29 вересня 2020 рокуЛьвівСправа № 460/2032/20 пров. № А/857/7252/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Затолочного В.С.,
суддів: Сеника Р.П., Шинкар Т.І.,
розглянувши у порядку письмового провадження у місті Львові апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Рівненській області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 15 травня 2020 року у справі № 460/2032/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Рівненській області про визнання протиправними та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) (рішення суду першої інстанції ухвалене суддею Махаринець Д.Є. у порядку письмового провадження у м. Рівне Рівненської області 15.05.2020 року, повний текст рішення складено 15.05.2020 року), -
ОСОБА_1 (надалі також - ОСОБА_1 , позивач) звернулася з позовом до Головного управління ДПС у Рівненській області (надалі також - ГУ ДПС у Рівненській області, відповідач), в якому просить суд визнати протиправними та скасувати податкові вимоги про сплату боргу (недоїмки) № Ф-23880-17-У від 13.05.2019 року та № Ф-23880-17-У від 12.08.2019 року.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 15 травня 2020 року позов задоволено повністю.
Не погодившись із вказаним рішенням, його оскаржив відповідач, який покликаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 15 травня 2020 року скасувати та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування апеляційних вимог наводячи норми матеріального права та окремі обставини справи вказує, що судом першої інстанції не враховано таке:
- частиною третьою статті 46 Закону України від 15.05.2003 № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» (надалі також - Закон № 755-IV) в редакції 14.12.2004 імперативно встановлено, що фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.
- позивачем не надано доказів звернення до державного реєстратора у 2004 році з документами для проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем, як не надано і свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця із спеціальною відміткою про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем;
- твердження позивача про те, що ним не отримується дохід від підприємницької діяльності та взагалі не здійснюється підприємницька діяльність не є підставою для несплати єдиного соціального внеску (надалі також - ЄСВ), оскільки таке твердження суперечить приписам пункту 2 частини першої статті 7 Закону України від 08.07.2010 № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (надалі також - Закон № 2464-VI).
- облікові дані з інформаційної системи органу доходів і зборів, є самостійної підставою для формування вимог.
- визначальним є встановлення фактів несплати (несвоєчасної) сплати позивачем ЄСВ, в тому числі на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів, а саме зворотного боку облікової картки платника ЄСВ фізичної особи-підприємця, а не лише первинних документів щодо нарахування (декларації, розрахунки) та сплати (платіжні доручення).
Також, відповідачем в апеляційній скарзі заявлено клопотання про участь представника ГУ ДПС в Рівненській області у судовому засіданні в режимі відеоконференції.
Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження, суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також - КАС України).
Позивач не скористалася правом подання відзиву на апеляційну скаргу. Відповідно до частини четвертої статті 304 КАС України відсутність відзиву не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи відзиву на апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивач була зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності Виконавчим комітетом Рівненської міської ради 24 грудня 2002 року.
В грудні 2004 року нею було прийнято самостійне рішення про припинення підприємницької діяльності, в зв'язку з чим нею було вчинено ряд відповідних дій та отримано довідку з центру зайнятості про зняття з обліку та довідку з пенсійного фонду про зняття з обліку та відсутність заборгованості по внескам.
В 2019 року контролюючим органом сформовані податкові вимоги про сплату боргу (недоїмки): № Ф-23880-17-У від 13.05.2019 року на суму 21030,90 грн. та № Ф-23880-17-У від 12.08.2019 року на суму 2754,18 грн.
Не погоджуючись із вказаними вимогами позивач оскаржила їх до суду.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що обставини припинення позивачем підприємницької діяльності виникли в момент набрання чинності новим законодавством, яке регулювало питання реєстрації фізичних осіб як суб'єктів підприємницької діяльності, а тому невчинення у 2004-2005 роках всіх дій для остаточного позбавлення такого статусу не може бути підставою для нарахування у 2019 році недоїмки з єдиного соціального внеску.
Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів встановила таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Досліджуючи правомірність формування ГУ ДПС в Рівненській області та направлення позивачу вимог про сплату боргу (недоїмки) № Ф-23880-17-У від 13.05.2019 року на суму 21030,90 грн. та № Ф-23880-17-У від 12.08.2019 року на суму 2754,18 грн., колегія суддів враховує таке.
На момент виникнення спірних правовідносин, відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб-підприємців регулював Закон № 755-IV, який набрав чинності 1 липня 2004 року.
Частина перша статті 4 Закону № 755-IV визначає, що державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
Отже, з аналізу наведених норм законодавства вбачається, що особа набуває статусу фізичної особи-підприємця після проведення державної реєстрації у встановленому законом порядку.
Згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень названого Закону, в редакції, чинній на час його прийняття, державний реєстратор протягом 2004 - 2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов'язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.
За встановленими судами обставинами, позивач була зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності Виконавчим комітетом Рівненської міської ради 24 грудня 2002 року.
1 липня 2010 року прийнято Закон України № 2390-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання» (надалі також - Закон № 2390-VI), який набрав чинності 3 березня 2011 року.
Пункти 2 - 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2390-VI передбачали, що процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв. Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.
Пунктом 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2390-VI встановлено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Отже, строк для включення до Єдиного державного реєстру відомостей про фізичних осіб-підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 1 липня 2004 року, закінчувався 3 березня 2012 року. Відповідно, з цього часу свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважалися недійсними. При цьому, за результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 808/2771/14 (провадження № К/9901/13943/19).
За приписами пункту 9 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI порядок утворення, а також завдання та повноваження тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій встановлюються спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації.
Відповідно до пунктів 1.2, 3.1 Положення про тимчасові міжвідомчі спеціальні комісії з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 12 квітня 2012 року № 575/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 13 квітня 2012 року за № 569/20882 (втратило чинність з 01.07.2014 року, надалі також - Положення), комісії створюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі з метою проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких на дату завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців не включені до Єдиного державного реєстру (далі - невключені суб'єкти). Завданням комісії є проведення інвентаризації невключених суб'єктів.
Згідно з пунктом 4.3 Положення, комісія: розглядає, аналізує прийняту від уповноважених органів аналітичну інформацію; складає узагальнену інформацію про невключених юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких на дату завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців не включені до Єдиного державного реєстру, у розрізі районів та міст обласного значення відповідно в Автономній Республіці Крим, областях, районів - у містах Києві та Севастополі за формами згідно з додатками 3 та 4; передає узагальнену інформацію про невключених суб'єктів державним реєстраторам за місцезнаходженням юридичних осіб та за місцем проживання фізичних осіб-підприємців для подальшого включення цих відомостей до Єдиного державного реєстру, про що складається акт приймання-передачі у двох примірниках. Узагальнена інформація про невключених суб'єктів може передаватися частинами; передає узагальнену інформацію про невключених суб'єктів Державній реєстраційній службі України.
Пунктом 5 наказу Міністерства юстиції України від 12 квітня 2012 року № 575/5 «Про тимчасові міжвідомчі спеціальні комісії з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (втратив чинність з 01.07.21014 року) передбачено, що державні реєстратори юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців повинні забезпечити включення до Єдиного державного реєстру відомостей про невключених суб'єктів на підставі аналітичної інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Таким чином, строки включення до Єдиного державного реєстру відомостей про фізичних осіб-підприємців, державна реєстрація яких проведена до 1 липня 2004 року, визначені пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, підлягали застосуванню виключно у випадках самостійного подання ними реєстраційних карток державному реєстратору.
Натомість, відомості про фізичних осіб-підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строки, встановлені пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2390-VI, підлягали включенню до Єдиного державного реєстру на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб-підприємців до Єдиного державного реєстру, зобов'язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.
З огляду на вищевикладене, державна реєстрація засвідчує не тільки факт припинення статусу підприємця, але і його набуття. Позивач після початку дії Єдиного державного реєстру не вчиняла жодних дій щодо набуття статусу фізичної особи-підприємця, заяв та документів державному реєстратору не подавала, оскільки вирішила припинити свою підприємницьку діяльність.
На підтвердження припинення підприємницької діяльності у 2004 році, позивачем до суду надано довідку про зняття з обліку від 14.12.2004 року № 440, видану Рівненським міським центром зайнятості, відповідно до якої позивача знято з обліку, а також що вона не має заборгованості.
На підтвердження відсутності заборгованості перед Пенсійним фондом позивачем також долучено довідку № 9050/02 від 14.12.2004 року про зняття з обліку в Управлінні Пенсійного фонду України у м. Рівне 14.12.2004 року.
У справі, що розглядається, спірним є питання наявності у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ і, як наслідок, наявності обов'язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі за період з 1 січня 2017 року по 25 вересня 2019 року відповідно до оскаржуваних вимог за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності. При цьому ОСОБА_1 набула статусу суб'єкта підприємницької діяльності та отримала відповідне свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи до 1 липня 2004 року, тобто до набрання чинності Законом № 755-IV, але не зверталася до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про неї до Єдиного державного реєстру відповідно до вимог цього Закону.
Отже, до предмета доказування в цій справі входить наявність можливості в осіб, які набули статусу суб'єктів підприємницької діяльності до набрання чинності Законом № 755-IV, здійснювати конституційне право на підприємницьку діяльність та отримувати дохід від такої діяльності на законних підставах у разі неподання ними реєстраційної картки відповідно до вимог цього Закону.
Аналогічне питання було предметом розгляду у справі № 260/81/19, яку було передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду. За результатами розгляду справи, Велика Палата ухвалила постанову від 01.07.2020, у якій, здійснивши системне тлумачення норм права, сформулювала такий правовий висновок.
Статус фізичної особи-підприємця є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 1 липня 2004 року ознак суб'єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
Водночас зміни у процедурі адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами № 2390-VI та № 1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу фізичної особи-підприємця, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 1 липня 2004 року, що підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу фізичної особи-підприємця шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до Єдиного державного реєстру про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
Велика Палата Верховного Суду також підкреслила, що існування нечіткого, суперечливого нормативного регулювання на час виникнення спірних правовідносин порушує принцип правової визначеності.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що відсутність офіційного підтвердження в особи статусу фізичної особи-підприємця шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
Отже, колегія суддів вважає за необхідне врахувати висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права, викладений у постанові від 1 липня 2020 року у справі № 260/81/19.
Пунктами 2 і 6 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI визначено, що єдиний внесок - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування; недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
1 січня 2017 року набрав чинності Закон України від 6 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (надалі також - Закон № 1774-VIII), яким було внесено зміни, зокрема, до пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VІ щодо нарахування єдиного внеску його платниками.
Так, відповідно до абзаців першого та другого пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VІ (у редакції Закону № 1774-VIII зі змінами, внесеними Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій») єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Таким чином, у зв'язку із внесеними до Закону № 2464-VІ змінами щодо нарахування єдиного внеску його платниками у фізичних осіб-підприємців з 1 січня 2017 року виник обов'язок щодо нарахування та сплати єдиного внеску незалежно від того, чи отримували вони дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу.
Таким чином, суд апеляційної інстанції вважає, що статус фізичної особи-підприємця - це юридичний статус, який засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Виключно фізична-особа підприємець, зареєстрована в установленому порядку, яка має право здійснювати підприємницьку діяльність і перебуває на загальній або спрощеній системі оподаткування, вважається платником єдиного внеску і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу (за умови, що така особа не є найманим працівником).
За встановленими у цій справі обставинами ОСОБА_1 не мала можливості здійснювати підприємницьку діяльність, оскільки її свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності є недійсним, а з реєстраційною карткою для включення відомостей про нього як фізичної особи-підприємця до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтва про її державну реєстрацію на свідоцтво про державну реєстрацію єдиного зразка позивач не зверталася, що спростовує факт наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця в розумінні Закону № 755-IV і, як наслідок, належність позивача до платників єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI.
Відповідно до вимог статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Отже, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів. Відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, свою позицію суду не доказав та не обґрунтував її.
Таким чином, перевіряючи оскаржуване судове рішення в межах доводів апеляційної скарги, враховуючи встановлені обставини справи та норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність у відповідача правових підстав для прийняття оспорюваної вимоги про сплату боргу (недоїмки), у зв'язку з чим обґрунтовано визнав її протиправною.
З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
З огляду на вищезазначене, вказаним вимогам оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає.
Відповідно до частини другої статті 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (надалі також - ЄСПЛ), а стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Принцип верховенства права у рішеннях ЄСПЛ щодо України стосується вимог «якості» закону та юридичної визначеності. Так, принцип верховенства права вимагає дотримання вимог «якості» закону, яким передбачається втручання у права особи та в основоположні свободи. Так, у рішенні від 10 грудня 2009 року у справі «Михайлюк та Петров проти України» (№ 11932/02) зазначено: Суд нагадує, що вираз «згідно із законом» насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права
Колегія суддів також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча, пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Право на вмотивованість судового рішення, яке є складовою права на справедливий суд, не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Апеляційний суд переглянув оскаржуване судове рішення і не виявив порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати й ухвалити нове.
Відповідно до пункту 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Згідно зі статтею 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 241, 242, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328, 329, 370 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу Головного управління ДПС в Рівненській області залишити без задоволення
Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 15 травня 2020 року у справі № 460/2032/20 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише з підстав, визначених в статті 328 КАС України, протягом 30 днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя В. С. Затолочний
судді Р. П. Сеник
Т. І. Шинкар