ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
06 жовтня 2020 року м. Київ № 640/25046/19
Окружний адміністративний суд міста Києва в складі головуючого судді Качура І.А., розглянувши за правилами спрощеного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Офісу Генерального прокурора
про зобов'язати вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому просить суд:
- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу в зв'язку зі звільненням у розмірі 33997, 09 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що наказом Генерального прокурора України від 15.11.2019 року №1538ц його звільнено з посади прокурора відділу представництва органів прокуратури управління організації участі прокурорів в суді Департаменту представництва інтересів держави в суді Департаменту підтримання обвинувачення та представництва інтересів держави в суді Генеральної прокуратури України прокуратури на підставі п. 9 ч.1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» з 20.10.2019 року.
З вказаним наказом позивача ознайомлено 19.11.2019 року, надано його копію та видано трудову книжку. Цим же наказом зобов'язано Департамент планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні позивачу виплати при звільненні. Проте остаточний розрахунок в цей день не проведено. Виплату належних коштів здійснено лише після звільнення - 21.10.2019 та 28.10.2019 року відповідно.
Позивач також вказує, що згідно наданого розрахункового листка за листопад 2019 року позивачеві при звільненні позивачу нараховано компенсацію за невикористані 40 днів відпустки, індексацію доходів, заробітну плату за 14 робочих днів листопада 2019 року, яка складається з посадового окладу, надбавки за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи, надбавки за вислугу років та щомісячної премії. Проте, на думку позивача відповідач не виплатив вихідну допомогу при звільненні, яка відповідно до ст. 44 Кодексу законів про працю України, підлягає стягненню з Офісу Генерального прокурора на його користь.
Ухвалою суду від 17.12.2019 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Від представником Офісу Генерального прокурора Гриненко А.Є. через канцелярію суду надійшов відзив, в якому останній заперечував проти задоволення позовних вимог, вказавши про те, що нормативно-правовим актом, який регулює статус прокурорів та, відповідно, має статус спеціального, є Закон України «Про прокуратуру». Натомість, як наголошено у відзиві, ст. 44 Кодексу законів про працю України не передбачає можливості виплатити вихідну допомогу у разі припинення з працівником трудового договору на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру», з урахуванням того, доповнюючи ст. 40 Кодексу законів про працю України частиною п'ятою, законодавець передбачив особливості застосування до окремих категорій працівників (у тому числі прокурорів) при звільненні їх з роботи положень ч. 2 цієї статті, ст. ст. 42, 42-1, ч. ч. 1, 2 і 3 ст. 49-2, ст. 74, ч. 3 ст. 121 цього Кодексу. За таких умов, на думку відповідача, позовна вимога щодо стягнення з Офісу Генеральної прокуратури вихідної допомоги є безпідставною.
Позивач надав до суду відповідь на відзив відповідача, в якому зазначив, що з доводами відповідача позивач не погоджується, оскільки вважає їх необґрунтованими та безпідставними. Позивач вказав, що застосування до звільнення прокурорів спеціальних норм не виключає необхідність врахування загальних норм законодавства про працю. Відсутність у наказі про звільнення посилання на п.1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України не може звільняти відповідача від необхідності виплати позивачу вихідної допомоги. Виплата вихідної допомоги не може ставитися у залежність від правильності оформлення роботодавцем наказу про звільнення.
У наданому відзиві щодо повноважень представника представником Офісу Генерального прокурора зазначено, що наказом Генерального прокурора від 28.12.2019 року №2454ц його переведено на посаду прокурора відділу представництва інтересів держави у військовій сфері Департаменту представництва інтересів держави в суді Офісу Генерального прокурора з 02.01.2020 року. Пункт 3 Положення про Департамент представництва інтересів держави в суді Офісу Генерального прокурора, затвердженого наказом Генерального прокурора від 28.01.2020 №47 передбачає, що основними завданнями Департаменту є, крім іншого, представництво в суді органів прокуратури , їхніх посадових і службових осіб, які діють від імені органів прокуратури. Пунктом 5.9 Положення передбачено, що прокурори відділів безпосередньо беруть участь у цивільних, адміністративних, господарських справах, у яких Офіс Генерального прокурора залучено як відповідача або третю особу, а також у справах за позовами Офісу Генерального прокурора в судах усіх інстанцій, розташованих у місті Києві.
Разом з тим позивачем подано до суду заяву, в якій зазначив, що Гриненко А.Є., який представляє інтереси юридичної особи в суді за довіреністю є представником, а на вказані відносини, що виникають між ним та юридичною особою не поширюється дія інституту самопредставництва. Позивач вказує, що Генеральний прокурор, видаючи довіреність Гриненко А. Є. на представництво інтересів Офісу Генерального прокурора, опустив підміну понять «самопредставництво» та «представництва» юридичної особи. Для належного здійснення самопредставництва Офісу Генерального прокурора слід було надати не довіреність представника, а докази, визначені ст. 55 КАС України. За таких оставин, відззив на позовну заяву не подано.
Вважаючи на підставі викладеного порушеними права та охоронювані законом інтереси, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Як вбачається із матеріалів справи ОСОБА_1 працював в органах прокуратури. Наказом Генерального прокурора України від 15.11.2019 року №1538ц позивача звільнено з посади прокурора відділу представництва інтересів органів прокуратури управління організації участі прокурорів в суді Департаменту представництва інтересів держави в суді Генеральної прокуратури України та з органів прокуратури на підставі п. 9 ч.1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» з 20.11.2019 року.
Цим же наказом доручено Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Генеральної прокуратури України провести остаточний розрахунок та виплатити усі належні позивачеві виплати при звільненні.
Позивач звернувся до Генеральної прокуратури України із запитом про надання інформації. У відповідь на запит позивачу надіслано лист Генеральної прокуратури України від 10.12.2019 року №19/4-2358вих-19 та копії розрахункових листів з інформацією про складові нарахованих виплат з 2017 року по день звільнення.
Відповідно до розрахункового листа за листопад 2019 року позивачеві при звільненні позивачу нараховано компенсацію за невикористані 40 днів відпустки, індексацію доходів, заробітну плату за 14 робочих днів листопада 2019 року, яка складається з посадового окладу, надбавки за високі досягнення у праці або за виконання особливо важливої роботи, надбавки за вислугу років та щомісячної премії.
Не погоджуючись із позицією відповідача з приводу невиплати вихідної допомоги при звільненні позивач вважає тим самим своє право порушеним, а тому звернулась до суду із даним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.
Відповідно до ст.19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі ст. 123 Конституції України організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.
Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України регулює Закон України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 року №1697-VII, який містить спеціальні норми організації та порядку діяльності органів прокуратури України, особливості розгляду трудових спорів (зокрема, питання проходження служби в органах прокуратури, звільнення з неї, права і обов'язки прокурорів, їх соціальні гарантії та ін.).
Поряд із цим, порядок розгляду трудових спорів деяких категорій працівників визначено ст. 222 Кодексу законів про працю України, в якій зазначено, що особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.
Норми Закону №1697-VII являються пріоритетними перед нормами Кодексу законів про працю України і трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального закону не врегульовані спірні правовідносини, або коли про застосування приписів трудового законодавства прямо йдеться у спеціальному законі.
Таким чином, особливості розгляду трудових спорів зокрема, питання проходження служби в органах прокуратури, звільнення з неї, права і обов'язки прокурорів, їх соціальні гарантії регулюються Законом №1697-VII.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (Закон №113-IX), який оприлюднено зокрема в газеті «Голос України» 24.09.2019 року №182, запроваджено реформування системи органів прокуратури.
При цьому, згідно з п. 6 р. II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі п. 9 ч. 1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру».
Крім того, Законом №113-IX доповнено ст. 40 Кодексу законів про працю України та уточнено, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Також, ч. 5 ст. 40 Кодексу законів про працю України встановлено, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Такими законами є Закон України «Про прокуратуру» № 1697-VII та Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (Закон №113-IX).
Відповідно до ч.3 ст. 16 Закону України №1697-VII прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.
Відповідно до п. 19 р. ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» №113-ІХ Прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови настання однієї із наступних підстав:
1) неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію;
2) рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури;
3) в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, який успішно пройшов атестацію;
4) ненадання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі.
Згідно з п. 9 ч.1 ст. 51 Закону №1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Частиною п'ятою цієї статті визначено, що на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
При цьому, виплата вихідної допомоги при звільненні з підстав, передбачених статтями 36, 38-41 Кодексу законів про працю України, визначено статтею 44 КЗпП України.
Так, згідно зі ст. 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у п. 6 ст. 36 та п.п. 1, 2 і 6 ст. 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (п. 3 ст. 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (ст. ст. 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у п. 5 ч.1 ст. 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Пунктом 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Тобто, вказаною нормою передбачено припинення трудового договору у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
При цьому, системним аналізом положень Закону №1697-VII встановлено, що цей Закон не передбачає виплати вихідної допомоги у разі звільнення з підстави, визначеної п. 9 ч.1 ст. 51 Закону №1697-VII.
Суд зауважує, що позивачем не оскаржуються підстави його звільнення, навпаки, останній самостійно зазначає, що при його звільненні були застосовані положення п.19 р. ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» №113-ІХ, в якому визначені умови звільнення відповідно до п. 9 ч. 1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру».
Розглядаючи даний спір суд також враховує позицію Верховного Суду України, викладену зокрема у постановах від 19.11. 2015 року справа №К/9991/18577/12, від 15.09.2015 року справа К/9991/20127/11, постановах Верховного Суду від 07.03.2018 року у справі №807/211/17, від 31.01.2018 року у справі №820/1119/16, від 26.11.2019 року № 824/19/16-а, яка полягає у тому, що під час вирішення справ щодо звільнення публічних службовців, пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Норми Закону № 1697-VII, які визначають умови і підстави звільнення прокурора з посади, є спеціальними по відношенню до інших нормативних актів, у тому числі Кодексу законів про працю України.
Таким чином, в межах спірних правовідносин застосовуються виключно положення Закону України від 14.10.2014 №1697-VII.
Більш того, суд вважає за необхідне зазначити, що Законом України «Про прокуратуру», в редакції від 05.11.1991 року, а саме, ч.1 ст. 46-2, передбачалось звільнення прокурорів за Кодексом законів про працю України, але вказаний Закон втратив чинність 15.07. 2015 року на підставі підпункту 1 пункту 3 Закону України від 14.10.2014 №1697-VII, тобто, на час звільнення позивача правові підстави для застосування до правовідносин, які виникли між сторонами Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року в частині, що стосується виплати вихідної допомоги, були відсутні.
Також Верховним Судом у постанові 05.12.2019 року у справі № 804/7399/16 висловлено правову позицію, що згідно з п.9 ч.1 ст. 51 Закону №1697-VII однією з умов звільнення прокурора з посади є ліквідація чи реорганізація органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Поряд із цим, не виключається звільнення прокурорів за правилами Кодексу законів про працю України у випадках, коли підстави звільнення є загальними, передбаченими законодавством про працю. В такому разі роботодавцем мають бути дотримані і гарантії при звільненні, передбачені трудовим законодавством.
Як було зазначено вище позивача звільнено на підставі п. 9 ч.1 ст. 51 Закону № 1697-VII. Тобто звільнення позивача здійснено виключно з підстави, визначеної Законом № 1697-VII.
Умовою виплати працівникові вихідної допомоги за статтею 44 Кодексу законів про працю України є звільнення працівника виключно з визначених цією статтею підстав.
Втім, як вже неодноразово було зауважено, позивач звільнений з підстави, встановленої п. 9 ч.1 ст. 51 Закону № 1697-VII.
Таким чином оскільки позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом № 1697-VII, якими не передбачено виплату вихідної допомоги при звільненні, позивач не набув права на її отримання.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31.01.2018 року по справі №820/1119/16 (К/9901/1729/18).
Оскільки судом встановлено відсутність порушення з боку відповідача при не виплаті позивачу вихідної допомоги в зв'язку з звільненням в розмірі 33997,09 грн., то задоволенню не підлягає й позовна вимога про стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь позивача вихідної допомоги у розмірі 33997,09 грн.
Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 72, ч.ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 КАС України.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими, та такими, що не підлягають задоволенню.
Зважаючи на те, що у задоволенні позовних вимог відмовлено, а матеріали справи не містять доказів понесення відповідачем судових витрат, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для компенсації судових витрат.
На підставі вище викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6-10, 19, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) до Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, ЄДРПОУ 00034051) про зобов'язати вчинити дії - відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.
Суддя І.А. Качур