Справа № 320/5371/19 Суддя (судді) першої інстанції: Журавель В.О.
13 жовтня 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Файдюка В.В.
суддів: Земляної Г.В.
Мєзєнцева Є.І.
При секретарі: Марчук О.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 06 травня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Київській області про визнання протиправною та скасування вимоги, -
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДПС у Київській області, в якому просила визнати протиправною та скасувати вимогу від 26 травня 2019 року за №Ф-13048-51-У про сплату недоїмки в сумі 2457,18 грн.
На обґрунтування вказаних позовних вимог позивач зазначила, що вона не є платником ЄСВ, оскільки з 2019 року не має статусу фізичної особи-підприємця, а з 2012 року є найманим працівником і за неї єдиний внесок сплачує роботодавець, з яким вона перебуває у трудових відносинах. Вказала, що вимога про сплату єдиного соціального внеску приймається лише на підставі документальної перевірки, за результатами якої складається акт та приймається рішення.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 06 травня 2020 року задоволено даний позов.
Визнано протиправною та скасовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-13048-51-У від 26 травня 2019 року на суму 2 457 грн. 18 коп., винесену Головним управлінням ДФС у Київській області, правонаступником якого є Головне управління ДПС у Київській області.
Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління ДПС у Київській області витрати на професійну правничу допомогу в сумі 3 000 грн.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що нарахування відповідачем єдиного внеску за період з моменту коли позивач фактично працювала у УСЗН Броварської міської ради Київської області, є протиправним, оскільки єдиний внесок за позивача в такий період нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті єдиного внеску позивачем як фізичною особою-підприємцем.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та прийняти нове судове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.
На думку апелянта, оскаржуване рішення винесене судом з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказано, що позивач повинна сплачувати єдиний соціальний внесок як фізична особа-підприємець, навіть перебуваючи у трудових відносинах (як найманий працівник) з УСЗН Броварської міської ради Київської області.
Оскільки сторони до суду не з'явилися, справу розглянуто у відкритому судовому засіданні в м. Києві, без фіксації судового процесу, в порядку ч. 4 статті 229 КАС України.
Відповідно до ч.1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявності у ній і додатково поданими доказами, і перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач є фізичною особою, яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією паспорта серії НОМЕР_1 , який виданий Бориспільським МВ ГУ МВС України в Київській області.
З 26 березня 2012 року позивач була зареєстрована як фізична особа-підприємець, а 11 квітня 2019 року позивачем припинено підприємницьку діяльність за власним рішенням, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
26 травня 2019 року відповідачем винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування № Ф-13048-51-У на загальну суму 2 457,18 грн.
13 серпня 2019 року Головним державним виконавцем Бориспільського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області Шведом Р.М. відкрито виконавче провадження про стягнення з позивача сплати боргу на підставі вимоги від 26 травня 2019 року № Ф-13048-51-У, сума заборгованості позивача становить 2 457,18 грн.
Не погоджуючись з таким рішенням відповідача та вважаючи свої права порушеними, позивач звернулася до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку вищевикладеним обставинам справи, колегія суддів приходить до наступного висновку.
Відповідно до п 14.1.195 п. 14.1 статті 14 ПК України працівник - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону;
Пунктом 2 ч. 1 статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно п. 3 ч. 1 статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» застрахована особа - це фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Статтею 2 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» передбачено, що дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Згідно абз. 2 п. 1 ч. 1 статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Платник єдиного внеску зобов'язаний, зокрема, своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; вести облік виплат (доходу) застрахованої особи та нарахування єдиного внеску за кожним календарним місяцем і календарним роком, зберігати такі відомості в порядку, передбаченому законодавством; виконувати інші вимоги, передбачені цим Законом (ч. 2 статті 6 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування»).
Відповідно до ч. 12 статті 9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.
Пунктом 4 ч. 1 статті 4 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб - підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Базою нарахування єдиного внеску для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 ч. 1 ст. 4 цього Закону є сума доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладанню податком на доходи фізичних осіб.
При цьому, сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
Відповідно до абз. 1 п. 1 та п. 3 ч. 1 статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок нараховується:
- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абз.7), ч. 1 статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
- для платників, зазначених у п. 4 ч. 1 статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» не врегульовано.
Відповідно до п. 5 ч. 1 статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» мінімальний страховий внесок - сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця.
Сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, є недоїмкою (п. 6 ч. 1 статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування»).
Відповідно до ч. 5 статті 8 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.
Контролюючим органом нараховано позивачу недоїмку зі сплати єдиного соціального внеску у розмірі 2457,18 грн., оформлену вимогою № Ф-13048-51-У від 26 травня 2019 року. До вимоги увійшли: розрахункова сума єдиного внеску за ІV квартал 2018 року в розмірі 2457,18 грн.
Як зазначалося вище, відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 26 березня 2012 року позивач зареєстрована як фізична особа-підприємець, а 11 квітня 2019 року позивачем припинено свою діяльність як фізичної особи-підприємця. Отже, станом на ІV квартал 2018 року позивач була фізичною особою-підприємцем.
Разом з тим, судом встановлено, що у цей період позивач була найманим працівником і за позивача сплачувалися податки (ЄСВ, ПДФО та військовий збір) її роботодавцями. На підтвердження цієї обставини позивачем надано довідку з Пенсійного фонду України форми ОК-5 та копію трудової книжки. Згідно цієї довідки позивач у 2018 році була працевлаштована в Управлінні соціального захисту населення Броварської міської ради Київської області, а відповідно до довідки з Пенсійного фонду України форми ОК-5 позивач отримував заробітну плату та роботодавцем було сплачено за неї всі податки і збори.
Колегія суддів зауважує, що необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Отже, особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, однак господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 440/2149/19, від 23 січня 2020 року у справі № 480/4656/18 та від 18 березня 2020 року у справі №140/1777/19.
За таких обставин, з огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки ОСОБА_1 є застрахованою особою і єдиний внесок за неї регулярно нараховував та сплачував роботодавець, у розмірі не менше мінімального, то відповідачем протиправно винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 26 травня 2019 року № Ф-13048-51-У на суму 2457,18 грн.
При цьому, аргументи апеляційної скарги відповідача є безпідставними та необґрунтованими, носять формальний характер і не ґрунтуються ні на фактичних обставинах, ні на вимогах закону та спростовуються матеріалами справи. Крім того, апеляційна скарга не містить посилань на обставини, передбачені статтями 317-319 КАС України, за яких рішення суду підлягає скасуванню.
Щодо твердження апелянта про не співмірність стягнутих коштів на правову допомогу ціні позову, то слід зазначити таке.
Як вбачається із оскаржуваного рішення, судом стягнуто на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3000 грн за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Київській області.
Судом встановлено, що між адвокатом Фещенко Миколою Леонідовичем та ОСОБА_1 укладено договір про надання правничої допомоги № 16 від 09 вересня 2019 року.
09 вересня 2019 року. між адвокатом Фещенко Миколою Леонідовичем та ОСОБА_1 укладено додаткову угоду до договору про надання правової допомоги № 16 від 09 вересня 2019 року. Відповідно до п. 1 цієї додаткової угоди, сторони домовились, що адвокат на виконання умов основного договору про надання правової допомоги зобов'язується надати позивачу наступні послуги з розрахунку оплати гонорару за почасовою ставкою 1 година - 800 грн., а саме:
- консультація, збирання доказів, підготовка та аналіз законодавства з перспективи подання до суду позовної заяви, гонорар - 1200 грн. 00 коп., час витрач. година - 1 година 30 хвилин, термін виконання - до 20 вересня 2019 року;
- написання та оформлення позовної заяви в Київський окружний адміністративний суд, подання до суду, відстеження справи, гонорар - 1200 грн. 00 коп., час витрач. година - 1 год. 30 хв., термін виконання до 30 вересня 2019 року;
- підготовка та аналіз законодавства з написання та оформлення заперечення на відзив відповідача, подання до суду, гонорар - 600 грн. 00 коп., час витрач. година - 45 хвилин, термін виконання - за датою визначеною в ухвалі судді.
Загальна вартість послуг становить 3 000 грн. 00 коп. На підтвердження понесення виплат позивачем додано квитанцію № 7 від 25 вересня 2019 року на суму 3 000 грн.
Відповідно до ч.1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно ч.1, 2 статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Відповідно до п.1 ч.3 статті 132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Статтею 139 КАС України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно визначив розмір витрат на правничу допомогу та стягнув їх на користь позивача у розмірі 3000 грн.
Щодо решти аргументів сторін, суд звертає увагу, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).
За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.
Отже при винесенні оскаржуваного рішення судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для його скасування.
За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 243, 246, 308, 315, 316, 321, 325, 329, 331 КАС України суд,
Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Київській області - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 06 травня 2020 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції в порядку і строки, встановлені статтями 329, 331 КАС України.
Повний текст рішення виготовлено 13 жовтня 2020 року.
Головуючий суддя: В.В. Файдюк
Судді: Г.В. Земляна
Є.І. Мєзєнцев