Справа № 645/1667/20
Провадження № 2/645/1176/20
15 жовтня 2020 року м. Харків
Фрунзенський районний суд м. Харкова у складі :
головуючого судді - Шарка О.П
секретаря судових засідань - Христенко А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду у м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Рудаєва Вікторія Олександрівна, про встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності,-
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи - Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Рудаєва Вікторія Олександрівна, Департамент служби у справах дітей Харківської міської ради, в якому просить суд встановити факт спільного проживання без реєстрації шлюбу з ОСОБА_3 за адресою АДРЕСА_1 з 2001 року по день смерті ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнати право спільної сумісної власності за ОСОБА_1 на Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 , визнати її право бути спадкоємцем четвертої черги разом зі спадкоємцями за законом першої черги.
В обгрунтування позову зазначила, що з жовтня 2001 року по 2 липня 2019 року вона проживала однією сім'єю з ОСОБА_3 без реєстрації шлюбу. 25 серпня 2002 року від цивільного шлюбу в них народилася їх спільна донька - ОСОБА_4 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер. В установлений законом строк до Приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Рудаєвої В.О., звернулись відповідач - мати померлого ОСОБА_2 , донька - ОСОБА_4 - спадкоємці першої черги, а також позивач ОСОБА_1 , як спадкоємець четвертої черги, відкрита спадкова справа. Всі витрати по похованню спадкодавця ОСОБА_3 повністю здійснювала позивач, відповідач у витратах участі не брала. Спадкодавець не залишив заповіту. Донька спадкодавця та позивача - ОСОБА_4 має першочергове право на спадщину, а позивач вважає себе спадкоємицею четвертої черги. Позивач зазначає, що в зазначений вище період її відносини зі спадкодавцем були фактично шлюбними, вони жили однією сім'єю, мали спільний бюджет, разом виховували доньку. Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина на однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 . Зазначена квартира перейшла у власність од спадкодавця на підставі договору пожиттєвого утримання після смерті бабусі ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Договір пожиттєвого утримання між спадкодавцем і його бабусею ОСОБА_5 складений 14 жовтня 2010 року, тобто в період сумісного проживання позивача зі спадкодавцем. Відповідно даного договору спадкодавець забезпечував бабусю всім необхідним: продуктами харчування, медикаментами, оплатою комунальних послуг тощо, всі затрати йшли з сімейного бюджету, спадкодавець надавав фізичну допомогу, а позивач санітарно - гігієнічну, прибирання, прання, готування їжі, також позивач стверджує, що вона брала участь в витратах по похованню ОСОБА_5 . Відповідач в утриманні своєї матері ОСОБА_5 участі не брала. У зв'язку з вищевикладеним, позивач вважає, що квартира АДРЕСА_2 є спільно нажитим майном позивача та спадкодавця.
У судовому засіданні позивач підтримала позовні вимоги у повному обсязі, просила їх задовольнити, надала суду пояснення, аналогічні викладеним вище.
Відповідач та її представник у ході судового розгляду позовні вимоги визнали частково, надали суду відзив на позову заяву, в якому зазначили, що 02.07.2019 року в квартирі АДРЕСА_2 виявлено труп ОСОБА_3 , 1981 року народження, який вчинив самогубство. Заповіт за життя померлим складено не було. Відповідач не заперечує проти встановлення факту проживання однією сім'єю позивача та спадкодавця, однак, заперечують проти того, щоб до спільної власності подружжя було віднесено квартиру АДРЕСА_2 . 14.10.2010 року державним нотаріусом було посвідчено договір довічного утримання, згідно яким ОСОБА_5 передала у власність ОСОБА_3 зобов'язується довічно утримувати ОСОБА_5 . Набувачем за даним договором ОСОБА_5 вказує лише свого онука ОСОБА_3 , також вказує, що не одружений і всі згідно договором усі обов'язки та права покладає на себе. ОСОБА_5 самостійно дбала про себе, сторонньої опіки не потребувала, позивачка жодних послуг відчужувачу не надавала, в тому числі матеріального характеру. За життя ОСОБА_3 не виявила бажання зареєструвати в належній йому на праві власності квартирі позивачку та її доньку. Також відповідач зазначив, що відсутні підстави для змін черговості одержання права на спадкування.
Представники третіх осіб у судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися, заздалегідь і належним чином, причини неявки суду не повідомили.
Допитаний у судовому засіданні у якості свідка ОСОБА_4 - донька позивача ОСОБА_1 підтвердила факт спільного постійного проживання її батьків - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 , також зазначила, що батьки здійснювали догляд за бабусею батька.
Допитана у судовому засіданні у якості свідка ОСОБА_6 пояснила суду, що вона товаришувала з померлою ОСОБА_7 , бачила, що позивач ОСОБА_1 допомагала їй разом з внуком ОСОБА_8 .
Допитана у судовому засіданні у якості свідка ОСОБА_9 , яка є товаришкою позивача, пояснила суду, що вона з 2001 року вона мешкає в будинку АДРЕСА_3 , знає, що в квартирі 13 в зазначеному будинку мешкала жінка похилого віку - т.ОСОБА_23, якій допомагала позивач та її чоловік.
Допитані у судовому засіданні у якості свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , які є кумами позивача, пояснили суду, що протягом тривалого часу позивач мешкала однією сім'єю з ОСОБА_3 , також зазначили, що позивач здійснювала догляд за бабусею останнього ОСОБА_7 .
Допитана у судовому засіданні у якості свідка ОСОБА_13 , яка є матір'ю позивача, пояснила суду, що її донька ОСОБА_1 та ОСОБА_3 10 років мешкали в її будинку, за адресою: АДРЕСА_3 , потім переїхали за адресою: АДРЕСА_1 , де мешкала бабуся ОСОБА_14 - ОСОБА_15 , за якою ОСОБА_16 допомагала здійснювати догляд.
Допитана у судовому засіданні ОСОБА_17 , пояснила суду, що позивач та ОСОБА_8 та позивач перебували у фактично шлюбних відносинах, ОСОБА_18 допомагала здійснювати догляд за ОСОБА_19 , після смерті якої квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_20 здав в оренду.
Суд, вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, пояснення свідків, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, приходить до висновку про часткове задоволення позову, виходячи з наступного.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов'язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред'являється особі.
Ключовими принципами статті 6 є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.
Як вказує у своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини, згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобовязаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи законних інтересів.
Статтею 16 ЦК встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Особа вільна у виборі способу способі захисту цивільних прав судом.
Суд, згідно ч.1 ст.13 ЦПК України, розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим законом випадках.
З огляду на вказані норми закону позивач, обравши певний спосіб захисту цивільного права перед судом, має довести, шляхом подання належних та допустимих доказів, що надані підприємствами - виробниками/виконавцями житлово-комунальних послуг відомості про заборгованість є неправомірними , які порушують, не визнають або оспорюють охоронювані законом його цивільні права.
Відповідач, зі свого боку, зобов'язаний довести обставини, посилаючись на які він заперечує проти позову.
Згідно позиції Верхового Суду України, що викладена у постанові Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» №14 від 18.12.2003 року «Про судове рішення у цивільній справі» вбачається, що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Статтями 78, 81 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У ході судового розгляду встановлено, та не оспорюється сторонами у справі, поясненнями свідків, що ОСОБА_1 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 та ОСОБА_3 , перебували у фактично шлюбних відносинах, від яких у них народилася донька - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (повторне свідоцтво про народження серія НОМЕР_1 від 15 серпня 2008 року).
Згідно з ч. 2 ст. 3 Сімейного Кодексу України, сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Відповідно до ст. 315 ЦПК України, суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу.
У судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Для встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати наявність у сукупності ознак, що притаманні наведеному визначенню.
При цьому, слід зауважити, що таке проживання не є підставою для виникнення у чоловіка і жінки прав та обов'язків подружжя (ч. 2 ст. 21 СК України).
Отже, чоловік і жінка, які спільно проживають без шлюбу, можуть складати сім'ю, але статусу подружжя не набувають.
При встановленні факту наявності у осіб спільного побуту доцільно враховувати ознаки, визначені у поняття домогосподарства, закріпленому у ст. 1 Закону України «Про Всеукраїнський перепис населення» від 19 жовтня 2000 року.
Цим законом визначено, що домогосподарство - сукупність осіб, які спільно проживають в одному житловому приміщенні або його частині, забезпечують себе всім необхідним для життя, ведуть спільне господарство, повністю або частково об'єднують та витрачають кошти.
Взаємність прав та обов'язків передбачає наявність як у жінки так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов'язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно-правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв.
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , про що зроблено відповідний актовий запис №9824 від 03 липня 2019 року (свідоцтво про смерть серія НОМЕР_2 від 03 липня 2019 року).
Позивач просить встановити факт проживання однією сім'єю з померлим в період з жовтня 2001 року по день смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Пунктом 1 розділу VII Прикінцевих положень Сімейного кодексу України визначено, що цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 1 січня 2004 року.
Виходячи з вищезазначених правових норм, факт проживання однією сім'єю чоловіка те жінки без реєстрації шлюбу набув юридичного значення після набрання чинності СК України та ЦК України з 1 січня 2004 року. Кодекс про шлюб та сім'ю УРСР не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживала разом без реєстрації шлюбу.
З огляду на зазначене та виходячи із положень ст. 58 Конституції України, позовна заява в частині встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_5 , однією сім'єю без перебування у шлюбі між собою, у період з жовтня 2001 року по 01.01.2004 року не підлягає задоволенню, у той час, як на переконання суду факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з січня 2004 року по день смерті останнього, повністю доведено у судовому засіданні, тому позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
. Стосовно визнання права спільної сумісної власності за ОСОБА_1 на Ѕ частину квартири АДРЕСА_2 суд зазначає наступне.
Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина на квартиру АДРЕСА_2 , яка перейшла у власність спадкодавця на підставі Договору довічного утримання (догляду), посвідченого 14 жовтня 2010 року Державним нотаріусом Дванадцятої Харківської державної нотаріальної контори, зареєстровано в реєстрі за №6-958.
Відповідно до зазначеного договору, ОСОБА_5 передає у власність, а ОСОБА_3 приймає у власність однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , ОСОБА_3 зобов'язується довічно утримувати ОСОБА_5 , надаючи їй необхідне харчування, одяг і забезпечувати за нею належний догляд та необхідну допомогу.
ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що 28 червня 2011 року зроблено відповідний актовий запис №8619 (свідоцтво про смерть серія НОМЕР_3 від 28 червня 2011 року).
За приписами ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Таким чином, предметом доказування у спорі про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу є такі обставини, що мають матеріально-правове значення: чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі, між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, а саме спільне проживання, спільний побут, наявність взаємних прав та обов'язків.
Майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Аналогічні висновки, висловлені Верховним Судом України в постанові від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13.
За положеннями ст. 61, 70 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Як роз'яснено в п. п. 23, 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» (далі Постанова) - вирішуючи між подружжям спір про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст.ст.60,69 СК України, ч.3 ст. 368 ЦК), відповідно до ч.ч.2,3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Судом було встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 01 серпня 1980 року.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно з частиною третьою якої передбачено, що якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частину четверту статті 65 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані з сім'єю інтереси одного з подружжя.
За змістом статті 744 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) договір довічного утримання - це договір, за яким відчужувач передає набувачеві у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
За правилами статті 746 ЦК України сторонами договору довічного утримання є відчужувач та набувач. При цьому закон допускає, що набувачами за договором можуть бути кілька фізичних осіб, які стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання, на праві спільної сумісної власності, та відповідно несуть солідарний обов'язок перед відчужувачем (частина третя статті 746 ЦК України). Зміст обов'язків набувача за договором довічного утримання визначений у статті 749 ЦК України.
Таким чином, цивільне законодавство визначає, що виникнення спільної сумісної власності кількох осіб на майно, передане за договором довічного утримання, зумовлює солідарне виконання ними обов'язків за цим договором на користь відчужувача.
Визначаючи правовий режим майна за договором довічного утримання (догляду), укладеним під час перебування набувача за цим договором у шлюбі, суди мають установити, чи був даний договір укладено саме в інтересах сім'ї; чи інший з подружжя, не визначений у договорі довічного утримання (догляду) як набувач, виконував обов'язки за таким договором солідарно з набувачем.
Вказаний правовий висновок, зроблений Верховним Судом України у постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
Відповідно доп.1ч.1ст.57СК України,особистою приватноювласністю дружини,чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу.
На підставі ст.12ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Згідно ч.1 ст.81ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Враховуючи викладене, суд на підставі наявних у матеріалах справи доказах встановив, що спірне домоволодіння було набуто спадкодавцем на підставі договору довічного утримання, суду не надано доказів того, що вказаний договір укладений в інтересах сім'ї та сторони виконували обов'язки за цим договором солідарно, та позивачем взагалі не доведено факту виконання нею обов'язків за договором довічного утримання, тому підстав вважати, що спірне домоволодіння є спільною сумісною власністю позивача та спадкодавця у суду не існує.
Стосовно позовних вимог про визнання права на спадкування зі спадкоємцями першої черги, суд вважає їх необґрунтованими та без підставними, виходячи з наступного.
Як встановлено у ході судового розгляду та не оспорюється сторонами у справі, спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_3 є його донька - ОСОБА_21 (свідоцтво про народження серія НОМЕР_4 ) та мати - ОСОБА_22 (свідоцтво про народження серія НОМЕР_5 ).
В основі спадкування за законом знаходиться принципі черговості, який полягає у встановленні пріоритету прав одних спадкоємців за законом перед іншими. Кожна черга - це визначене коло осіб, з урахуванням ступеня їх близькості спадкодавцеві, яке встановлене законом на підставі припущення про те, що спадкодавець залишив би своє майно найближчим родичам, членам сім'ї, утриманцям і (або) іншим родичам до шостого ступеня споріднення.
Системне тлумачення положень статей 1258, 1259 та інших положень книги 6 ЦК України дозволяє стверджувати про необхідність розмежовувати такі правові конструкції як «одержання права на спадкування наступною чергою» (частина друга статті 1258 ЦК України) та «зміну суб'єктного складу осіб, які набувають право на спадкування за законом». «Одержання права на спадкування наступною чергою» (частина друга статті 1258 ЦК України) стосується другої - п'ятої черг і пов'язується із такими негативними юридичними фактами як: відсутність спадкоємців попередньої черги; усунення спадкоємців попередньої черги від права на спадкування; неприйняття спадкоємцями попередньої черги спадщини; відмова від прийняття спадщини.
За змістом статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
Частиною 2 ст. 1259 Цивільного Кодексу України встановлено, що фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом зі спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
Судовий порядок зміни черговості застосовується на підставі задоволення позову спадкоємця наступних черг до спадкоємців тієї черги, які безпосередньо закликаються до спадкування. Право на пред'явлення позову про зміну черговості спадкування мають лише спадкоємці за законом.
Підставами для задоволення такого позову є сукупність юридичних фактів, встановлених у судовому порядку: здійснення опіки над спадкодавцем, тобто надання йому нематеріальних послуг (спілкування, поради та консультації, поздоровлення зі святами); матеріальне забезпечення спадкодавця; надання будь-якої іншої допомоги спадкодавцеві, тобто такої допомоги, яка має матеріалізоване вираження, - прибирання приміщення, приготування їжі, ремонт квартири; тривалий час здійснення зазначених вище дій; безпорадний стан спадкодавця, тобто такий стан, під час якого особа неспроможна самостійно забезпечувати свої потреби, викликаний похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом.
Таким чином, для задоволення позову необхідна наявність всіх п'яти вищезазначених обставин.
У пункті 6 Постанови роз'яснено, що безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.
Дослідивши матеріали справи суд приходить до висновку, що позивач не довела знаходження померлого у безпорадному стані, тобто в такому стані, під час якого він неспроможній був самостійно забезпечувати свої потреби, сам по собі факт сумісного проживання не може слугувати підставою для зміни черговості одержання права на спадкування
Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 4, 76-81, 258, 259, 264, 265, 268, 280 ЦПК України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Рудаєва Вікторія Олександрівна, про встановлення факту прийняття спадщини та визнання права власності - задовольнити частково.
Встановити факт спільного проживання без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 з ОСОБА_8 за адресою АДРЕСА_1 з 2004 року по день смерті ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; на ухвали суду якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
У разі оголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційного скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Надруковано в нарадчій кімнаті.
Повний текст рішення виготовлений 15 жовтня 2020 року.
Головуючий-суддя: