Провадження № 22-ц/803/7374/20 Справа № 175/3524/18 Суддя у 1-й інстанції - Озерянська Ж. М. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л.
27 жовтня 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:
головуючого - судді Демченко Е.Л.
суддів - Куценко Т.Р., Макарова М.О
при секретарі - Кругман А.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 травня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» про захист прав споживачів та визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки,-
У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» (далі - ПАТ «Акцент-Банк») про захист прав споживачів та визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки, мотивуючи його тим, що з метою покращення житлових умов сім'ї він вирішив придбати будинок, у зв'язку з чим звернувся до публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") та 04 жовтня 2007 року уклав кредитний договір №DNDZGK00000960, за умовами якого банк зобов'язався надати позичальникові кредитні кошти шляхом видачі готівки, з метою забезпечення належного виконання зобов'язання того ж дня було укладено іпотечний договір.
Вказував, що 24 квітня 2012 року між ним та ПАТ «Акцент-Банк» було укладено додаткову угоду до кредитного договору №DNDZGK00000960 від 04 жовтня 2007 року, пунктом 2 якої було передбачено штраф у розмірі 20230,35 доларів США, пункт 7.1 було викладено в іншій редакції.
Зазначав про те, що грошові кошти, в обумовленому розмірі, йому надані не були, договір та додаткова угода містять несправедливі умови, в них відсутня істотна умова, відсутня умова щодо збереження реальної вартості предмету іпотеки, передбачені штрафи, які суперечать вимогам законодавства.
Посилаючись на те, що кредитний договір та договір іпотеки укладалися ним з ПАТ КБ "Приватбанк", а додатковий договір з ПАТ «Акцент-Банк», що свідчить про передачу заборгованості на користь іншої особи, що порушує Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого яз забезпечення кредитів в іноземній валюті", а тому просив суд ухвалити рішення, яким визнати недійсними кредитний договір від 04 жовтня 2007 року №DNDZGK00000960, укладений між ним, ОСОБА_1 , та ПАТ КБ «Приватбанк», а також визнати недійсною додаткову угоду від 24 квітня 2012 року до кредитного договору від 04 жовтня 2008 року №DNDZGK00000960, укладену між ним, ОСОБА_1 , та ПАТ «Акцент-Банк»; застосувати наслідки визнання основного зобов'язання кредитного договору недійсним, а саме: визнати недійсним договір іпотеки від 04 жовтня 2007 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Козіною А.В., зареєстровано в реєстрі №2258, виключити з Державного реєстру іпотек записи: на земельну ділянку площею 0,050 га, надана для будівництва і обслуговування житлового будинку, що знаходиться по АДРЕСА_1 , запис №22086002, на земельну ділянку площею 0,0073 га, надану для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться по АДРЕСА_1 , запис №22086955, на будинок АДРЕСА_1 , запис 22084668, виключити з Єдиного реєстру заборон відчужень об'єктів нерухомого майна: на земельну ділянку площею 0,050 га, надану для будівництва і обслуговування житлового будинку, що знаходиться по АДРЕСА_1 , запис №5782061, на земельну ділянку площею 0,0073 га, надану для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться по АДРЕСА_1 , запис №5782136, на будинок АДРЕСА_2 , запис №5781941.
Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 травня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не встановив дійсних обставин справи у повній мірі, безпідставно відмовив у задоволенні його позову, наполягав на тому, що кредитний договір та додаткова угода містять несправедливі умови, суперечать принципу сумлінності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на погіршення становища споживача.
Правом на надання відзиву сторони по справі не скористались.
Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку про наявність передбачених законом підстав для часткового задоволення апеляційної скарги, з огляду на наступне.
Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.
Встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, що 04 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ «Приватбанк» було укладено кредитний договір №DNDZGK00000960 (а.с.9-11), за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 62 124,80 доларів США строком на 20 років зі сплатою щомісячно 0,92% відсотків, щомісячно 0,20% винагороди та одноразово 3,00% винагороди.
В забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором, того ж дня 04 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ «Приватбанк» був укладений договір іпотеки, за яким ОСОБА_1 , в забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором, надав в іпотеку нерухоме майно, а саме: домоволодіння АДРЕСА_1 з господарськими будівлями і спорудами який знаходиться на земельній ділянці площею 573 кв.м та двох земельних ділянок площею 0,050 га та 0,0073 га (а.с.18-20).
В подальшому між ЗАТ КБ «Приватбанк» та ЗАТ «Акцент-Банк» (правонаступником якого є ПАТ «Акцент-Банк», а в подальшому і AT «A-Банк») було укладено договір факторингу, згідно до якого ЗАТ КБ «Приватбанк» відступило на користь ЗАТ «Акцент-Банк» право вимоги за вищевказаним кредитним договором. Так, 24 квітня 2012 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Акцент-Банк» було укладено додаткову угоду до кредитного договору №DNDZGK00000960 від 04 жовтня 2007 року щодо зміни деяких пунктів кредитного договору, зокрема п.7.1 викладено в новій редакції, відповідно до якої банк (новий кредитор) зобов'язується надати кредитні кошти у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 82 973,17 доларів США (а.с.14).
Кредитний договір №DNDZGK00000960 від 04 жовтня 2007 року є укладеним, оскільки позичальником ОСОБА_1 , відповідно до особисто підписаних кредитного договору від 04 жовтня 2007 року та додаткової угоди до кредитного договору від 24 квітня 2012 року, отримано грошові кошти, про що також не заперечував сам позивач.
Згідно розрахунку заборгованості ОСОБА_1 не регулярно, але здійснював погашення заборгованості за кредитом (а.с.67-73).
Судом встановлено, що між сторонами існували певні відносини, а саме, позивач дійсно отримував кредитні кошти на придбання житла. Окрім цього, при укладенні спірного кредитного договору волевиявлення позивача було вільним та відповідало його внутрішній волі.
Також встановлено, що на час укладання кредитного договору №DNDZGK00000960 та додаткової угоди до нього, банком було роз'яснено позичальнику всю обов'язкову інформацію, яка передбачалась ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів». Так, на даний час є чинним кредитний договір і змінами викладеними у додатковій угоді до нього від 24 квітня 2012 року та графіку погашення заборгованості від 24 квітня 2012 року, а вся зазначена інформація викладена в цих трьох документах. Що стосується тверджень ОСОБА_1 , що банк зобов'язався видати йому через касу банку кредитні грошові кошти, судом встановлено, що такої умови в кредитному договорі не існує, а згідно до п.7.1 кредитного договору (в редакції додаткової угоди) банк зобов'язався надати ОСОБА_1 кредитні кошти на сплату страхових платежів відповідно до п.п.2.1.3 та 2.2.7 кредитного договору, а п.2.1.3 кредитного договору свідчить, що банк щорічно перераховуватиме необхідну суму, згідно до договорів страхування, та що позичальник доручає банку проводити всі необхідні операції для цього, в тому числі і одержання коштів в касі готівкою від первісного кредитора ЗАТ «ПриватБанк».
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з що позичальник був у письмовій формі повідомлений про умови кредитування та надану суму коштів в якості кредитування, що підтверджується текстом договору, та не мав зауважень, претензій щодо цього, а отже його права не порушені. Позивачем не надано суду будь-яких доказів того, що кредитний договір №DNDZGK00000960 від 04 жовтня 2007 року та додаток до нього порушують фінансові права відповідно до вимог Закону України «Про захист прав споживачів», а також є порушення вимог ст.ст.203,1054,1055 ЦК України, у зв'язку з чим є недійсними. Позивач не довів істотних обставин, які б вказували на введення його в оману під час укладання договорів кредиту і додатку до нього та іпотеки, судом не встановлено та позивачем не доведено умисел дій відповідача, істотність значення обставин, а також і сам факт обману.
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції в частині пункту 3 додаткової угоди, якою пункт 7.1 кредитного договору викладено в іншій редакції та в частині пункту 7.1. кредитного договору у зв'язку з наступним.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
За положеннями частин першої-третьої, п'ятої та шостої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно з частиною другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на час укладання кредитного договору) перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1)особу та місцезнаходження кредитодавця; 2)кредитні умови, зокрема: а)мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б)форми його забезпечення; в)наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г)тип відсоткової ставки; ґ)суму, на яку кредит може бути виданий; д)орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е)строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж)можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з)необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и)податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і)переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.
За змістом частини п'ятої статті 11, статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на час укладання кредитного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім процентної ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Несправедливими є умови договору про установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору.
Тобто, положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати винагороди за надання фінансового інструменту та за проведення додаткового моніторингу, є несправедливими і це є підставою для визнання таких положень договору недійсними.
Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Установивши, що спірні кредитні договори підписані сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов; позивач на момент укладання договору не заявляв додаткових вимог щодо умов договору та в подальшому виконував їх, договори містять повну інформацію щодо умов кредитування: строк кредитування, процентну ставку за користування кредитом, строки сплати платежів, мету, для реалізації якої споживчий кредит може бути витрачений, а також права та обов'язки сторін, порядок розрахунків, відповідальність за порушення зобов'язань, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсними кредитних договорів та похідних від основного зобов'язання - договору іпотеки та договорів поруки.
ОСОБА_1 не спростовує, що ним спірні договори було підписано, а та обставина, що він не вивчав надані банком документи та умови підписаних ним договорів, не звільняє його від відповідальності за укладеними правочинами та не може бути підставою для визнання таких правочинів недійсними.
Позичальником не доведено введення його в оману банком щодо умов кредитування, тому суди дійшли правильного висновку щодо відсутності підстав для визнання договорів кредиту та договорів у кладених у забезпечення виконання зобов'язання недійсними.
Разом з тим, колегія суддів приймає до уваги доводи апеляційної скарги про те, що встановивши відсутність підстав для визнання оспорюваних кредитних договорів недійсними в цілому, суд першої інстанції не врахував недійсність положень, які міститься у пункті 7.1. кредитного договору та пункті 3 додаткової угоди, якої пункт 7.1 викладено в іншій редакції.
Так, у пункті 7.1. кредитного договору від 04 жовтня 2007 року №DNDZGK00000960 міститься положення про сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3,00% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, та винагороди за проведення додаткового моніторингу.
У додатковій угоді до кредитного договору якою пункт 7.1 викладено в наступній редакції, також міститься положення про сплату винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту та винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,2% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, та винагороди за проведення додаткового моніторингу.
Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі.
Відповідно до частин п'ятої, восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів (у редакції, чинній на момент укладення спірного договору) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.
Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Згідно з частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору) банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов'язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг.
Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року №168 (у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов'язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено законом.
Таким чином, позовні вимоги про визнання недійсним пункту 7.1. кредитного договору щодо сплати винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3,00% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати та винагороди за проведення додаткового моніторингу. Та пункту 3, яким пункт 7.1 викладено в наступній редакції щодо сплати винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту та винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,2% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, та винагороди за проведення додаткового моніторингу, знайшли своє підтвердження під час розгляду справи в суд апеляційної інстанції, а аргументи апеляційної скарги щодо неправильного застосування судом попередньої інстанцій норм матеріального права в цій частині колегія суддів визнає прийнятними.
Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання недійсними спірних договорів в цілому та застосування наслідків визнання основного зобов'язання недійсним, а лише зводяться до переоцінки доказів.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про скасування рішення з ухваленням нового про часткове задоволення позову.
Керуючись ст.ст.367,374,376,381-383 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 травня 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення.
Позов ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» про захист прав споживачів та визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки задовольнити частково.
Визнати недійсним кредитний договір №DNDZGK00000960 від 04 жовтня 2007 року, укладений між ПриватБанком та ОСОБА_1 , в частині сплати винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3,00% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати та винагороди за проведення додаткового моніторингу (пункт 7.1 кредитного договору №DNDZGK00000960 від 04 жовтня 2007 року).
Визнати недійсним додаткову угоду до кредитного договору №DNDZGK00000960 від 04 жовтня 2007 року, укладену між публічним акціонерним товариством "Акцент-Банк" та ОСОБА_1 24 квітня 2012 року, в частині сплати винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту та винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,2% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати та винагороди за проведення додаткового моніторингу (пункт 3 додаткової угоди від 24 квітня 2012 року до кредитного договору № DNDZGK00000960 від 04 жовтня 2007 року, яким пункт 7.1 викладено в наступній редакції).
В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Головуючий: Демченко Е.Л.
Судді: Куценко Т.Р.
Макаров М.О.