П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
13 жовтня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/918/20
Головуючий в 1 інстанції: Бутенко А.В.
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді - Вербицької Н.В.,
суддів - Джабурії О.В.,
- Ступакової І.Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 травня 2020 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби в Одеській області про визнання протиправною та скасування вимоги №4240-54 від 14 листопада 2018 року,
06 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою, в якій просив визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС в Одеській області № 4240-54 від 14 листопада 2018 року про сплату ОСОБА_1 боргу (недоїмки) у сумі 15 819,54 грн.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що з 2012 року не здійснює діяльність як ФОП та не отримує дохід. Крім того, позивач зазначив, що у період з 09.05.2016 року по 31.10.2017 року він працював на посаді помічника адвоката, а з 21.11.2017 року по 11.01.2018 року - на посаді юрисконсульта, що підтверджується копією трудової книжки. Позивач зазначив, що роботодавці сплачували за нього усі встановлені законом податки і збори, що підтверджується відомостями з державного реєстру фізичних - осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків в електронному вигляді та довідкою форми ОК-5. У зв'язку із викладеним, позивач зазначив, що покладення на нього обов'язку зі сплати мінімального ЄСВ, в даному випадку, є необгрунтованим.
Відповідач заперечував проти позову, зазначаючи про необґрунтованість доводів позивача. На підставі норм чинного законодавства позивачу нараховано за 2017 рік суму грошового зобов'язання у сумі 8448,00 гривень, а за три квартали 2018 рік у сумі - 7371,54 гривні. Дана обставина підтверджується інтегрованою карткою позивача АІС "Податковий блок" за 2017-2018 роки. Крім того, відповідач зазначив, що у ОСОБА_1 відсутні підстави, які б свідчили про наявність у нього пільг за сплати ЄСВ.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 27 травня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною та скасовано вимогу Головного управління ДФС в Одеській області № 4240-54 від 14 листопада 2018 року в частині на суму 9 267 (дев'ять тисяч двісті шістдесят сім) гривень 06 коп. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невірне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, просить зазначене рішення скасувати та прийняти нове, яким у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі. Зокрема, апелянт зазначає, що суд першої інстанції не звернув уваги, що отримана позивачем заробітна плата як найманого працівника та факт реєстрації його фізичною - особою підприємцем без отриманого від підприємницької діяльності доходу є різними базами нарахування ЄСВ, які не виключають один одного.
Відповідно до п.3 ч. 1 ст. 311 КАС України, справа розглядається в порядку письмового провадження.
Заслухавши доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається наступне.
ОСОБА_1 з 19.02.2007 року зареєстрований фізичною особою-підприємцем, видом діяльності якого є ремонт годинників код 52.73.1.
14 листопада 2018 ГУ ДФС в Одеській області за підписом начальника Южненського управління ГУ ДФС в Одеській області Ярошенко І. винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки). Згідно зазначеної вимоги, контролюючий орган вимагає від ОСОБА_1 сплатити недоїмку з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у сумі 15 819,54 грн.
З даних електронного кабінету платника податків вбачається, що зазначену у вимозі суму недоїмки нараховано за наступний період:
1-4 квартали 2017 року - 8 448,00 грн. (704,00 грн. * 12 міс.)
1-3 квартали 2018 року - 7 371,54 грн. (819,06 грн. * 9 міс.)
Разом: 8 448,00 грн. + 7 371,54 грн. = 15819,54 грн. Вважаючи зазначену вимогу про сплату боргу (недоїмки) протиправною, позивач звернулася до суду за захистом своїх порушених прав.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач був і залишається на даний момент застрахованою особою і єдиний внесок за нього, у період з 09.05.2016 року до 31.10.2017 року та з 21.11.2017 року до 11.01.2018 року, регулярно нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що підтверджується індивідуальною відомістю Пенсійного фонду України про застраховану особу. Зазначені обставини виключають виникнення у позивача обов'язку по сплаті єдиного внеску у періодах, коли за нього нараховував та сплачував ЄСВ роботодавець, а саме за 1-4 квартали 2017 року - 8448,00 грн. Переглядаючи судове рішення в межах доводів апеляційної скарги в частині задоволення позовних вимог, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Предметом спору у цій справі є оцінка правомірності вимоги з огляду на наявність у позивача як фізичної особи-підприємця обов'язку сплачувати ЄСВ у мінімальному розмірі, яка протягом 2017-2018 років була найманим працівником та її роботодавець сплачував за неї ЄСВ у сумі, що не була меншою за мінімальний розмір.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначає Закон України від 08 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування».
Згідно з пп. 14.1.226 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України, незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
Відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
Пункт 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дає визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону;
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно зі статтею 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Пунктами 3 і 10 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI надано визначення поняттям:
застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок;
страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.
Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI до платників єдиного внеску віднесено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:
для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано.
Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
На підставі наведеного можна зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI, на якому наполягає ГУ ДПС, щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 27 листопада 2019 року по справі №160/3114/19, від 4 грудня 2019 року по справі №440/2149/19, від 17 серпня 2020 року по справі № 140/1679/19.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 (РНОКПП № НОМЕР_1 ), зареєстрований як фізична особа-підприємець з 19.02.2007 року.
У період з 09.05.2016 року до 31.10.2017 року позивач працював на посаді помічника адвоката Фасій В.В., з 21.11.2017 року до 11.01.2018 року - на посаді юрисконсульта у ТОВ «Норма Консалт», що підтверджується записами у трудовій книжці (а.с. 12-13).
У період з 09.05.2016 року до 31.10.2017 року та з 21.11.2017 року до 11.01.2018 року роботодавцями сплачувалися усі встановлені законом податки і збори за позивача як за найманого працівника, що підтверджується Відомостями з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків в електронному вигляді та довідкою форми ОК-5 (індивідуальні відомості про застраховану особу з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування Пенсійного Фонду України) та індивідуальною відомістю Пенсійного фонду України про застраховану особу. Вказаними документами також підтверджується, що іншого доходу позивач за цей період не отримував. (а.с. 14-18).
Враховуючи, що єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який частково скасована оскаржувана вимога (2017 рік та перший квартал 2018 року), нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка має право провадити господарську діяльність, проте не отримувала дохід від неї.
Оцінюючи викладене в сукупності, судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно та у достатньому обсязі встановив обставини справи, і ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до ст.316 КАС України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Підстав для скасування чи зміни постанови суду першої інстанції колегія суддів не вбачає, а доводи апеляційної скарги вважає такими, що висновків суду не спростовують.
Судова колегія зазначає, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, що підтверджується ухвалою суду про відкриття провадження від 11 лютого 2020 року. Тому постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена лише з підстав, передбачених пп. "а"- "г" п.2 ч.5 ст.328 КАС України.
Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,328 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Головного управління ДПС в Одеській області - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 травня 2020 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення з підстав, передбачених статтею 328 КАС України.
Головуючий: Н.В.Вербицька
Суддя: О.В.Джабурія
Суддя: І.Г.Ступакова