справа №380/3562/20
22 жовтня 2020 року
Львівський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого-судді Мартинюка В.Я.
секретар судового засідання Жовковської Ю.В.
за участю:
позивача ОСОБА_1
представника позивача Чубай Л.П.
представника відповідача Горбонос І.К.
представника третьої особи Курілець О.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Львові матеріали адміністративної справи за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головного управління Державної міграційної служби у Львівській області, про визнання протиправним і скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Державної міграційної служби України, в якому, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 22.06.2020 року, просить:
визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України 25.03.2020 року № 77-20 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
зобов'язати Державну міграційну служби України прийняти рішення про визнання громадянки ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги аргументує тим, що відмова у визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є протиправною, а рішення відповідача №77-20 від 25.03.2020 року підлягає скасуванню. Зазначає, що 03.07.2019 року звернулась до відповідача із заявою про визнання її біженцем, анкетою та супровідними документами у строки, встановлені ч.1 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». В анкеті зазначила, що є громадянкою Російської Федерації та належить до релігійної організації Свідків Єгови, яка визнана урядом Росії як екстремістська та діяльність якої заборонена з квітня 2017 року на всій території країни її походження. Вказує на те, що факт кримінального переслідування Свідків Єгови в Росії є безпосереднім релігійним переслідуванням, який неодноразово визнавався європейською та міжнародною спільнотою. Посилається на те, що в неї наявні чотири основні підстави, передбачені Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом 1967 року, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, а саме: 1) позивачка знаходиться за межами країни своєї національної належності; 2) позивачка має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 3) згадані побоювання пов'язані з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме б) релігії; 4) позивачка не бажає користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань, оскільки побоювання походять від самої країни. Також зазначає, що на момент ухвалення оскаржуваного рішення у розпорядженні відповідача була інформація про факти обґрунтованості побоювань переслідування позивачки, яку йому надала релігійна організація «Релігійний Центр Свідків Єгови в Україні». Вказує, що відповідно до п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 року №3 інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
У своїх запереченнях відповідач посилається на те, що викладені позивачкою факти про приналежність до релігійної організації Свідків Єгови, є правдоподібними. Однак, вона до адміністративної чи кримінальної відповідальності у країні походження не притягувалась, правоохоронними органами не переслідувалась. Батьки позивачки також належать до згаданої організації, проте залишаються проживати в Російській Федерації. Відтак, позивачка не зазнавала жодних утисків або переслідувань у країні свого походження. Вказує, що влада Російської Федерації продовжує притримуватись політики обмеження релігійних свобод громадян, проте рішення про виїзд з країни громадянської належності позивачка прийняла з метою подальшого постійного проживання на території України. Зазначає, що вона добровільно оформила паспорт для виїзду за кордон та документи для виїзду з країни на підставі запрошення, безперешкодно перетинала декілька разів кордон. Зазначені факти свідчать, що Росія забезпечує її права, а позивачка користується захистом країни своєї громадянської належності. Тому серед повідомлених фактів немає підстав для набуття статусу біженця у відповідності до умов, передбачених п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту». Окрім того, посилається на те, що з дати визнання релігійної організації «Свідки Єгови» екстремістською позивачка безперешкодно залишала територію Російської Федерації, що вказує на безперешкодність користування правом на свободу вільного переміщення, а також на те, що позивачка не затримувалась як представниками правоохоронних органів, так і представниками прикордонної служби Російської Федерації. Зазначає, що посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може слугувати підставою для висновку, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачці буде загрожувати індивідуальна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання. Тому вона зловживає процедурою міжнародного захисту.
У відповіді на відзив від 24.06.2020 року позивачка зазначає, що релігійна організація «Свідків Єгови», до якої вона належить, не є забороненою в Україні. Також вказує, що, аналізуючи ситуацію з правами людини в Російській Федерації, можна дійти висновку, що у випадку повернення до країни громадянської належності її життю, здоров'ю, свободі буде загрожувати реальна небезпека, через що є цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через релігійні причини. Окрім того, посилається на те, що відповідно до п.22 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 року № 3 ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що об'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Зазначає, що відповідно до інформації, взятої з незалежних джерел, у Російській Федерації широко практикуються переслідування за ознакою віросповідання.
Окрім того, у відповіді на відзив від 25.09.2020 року позивачка зазначає, що на момент співбесіди №2 від 25.09.2019 року в Росії було відкрито кримінальну справу проти друга її сім'ї за сповідування релігії ОСОБА_3 . Також звертає увагу, що відповідачем не було взято до уваги актуальну інформацію у місті Курську, де проживала заявниця, а саме проведення масових обшуків будинків, де проживали Свідки ОСОБА_4 . Також зазначає, що позивачка в анкеті зазначала як мінімум 5 випадків особистого переслідування, які відбулись з нею особисто, однак такі були повністю проігноровані відповідачем. Вказує, що в Росії існує група Свідків Єгови, яка в першу чергу потерпає від переслідувань. Саме до такої групи належить позивачка. Також зазначає, що неодноразовий виїзд за кордон пов'язаний із станом здоров'я та її емоційним станом.
Позивачка та її представник просять позов задоволити з урахуванням наведених мотивів.
Представники відповідача та третьої особи проти позову заперечує, просить в його задоволенні відмовити повністю.
Ухвалою суду від 18.05.2020 року відкрито загальне позовне провадження.
Ухвалою суду від 29.09.2020 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
Підготовчі судові засідання неодноразово відкладалися за клопотаннями сторін з мотивів запровадженням карантину, пов'язаного із запобігання поширенню корона вірусної хвороби (COVID-19).
Розглянувши матеріали справи та дослідивши докази, судом встановлено такі обставини.
03.07.2019 року позивачка звернулась до відповідача із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За наслідками розгляду згаданої заяви Державна міграційна служба України прийняла рішення від 25.03.2020 року №77-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі абзацу 5 ч.1 ст.6, ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», пункту 6.5. розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 року №649, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884.
Мотивами прийняття рішення було те, що умови, передбачені п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.
08.05.2020 року позивачка отримала повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №8 від 10.04.2020 року, що підтверджується фотознімком журналу, де міститься її підпис про отримання відповідного повідомлення.
Не погодившись з вказаним рішенням позивачка звернулася з позовом до адміністративного суду.
Змістом спірних правовідносин є рішення Державної міграційної служби України від 25.03.2020 року №77-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту
Даючи правову оцінку спірним правовідносинам, судом враховано наступні обставини справи та норми чинного законодавства.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, врегульовано нормами Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 № 3671-VI, з наступними змінами та доповненнями (далі - Закон № 3671-VI), міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року (далі - Конвенція), Протоколом щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол).
Згідно п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Конвенцією і Протоколом поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Пунктом 4 ч.1 ст.1 Закону №3671 -VI передбачено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Згідно з ч.1 ст.5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до абзацу 5 ч.1 ст.6 5 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Відповідно до ч.1 ст.7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як передбачено ч.1 ст.10 Закону №3671-VI рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (далі - Керівництво УВКБ ООН) у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН “Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців” 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Згідно п.45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво), особа яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Як вбачається з п.66 Керівництва для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до п.195 цього Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця мають враховуватися всі чотири підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, що визначені п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, Конвенцією і Протоколом.
Судом встановлено, що позивачка є громадянкою Російської Федерації та знаходиться за межами країни своєї національної належності, що не заперечується сторонами та підтверджується матеріалами справи.
З 24.05.1998 року позивачка є служителем релігійної організації Свідків Єгови. З 01.05.2003 року вона призначена на посаду релігійного служителя - повночасовим проповідником (сталим піонером). Вказане підтверджується довідкою № 964 від 11.05.2020 року, яка міститься в матеріалах справи.
Аналізуючи обставини обґрунтованості побоювань позивачки стати жертвою переслідувань за ознакою релігії та, у зв'язку з цим небажання нею користуватися захистом Російської Федерації внаслідок таких побоювань, суд враховує, що ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із позивачкою.
Так, 20.04.2017 року релігійну організацію Свідків Єгови в Росії ліквідовано рішенням Верховного Суду Російської Федерації у справі № АКПИ17-238 у зв'язку із здійсненням екстремістської діяльності.
Також, у своєму звіті щодо виконання Російською Федерацією зобов'язань перед ПАРЄ, в абзацах 492-507, Моніторинговий комітет ПАРЄ прямо вказав на переслідування та репресії Свідків Єгови з боку російської влади. Зокрема, комітет звернув увагу на неправильне застосування законодавства про екстремізм з метою заборони публікацій Свідків Єгови:
- « 497. Більше того, повідомляється, що Федеральний Закон «Про протидію екстремістській діяльності» (Закон про екстремізм), прийнятий в 2002 році, невірно використовується як інструмент проти діяльності окремих релігійних груп, особливо Свідків Єгови, великої спільноти на території Росії чисельністю 162000 осіб. Таке неправильне застосування закону значно погіршилося після прийняття змін до нього в 2006 році».
- « 499. Як наслідок, 68 релігійних публікацій Свідків Єгови, включаючи Біблію для дітей, були включені в Федеральний список екстремістських матеріалів, виданий Міністерством юстиції».
- « 500. Окремі члени цієї громади потерпають від кримінального переслідування за «розпалювання ненависті або ворожнечі, а так само приниження людської гідності» або за розповсюдження нібито екстремістської літератури на підставі статей 282 та 282.1 Кримінального кодексу. На сьогодні порушено 10 кримінальних справ проти свідків Єгови».
- « 507. Розвиток ситуацій, який викликає найбільше занепокоєння, мав місце 31 травня 2012 року, коли 17 свідків Єгови в м.Таганрог були звинувачені в організації та участі в злочинній діяльності лише за те, що ділилися своїми релігійними переконаннями. Постанова про порушення кримінальної справи за ст.282.2 Кримінального кодексу було прийнято 5 серпня 2009 року, і воно було наслідком рішення Ростовського обласного суду про ліквідацію місцевої релігійної організації Свідків Єгови як екстремістської та визнання екстремістськими матеріалами 34 публікацій Свідків Єгови».
Така ситуація в країні походження підтверджується рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Релігійна громада Свідків Єгови в м.Москва про Російської Федерації» (Заява № 302/02); доповіддю Хьюман Райтс Вотч, Всесвітня доповідь 2019, Росія, 14 січня 2020 року (доступ за адресою: https://www.refworld.org.ru/docid/5e254a8a7.html); доповіддю ОСОБА_5 , Росія: Свідкові Єгови загрожує 10-річний термін, ІНФОРМАЦІЯ_1 (доступ за адресою: https: //www.refworld.org.ru/docid/5ae86b0e4.html); доповіддю Міжнародна Амністія (Amnesty International), Доповідь Amnesty International 2017/18: Права людини в сучасному світі 1 січня 2018 року (доступ за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2 » в Росії: заборона, затримання, катування. 28 березня 2019 року (доступ за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3 доповіддю Нова атака на «свідків Єгови» в Росії:арешти у курську, обшуки в Норильську. 22 жовтня 2019 року (доступ за адресою: https://www.radiosvoboda/org/a/news-rosia-svidky-yegovy/30231075.html); доповіддю Ув'язнені за віру. Свідки єгови. (доступ за адресою: shorturl.at/dhj29).
Наведене вказує на те, що наведеною вище інформацією про ситуацію у країні походження підтверджується обґрунтованість побоювань позивачки стати жертвою переслідувань за ознакою релігії та, у зв'язку з цим небажання нею користуватися захистом Російської Федерації внаслідок таких побоювань.
З урахуванням викладеного, судом не беруться до уваги заперечення відповідача та третьої особи на позовні вимоги.
Узагальнюючи викладене, суд прийшов до висновку, що у позивачка наявні чотири основні ознаки, передбачені п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI, Конвенцією і Протоколом, за наявності яких надається статус біженця.
Відтак, відмова відповідача у визнанні позивачки біженцем є неправомірною.
Щодо статусу позивачки як особи, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає наступне.
Відповідно до п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства вситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згадана норма кореспондується з положеннями ст.15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU.
Враховуючи те, що позивачка має чотири основні підстави відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону умови передбачені п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI не можуть бути до неї застосовані.
Що стосується тверджень відповідача з приводу зловживання позивачкою міграційним захистом з наведених у його відзиві мотивів, суд не бере до уваги такі, оскільки ситуація з переслідуванням свідків ОСОБА_4 в Російській Федерації є загальновідомою. Останні зазнають утисків з мотивів віросповідання. Тому суд приходить до висновку, що у разі повернення позивачки до країни своєї громадянської належності вона не зможе в повній мірі та безпечно користуватися свободою віросповідання та продовжувати займатися обраною релігійною діяльністю.
З огляду на викладене, суд вважає, що рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №77-20 від 25.03.2020 року є неправомірним та підлягає скасуванню, оскільки не відповідає критерію правомірності, передбаченого п.1 ч.2 ст.2 КАС України.
Окрім того, враховуючи, що під час розгляду заяви позивачки відповідач мав доступ та аналізував інформацію, зазначену вище, однак прийшов до неправильних висновків, суд не вбачає правових підстав для надання можливості йому повторно скористатися своєю дискрецією при прийнятті рішення щодо визнання позивачки біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, або відмови у такому визнанні.
При цьому, розглядаючи похідну вимогу про спонукання до вчинення дій (прийняття рішення), суд, з урахуванням викладеного, вважає, що позивачці слід надати статус біженця.
Відтак, позовні вимоги є обгрунтованими, а позов підлягає задоволенню у частині визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання прийняти рішення про надання статусу біженця. В іншій частині у задоволенні позову належить відмовити.
Щодо судових витрат, то, у відповідності до вимог ст.139 КАС України, такі не належить стягувати зі сторін.
Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд, -
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25.03.2020 року №77-20.
Зобов'язати Державну міграційну служби України (адреса: м.Київ, вул.Володимирська, 9, код ЄДРПОУ 37508470) прийняти рішення про визнання громадянки Російскої Федерації ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) біженцем.
В іншій частині у позові відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення виготовлено 27 жовтня 2020 року.
Суддя В.Я.Мартинюк