Справа № 640/840/20 Суддя (судді) першої інстанції: Аверкова В.В.
20 жовтня 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Оксененка О.М.,
суддів: Беспалова О.О.,
Лічевецького І.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 червня 2020 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України про визнання протиправними та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Міністерства внутрішніх справ України, в якому просила:
- визнати протиправним та скасувати наказ МВС України від 05 грудня 2019 року №1168 о/с про припинення державної служби та звільнення її згідно з п. 4 частини першої ст. 83, п. 1 частини першої ст. 87 Закону України «Про державну службу» (через скорочення посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису державного органу без скорочення чисельності) позивача;
- поновити її на державній службі на посаді заступника начальника Управління охорони здоров'я та реабілітації з 10 грудня 2019 року;
- стягнути на її користь з МВС України середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 10 грудня 2019 року до дня поновлення на роботі грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 07 вересня 2019 року.
На обґрунтування позовних вимог зазначає, що попередження про наступне вивільнення оголошено позивачу неуповноваженою особою, та позивачу не запропоновано посаду державного службовця, яка відповідала б її професії чи спеціальності при наявності вакантних посад та не враховано переважне право на залишення на роботі.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 червня 2020 року позовні вимоги - задоволено.
Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства внутрішніх справ України від 05 грудня 2019 року №1168 о/с про припинення державної служби та звільнення згідно з пунктом 4 частини першої статті 83, пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» (через скорочення посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису державного органу без скорочення чисельності) ОСОБА_1 .
Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Управління охорони здоров'я та реабілітації або на іншій рівнозначній посаді, з 10 грудня 2019 року.
Стягнуто з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 390 127 (триста дев'яносто тисяч сто двадцять сім) гривень 60 копійок.
В апеляційній скарзі, відповідач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог - відмовити.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що ОСОБА_1 вiдмовилась вiд переведення на iншу посаду, водночас, останню було попереджено 09.10.2019 про настyпне вивiльнення, а звiльнено 10.12.2019, що свідчить про дотримання вимог Закону України «Про державну службу», яким врегульовано порядок припинення роботи на державній службі.
Крім того, апелянт звертає увагу, що позивач має лише медичну вищу освіту за спеціалізацією - лікар (кваліфікація «педіатрія)», та відповідно до досвіду роботи та її освіти, останній було запропоновано усі вакантні посади, які існували на день звільнення позивача з посади.
У відзиві на апеляційну скаргу позивачем зазначено, що відповідачем не доведено виконання у повному обсязі покладеного на нього обов'язку по її працевлаштуванню з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору.
Крім того, під час звільнення, відповідачем не було враховано, що ОСОБА_1 є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи, відтак має переважне право на залишення на роботі.
Згідно п.3 частини першої ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) також у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи, з 29 квітня 2016 року по 10 грудня 2019 року позивач обіймала посаду заступника начальника Управління охорони здоров'я та реабілітації - начальника відділу організації медичної допомоги Міністерства внутрішніх справ.
09 жовтня 2019 року начальником Управлінням охорони здоров'я та реабілітації МВС України Коробкою В. позивачу оголошено попередження про наступне вивільнення, мотивоване організаційно-штатними змінами згідно з наказом МВС від 01.10.2019 року № 820 «Про організаційно-штатні зміни в МВС», яким було затверджено перелік змін у штатах МВС.
У подальшому, наказом Міністерства внутрішніх справ України № 1168 о/с від 05.12.2019 припинено державну службу та звільнено згідно з п. 4 частини першої ст. 83, п. 1 частини першої ст. 87 Закону України «Про державну службу» (через скорочення посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису державного органу без скорочення чисельності) ОСОБА_1 з посади заступника начальника Управління охорони здоров'я та реабілітації - начальника відділу організації медичної допомоги Міністерства внутрішніх справ з 10 грудня 2019 року.
Не погоджуючись з таким рішенням відповідача та вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки відповідачем при звільненні позивача не дотримано вимоги статті 49-2 Кодексу законів про працю України, тому наявні підстави для визнання протиправним і скасування наказу МВС України від 05 грудня 2019 року №1168 о/с та поновлення позивача на посаді аступника начальника Управління охорони здоров'я та реабілітації або на іншій рівнозначній посаді з 10 грудня 2019 року, зі стягненням середнього заробітку у розмірі 390 127 гривень 60 копійок.
Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі - Закон №889-VIII) регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця (частина перша статті 3).
Відповідно до частини третьої статті 5 Закону № 889-VIII дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Отже, приписи Закону № 889-VIII передбачають можливість поширення на службові відносини трудового законодавства. У зв'язку з цим, колегія суддів виходить з того, що при вирішенні публічного спору пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
У відповідності до пункту 4 частини першої статті 83 Закону №889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону).
Пунктом 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII визначено, що підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
При цьому, відповідно до частини четвертої ст. 43 Закону № 889-VIII, зміною істотних умов державної служби вважається зміна: 1) належності посади державної служби до певної категорії посад; 2) основних посадових обов'язків; 3) умов (системи та розмірів) оплати праці або соціально-побутового забезпечення; 4) режиму служби, встановлення або скасування неповного робочого часу; 5) місця розташування державного органу (в разі його переміщення до іншого населеного пункту).
Про зміну істотних умов служби керівник державної служби письмово повідомляє державного службовця не пізніш як за 30 календарних днів до зміни істотних умов державної служби, крім випадків підвищення заробітної плати.
У разі незгоди державного службовця на продовження проходження державної служби у зв'язку із зміною істотних умов державної служби він подає керівнику державної служби заяву про звільнення на підставі п. 6 частини першої ст. 83 цього Закону або заяву про переведення на іншу запропоновану йому посаду не пізніш як за 30 календарних днів з дня ознайомлення з повідомленням про зміну істотних умов державної служби.
Якщо протягом 30 календарних днів з дня ознайомлення державного службовця з повідомленням про зміну істотних умов служби від нього не надійшли заяви, зазначені в абзаці другому цієї частини, державний службовець вважається таким, що погодився на продовження проходження державної служби.
Тобто, нормою статті 43 Закону №889-VIII визначений певний порядок дій у зв'язку зі зміною істотних умов держвної служби.
При цьому, порядок вивільнення працівників визначений у статті 49-2 КЗпП України.
Так, у силу вимог статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Таким чином, виходячи із тлумачення вказаних норм, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які цей працівник може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду та які існували на день звільнення.
Аналогічна правова позиція сформульована Верховним Судом України у постанові від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, та підтримується Верховним Судом, зокрема, у постановах від 08 травня 2019 року у справі № 806/1175/17 та від 13 лютого 2020 року у справі №810/1564/17.
Отже, законодавцем встановлено чіткий алгоритм дій, яких повинен дотримуватись керівник державної служби у випадку змін в організації виробництва і праці для забезпечення дотримання та реалізації державним службовцем гарантованого Конституцією України права на працю, а саме: попередження про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці - 60 календарних днів до зміни істотних умов державної служби; пропозиція працівникові іншої рівноцінної посади державної служби, а за відсутності такої - нижчої вакантної посади; переведення за згодою державного службовця на вакантну посаду; звільнення державного службовця у випадку, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач обіймала посаду заступника начальника Управління охорони здоров'я та реабілітації - начальник відділу організації медичної допомоги МВС України.
Втім, наказом МВС України від 01 жовтня 2019 року №820 «Про організаційно-штатні зміни в МВС» затверджено перелік змін у штатах МВС, яким, зокрема, скорочено посаду заступника начальника Управління охорони здоров'я та реабілітації - начальник відділу організації медичної допомоги МВС України, яку займала позивач.
Як наслідок, 09 жовтня 2019 року ОСОБА_1 оголошено попередження про наступне вивільнення відповідно до статті 87 Закону України «Про державну службу», ст.49-2 Кодексу законів про працю України у зв'язку з організаційно-штатними змінами згідно з наказом МВС від 01 жовтня 2019 року «Про організаційно-штатні зміни МВС», та ознайомлено із списком вакантних посад, які їй пропонуються, в якому зазначено одну вакантну посаду - провідний інспектор сектору обробки службової документації та електронного документообігу (а.с. 27).
У той же час, судом першої інстанції вірно відзначено, що згідно наданого некомплекту вакантних посад державної служби категорії «Б» в МВС України станом на 01 жовтня 2019 року вбачається наявність 24 вакантних посад, які позивачці запропоновано не було (а.с. 25).
Окрім того, станом на 15 листопада 2019 року некомплект вакантних посад державної служби категорії «Б» в МВС України складав 29 посад, які також позивачці запропоновано не було (а.с. 24).
При цьому, 26 листопада 2019 року ОСОБА_1 запропоновано список вакантних посад, який складається лише з однієї посади, наявної у МВС України - провідний інспектор сектору обробки службової документації та електронного документообігу та 4 посади, які знаходяться в структурі МВС (заклади охорони здоров'я та реабілітації МВС України) (а.с. 85-84).
Враховуючи, що матеріали справи містять докази наявності більшої кількості вакантних посад станом на час попередження позивачки про наступне вивільнення, ніж запропонована їй кількість посад, суд вважає, що відповідачем не доведено виконання у повному обсязі покладеного на нього обов'язку по працевлаштуванню позивачки з дня попередження про вивільнення шляхом надання пропозицій всіх інших вакантних посад (іншої роботи), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.
Крім того, відповідач не надав ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції належних та допустимих доказів на підтвердження низького рівня професійної підготовки та професійної компетентності позивача таких як, зокрема, накази про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності за неналежне виконання своїх посадових обов'язків, дані щорічної оцінки діяльності позивача, тощо.
Відповідно до частини першої статті 42 Кодексу законів про працю України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
Для такої перевірки повинні досліджуватись документи та інші відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), про підвищення кваліфікації, про навчання без відриву від виробництва, про винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, про тимчасове виконання обов'язків більш кваліфікованих працівників, про досвід трудової діяльності, про виконання норм виробітку (продуктивність праці), про розширення зони обслуговування, про збільшення обсягу виконуваної роботи, про суміщення професій тощо. Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але в кінцевому підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників.
Для виявлення працівників, які мають це право, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом приготування довідки в довільній формі про результати порівняльного аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі. Тобто, ці обставини повинен був з'ясовувати сам роботодавець, приймаючи відповідне рішення.
Вказане узгоджується з висновком, викладеним Верховним Судом в постанові від 29.01.2019 у справі №826/6767/17.
Однак, відповідачем не надано жодних доказів на підтвердження здійснення порівняльного аналізу продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі.
При цьому, з матеріалів справи вбачається, що позивач є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1, на підтвердження чого надано копію посвідчення особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи серія НОМЕР_1 , видане 01 червня 2006 року.
Відповідно до пункту 7 частини першої статті 20 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» особам, віднесеним до категорії 1, надаються такі гарантовані державою компенсації та пільги: переважне право залишення на роботі при вивільненні працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, в тому числі при ліквідації, реорганізації або перепрофілюванні підприємства, установи, організації, скороченні чисельності або штату працівників, а також на працевлаштування.
Вказане свідчить про те, що позивач має право на перевагу в залишенні на роботі згідно вказаних вимог статті 20 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Зазначені обставини спростовують твердження відповідача щодо відсутності підстав для переважного права на залишення позивача на роботі.
Доводи апелянта про те, що позивач відповідно до матеріалів особової картки має лише спеціалізацію - лiкар (квалiфiкацiя - педiатрiя) та в період з 1981 по 2004 роки, та з 2007 по 2016 роки здобувала досвід роботи в медичній галузі відповідно до отриманої освіти, тому остання не відповідає вимогам для зайняття вакантних посад в департаментах відповідно до некомплекту вакантних посад державної служби категорії «Б» у МВС станом на 01.10.2019 та станом 15.11.2019, колегія суддів не приймає до уваги з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів особової картки позивача, окрім медичної освіти, ОСОБА_1 здобувала освіту за спеціалізацією магістр державного управління з 2007 по 2010 роки, що не взято до уваги та не спростовується апелянтом.
Крім того, згідно з додатком 1 до особової картки позивача, остання з грудня 2013 року по червень 2014 року обіймала посаду Державного експерта відділу з питань екологічної та техногенної безпеки Департаменту екологічної та соціальної безпеки РНБО, з червня 2014 року по березень 2016 року обіймала посаду помічника Голови ДСНС України, що свідчить про наявність у позивача досвіду на посадах державної служби та відповідної освіти.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про наявність підстав для визнання протиправним та скасування наказу МВС України від 05 грудня 2019 року №1168 о/с.
Відтак, протиправність наказу вказує на необхідність поновлення позивача на посаді заступника начальника Управління охорони здоров'я та реабілітації з 10 грудня 2019 року.
Частиною другою ст. 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100).
Із пункту 5 вказаного Порядку вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, суд має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.
Аналогічна правова позиція висловлена колегією суддів Верховного Суду у постанові від 24.10.2018 у справі №820/5932/16.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 червня 2018 року (справа № 11-134ас18) підтримала правову позицію, сформульовану раніше Верховним Судом України, та вказала, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.
Враховуючи, що кількість днів вимушеного прогулу позивача складає 134 дні, відтак вірним є розрахунок суду першої інстанції про те, що слід стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 390 127 гривень 60 копійок (2911,40 грн х 134 днів).
Отже, висновок суду попередньої інстанції про наявність підстав для задоволення позову є правильним та таким, що відповідає приписам законодавства, якими врегульовано спірні правовідносини.
Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.
Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному судовому рішенні.
За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.
Отже при ухваленні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.
За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242, 250, 308, 310, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд,
Апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 червня 2020 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 329-331 КАС України.
Головуючий суддя О.М. Оксененко
Судді О.О. Беспалов
І.О. Лічевецький