справа №296/7004/18 головуючий у суді І інстанції: Коренюк А.М.
провадження №22-ц/824/8126/2020 головуючий у суді ІІ інстанції: Сушко Л.П.
Іменем України
29 вересня 2020 року м. Київ
Головуючого судді: Сушко Л.П.,
суддів: Іванової І.В., Сліпченка О.І.,
секретар судового засідання: Спеней О.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма Поліські зорі» на ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 04 березня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Правекс Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма Поліські Зорі», ОСОБА_2 , треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінтайм Капітал», Товариство з обмеженою відповідальністю «ПФМ Акцент» про визнання недійсним договору й витребування майна, та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма Поліські зорі» до Приватного акціонерного товариства «Правекс Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова взаємодопомога», треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінтайм Капітал», ОСОБА_1 про визнання договорів недійсним та витребування майна,
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до Корольовського районного суду м. Житомира з позовом до Приватне акціонерне товариство «Правекс Банк» і Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма Поліські зорі», ОСОБА_2 про захист прав споживачата про визнання недійсним договору і витребування майна.
01 серпня 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фірма Поліські зорі»звернулось до суду із зустрічним позовом, уякому просиввизнати недійсними: договір іпотеки №575?005/08Ф від 24.10.2008 з врахуванням договору про внесення змін та доповнень до договору іпотеки від 08.02.2010 і 26.01.2011; витребувати у Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова взаємодопомога» у власність Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма Поліські зорі» нерухоме майно, а саме: нежиле приміщення (магазин), (літ.А), загальною площею 650,7 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 і належить на праві приватної власності Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова взаємодопомога».
Ухвалою Корольовського районного суду м. Житомира від 02 серпня 2018 року клопотання ОСОБА_1 про зміну предмету позову та притягнення до участі у справі як співвідповідача ОСОБА_2 задоволено. Прийнято збільшені позовні вимоги, які викладені у клопотанні. Притягнуто до участі у справі в якості співвідповідача ОСОБА_2 та направлено справу за підсудністю до Дарницького районного суду міста Києва.
Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 04 березня 2020 року закрито провадження у справі за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма Поліські зорі» до Приватного акціонерного товариства «Правекс Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова взаємодопомога», треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінтайм Капітал», ОСОБА_1 , про визнання договорів недійсним та витребування майна. Повернуто Товариству з обмеженою відповідальністю "Фірма Поліські зорі" судовий збір у розмірі 22513,05 грн..
Не погодившись із вказаною ухвалою, обмеженою відповідальністю «Фірма Поліські зорі» подало апеляційну скаргу, у якій просить ухвалу суду першої інстанції скасувати, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неповне з'ясування обставин справи судом першої інстанції, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Вказує, що договір іпотеки та договір поруки є забезпечувальними договорами, тобто дані правочини було укладено з метою забезпечення виконання зобов'язань за іншим договором, а сама: за договором відкриття кредитної лінії, який укладено між Акціонерним комерційним банком "Правекс-Банк", правонаступником якого є АТ "Правекс-Банк" та фізичною особою ОСОБА_1 . Вважає, що до юрисдикції господарського суду не належить, зокрема, спір щодо виконання договору, укладеного для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо хоча би однією із стороною основного зобов'язання є фізична особа, яка не є підприємцем.
Учасники справи відзивів на апеляційну скаргу, у встановлений апеляційним судом строк, не надали.
Перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції керувався положеннями п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України, і обґрунтовував свої висновки тим, що заявлені позивачем за зустрічним позовом вимоги, зважаючи на предмет спору та суб'єктивний склад сторін, підлягають розгляду судом у порядку ГПК України.
Однак, такі висновки суду не відповідають обставинам справи та вимогам закону.
Відповідно до частин 1-5 статі 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ст. 548 ЦК України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.
Отже, для забезпечення виконання основного зобов'язання сторони можуть передбачати як визначені у статті 546 види забезпечення зобов'язань, так й інші, встановлені договором або законом.
Законодавство України не проводить різниці у видах забезпечення основного зобов'язання для визначення юрисдикції суду для розгляду спорів щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання.
Відповідно до ч.1ст.575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Тобто, іпотека - це різновид такого виду забезпечення зобов'язання як застава.
Іпотека регулюється, зокрема, ЦК України та Законом України «Про заставу».
Для цілей застосування Закону України «Про іпотеку» основне зобов'язання - це зобов'язання боржника за договорами позики, кредиту, купівлі-продажу, лізингу, а також зобов'язання, яке виникає з інших підстав, виконання якого забезпечене іпотекою.
Іпотекодавцем може бути боржник за основним зобов'язанням або майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника (абзаци сьомий і восьмий статті 1 Закону України «Про іпотеку»).
Законодавство України не передбачає солідарного обов'язку боржника (зокрема, позичальника за кредитним договором) та майнового поручителя, який відповідає перед іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета іпотеки (частина перша статті 11 Закону України «Про іпотеку»). Іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника (див. висновок Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 159/4709/15-ц).
Відповідно до ч. 1 ст. 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем) (пункт 3 частини першої статті 512 ЦК України). У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов'язанням (частина друга статті 11 Закону України «Про іпотеку»).
Тобто, за загальним правилом саме позичальник як боржник у зобов'язанні за кредитним договором має виконати свій обов'язок перед кредитодавцем. Втім, якщо таке зобов'язання майновий поручитель забезпечив іпотекою, він може виконати обов'язок боржника, однак у межах вартості предмета іпотеки. У разі задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки правовідносини з боржником за основним зобов'язанням не припиняються, оскільки майновий поручитель набуває права кредитора за основним зобов'язанням.
Позивачем у цій справі є юридична особа, до якої перейшли права вимоги за кредитним та іпотечними договорами і яка звернулася з позовом до юридичної особи-іпотекодавця (майнового поручителя), а фізична особа-позичальник має статус третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, на стороні відповідача.
ЦПК України у редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року встановлює, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово вказувала на те, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства; а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа (див. пункт 33 постанови від 1 березня 2018 року у справі № 461/12052/15-ц, пункт 34 постанови від 6 червня 2018 року у справі № 727/8505/15-ц, постанову від 23 січня 2019 року у справі № 210/2104/16-ц). Тобто, за певних умов обидві сторони у цивільному процесі можуть і не бути фізичними особами, якщо тільки такий спір не належить до юрисдикції іншого суду, зокрема господарського.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України у редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
З огляду на вказаний припис учасниками господарського процесу можуть бути не лише юридичні особи та держава, але й фізичні особи у спорах, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, а також в інших спорах, вирішення яких прямо віднесене до юрисдикції господарського суду.
Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року чітко розмежував юрисдикцію судів за правилами цивільного та господарського судочинства щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, встановивши у пункті 1 частини першої статті 20 ГПК України, що критерієм розмежування юрисдикції у таких спорах є суб'єктний склад основного зобов'язання.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
З дати набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» від 3 жовтня 2017 року спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов'язання, належить до юрисдикції господарського суду лише тоді, якщо сторонами основного зобов'язання є тільки юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
Натомість, за правилами цивільного судочинства повинні розглядатися спори стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо хоча би однією стороною цього основного зобов'язання є фізична особа, яка, вступаючи у це зобов'язання, не діяла як фізична особа-підприємець. Тому для визначення юрисдикції суду щодо розгляду відповідної справи суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, значення не має. Вид судочинства (цивільне чи господарське) визначається, враховуючи суб'єктний склад сторін основного зобов'язання (див. пункти 52-53 постанови від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12916/15-ц).
З огляду на вказане до юрисдикції господарського суду не належить, зокрема, спір щодо визнання недійсним договору, укладений для забезпечення виконання основного зобов'язання, сторонами якого є юридична особа та фізична особа, а тому якщо хоча би однією стороною основного зобов'язання є фізична особа, яка не є підприємцем.
Відповідно до п.1 ч. 1ст.20 ГПК України виключив з-під юрисдикції господарського суду спори щодо всіх правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, сторонами якого не є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. А частина перша статті 19 ЦПК України у системному зв'язку з частиною першою статті 2, частиною першою статті 5, статтею 46, частиною першою статті 47, частиною другою статті 48 цього кодексу не встановлюють обмежень щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами акцесорного зобов'язання є винятково юридичні особи та (або фізичні особи-підприємці).
Тобто, з 15 грудня 2017 року, якщо хоча би однією зі сторін основного зобов'язання є фізична особа, яка не є підприємцем, спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов'язання, розглядається за правилами цивільного судочинства незалежно від того, чи заявляє позивач одночасно вимоги до фізичної особи-сторони основного зобов'язання та до сторони (сторін) акцесорного зобов'язання, зокрема незалежно від того, чи об'єднані позовні вимоги щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів іпотеки, поруки тощо, укладених для забезпечення основного зобов'язання.
Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року.
Встановлено, що 01 серпня 2018 року Товариствоз обмеженою відповідальністю «Фірма Поліські зорі» звернулось до суду із зустрічним позовом, в якому просить визнати недійсними: договір іпотеки №575?005/08Ф від 24.10.2008 з врахуванням договору про внесення змін та доповнень до договору іпотеки від 08.02.2010 і 26.01.2011; витребувати у Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова взаємодопомога» у власність Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма Поліські зорі» нерухоме майно, а саме: нежиле приміщення (магазин), (літ.А), загальною площею 650,7 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 і належить на праві приватної власності Товариству з обмеженою відповідальністю «Фінансова взаємодопомога».
Згідно кредитного договору від 24.10.2008 року, кредит був наданий ОСОБА_1 банком ПАТ КБ "Правекс-Банк" у розмірі 650000,00 доларів США для споживчих цілей.
Договір, який просить визнати недійсним ТОВ "Поліські Зорі", укладений на забезпечення основного зобов'язання, укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ КБ "Правекс-Банк" для споживчих цілей.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про закриття провадження та підвідомчість справи господарській юрисдикції, оскільки спір щодо визнання недійсним договору, укладеного для забезпечення виконання основного зобов'язання, сторонами якого є юридична особа та фізична особа не належить до господарської юрисдикції, а тому якщо хоча би однією стороною основного зобов'язання є фізична особа, яка не є підприємцем, а тому, такий спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства.
Таким чином, доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу суду апеляційної інстанції.
З урахуванням викладеного, даний спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства, а тому, підстави для закриття провадження у справі, на підставі пункту першого частини першої статті 255 ЦПК України - відсутні.
Відповідно до статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Таким чином, апеляційний суд вважає, що доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, висновки суду не відповідають обставинам справи, ухвала суду постановлена з порушенням норм процесуального права, і підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.374, 379 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма Поліські зорі» задовольнити.
Ухвалу Дарницького районного суду міста Києва від 04 березня 2020 року скасувати повністю, як таку, що перешкоджає подальшому провадженню у справі.
Справу за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Правекс Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма Поліські Зорі», ОСОБА_2 , треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінтайм Капітал», Товариство з обмеженою відповідальністю «ПФМ Акцент» про визнання недійсним договору й витребування майна, та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма Поліські зорі» до Приватного акціонерного товариства «Правекс Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова взаємодопомога», треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінтайм Капітал», ОСОБА_1 про визнання договорів недійсним та витребування майна, направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено «30» вересня 2020 року.
ГоловуючийсуддяЛ.П. Сушко
СуддіІ.В. Іванова
О.І. Сліпченко