02 жовтня 2020 року ЛуцькСправа № 140/11078/20
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Лозовського О.А.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (в письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся в суд з позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач) про визнання протиправною бездіяльності щодо не нарахування та не виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік, виходячи з розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби; зобов'язання нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік, виходячи з розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби; визнання бездіяльності щодо не нарахування та невиплати індексації грошового забезпечення за період з 2014 року по 2018 рік протиправною та зобов'язання нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за період проходження військової служби з 2014 року по 2018 рік.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що проходив військову службу за контрактом у в/ч НОМЕР_1 та є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням учасника бойових дій.
Відповідно до наказу командира в/ч НОМЕР_1 №219-РС від 20.09.2018 був звільнений з військової служби у запас у зв'язку із закінченням строку контракту.
Зазначає, що на час прийняття наказу №215 від 21.09.2018 про виключення зі списків військової частини відповідач протиправно не здійснив усіх необхідних з ним розрахунків та не виплатив грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, за період з 2016 року по 2018 рік, а також в день виключення його зі списків особового складу та всіх видів забезпечення відповідач не провів з ним повний розрахунок, а саме, не виплатив індексацію грошового забезпечення за період з 2014 по 2018.
Позивач вважає бездіяльність відповідача щодо невиплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій та індексації грошового забезпечення протиправною та такою, що порушує його законні права та інтереси, а тому просить задовольнити позов шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік включно, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби та зобов'язання нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, а також індексацію грошового забезпечення за період проходження військової служби з 2014 року по 2018 рік.
Ухвалою судді від 03.08.2020 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у даній справі, постановлено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та встановлено учасникам справи строк для подання заяв по суті справи.
Представник відповідача у відзиві на позовну заяву позовні вимоги не визнав, просив у задоволенні позову відмовити, мотивуючи тим, що позивач протягом 2014-2018 років отримував індексацію грошового забезпечення у повному обсязі, зокрема, у 2014 році отримав 5844,32 грн. та в 2015 році - 8624,55 грн.
Відповідно до статті 5 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», пункту 6 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078, індексація грошових доходів населення здійснюється в межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів. У межах наявного фінансового ресурсу можливості виплати індексації грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України у січні 2016 року - лютому 2018 року у Міністерстві оборони України не було. У березні 2018 року було підвищено розміри посадових окладів всіх категорій військовослужбовців, тому обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації розраховується з квітня 2018 року. Індекс споживчих цін, обчислений наростаючим підсумком з квітня 2018 року по жовтень 2018 року (який опубліковано в листопаді 2018 року) перевищив поріг індексації і становив 103,7%. У зв'язку з цим у грудні 2018 року для індексації грошового забезпечення застосовується індекс 3,7% (103,7%-100%). До грудня 2018 року індексація не нараховувалась, оскільки індекс споживчих цін не перевищував поріг індексації 103%.
У зв'язку з виключенням позивача зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 у вересні 2018 року позивач не мав права на виплату.
Щодо грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій зазначив, що позивач до військової частини НОМЕР_1 з приводу виплати йому грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2018 рік не звертався.
Суд дослідивши письмові докази дійшов висновку, що позов підлягає до часткового задоволення з наступних мотивів та підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом у військовій частині НОМЕР_1 в період з 26.11.2014 по 21.09.2018.
Згідно наказу командира військової частини НОМЕР_1 №219-РС від 20.09.2018 позивач був звільнений з військової служби в запас у зв'язку із закінченням строку дії контракту; наказом №215 від 21.09.2018 був виключений зі списків особового складу військової частини.
Станом на день звільнення з військової служби позивачу не була виплачена компенсація за всі невикористані дні додаткової відпустки та індексація грошового забезпечення.
Вважаючи бездіяльність відповідача щодо невиплати індексації грошового забезпечення з 2014 по 2018 рік та щодо невиплати йому грошової компенсації за невикористані додаткові відпустки за 2016-2018 роки протиправною, позивач звернувся до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані позивачем дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2016 - 2018 роки суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 25.05.1992 №2232-ХІІ “Про військовий обов'язок і військову службу” (далі - Закон №2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Згідно із пунктом 12 статті 12 Закону № 3551-ХІІ учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Статтею 4 Закону України від 05.11.1996 №504/96-ВР “Про відпустки” (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до статті 16-2 Закону №504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, особам, реабілітованим відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”, із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно з пунктом 8 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України “Про відпустки”. Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України “Про відпустки” або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
Згідно з пунктом 18 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21.10.1993 №3543-XII “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” та від 06.12.1991 №1932-XII “Про оборону України” (далі - Закони № 3543-XII та № 1932-XII відповідно).
За визначенням статті 1 Закону №3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Стаття 1 Закону №1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Крім того, в статті 1 Закону №3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України від 22.10.1993 №3551-XII “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20.12.1991 №2011-ХІІ “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”, статтею 16-2 Закону України від 05.11.1996 №504/96-ВР “Про відпустки”.
Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07.06.2018 №260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за №745/32197 (далі - Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-ХІІ.
Крім того, суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30.04.2013 справі “Тимошенко проти України” (заява №49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту “законності”, передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).
З огляду на зазначене суд дійшов висновку про те, що при звільненні з військової служби у запас ОСОБА_1 мав право на отримання грошової компенсації за невикористану ним за службу в 2016-2018 роках додаткову відпустку як учасник бойових дій, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ, у зв'язку з чим позовні вимоги підлягають задоволенню.
Така ж правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 620/4218/18.
Як було встановлено судом, ОСОБА_1 проходив військову службу в Військовій частині НОМЕР_1 на підставі контракту в період з 26.11.2014 по 21.09.2018.
Крім того, позивач безпосередньо брав участь в антитерористичній операції та отримав посвідчення УБД від 05.08.2016, згідно якого має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій.
Таким чином, позивач набув право на додаткову відпустку, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-ХІІ за період з 05.08.2016 по 21.09.2018 під час проходження військової служби у Військовій частині НОМЕР_1 .
Таким чином, суд вважає, що на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу відповідачем протиправно не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону №3551-ХІІ за 05.08.2016 по 21.09.2018, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Щодо нарахування та виплати індексації грошового забезпечення за період з 2014 року по 2018 рік, суд зазначає наступне.
Згідно з статтею 18 Закону України “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” від 05.10.2000 №2017-III (далі - Закон №2017-III) законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема, щодо індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін.
Статтею 19 Закону №2017-III передбачено, що державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Спеціальним законом, який визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі є Закон України від 20.12.1991 №2011-XII “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” (далі - Закон №2011-XII).
Відповідно до статті 1 Закону №2011-XII соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Частиною першою статті 9 Закону №2011-XII передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (частини друга і третя статті 9 Закону № 2011-XII).
Закон України “Про індексацію грошових доходів населення” від 03.07.2001 №1282-ХІІ (далі - Закон №1282-ХІІ) визначає правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.
Як визначено статтею 1 Закону №1282-XII, індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
За приписами статті 2 Закону №1282-XII індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення).
Статтею 4 Закону №1282-XII встановлено підстави для проведення індексації, зокрема, індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 101 відсотка. Законом України від 24.12.2015 №911-VIII “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” у частині першій статті 4 Закону № 1282-XII цифри “101” замінено цифрами “103”.
Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону.
Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті.
Підвищення грошових доходів населення у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін.
У разі якщо грошові доходи населення підвищено з урахуванням прогнозного рівня інфляції випереджаючим шляхом, при визначенні обсягу підвищення грошових доходів у зв'язку із індексацією враховується рівень такого підвищення у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Приписами частини другої статті 5 Закону №1282-XII передбачено, що підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з Державного бюджету України, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів Державного бюджету України.
Відповідно до статті 6 Закону №1282-XII у разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону, грошові доходи населення визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін. Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України.
Згідно з статтею 9 Закону №1282-XII індексація грошових доходів населення здійснюється за місцем їх отримання за рахунок відповідних коштів.
Таким чином, основною метою індексації грошових доходів населення є забезпечення достатнього життєвого рівня населення України за рахунок відшкодування подорожчання споживчих товарів і послуг.
Правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення, що поширюються на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності і господарювання, а також на фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників, визначаються Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078 (далі - Порядок №1078).
Як встановлено пунктом 1-1 Порядку №1078, підвищення грошових доходів громадян у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін.
Відповідно до пункту 4 Порядку №1078 індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків.
Виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких проводяться відповідні грошові виплати населенню, а саме: підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету (пункт 6 Порядку №1078).
Отже, на підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності, покладається обов'язок проводити індексацію заробітної плати (грошового забезпечення) у разі перевищення величини індексу споживчих цін встановленого порогу індексації.
Суд не погоджується з посиланнями відповідачів на пункт 6 Порядку №1078 та статтю 5 Закону №1282-XII, якими визначено, що проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, як на підтвердження правомірності своїх дій по не виплаті позивачу індексації грошового забезпечення, оскільки невиплата індексації є обмеженням права позивача на оплату праці та не може залежати від наявності або відсутності фінансових ресурсів бюджету.
Положеннями Закону №1282-XII та Порядку №1078 визначено джерело коштів на проведення індексації. Разом з тим, виплата індексації не ставиться, вищевказаними нормативно-правовими актами, у залежність від надходження коштів до власника підприємства, установи, організації.
Як вбачається з матеріалів справи єдиною підставою для невиплати позивачу індексації грошового забезпечення стала відсутність коштів для виплати індексації грошового забезпечення. Однак, відповідачами не надано суду жодних належних та допустимих доказів того, що у бюджеті відповідного рівня, з якого фінансується відповідач, кошти на індексацію грошового забезпечення за вказаний період були відсутні.
Отже, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 12.12.2018 у справі №825/874/17.
Крім того, відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути, позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
При цьому, суд при розгляді даної справи враховує практику Європейського суду з прав людини, яка відповідно до статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” є джерелом права.
У справі “Кечко проти України” Європейський суд з прав людини встановив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (пункт 23 Рішення).
Так, реалізація особою права, яке пов'язане з отриманням коштів і базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актах національного законодавства, не залежить від бюджетних асигнувань, відсутність яких не може бути підставою для порушення прав громадян.
У зв'язку з цим, Європейський суд з прав людини не прийняв аргумент Уряду України щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Крім того, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20.03.2002 №5- рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.
Таким чином, вказані відповідачами обставини не позбавляють їх обов'язку провести індексацію грошового забезпечення позивача у встановленому законом порядку.
З особистих карток грошового забезпечення ОСОБА_1 за 2014-2015 роки слідує, що позивачу виплачено індексацію грошового забезпечення у 2014 році в сумі 5844,32 грн. (з них: в січні 2014 року - 476,79 грн., в лютому - 476,79 грн., в березні - 476,79 грн., в липні - 2141,02 грн., в жовтні - 1746,63 грн., в листопаді - 526,30 грн,), а в 2015 році - 8624,55 грн. (з них: у лютому - 459,52 грн., у червні - 2761,04 грн., у жовтні - 3564,37 грн. та у грудні - 1839,62 грн.).
Доказів про виплату індексації позивачу за 2016-2018 роки відповідачем суду не надано.
В той же час, з особистих карток позивача за 2018 рік слідує, що в період з 01.01.2018 по вересень 2018 року, індексація грошового забезпечення відповідачем не нараховувалась та не виплачувалась.
Відтак позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 2014 року по вересень 2018 року включно та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за вказаний період є обґрунтованими та підлягають до задоволення.
Щодо не нарахування та не виплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з квітня 2018 року по 21.09.2018 включно (день виключення зі списків особового складу частини), суд зазначає наступне.
Пунктом 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1078 від 17.07.2003, визначено, що у разі підвищення тарифних ставок (окладів) значення індексу у місяці підвищення приймається за 1 або 100 %, тобто місяць підвищення вважається базовим і індексація в цьому місяці не проводиться, якщо сума підвищення заробітної плати (у базовому місяці враховуються всі складові заробітної плати, які не мають разового характеру) перевищить суму індексації. Починаючи з наступного за базовим місяця наростаючим підсумком розраховується індекс для проведення подальшої індексації.
Абзацом 2 пункту I-1 Порядку №1078 визначено, що індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 103 відсотка.
Згідно із постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб” в квітні 2018 року позивачу підвищено оклад за посадою, в результаті чого відбулося збільшення його грошового забезпечення.
В свою чергу, розмір індексів споживчих цін становив: у квітні 2018 року - 100,8; у травні 2018 року - 100,0; у червні 2018 року - 100,0; у липні 2018 року - 99,3; у серпні 2018 року - 100,0; у вересні 2018 року - 101,9; у жовтні 2018 року - 101,7. Розрахунок порогу індексації становить:1,008*1*1*0,993*1*1,019*1,017*100 = 103,73. Абзацом 1 пункту I-1 Порядку №1078 визначено, що підвищення грошових доходів громадян у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін.
Отже, враховуючи вищевикладене, у зв'язку з тим, що з квітня 2018 року по жовтень 2018 року величина індексу споживчих цін не перевищувала поріг індексації, тому відповідачем правомірно за період з квітня 2018 року по 21.09.2018 включно (день виключення зі списків особового складу частини) індексація позивачу не нараховувалась та не виплачувалась.
Відтак позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення за період з квітня 2018 року по 21.09.2018 включно (день виключення зі списків особового складу частини) та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за вказані періоди є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
При цьому, суд зазначає, що оскільки позивача виключено зі списків особового складу частини НОМЕР_1 21.09.2018, тому позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення за весь 2018 рік, зокрема, і за період з 21.09.2018 по 31.12.2018 є очевидно необґрунтованими та безпідставними, так як позивач у вказаний період не був військовослужбовцем військової частини НОМЕР_1 .
Водночас, суд не приймає до уваги твердження відповідача про відсутність коштів для виплати індексації, оскільки відсутність бюджетного фінансування для проведення індексації, не впливає на обов'язок відповідача її нараховувати та виплачувати.
Таким чином, з метою належного способу захисту порушених прав позивача, виходячи із наданих частиною другою статті 245 КАС України повноважень, позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення за період з 2014 року по 2018 рік та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за вказаний період підлягають задоволенню частково шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати індексації грошового забезпечення позивачу за період з 2014 року по березень 2018 року та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за вказаний період, з урахуванням виплачених сум та про відмову у задоволенні решти позовних вимог.
Керуючись статтями 72-77, 244-246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2016 - 2018 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) грошову компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 05.08.2016 по 21.09.2018, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_2 індексації грошового забезпечення за період з 2014 року по березень 2018 року включно.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) індексації грошового забезпечення за період з 2014 року по березень 2018 року включно, з врахування виплачених сум.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя О.А. Лозовський