Справа № 756/16699/18 Головуючий у суді І інстанції Яценко Н.О.
Провадження № 22-ц/824/5874/2020 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.
30 вересня 2020 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Ігнатченко Н.В.,
суддів: Голуб С.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Войтенко О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 27 листопада 2019 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних,
У грудні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних.
На обґрунтування позову ОСОБА_2 зазначив, що рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 21 травня 2014 року, яке змінено рішенням Апеляційного суду м. Києва від 1 жовтня 2014 року, у справі № 756/8859/13-ц з ОСОБА_1 на його користь було стягнуто грошові кошти за договором позики у розмірі 292 850,00 грн та судові витрати у розмірі 2 928,50 грн, а всього стягнуто 295 778,50 грн.
На виконання вказаного рішення 26 листопада 2014 року йому видано виконавчий лист № 2/756/169/14, який пред'явлено на виконання до Оболонського районного ВДВС м. Київ ГТУЮ у м. Києві та постановою державного виконавця Пальченка А.В. від 2 червня 2015 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання даного виконавчого листа.
Оскільки рішення суду не виконувалося тривалий час, позивач змушений був звернутися з позовом до відповідача про стягнення інфляційних втрат за період з червня 2014 року по 31 травня 2017 року та 3 % річних за прострочення виконання грошового зобов'язання за період з 22 травня 2014 року по 10 липня 2017 року.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 5 лютого 2018 року, яке змінено постановою Апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2018 року, у справі № 756/11356/16-ц з відповідача на користь позивача стягнуто 270 026,18 грн, з яких: 3 % річних у розмірі 24 382,77 грн за період з 1 жовтня 2014 року по 10 липня 2017 року та інфляційні втрати у розмірі 245 643,41 грн за період з 1 жовтня 2014 року по 31 травня 2017 року.
Позивач вказував, що відповідач в примусовому порядку обов'язок зі сплати грошової суми, покладений на нього рішеннями судів у справі № 756/8859/13-ц, виконав лише через чотири роки, а саме у вересні 2018 року, в зв'язку з чим постановою заступника начальника відділу Чернявської Т.М. від 2 жовтня 2018 року виконавче провадження № 47666986 закінчено у зв'язку з фактичним виконанням.
Однак наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, що не виконано боржником, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.
Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь 3 % річних у розмірі 12 227,49 грн за період з 11 липня 2017 року по 31 серпня 2018 року, інфляційні втрати у розмірі 28 699,30 грн за період з 1 червня 2017 року по 31 серпня 2018 року та сплачений судовий збір у розмірі 704,80 грн.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 27 листопада 2019 року позов задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 три відсотки річних за період з 11 липня 2017 року по 31 серпня 2018 року у розмірі 12 227,49 грн та інфляційні нарахування за період з 1 червня 2017 року по 31 серпня 2018 року у розмірі 28 699,30 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 704,80 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач, який прострочив виконання грошового зобов'язання, має сплатити позивачу інфляційні втрати та 3% річних за періоди, що не охоплені судовими рішеннями у справі № 756/11356/16-ц.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Як на підставу своїх вимог посилається на те, що суд першої інстанції помилково трактує обставини справи, оскільки він не ухилявся від виконання рішення, а позивач своїми діями, які полягали в умисному не отриманні коштів на погашення боргу, унеможливлював своєчасне виконання судового рішення та вчиняв дії спрямовані на затягування його виконання.
Якщо розібрати ситуацію, що склалася навколо заборгованості, то з урахуванням прагнення боржника сплачувати таку заборгованість та неотриманням стягувачем перерахованих грошових коштів через неправильно вказану адресу, а в подальшому і на виправлену позивачем адресу проживання, логічним вбачається наявність зловживання правом з боку стягувача, що призвело до штучного збільшення розміру штрафних санкцій.
Суд першої інстанції, вирішуючи спір та ухваливши оскаржуване рішення, не дослідив усіх обставин справи, не врахував наданні відповідачем докази, внаслідок чого безпідставно та упереджено задовольнив позов.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача- адвокат Лінник М.А. просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість. Окрім цього, порушує питання про стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат на професійну правничу допомогу у зв'язку з розглядом справи в апеляційному суді, розмір яких згідно наданих доказів становить 4 000,00 грн.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з'явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким вимогам закону ухвалене у справі рішення не відповідає.
Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 21 травня 2014 року, яке змінено рішенням Апеляційного суду м. Києва від 1 жовтня 2014 року, у справі № 756/8859/13-ц з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 було стягнутогрошові кошти за договором позики у розмірі 292 850,00 грн та судові витрати у розмірі 2 928,50 грн, а всього стягнуто 295 778,50 грн (а.с. 18-23).
На виконання вказаного рішення 26 листопада 2014 року позивачу видано виконавчий лист № 2/756/169/14, який пред'явлено на виконання ним до ВДВС Оболонського РУЮ у м. Києві та постановою державного виконавця Пальченка А.В. від 2 червня 2015 року відкрито виконавче провадження № 47666986 з примусового стягнення 295 778,50 грн боргу (а.с. 9, 10).
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 5 лютого 2018 року, яке змінено постановою Апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2018 року, у справі № 756/11356/16-ц з відповідача на користь позивача стягнуто 270 026,18 грн, з яких: 3 % річних у розмірі 24 382,77 грн за період з 1 жовтня 2014 року по 10 липня 2017 року та інфляційні втрати у розмірі 245 643,41 грн за період з 1 жовтня 2014 року по 31 травня 2017 року (а.с. 24-29).
У постанові апеляційного суду зазначено, що посилання ОСОБА_1 на те, що ним добровільно виконувалося рішення суду, колегія суддів не бере до уваги, так як останнім не надано доказів того, що кошти, які ним пересилалися на адресу ОСОБА_2 були ним отримані, оскільки як убачається з листа ДП «Укрпошта» від 18 жовтня 2017 року всі поштові перекази були повернуті на зворотню адресу та вручені не були. При цьому кошти на рахунок ВДВС Оболонського РУЮ у м. Києві на виконання рішення суду відповідачем не перераховувалися.
Встановлено, що відповідач в примусовому порядку обов'язок зі сплати грошової суми, покладений на нього рішеннями судів у справі № 756/8859/13-ц виконав лише через чотири роки, а саме у вересні 2018 року, в зв'язку з чим постановою заступника начальника Оболонського районного ВДВС м. Київ ГТУЮ у м. Києві Чернявської Т.М. від 2 жовтня 2018 року виконавче провадження № 47666986 закінчено у зв'язку з фактичним виконанням (а.с. 11, 12).
З урахуванням того, що з відповідача на користь позивача було стягнуто інфляційні втрати за період з 1 жовтня 2014 року по 31 травня 2017 року та 3 % річних за період з 1 жовтня 2014 року по 10 липня 2017 року суд першої інстанції вважав, що позивач має також право на стягнення інфляційних втрат за період з 1 червня 2017 року по 31 серпня 2018 року та 3% річних за період з 11 липня 2017 року по 31 серпня 2018 року, тобто вказані нарахування проводяться в період не виконання судового рішення та в період, що не охоплений рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 5 лютого 2018 року, яке змінено постановою Апеляційного суду м. Києва від 24 травня 2018 року,у справі № 756/11356/16-ц.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року в справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18) міститься висновок про те, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов'язань. Грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, із невиконанням грошового зобов'язання.
Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Так, у частині п'ятій статті 11 ЦК України визначено, що у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникнути з рішення суду.
Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов'язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Отже, положення зазначеної норми права передбачають, що зобов'язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).
Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Аналіз зазначених норм, дає підстави дійти висновку про те, що на підставі судового рішення між сторонами виникло грошове зобов'язання у зв'язку із стягненням заборгованості за договором позики, невиконання якого зумовлює застосування положень частини другої статті 625 ЦК України.
Крім того, правовий аналіз норм статей 526, 599, 611, 625 ЦК України свідчить про те, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору та не звільняє боржника від цивільно-правової відповідальності, передбаченої статтею 625 цього Кодексу.
Такий правовий висновок узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18).
З матеріалів справи вбачається, що відповідач має грошове зобов'язання перед позивачем, що підтверджується судовими рішеннями у справі № 756/8859/13-ц, це грошове зобов'язання вчасно не виконано, тому згідно із частиною другою статті 625 ЦК України він має відшкодувати позивачу його інфляційні втрати та сплатити 3 % річних.
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про те, що на підставі судового рішення, яке набрало законної сили 1 жовтня 2014 року, між сторонами виникло грошове зобов'язання у зв'язку із стягненням заборгованості за договором позики, яке виконано тільки у вересні 2018 року, тому відповідач, який прострочив виконання грошового зобов'язання, має сплатити позивачу інфляційні втрати та 3% річних за періоди, що не охоплені судовими рішеннями у справі № 756/11356/16-ц.
Разом з тим, погоджуючись з розрахунками позивача та стягуючи з відповідача суми, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України, суд першої інстанції жодним чином не перевірив правильності розрахунку інфляційних втрат та 3% річних, зокрема фактичну кількість днів прострочення, починаючи з 11 липня 2017 року по фактичне виконання рішення суду та порядок нарахування таких сум.
У своєму рішенні суд вказав, що розрахунок 3 % річних здійснюється за період з 11 липня 2017 року по 31 серпня 2018 року і становить 508 днів прострочення за вказаний період. Сума 3 % річних від основної суми боргу = 292 850 грн х 3 % х 508 днів прострочення / 365 днів / 100 % = 12 227,49 грн.
Розрахунок інфляційних втрат здійснюється за період з 1 червня 2017 року по 31 серпня 2018 року і складає: 292 280 грн х 1,098 = 321 549,30 грн, сума інфляційних втрат за період з 1 червня 2017 року по 31 серпня 2018 року становить: 321 549, 30 грн - 292 850 грн = 28 699,30 грн.
Однак такі розрахунки позивача, які покладені в основу рішення від 27 листопада 2019 року про задоволення позову, не відповідають дійсним обставинам справи, адже кількість днів прострочення виконання зобов'язання з 11 липня 2017 року по 31 серпня 2018 року включно становить 416 днів, а не 508 як зазначив суд.
Так, розрахунок 3 % річних повинен проводитися за формулою: RPS=S*Q*n>V/D/100, де S - сума заборгованості, Q - кількість днів прострочки, V - 3 %, D - кількість днів у році, 100 - 100 %.
Отже, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню 3 % річних у розмірі 10 013,06 грн за період з 11 липня 2017 року по 31 серпня 2018 року.
Розрахунок інфляційних втрат обчислюється за такою формулою: IV=(S*I / 100 - S) * Q> / DM, де S - сума заборгованості, I - індекс інфляції, Q - кількість днів прострочки, DM - кількість днів у місяці, 100 - 100 %.
Отже, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню інфляційні втрати у розмірі 31 850,92 грн за період 1 червня 2017 року по 31 серпня 2018 року (457 днів).Проте, оскільки позивач просив суд стягнути з відповідача 28 699,30 грн інфляційного збільшення боргу, колегія суддів відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, вважає за необхідне стягнути з відповідача саме 28 699,30 грн інфляційних втрат позивача.
Таким чином загальна сума інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих внаслідок несвоєчасного виконання рішення суду становить 38 712,36 грн.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а рішення Оболонського районного суду м. Києва від 27 листопада 2019 року відповідно до статті 376 ЦПК України - зміні шляхом викладення резолютивної частини цього рішення у редакції, що відповідає наведеним вище мотивам постанови.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на власному тлумаченні відповідачем спірних правовідносин та положень статті 625 ЦК України, вони були предметом апеляційного перегляду у справі № 756/11356/16-ц, тому відхиляються колегією суддів як необґрунтовані.
Згідно з вимогами пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема: з резолютивної частини із зазначенням нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення та розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
На підставі викладеного з ОСОБА_1 пропорційно до задоволених позовних вимог стягуються документально підтверджені судові витрати, понесені ОСОБА_2 у межах даної справи в суді першої інстанції, а саме 666,67 грн судового збору за подання позовної заяви.
В той же час, оскільки апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а сума стягнення за рішенням суду - зменшенню, то пропорційно до задоволених вимог апеляційної скарги з позивача на користь відповідача стягується 57,00 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.
За частиною десятою статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає за можливе остаточно стягнути з відповідача на користь позивача різницю по сплаті судового збору у розмірі 609,67 грн.
Заперечуючи проти апеляційної скарги, представник відповідача - адвокат Лінник М.А. у відзиві також просив стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 4 000,00 грн судових витрат на професійну правничу допомогу у зв'язку з розглядом справи в апеляційному суді.
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою (частина перша статті 15 ЦПК України).
За приписами статей 133, 141 ЦПК України витрати на правничу допомогу відносяться до судових витрат.
Відповідно до положень частини першої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Згідно з правилами частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (частина друга статті 141 ЦПК України).
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження, довідки тощо).
Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, або розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.
Такий правовий висновок висловлено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18).
На підтвердження своїх вимог про стягнення з відповідача на користь позивача витрат, понесених у зв'язку з наданням професійної правничої допомоги в апеляційному суді, представником відповідача до відзиву на апеляційну скаргу надано: договір № 04/06 від 4 червня 2020 року про надання правничої допомоги, укладений між ОСОБА_2 та адвокатом Лінником М.А., із зазначенням обсягу та вартості робіт, які необхідно виконати у зв'язку з переглядом справи в апеляційному порядку; свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії КВ № 000853 від 10 лютого 2020 року; ордер на надання правової допомоги в Київському апеляційному суді серії КВ № 849212 від 4 червня 2020 року; акт про приймання-передачі наданих послуг до договору № 04/06 від 4 червня 2020 року із детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом; довідку вих. № 24/06 від 24 червня 2020 року про сплату позивачем адвокату гонорару у розмірі 4 000,00 грн готівкою згідно договору про надання правничої допомоги № 04/06 від 4 червня 2020 року (а.с. 182-186, 198, 199).
Оцінивши зазначені письмові докази в розрізі вимог статей 137, 141 ЦПК України, колегія суддів вважає, що позивачем доведено понесення ним витрат за надання правничої допомоги адвоката в суді апеляційної інстанції у розмірі 4 000,00 грн. Однак, враховуючи, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - зміні в частині зменшення суми стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, то пропорційно до розміру задоволених вимог апеляційної скарги з відповідача на користь позивача стягуються судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, на суму 3 800,00 грн.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина четверта статті 376 ЦПК України).
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 27 листопада 2019 року змінити, виклавши його резолютивну частину в наступній редакції.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 три проценти річних за період з 11 липня 2017 року по 31 серпня 2018 року у розмірі 10 013,06 грн та інфляційні втрати за період з 1 червня 2017 року по 31 серпня 2018 року у розмірі 28 699,30 грн, а всього - 38 712,36 грн (тридцять вісім тисяч сімсот дванадцять гривень 36 копійок).
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 609,67 грн (шістсот дев'ять гривень 67 копійок) сплаченого судового збору.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 800,00 грн (три тисячі вісімсот гривень) у рахунок відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Головуючий Н.В. Ігнатченко
Судді: С.А. Голуб
Д.О. Таргоній