27 липня 2020 року Справа № 160/5522/20
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Єфанової О.В.
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю "Гайдамацьке" про стягнення адміністративно-господарських санкцій,-
22.05.2020 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю "Гайдамацьке", в якій позивач просить стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Гайдамацьке" на користь держави в особі Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів суму адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочого місця для працевлаштування особи з інвалідністю за 2019 рік у розмірі 105678,08 грн.
В обґрунтування позову зазначено, що відповідач не виконав вимоги Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", щодо працевлаштування інвалідів, внаслідок чого до нього були застосовані адміністративно-господарські санкції у розмірі 105678,08 грн. та які відповідач не сплатив до 15.04.2020 року.
Ухвалою суду від 27.05.2020 року відкрито провадження у справі, та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні.
Цією ж ухвалою відповідачу було надано строк для подання письмового відзиву на позовну заяву - протягом 15 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.
15.06.2020 року відповідач надав відзив на позов, в якому зазначено, що підприємство вжило всіх заходів щодо влаштування на роботу інваліда, а саме проінформувало центр зайнятості про потребу у працевлаштуванні інваліда, шляхом подання щомісячних звітів по формі 3-ПН (щомісячно).
Разом з відзивом на позовну заяву представник відповідача надав клопотання про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням(викликом) сторін.
Ухвалою суду від 16.06.2020 року відмовлено представнику відповідача у задоволенні клопотання про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням(викликом) сторін.
Відповідно до ч.1 ст.257 КАС України, за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
За приписами ч.5 ст.262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
За викладених обставин, у відповідності до вимог ст.ст.258, 262 КАС України, справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні.
Згідно ст.258 КАС України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Відповідно до Положення про Фонд соціального захисту інвалідів затвердженого Постановою КМУ від 14 квітня 2011 року № 129 Фонд соціального захисту інвалідів (далі - Фонд) є бюджетною установою, діяльність якої спрямовується, координується та контролюється Міністерством соціальної політики України.
Основним завданням Фонду соціального захисту інвалідів є забезпечення в межах своїх повноважень реалізації заходів щодо зайнятості та працевлаштування осіб з інвалідністю, зокрема створення робочих місць.
Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України від 21 березня 1991 року №875-ХІІ "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі - Закон України №875-ХІІ) з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Згідно з частиною 3 статті 18 Закону України №875-ХІІ підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Частинами 1, 2 статті 19 Закону України №875-ХІІ встановлено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Відтак, при вирішенні питання про правомірність стягнення адміністративно-господарських санкцій слід виходити із загальних норм права відносно відповідальності за порушення зобов'язань та встановлення в діях або бездіяльності роботодавця складу правопорушення з метою застосування юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій.
Елементами правопорушення є вина та наявність причинного зв'язку між самим порушенням та його наслідками.
Так, згідно до статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 року, забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
В силу частини 3 статті 18-1 цього Закону державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.
Відповідно до Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 70 від 31 січня 2007 року, звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів роботодавці подають (надсилають рекомендованим листом) щороку до 1 березня відділенням Фонду, в яких вони зареєстровані, за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом. Датою надходження звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів вважається дата подання роботодавцем звіту до відділення Фонду, а у разі надсилання його поштою - дата на поштовому штемпелі.
Таким чином, суд приходить до висновку, що покладення на підприємства, установи, організації громадських організацій інвалідів, які використовують найману працю, обов'язку працевлаштування інвалідів, передбачає виділення та створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, створення для них умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечення інших соціально-економічних гарантій, а також надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації працевлаштування інвалідів.
З матеріалів справи встановлено, що на Товариство з обмеженою відповідальністю "Гайдамацьке" покладено обов'язок щорічно подавати відділенням Фонду соціального захисту інвалідів відомості про середню річну заробітну плату на підприємстві, середньооблікову чисельність штатних працівників облікового складу та про кількість працюючих інвалідів.
Згідно звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2019 рік (форма № 10-ПІ), наданого відповідачем до Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу у 2019 році складає 73 особи, середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність складає - 2, середньооблікова чисельність інвалідів, що повинні працювати на робочих місцях у відповідача, створених відповідно до нормативу у 2019 році - 3.
Судом встановлено, що відповідач систематично впродовж 2019 року подавав до районного центру зайнятості звіти про попит на робочу силу за формою 3-ПН.
У листі Солонянської районної філії Дніпропетровського обласного центру зайнятості від 21.05.2020 року № 213 зазначено, що на обліку в Солонянській районній філії не перебувало осіб відповідаючих вакантним місцям та проживаючих за місцем розташування підприємства. Також в червні 2019 року була заявлена 1 вакансія для осіб з інвалідністю - слюсар-ремонтник, на яку було працевлаштована безробітна особа даної категорії. В вересні 2019 року була заявлена 1 вакансія для осіб з інвалідністю - сторож, на яку було працевлаштована безробітна особа даної категорії.
Таким чином, відповідачем здійснені всі залежні від нього заходи по організації робочих місць для інвалідів, а тому відсутні правові підстави для застосування адміністративно-господарських санкцій, адже, по своїй правовій природі штрафні санкції застосовуються за порушення законодавства діями чи бездіяльністю, тобто за неналежне виконання обов'язку, покладеного законом.
Доказів, які б свідчили про те, що підприємство відмовило у прийнятті на роботу інвалідам, які безпосередньо зверталися до підприємства відповідача або які були направлені центром зайнятості, позивачем не було надано.
Також суд вважає за необхідне зазначити, що адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення.
Згідно із статтею 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.
Отже, для стягнення адміністративно-господарських санкцій слід виходити із загальних норм права відносно відповідальності за порушення зобов'язань та встановлення в діях або бездіяльності підприємства складу правопорушення з метою застосування юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій.
У постанові від 26.06.2018 по справі № 806/1368/17 Верховний Суд зробив правовий висновок про те, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування. Отже, своєчасно та в повному обсязі надавши інформацію про попит на вакансії підприємство, фактично, вживає усіх залежних від нього передбачених законом заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.
Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі П/811/693/17, від 02 травня 2018 року у справі № 804/8007/16, від 13 червня 2018 року у справі № 819/639/17.
Доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є звіт форми № 3-ПН.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постанові від 02 травня 2018 року у справі № 804/8007/16.
За таких обставин, беручи до уваги всі надані сторонами докази в їх сукупності, з урахуванням наданих судом висновків, суд вважає вимоги позивача необґрунтованими, а позов таким, що не підлягає задоволенню.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частини 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до приписів статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з частиною 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати у зв'язку із відмовою у задоволенні позову не підлягають відшкодуванню.
Керуючись ст.ст.243-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
В задоволенні позовної заяви відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя О.В. Єфанова