02 жовтня 2020 р. Справа № 520/12848/19
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Чалого І.С.,
Суддів: П'янової Я.В. , Григорова А.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду (головуючий суддя І інстанції Тітов О.М., м. Харків) від 11.02.2020 р. по справі № 520/12848/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Харківській області про скасування вимоги,-
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) звернулась до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Харківській області (вул. Пушкінська, буд. 46, м. Харків,61057), в якому просить суд: визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 09.08.2019 року № Ф124564-17, виданої ГУ ДФС у Харківській області про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в розмірі 23785,08 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що зареєстрована як фізична особа-підприємець з 28.04.2015 та є платником єдиного податку. Головним управлінням ДПС у Харківській області винесено вимогу від 09.08.2019 про сплату боргу з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в сумі 23785,08 грн. Позивач вважає, що оскаржувана вимога є протиправною та такою, що підлягає скасуванню, оскільки позивач не займається підприємницькою діяльністю по теперішній час, а перебуває у трудових відносинах з іншими роботодавцями, які сплачували внески з її заробітної плати. Управління чи інший державний орган не проводив перевірку стосовно позивача.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 11.02.2020 в задоволенні позову було відмовлено.
Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на те, що судом першої інстанції неповно з'ясовані обставини, що мають значення для справи та неправильно застосовано норми матеріального права, просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі та стягнути судові витрати на судовий збір в першій та апеляційній інстанції та витрати на правову допомогу адвоката в розмірі 5000,00 грн.
В обґрунтування своєї правової позиції позивач вказує, що надала до суду першої інстанції докази того, що вона в той період, за який їй нараховано борг з єдиного соціального внеску та, відповідно, складено оскаржувану вимогу, працювала найманим працівником, про що свідчить копія трудової книжки ОСОБА_1 з відповідними записами яка була належним чином надана суду першої інстанції разом з позовною заявою. Позивач довела, що вона з дня реєстрації як ФОП підприємницькою діяльністю взагалі не займалась і надала вказаний вище доказ в підтвердження того, що її роботодавець, нараховуючи заробітну плату, сплачував за неї як страхувальник єдиний соціальний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, і тому в неї не може бути заборгованості по цьому платежу.
Відповідно до ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, вважає, що вимоги апеляційної скарги підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судовим розглядом встановлено, що з відомостей Єдиного державного реєстру фізичних осіб-підприємців та громадських формувань встановлено, що 28.04.2015 року проведена державна реєстрація фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 , про що свідчить запис від 28.04.2015 року №2 454 000 0000 003081.
Відповідно відомостей з єдиного державного реєстру фізичних осіб-підприємців та громадських формувань позивач не припинила свою підприємницьку діяльність та є зареєстрованою фізичною особою-підприємцем відповідно до закону.
Згідно даних інформаційної системи "Податковий блок" ОСОБА_1 перебуває як ФОП на загальній системі оподаткування, що підтверджується відповідним витягом.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до інтегрованої картки ФОП ОСОБА_1 за платежем 71040000 «Єдиний внесок для фізичних осіб-підприємців, у т. ч. які обрали спрощену систему оподаткування, осіб та які проводять незалежну професійну діяльність» обліковується заборгованість з єдиного соціального внеску, яка сформована за період 2017- 2 квартал 2019 року на загальну суму 23785,08 грн. (а.с.43-44).
Головним управлінням ДПС у Харківській області 09.08.2019 винесено вимогу №Ф-124564-17 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в сумі 23785,08 грн.
Не погоджуючись з вищевказаною вимогою, позивач звернулась до суду.
Суд першої інстанції, залишаючи без задоволення позов, виходив з того, що відповідач, приймаючи спірну вимогу від 09.08.2019 №Ф-124564-17 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в сумі 23785,08 грн., діяв відповідно до норм чинного законодавства України.
Колегія суддів не погоджується з рішенням суду першої інстанції з таких підстав.
Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов'язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов'язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, та нормами Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» № 2464-VI в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
Відповідно до п.п 14.1.226 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.
Підпункт 14.1.195 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України дає визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
За змістом ст. 2 зазначеного Закону його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Згідно з абз. 2 п. 1 ч. 1 ст. 4 зазначеного Закону платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Пунктом 4 ч. 1 ст. 4 Закону з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб - підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абз. 1 п. 1 та п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону єдиний внесок нараховується:
- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону,
- на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом не врегульовано.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи-підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд при перегляді у касаційному порядку рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 25.07.2019, постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 19.09.2019 у даній справі № 440/2149/19 (№ К/9901/28514/19), зазначивши, що особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Так, із матеріалів справи встановлено, що заборгованість позивача, за розрахунком податкового органу, виникла у зв'язку із несплатою у встановлений строк єдиного внеску за наступний період: 2017 у розмірі 8448 грн., І квартал 2018 у розмірі 2457,18 грн., II квартал 2018 у розмірі 2457,18 грн., ІІІ квартал 2018 у розмірі 2457,18 грн., IV квартал 2018 у розмірі 2457,18 грн., І квартал 2019 у розмірі 2754,18 грн., II квартал 2019 у розмірі 2754,18 грн.
У той же час, у ході судового розгляду встановлено, що ОСОБА_1 у період з 05.07.2017 р. по 02.07.2018 р. перебувала у трудових відносинах з ТОВ "Українисько-словенське підприємство "Хлібопекарський комплекс "Кулиничівський" на посаді прибиральник виробничих приміщень та з 03.07.2018 р. прийнята на роботу на ТО"Хлібна Мрія" на посаду прибиральник виробничих приміщень, що підтверджується копією трудової книги ( а.с. 21).
Також, відповідно до «Індивідуальних відомостей про застраховану особу» за формою ОК-5 Пенсійного фонду України роботодавцем позивача у спірний період з липня 2017 року по березень 2010 року нарахована заробітна плата та сплачені страхові внески за ОСОБА_1 .
Доказів отримання позивачем у вказаний період з липня 2017 року по II квартал 2019 доходів від підприємницької діяльності не встановлено.
Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період з липня 2017 року по II квартал 2019, за який винесена оскаржувана вимога, нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка не отримувала дохід від неї.
Разом з цим колегія судів зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази того, що з січня 2017 року по червень 2017 року включно позивач перебував у трудових відносинах та за нього були сплачені страхові внески.
Законом України від 06.12.2016 №1774 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" внесено зміни до Закону №2464-VI, що діють з 01.01.2017, зокрема щодо обов'язковості визначення бази нарахування єдиного внеску у разі неотримання доходу (прибутку) у звітному році або окремому місяці звітного року.
Фізичні особи-підприємці, які перебувають на загальній системі оподаткування нараховують єдиний внесок на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому, сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) звітному році або окремому місяці звітного року, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону №2464-VI).
Для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, єдиний внесок нараховується - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону №2464-VI).
Мінімальний страховий внесок - сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця.
Таким чином, фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які застосовують загальну систему оподаткування, сплачують єдиний соціальний внесок за періоди, в яких вони були платниками єдиного податку, незалежно від того, отримували вони дохід у цей період чи ні.
За 2017 рік позивач повинен був сплачувати єдиний соціальний внесок нарахований за календарний рік до 10 лютого наступного року.
З 01.01.2017 року мінімальний страховий внесок становив 704,00 грн. на місяць (3200грн.х 22%). Отже, з 01.01.2017 року фізичні особи-підприємці зобов'язані сплачувати єдиний соціальний внесок не менше 704,00 грн. щомісячно, що в сукупності становить 4224 грн. за І та ІІ квартал.
На підставі викладеного, оскільки позивач була зареєстрована як фізична особа-підприємець, за умови, що у період з січня 2017 року по червень 2017 року включно вона не була найманим працівником, у позивача наявний обов'язок сплачувати ЄСВ у мінімальному розмірі, колегія суддів частково погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що відповідач, приймаючи спірну вимогу від 09.08.2019 №Ф-124564-17 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в сумі 4224 грн., діяв відповідно до норм чинного законодавства України, у зв'язку з чим підстави для її скасування в цій частині відсутні.
Разом з цим, спірна вимога від 09.08.2019 №Ф-124564-17 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування в сумі 19561,08 грн. є протиправною та підлягає скасуванню, оскільки в період з липня 2017 року по II квартал 2019 включно, за який винесена оскаржувана вимога, нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка не отримувала дохід від неї, оскільки за таких умов відбулось подвійне оподаткування, що суперечить принципам податкового законодавства.
Аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 року по справі № 520/3939/19.
Враховуючи вищевикладене, контролюючим органом неправомірно нараховано позивачу недоїмку зі сплати єдиного соціального внеску за період з 01.07.2017 по ІІ квартал 2019 р. у розмірі 19561,08 грн. відповідно до вимоги Головного управління ДФС у Харківській області № Ф-124564-17 від 09.08.2019, а тому вимога в цій частині підлягає скасуванню, а позов в зазначеній частині - задоволенню.
Стосовно періоду з 01.01.2017 по 31.06.2017 відсутні записи про працевлаштування позивача, інших доказів про працевлаштування позивачем не надано та колегією суддів не встановлено, а отже у вказаний період позивач не перебував в трудових відносинах з роботодавцями. Таким чином, позивач за вказані періоди не отримував заробітної плати, з якої були сплачені відповідні внески.
Враховуючи вказане вище, позивачем не доведено обґрунтованості доводів апеляційної скарги в частині сплати роботодавцями з його заробітної плати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за період з 01.01.2017 по 31.07.2017.
Щодо стягнення судових витрат , колегія судів зазначає.
Питання розподілу судових витрат врегульовано положеннями статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
За приписами частини 1 наведеної правової норми при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до ч. 6 наведеної правової норми якщо суд апеляційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи, ухвалить нове судове рішення він відповідно змінює розподіл судових витрат.
Аналіз наведених положень законодавства, дає підстави суду апеляційної інстанції для висновку, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Відповідно до частини 1 статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Частиною першою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (частина друга статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Згідно з частиною третьою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина четверта статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Згідно з частиною п'ятою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суди досліджують на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 17.09.2019 у справі № 810/3806/18, від 10.12.2019 у справі № 10.12.2019.
При цьому, витрати на професійну правничу допомогу стягуються з іншої сторони лише у тому випадку, якщо професійна правнича допомога реально надавалася в справі тією особою або особами, які одержали за це плату, та їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документами.
Згідно пункту 6, 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Тобто законодавець визначив, що обов'язок доведення не співмірності витрат покладається саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами та при наявності зазначеного положення суд розглядає питання співмірності витрат.
Натомість, відповідачем не надано суду клопотань про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також не вчинено дій по доведенню не співмірності витрат, заявлених позивачем до відшкодування.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем визначено витрати на правову допомогу в сумі 5 000 грн., яку йому надавав адвокат Фещенко Микола Леонідович. Вартість правової допомоги підтверджується:
- договором про надання правової допомоги №1/3 від 25.03.2020 р;
- додаткової угоди № 1 від 25.03.2020 р. до договору про надання правової допомоги №1/3 від 25.03.2020 р. з описом наданих послуг та вартості кожної з них окремо, а також кількість годин, витрачену на кожну з цих послуг;
- квитанціями від 28.04.2020 р. та від 15.06.2020 р.;
- меморіальними ордерами № 2578658 SB від 28.04.2020 р. та № 3778596 SB від 15.06.2020 р.;
- ордером адвоката ОСОБА_2 ;
- копією довідки про відкриття рахунку адвоката в установі банку:
- копією свідоцтва адвоката № 240 від 13.06.2006 р.
Таким чином, позивачем надано всі необхідні докази на підтвердження оплати витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 5000 грн.
Відповідно до ч. 3 ст. 139 при частковому задоволенню позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
В зв'язку з тим, що судом апеляційної інстанції при скасуванні рішення суду першої інстанції позовні вимоги позивача були задоволенні частково лише в частині скасування вимоги Головного управління ДФС у Харківській області № Ф-124564-17 від 09.08.2019 на суму 19561,08 грн., а тому судові витрати підлягають стягненню з відповідача пропорційно задоволенню позовних вимог, тобто на 82,24 % (23785,08=100%, 19561,08= 82,24%).
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної податкової служби у Харківській області судові витрати на професійну правничу допомогу, в загальному розмірі 4112 грн. (82,24% від 5000 грн.), судовий збір в першій інстанції в розмірі 631.93 грн. (82,24% від 768,40 грн.) та апеляційній інстанції 1037,21 грн. (82,24% від 1261,20 грн.)
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Згідно з п. 3, 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Враховуючи, що судом першої інстанції при прийнятті рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про скасування вимоги Головного управління ДФС у Харківській області № Ф-124564-17 від 09.08.2019 про сплату боргу (недоїмки) в частині нарахування позивачу недоїмки зі сплати єдиного соціального внеску за період з 01.07.2017 по ІІ квартал 2019 р. у розмірі 19561,08 грн., порушено норми матеріального права та висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.02.2020 підлягає скасуванню, з прийняттям постанови про задоволення позовних вимог в цій частині, в решті позовних вимог необхідно відмовити.
Керуючись ст. ст. 311, 315, 317, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.02.2020 р. скасувати та прийняти нову постанову якою позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Харківській області про скасування вимоги - задовольнити частково.
Визнати протиправною та скасувати вимогу № Ф-124564-17 від 09.08.2019 про сплату боргу (недоїмки) в частині нарахування позивачу недоїмки зі сплати єдиного соціального внеску за період з 01.07.2017 по ІІ квартал 2019 р. у розмірі 19561,08 грн.
В іншій частині в задоволенні позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної податкової служби у Харківській області (61057, м. Харків, вул. Пушкінська, 46, код ЄДРПОУ 43143704) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ІПН НОМЕР_1 ) судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 4112 грн. та судовий збір понесений в суді першої інстанції в розмірі 631.93 грн., судовий збір понесений в суді апеляційної інстанції в розмірі 1037,21 грн.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.
Головуючий суддя І.С. Чалий
Судді Я.В. П'янова А.М. Григоров