позивач, укладенню вказаних договорів (Кредитного договору №4Д16123Г від 17.11.2016 та Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016), а також інших договорів поруки, перелік яких наведений позивачем у позовній заяві, передували ті обставини, що позивач зарекомендував себе як надійний та перспективний клієнт Банку, що постійно нарощує обсяг необхідних банківських послуг.
За твердженням позивача, володіючи повною фінансовою інформацією про позивача, усвідомлюючи високі економічні показники діяльності товариства, Банк висунув позивачеві пропозицію щодо можливості участі ТОВ «Денвер-Оіл» у процедурі «трансформації» кредитного портфеля Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк».
У позовній заяві позивач зауважив, що така процедура, зі слів співробітників Банку, була ініційована Національним Банком України відповідно до рішення Правління Національного банку України від 05.10.2016. №323/БТ, яким зобов'язано АТ КБ «Приватбанк» розробити план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля. Згаданий план заходів, зі слів співробітників банку, передбачав переведення існуючого корпоративного кредитного портфелю на операційні компанії, які мають реальні та прозорі джерела походження доходів. Як зазначає позивач, на думку Банку, позивач повністю відповідав необхідним критеріям для переведення на ТОВ «Денвер-Оіл» кредитного боргу «старих боржників». При цьому, представники Банку наголошували на тому, що кредитні зобов'язання «старих боржників» забезпечені надзвичайно ліквідними активами, у тому числі корпоративними правами, товаром в обороті, цінними паперами та інше.
За твердженням позивача, його дії з отримання кредитних коштів за Кредитним договором №4Д16123Г від 17.11.2016 були направлені на залучення таких коштів для погашення зобов'язань «старих боржників» банку в зазначених рамках реалізації плану «трансформації» кредитного портфеля АТ КБ «Приватбанк», ініційованого НБУ. Тобто, укладення Кредитного договору №4Д16123Г від 17.11.2016 було обумовлено тим, що позивач, здійснюючи погашення за рахунок отриманих кредитних коштів (за вказаним кредитним договором) заборгованості «старих» позичальників (боржників), в тому числі позичальника ТОВ «Ділетра» за кредитними договорами: 21.05.2013 №4Д13318И, 12.11.2013 №4Д13720И, 13.11.2013 №4Д13721И, 14.10.2014 №4Д14328И, 30.03.2016 №4Д16009Д, мав на меті отримати прибуток від реалізації активів або набуття права власності на них (переданих позичальниками в забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами), так як зі слів працівників Банку, сукупна вартість активів, що передані в забезпечення, у декілька разів перевищує заборгованість «старих» позичальників перед банком.
Як зазначив позивач у позовній заяві, сума отриманого від Банку кредиту за Кредитним договором №4Д16123Г від 17.11.2016 дорівнює сумі сплачених ним грошових коштів в рахунок погашення заборгованості «старих» позичальників (боржників) за кредитними договорами, в тому числі заборгованості ТОВ «Ділетра» за кредитними договорами: 21.05.2013 №4Д13318И, 12.11.2013 №4Д13720И, 13.11.2013 №4Д13721И, 14.10.2014 №4Д14328И, 30.03.2016 №4Д16009Д.
Рішенням Правління Національного банку України «Про віднесення Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» до категорії неплатоспроможних» від 18.12.2016 N498-рш/БТ ПАТ КБ «Приватбанк» віднесено до категорії неплатоспроможних, та, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи» №961 від 18.12.2016 держава в особі Міністерства фінансів придбав акції ПАТ КБ «Приватбанк» у повному обсязі, тобто, як вказує позивач, Банк перейшов у власність держави.
За твердженням позивача, останнім були виконані зобов'язання ТОВ «Ділетра» за кредитними договорами: 21.05.2013 №4Д13318И, 12.11.2013 №4Д13720И, 13.11.2013 №4Д13721И, 14.10.2014 №4Д14328И, 30.03.2016 №4Д16009Д (на підставі Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016), однак, в порушення п. 10 Договору поруки, зобов'язання Банку щодо передачі позивачеві документів, що посвідчували права заставодержателя (АТ КБ «Приватбанк») на активи боржників, якими були забезпечені зобов'язання за кредитними договорами, виконані не були.
У зв'язку з викладеними обставинами, протягом 2017-2018 років позивач намагався у судовому порядку отримати вказані документи від АТ КБ «Приватбанк», однак, як встановлено у рішеннях судів, АТ КБ «Приватбанк» не був зобов'язаний передавати такі документи ТОВ «Денвер-Оіл».
Таким чином, ані в порядку Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016, ані в судовому порядку, Приватбанк не передав позивачеві документи, які б давали йому змогу звернути стягнення на активи, що забезпечували виконання зобов'язань «старих» боржників за кредитними договорами, зокрема документи, які забезпечували виконання зобов'язань ТОВ «Ділетра» за кредитними договорами: 21.05.2013 №4Д13318И, 12.11.2013 №4Д13720И, 13.11.2013 №4Д13721И, 14.10.2014 №4Д14328И, 30.03.2016 №4Д16009Д.
На думку позивача, така поведінка Банку вказує на відсутність у нього намірів виконувати свої зобов'язання за Договором поруки ані в момент його укладення, ані протягом значного періоду після його укладення, що свідчить про введення відповідачем позивача в оману.
Крім того, за твердженням позивача, тривале невиконання АТ КБ «Приватбанк» зобов'язань за Договором поруки свідчить про відсутність у Банку намірів передати позивачеві, як поручителю, який виконав зобов'язання боржника, документів, які підтверджували наявність забезпечення виконання зобов'язань «старих» позичальників, зокрема, ТОВ «Ділетра». у вигляді цінних для позивача активів. При цьому, Банк лише використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти як Кредитний договір №4Д16123Г від 17.11.2016, так і договори поруки, в тому числі Договір поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016, з метою реалізації плану «трансформації», чим ввів ТОВ «Денвер-Оіл» в оману щодо істотних умов договору.
Також позивач ставить під сумнів наявність у Банку таких активів, оскільки протягом 2016-2019 років Банк не передав позивачеві ані документи, які посвідчували наявність активів (їх копії), ані будь-яку іншу інформацію, що надавала б змогу позивачу звернути стягнення на такі активи.
Наведені обставини в їх сукупності, за твердженням позивача, свідчать про те, що Банк, як недобросовісна сторона правочину, навмисно, з метою виконання плану «трансформації» кредитного портфеля АТ КБ «Приватбанк», ввів в оману ТОВ «Денвер-Оіл» щодо існування у банку договорів, укладених для забезпечення виконання зобов'язань «старих» боржників за кредитними договорами у розмірах, що суттєво перевищують розміри заборгованості за кредитними договорами.
Відсутність вказаних документів має істотне значення при укладенні як Кредитного договору №4Д16123Г від 17.11.2016, так і Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016 (та інших договорів поруки) та підтверджує факт обману позивача, оскільки якби позивач на момент укладення вказаного кредитного договору та договору поруки знав про відсутність договорів забезпечень, він би не вчиняв вказаних правочинів (Кредитного договору №4Д16123Г від 17.11.2016 та Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016).
Враховуючи викладені обставини, посилаючись на норми ст. 230 ЦК України, позивач звернувся з даним позовом до суду про визнання недійсним Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016, укладеного між ТОВ «Денвер-Оіл» та АТ КБ «Приватбанк».
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, колегія суддів погоджується з рішенням місцевого господарського суду про відмову у задоволенні позовних вимог, а доводи скаржника вважає безпідставними та такими, що спростовуються наявними у справі доказами, з огляду на наступне.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Частиною першою ст. 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України України (далі - ГК України) господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Згідно з частиною 1 статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Як правильно встановлено місцевим господарським судом, за правовою природою укладений сторонами у справі договір є договором поруки, за яким, відповідно до ст. 553 ЦК України, поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб.
Статтею 554 ЦК України встановлено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Якщо в договорі не передбачено субсидіарної відповідальності поручителя, кредитор має право, керуючись ст. 543 ЦК України, звернутися як до боржника за основним зобов'язанням, так і до поручителя; як разом, так і окремо; як повністю, так і в частині боргу. Таким чином, при солідарній поруці кредитор наділяється правом самостійно вирішувати питання про те, до кого з них - боржника чи поручителя - чи до обох разом, в якій частині і в якій послідовності пред'являти свої вимоги.
Отже, порука є спеціальним додатковим заходом майнового характеру, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов'язання.
Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення.
Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Цією ж статтею визначено і орієнтовний перелік способів захисту, зокрема, визнання правочину недійсним. Аналогічне положення міститься у частині другій статті 20 ГК України.
При цьому, такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів.
Підставою недійсності правочину, у відповідності до ч. 1 ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3 ст. 203); правочин має вчинятись у формі, встановленій законом (ч.4 ст. 203); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203).
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215 ЦК України).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Водночас, виходячи з системного аналізу ст. ст. 15, 16 ЦК України, ст. 20 ГК України та положень ГПК України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
Відповідно до вимог процесуального законодавства обов'язок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів покладено саме на позивача.
Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.
Як було зазначено вище, в обґрунтування позову про визнання недійсним Договору поруки позивач посилався на те, що вказаний договір було вчинено Банком шляхом введення ТОВ «Денвер-Оіл» в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а саме, щодо існування у Банку договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов'язаннями боржників - ТОВ «Ділетра», ТОВ «Мегапром ЛТД», ТОВ «Техсервісмонтаж», ТОВ «Фрілайн», ТОВ «Тамерса» у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитами.
Відповідно до ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.
У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст.ст. 230-233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.
Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом:
- повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності;
- заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину;
- замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі).
Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть.
При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін.
Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено.
Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230 ЦК України може бути визнаний судом недійсним.
Отже, позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме:
1) наявність умислу в діях відповідача,
2) істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману,
3) наявність обману.
Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.
Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.07.2019 у справі №910/9879/18.
Однак, на переконання суду апеляційної інстанції, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем належними та допустимими доказами наявності обставин (складових), які є підставами для визнання недійсним Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016 на підставі ст. 230 ЦК України.
Так, позивач вказує, що Банк як недобросовісна сторона Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016 навмисно з метою виконання трансформації (реструктуризації) кредитного портфеля АТ КБ «Приватбанк» ввів в оману позивача про існування у банку договорів, укладених для забезпечення прав вимоги за кредитними зобов'язаннями ТОВ «Ділетра» (за кредитними договорами: 21.05.2013 №4Д13318И, 12.11.2013 №4Д13720И, 13.11.2013 №4Д13721И, 14.10.2014 №4Д14328И, 30.03.2016 №4Д16009Д), у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукав позивача до укладення з Банком як кредитного договору, так і оспорюваного Договору поруки.
На думку позивача, викладені ним у позовній заяві обставини вказують на відсутність вищевказаних документів (договорів забезпечення) у Банку, що мало істотне значення при укладенні оспорюваного Договору поруки, а відтак, підтверджує факт обману Банком позивача, оскільки у разі обізнаності щодо відсутності забезпечень, він би не укладав з відповідачем ані Кредитний договір №4Д16123Г від 17.11.2016, ані Договір поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016.
Однак, позивачем не доведено, що представниками АТ КБ «Приватбанк» повідомлялись відомості, які не відповідають дійсності, або ж замовчувались обставини, що мали істотне значення для укладення правочину (відсутність забезпечення виконання зобов'язань позичальника за кредитними договорами: 21.05.2013 №4Д13318И, 12.11.2013 №4Д13720И, 13.11.2013 №4Д13721И, 14.10.2014 №4Д14328И, 30.03.2016 №4Д16009Д - ТОВ «Ділетра»).
Також позивачем не доведено, що відповідачем вчинялись певні винні, навмисні дії, що свідчили б про намагання відповідача запевнити позивача про такі властивості й наслідки Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016, які насправді не можуть настати.
Як вбачається з Протоколу №2 загальних зборів учасників ТОВ «Денвер-Оіл» від 14.11.2016, копія якого долучена відповідачем до матеріалів справи, предметом порядку денного загальних зборів було укладення з відповідачем кредитного договору на суму 4300000000,00 грн для фінансування поточної діяльності підприємства.
Жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого у якості забезпечення за «старими» кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю Банку.
Відповідно до Техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 15.11.2016, метою кредитування ТОВ «Денвер-Оіл» є фінансування поточної діяльності.
Згідно з Заявкою на отримання кредиту від 15.11.2016 цільовим призначенням позики є фінансування поточної діяльності підприємства.
Жодних посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами вказаний документ не містить, так само, як і не містить посилань на договори поруки, які позивач помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку (в тому числі за оспорюваним договором).
Крім того, жоден пункт Кредитного договору №4Д16123Г від 17.11.2016 не містить положень про трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016 та щодо інших обставин, на які позивач посилається в обґрунтування позову.
Як правильно зауважив суд першої інстанції, ТОВ «Денвер-Оіл» поручалося за ТОВ «Ділетра», а відтак, твердження позивача про обман з боку відповідача є безпідставними, оскільки, порука є господарським ризиком позивача при здійсненні підприємницької діяльності.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно зі ст.ст. 76-77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Водночас, саме позивач повинен довести обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог та які підтверджують факт порушення/невизнання його права відповідачем. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10.07.2018 у справі №910/15148/17.
Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Однак, позивачем ані під час розгляду справи місцевим господарським судом, ані під час апеляційного провадження у справі не було доведено тих обставин, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог та які є необхідними для визнання правочину таким, що вчинений під впливом обману, зокрема, наявності умислу в діях відповідача, істотності значення обставин, щодо яких особу введено в оману, а також самого факту обману.
З огляду на встановлені обставини справи та враховуючи наведені положення чинного законодавства, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову ТОВ «Денвер-Оіл» до АТ КБ «Приватбанк» про визнання недійсним Договору поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016.
Доводи апелянта щодо неповного з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду, а також стосовно невідповідності висновків суду обставинам справи не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.
Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Колегія суддів також вважає за необхідне зауважити, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Зокрема, Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» у рішенні від 18.07.2006 та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених місцевим господарським судом та судом апеляційної інстанції, інші доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.
Згідно зі статтею 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на вищезазначене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2020 у справі №910/18256/19 прийнято відповідно до вимог чинного законодавства, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для його скасування чи зміни не вбачається, відповідно, апеляційна скарга ТОВ «Денвер-Оіл» має бути залишена без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні, на підставі статті 129 ГПК України, покладається на апелянта.
Керуючись ст. ст. 253-254, 269, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Денвер-Оіл» на рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2020 у справі №910/18256/19 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 16.07.2020 у справі №910/18256/19 залишити без змін.
3. Матеріали справи №910/18256/19 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 20 днів, відповідно до ст. ст. 286-291 ГПК України.
Повний текст постанови складено 30.10.2020.
Головуючий суддя А.О. Мальченко
Судді О.В. Агрикова
М.Г. Чорногуз