справа № 380/5111/20
24 вересня 2020 року м. Львів
Львівський окружний адміністративний суд в складі:
головуючого - судді Мричко Н.І.,
за участі секретаря судового засідання Кулик С.В.,
представника позивача Яценка С.А.,
представника відповідача Ярової А.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Львівській області про стягнення середнього заробітку у зв'язку з невиплатою грошового забезпечення при звільненні, -
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , Позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДФС у Львівській області (далі - ГУ ДФС у Львівській області, Відповідач), в якому просив суд стягнути з ГУ ДФС у Львівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток у зв'язку з невиплатою належних сум грошового забезпечення при звільненні, за період з 24.01.2019 до 26.06.2020 включно, в розмірі 549364,96 грн.
Ухвалою від 07.07.2020 вказану позовну заяву залишено без руху, встановлено Позивачу строк для усунення виявлених недоліків позовної заяви.
Ухвалою від 16.07.2020 відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.
В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначає, що наказом ГУ ДФС у Львівській області від 23.01.2019 №42-о звільнений у відставку за під. «а» п. 65 «Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ» (за віком) з 23.01.2019. Під час проходження служби, наказом ГУ ДФС у Львівській області від 02.01.2019 №11-в Позивачу, у період часу з 02.01.2019 до 17.01.2019, надавалася чергова відпустка за 2019 рік терміном п'ятнадцять календарних днів, з виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення. Вказує на те, що матеріальна допомога на оздоровлення в розмірі 38594,50 грн. йому виплачена не була ані під час проходження служби, ані при звільненні зі служби 23.01.2019.
Додатково зазначає, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 19.11.2019, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.02.2020 у справі №1.380.2019.003624 визнано протиправною бездіяльність ГУ ДПС у Львівській області по невиплаті ОСОБА_1 матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі 38594,50 грн.; стягнуто з ГУ ДПС у Львівській області на користь ОСОБА_1 матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 38594,50 грн.
Позивач продовжує, що на виконання вказаного вище рішення суду, 27.06.2020 ГУ ДФС у Львівській області перерахувало йому матеріальну допомогу на оздоровлення, в сумі 38015,58 грн. Такі обставини підтверджуються випискою АТ «Кредобанк» від 30.06.2020. На думку Позивача, невиплата матеріальної допомоги на оздоровлення при звільненні зі служби сталася внаслідок протиправної бездіяльності Відповідача. За таких обставин вважає, що розмір середнього заробітку, який підлягає виплаті ОСОБА_1 , у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні з роботи за період з 24.01.2019 до 26.06.2020 включно, становить 549364,96 грн.
Відповідач подав суду відзив на позовну заяву (арк. справи 39-40), в якому просить відмовити ОСОБА_1 у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі. Зазначає, що на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19.11.2019, ГУ ДФС у Львівській області 27.06.2020 перераховано Позивачу матеріальну допомогу на оздоровлення в сумі 38015,58 грн. На думку Відповідача, невиплата матеріальної допомоги на оздоровлення ОСОБА_1 відбулась за відсутності вини податкового органу, оскільки на момент його звільнення, кошторисом на 2019 рік не було передбачено виплату матеріальної допомоги на оздоровлення. З огляду на наведене вважає, що вимога Позивача про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні не підлягає до задоволення повністю.
Позивач подав відповідь на відзив (арк. справи 51-58), в якій зазначає, що період затримки розрахунку при звільненні становить 520 календарних днів, а тому середній заробіток за весь час затримки складає 549364,96 грн. На думку Позивача, затримка в розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні виникла з вини Відповідача, що є наслідком його протиправної бездіяльності. Вказана обставина була встановлена Львівським окружним адміністративним судом у справі №1.380.2019.003624. Відтак вважає, що заявлені Позивачем вимоги щодо стягнення з Відповідача середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні в сумі 549364,96 грн. є обгрунтованими і правомірними.
Представник Позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав з підстав, викладених у позовній заяві, відповіді на відзив. Просив позов задовольнити в повному обсязі.
Представник Відповідача в судовому засіданні проти позову заперечила з підстав, наведених у відзиві на позовну заяву. Просила відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Дослідивши матеріали справи на підтвердження й спростування заявлених вимог в їх сукупності, надавши їм юридичну оцінку, суд встановив таке.
Відповідно до копії з посвідчення серії НОМЕР_1 від 19.10.2018 ОСОБА_1 має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій (арк. справи 18).
Як видно з матеріалів справи, 28.12.2018 ОСОБА_1 звернувся до начальника ГУ ДФС у Львівській області із рапортом, в якому просив надати частину чергової відпустки за 2019 рік в кількості 15 діб з 02.01.2019 із виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення.
Згідно з витягом з наказу ГУ ДФС у Львівській області від 02.01.2019 № 11-в «Про відпустки» підполковнику податкової міліції ОСОБА_1 , старшому оперуповноваженому з особливо важливих справ відділу протидії незаконному обігу підакцизних товарів оперативного управління ГУ ДФС у Львівській області надано частину чергової відпустки за 2019 рік у кількості 15 діб, з 02 січня по 17 січня 2019 року із виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення (арк. справи 60).
Відповідно до наказу ГУ ДФС у Львівській області від 23.01.2019 № 42-о «По особовому складу» підполковника податкової міліції ОСОБА_1 , старшого оперуповноваженому з особливо важливих справ відділу протидії незаконному обігу підакцизних товарів оперативного управління ГУ ДФС у Львівській області, з 23.01.2019 звільнено з податкової міліції у відставку, із зняттям з військового обліку за пунктом 65 підпункту «а» (за віком) (арк. справи 59).
Згідно з витягом з наказу ГУ ДФС у Львівській області від 24.01.2019 № 60-о «Про відпустки» виключено з наказу ГУ ДФС у Львівській області від 02.01.2019 № 11-в «Про відпустки», виплату матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення, зокрема, ОСОБА_1 . Підстава: лист управління фінансування, бухгалтерського обліку та звітності ГУ ДФС у Львівській області від 21.01.2019 № 33/05.5.-37, лист ДФС України від 02.01.2019 № 85/7/99-99-05-02-01-17 «Про розпис Державного бюджету України на 2019 рік», витяг з розподілу показників зведених кошторисів на 2019 рік, розрахункових видатків по оплаті праці з нарахуваннями на 2019 рік, затвердженого начальником ГУ ДФС у Львівській області І.Кондро , у 2019 році по КЕКВ 2112 не передбачено виплату матеріальної допомоги на оздоровлення (арк. справи 61).
За результатами розгляду заяв Позивача від 19.03.2019 вх. № 63/ЗПІ від 22.03.2019 та вх. № 64/ЗПІ від 22.03.2019 ГУ ДФС у Львівській області, листом від 37.03.2019 № 16738/10/ЗПІ/05.0-34 повідомило Позивача про те, що в управління фінансування, бухгалтерського обліку та звітності надійшов наказ ГУ ДФС у Львівській області від 02.01.2019 № 11-в «Про відпустки», яким зобов'язано нарахувати та виплатити старшому оперуповноваженому з особливо важливих справ ОСОБА_1 відпускні з виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення. Однак листом ДФС України від 02.01.2019 № 85/7/99-99-05-02-01-17 «Про розпис Державного бюджету України на 2019 рік», скеровано Витяг з розподілу показників зведених кошторисів на 2019 рік, затверджений 02.01.2019 в.о. Голови О. Власовим та відповідно до розрахунку видатків по оплаті праці з нарахуванням на 2019 рік, затвердженого начальником ГУ ДФС у Львівській області І.Кондро , у 2019 році по КЕКВ 2112 не передбачено виплату матеріальної допомоги на оздоровлення. Відтак підстав для нарахування матеріальної допомоги немає (арк. справи 67).
Непогоджуючись із бездіяльністю Відповідача щодо невиплати матеріальної допомоги на оздоровлення, Позивач за захистом своїх прав звернувся до суду з відповідним позовом.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 19.11.2019 у справі №1.380.2019.003624, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.02.2020, позов ОСОБА_1 задоволено повністю; визнано протиправною бездіяльність ГУ ДПС у Львівській області по невиплаті ОСОБА_1 матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі 38594,50 грн.; стягнуто з ГУ ДПС у Львівській області на користь ОСОБА_1 матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 38594,50 грн. (арк. справи 12-14, 15-17).
27.06.2020 ГУ ДФС у Львівській області перерахувало Позивачу грошові кошти в сумі 38015,58 грн., що підтверджується банківською випискою АТ «Кредобанк» по картковому рахунку від 30.06.2020 (арк. справи 7).
Отже, повний розрахунок з Позивачем проведено лише 27.06.2020, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами і сторонами не оспорюється.
Позивач вважає, що при звільненні з ним не проведений повний та своєчасний розрахунок, тому за захистом своїх прав та інтересів звернувся до суду із цим позовом.
При вирішенні спору суд виходив з такого.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до частини першої статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно з статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у будь-якому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
ЄСПЛ тлумачить поняття «якість закону» так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. аnd Others v. Bulgaria») від 24 липня 2008 року, заява № 1365/07, п. 39, «Олександр Волков проти України» від 29 січня 2013 року, заява № 21722/11, п. 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» («Cantoni v. France») від 11 листопада 1996 року, заява № 17862/91, п. 31-32, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року, заява № 20372/11, п. 65).
Як зазначалось раніше, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», а саме у пункті 57 цього рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження № 21-1765а15).
Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що правовий висновок Верховного Суду України у справі № 21-1765а15 є застосовним до спірних правовідносин.
Як свідчить зміст рішення у справі «Меньшакова проти України», позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд Суду, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.
Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 08 липня 1997 року та 25 травня 1998 року, та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов'язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Разом з тим у своєму рішенні ЄСПЛ не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.
Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні «Меньшакова проти України» вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.
Крім того, у пункті 58 рішення ЄСПЛ вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі «Waiteand Kennedy v. Germany», заява № 26083/94, п. 54).
Тому за висновком ЄСПЛ не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що ЄСПЛ надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15 вересня 2015 року, провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15.
Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.
Разом з тим статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналіз цих норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України.
При цьому, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата з надбавками, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі №400/3151/19 адміністративне провадження №К/9901/12644/20 та від 08 вересня 2020 року у справі № 810/2116/17 адміністративне провадження №К/9901/34156/18, які судом враховано при виконанні положень частини 5 статті 242 КАС України.
Суд встановив, що рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 19.11.2019, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.02.2020 у справі №1.380.2019.003624, позов ОСОБА_1 задоволено повністю; визнано протиправною бездіяльність ГУ ДПС у Львівській області по невиплаті ОСОБА_1 матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі 38594,50 грн.; стягнуто з ГУ ДПС у Львівській області на користь ОСОБА_1 матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 38594,50 грн.
Суд зазначає, що кошти в сумі 38015,58 грн. були перераховані на картковий рахунок Позивача за рішенням суду лише 27.06.2020, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами і сторонами не оспорюється. Отже, Відповідачем проведено фактичний розрахунок із Позивачем щодо виплати матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі 38015,58 грн. поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.
Враховуючи, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Відтак суд дійшов висновку, що Позивач має право на отримання відшкодування за затримку виплати матеріальної допомоги на оздоровлення на підставі статті 117 КЗпП України.
Щодо стягнення з ГУ ДФС у Львівській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за період з 24.01.2019 до 26.06.2020 включно в розмірі 549364,96 грн. у зв'язку з невиплатою належних сум грошового забезпечення при звільненні, суд зазначає таке.
Відповідно до абзацу 2 статті 117 КЗпП при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Крім того Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16 і вказала, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та і визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
Оскільки Позивача звільнено з військової служби з 23.01.2019, а виплата належних сум грошового забезпечення відбулася 27.06.2020, відповідно строк затримки розрахунку складає 356 робочих днів.
Згідно з довідкою про доходи від 26.03.2019 № 303-05.0-31 розмір грошового забезпечення Позивача за останні два місяці перед звільненням становили: грудень 2018 року - 40168,00 грн., листопад 2018 року - 24644,50 грн. (арк. справи 9).
Суд самостійно розрахував середньоденний заробіток Позивача, який відповідно складає - 1543,16 грн. (40168,00 + 24644,50 / 42= 1543,16 грн.).
При визначенні суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок з 24.01.2019 по 26.06.2020 включно (356 днів), Позивач вказав, що такий складає 549364,96 грн. (1543,16 х 356 днів = 549364,96 грн.). Разом з тим, на думку суду, такий розрахунок значно перевищує розмір невчасно виплачених сум (38594,50 грн.).
Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року по справі № 825/325/16 вказав, що при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку необхідно враховувати розмір середнього заробітку позивача, суму заборгованості, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, те, що фінансування відповідача здійснюється з державного бюджету та інших обставин справи.
Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності зазначена у постанові Верховного Суду від 04 квітня 2018 року по справі №524/1714/16-а, та постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року по справі №761/9584/15-ц.
Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, Верховний Суд в постанові від 30 жовтня 2019 року у справі №806/2473/18 (адміністративне провадження №К/9901/2118/19) сформував правову позицію щодо врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку.
Суд враховує зазначені висновки Верховного Суду при визначенні розміру компенсації за затримку розрахунку позивачу у цій справі.
Так, істотність частки складових заробітної плати (грошового забезпечення) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 7% (38594,50 грн. (частка виплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення) / 549364,96 грн. (середній заробіток за весь час затримки розрахунку з 24.01.2019 по 26.06.2020 (356 робочих днів) х 100).
Отже сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 7% становить: 38455,12 грн. (1543,16 грн. (середньоденний заробіток Позивача) х 7% = 108,02 грн., 108,02 грн. х 356 (днів затримки розрахунку) = 38455,12 грн.).
Таким чином, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд вважає, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений Позивачу у розмірі 38455,12 грн., з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком.
Відтак суд вважає, що зменшення суми стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні здійснено з урахуванням справедливого і розумного балансу між інтересами Позивача і Відповідача, оскільки стягнення компенсації в сумі 549364,96 грн. за несвоєчасну виплату заборгованості у розмірі 38594,50 грн. було б явно неспівмірним розміру простроченої заборгованості та майнових втрат Позивача.
Вказана правова позиція підтверджується постановою Верховного Суду від 04 вересня 2020 року у справі №260/348/19.
Також, суд враховує, що стягуючи з Відповідача на користь Позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов'язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов'язкових платежів.
Аналогічна правова позиція зазначена в п. 39-41 постанови Верховного Суду 08 листопада 2018 у справі №805/1008/16-а.
Згідно з частиною 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до положень статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно з частинами першої та четвертої статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до приписів статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частиною першою статті 77 КАС України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Враховуючи викладене та зважаючи на встановлені обставини, суд вважає позовні вимоги Позивача обґрунтованими, підставними та такими, що підлягають до задоволення частково.
Згідно з частиною 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Під час звернення до суду із цим позовом ОСОБА_1 сплатив судовий збір в сумі 5493,70 грн., що підтверджується квитанцією № 35 від 13.07.2020 (арк. справи 31), відтак стягненню за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДФС у Львівській області на користь Позивача підлягають судові витрати у вигляді судового збору в розмірі 384,55 грн.
Керуючись статтями 2, 6, 8-10, 13, 14, 72-77, 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
адміністративний позов задовольнити частково.
Стягнути з Головного управління ДФС у Львівській області (місцезнаходження: 79003, м. Львів, вул. Стрийська, 35; код ЄДРПОУ: 39462700) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер: НОМЕР_2 ) середній заробіток за весь час затримки виплати матеріальної допомоги на оздоровлення в сумі 38455 (тридцять вісім тисяч чотириста п'ятдесят п'ять) гривень 12 копійок.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Львівській області (місцезнаходження: 79003, м. Львів, вул. Стрийська, 35; код ЄДРПОУ: 39462700) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер: НОМЕР_2 ) 384 (триста вісімдесят чотири) гривні 55 копійок.
У задоволенні решти вимог - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складений 29.09.2020.
Суддя Мричко Н.І.