Іменем України
15 вересня 2020 року м. Кропивницький
справа № 404/2624/19
провадження № 22-ц/4809/830/20
Кропивницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючий суддя - Дьомич Л.М. (суддя - доповідач),
судді - Єгорова С.М., Мурашко С.І.,
за участю секретаря судового засідання Сорокіної Н.В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , представник - адвокат Іващенко Ігор Юрійович;
відповідач - ОСОБА_2 ;
третя особа - ОСОБА_3 ;
третя особа - ОСОБА_4 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення та стягнення моральної шкоди за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 20 березня 2020 року (суддя Панфілова А.В.).
Короткий зміст позовних вимог та заперечень на позов
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою, згідно з якою просила виселити ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення; стягнути з відповідача на її користь 15000,00 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування позову зазначила, що вона, ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 є співвласниками квартири за адресою: АДРЕСА_2 (далі - спірна квартира). ОСОБА_2 , її син, чинить їй перешкоди у користуванні спірною квартирою шляхом спричинення сварок та погроз фізичною розправою.
Через такі дії відповідача вона з чоловіком були змушені переїхати до орендованого житла. Ці дії ОСОБА_2 завдали душевних переживань, її звичний уклад життя було порушено.
Вважає, що порушене право підлягає поновленню в судовому порядку шляхом виселення відповідача зі спірної квартири без надання іншого житлового приміщення на підставі ст.ст. 116, 157 ЖК УРСР. Моральну шкоду оцінює у розмірі 15000,00 грн.
Відповідно до відзиву на позов відповідач вважає, що позовні вимоги є незаконними та задоволенню не підлягають. Вказує на вимоги чинного законодавства щодо непорушності права приватної власності. Не заперечує факту виникнення сварок між сторонами, однак, їх ініціатором вважає позивача. Посилається на вирок Кіровського районного суду м. Кіровограда, яким співмешканця позивача визнано винним у скоєнні злочину, передбаченому ч. 1 ст. 125 КК України, що полягає у нанесенні легких тілесних ушкоджень дружині відповідача ОСОБА_6 . Зазначає, що рішення про окреме проживання позивач прийняла самостійно (а.с. 67-69).
У відповіді на відзив вказано, що у даному випадку право на розпорядження нерухомим майном не є абсолютним. Відповідач неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності за порушення правил співжиття, а тому підлягає виселенню на підставі ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР. Посилання відповідача на вирок Кіровського районного суду м. Кіровограда без номеру справи та дати його ухвалення є безпідставними. У відзиві на позов відповідачем не наведено доводів щодо позовної вимоги про стягнення моральної шкоди (а.с. 76-77).
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 20 березня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено повністю.
Суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для виселення відповідача відповідно до вимог ст.ст. 116, 157 ЖК УРСР. Вказав, що зазначені норми мають відношення до правовідносин власника житла та членів його сім'ї, що відрізняється від фактичних обставин справи, оскільки спір у даній справі стосується правовідносин між співвласниками та регулюється іншими нормами права. Зазначається, що саме відсутність права виселення одного з співвласників іншими без надання іншого житлового приміщення є підставою для відмови в задоволенні позову у відповідній його частині.
Відмовляючи у повному обсязі у задоволенні вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди, суд зазначив про відсутність доказів заподіяння моральної шкоди позивачу відповідачем. На час розгляду справи судом саме позивач проживає у спірній квартирі і саме позивачем вчиняються перешкоди у користуванні відповідачем належним йому майном.
Короткий зміст вимог і доводів апеляційної скарги
Не погодившись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 20 березня 2020 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, зазначає, що суд безпідставно не застосував до спірних правовідносин вимоги ч. 1 ст. 116 та ст. 157 ЖК УРСР. Так, зазначеними правовими нормами передбачена можливість виселення члена сім'ї власника житла у випадку систематичного порушення ним правил співжиття та неможливості для інших проживання з цією особою в одному будинку.
Вказує, що суд першої інстанції не дотримався рекомендацій, викладених у п. 5 постанови пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року № 4, та необґрунтовано відмовив у задоволенні відповідної позовної вимоги.
Рух справи в суді апеляційної інстанції
Ухвалою Кропивницького апеляційного суду від 04 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 20 березня 2020 року залишено без руху; запропоновано скаржниці у встановлений апеляційним судом строк усунути недоліки апеляційної скарги.
Оскільки недоліки позивачем було усунуто у визначений строк, згідно з ухвалою від 12 травня 2020 року відкрито апеляційне провадження у справі; встановлено строк для надання учасниками справи відзиву на апеляційну скаргу.
01 червня 2020 року закінчено підготовчі дії; справу призначено до розгляду в апеляційному суді 11 червня 2020 року, про що постановлено відповідну ухвалу.
Відповідно до заяви від 11 червня 2020 року позивач просить розглянути справу без її участі та зазначає, що вимоги апеляційної скарги підтримує у повному обсязі (а.с. 162).
Своїм процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу відповідач та треті особи у справі не скористались.
Ухвалою від 17 червня 2020 року з підстав, що в ній зазначені, продовжено строк розгляду справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 20 березня 2020 року на п'ятнадцять днів з дня закінчення дії карантину.
10 серпня 2020 року справу призначено до розгляду у судовому засіданні Кропивницького апеляційного суду на 15 вересня 2020 року.
У встановленому процесуальним законом порядку учасників справи повідомлено про дату, час та місце засідання апеляційного суду у даній справі (а.с. 168-179).
У судовому засіданні 15 вересня 2020 року представник скаржниці підтримав вимоги апеляційної скарги та просив скаргу задовольнити. Треті особи у справі також наполягали на задоволенні апеляційної скарги. Відповідач проти задоволення скарги заперечив, просив залишити оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника скаржника, відповідача та третіх осіб у справі, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню за наступного.
Встановлені судами обставини справи
Як вбачається з наявної в матеріалах справи копії свідоцтва про право власності на житло, виданого Кіровоградською міською радою 01 липня 2013 року, ОСОБА_1 та члени її сім'ї ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 є співвласниками квартири за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 6).
Між учасниками справи виник сімейний конфлікт, оскільки фактично співвласники квартири мають свої сім'ї та не можуть мирним шляхом вирішити між собою питання спільного користування та розпорядження спірною квартирою. Так, за доводами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 є її сином. Останні три роки відповідач чинить перешкоди у користуванні спірною квартирою, зокрема, вчиняючи сварки та висловлюючи погрози фізичної розправи. Через таку поведінку відповідача, донька скаржниці ОСОБА_3 та її син ОСОБА_5 були вимушені виселитись з квартири. Були вимушені переїхати на інше місце проживання також позивач зі своїм чоловіком.
Позивач неодноразово зверталась до правоохоронних органів з приводу неправомірної поведінки сина (а.с. 9-14).
Згідно з постановами Кіровського районного суду м. Кіровограда від 30 жовтня 2018 року у справі №404/6320/18 та від 06 листопада 2018 року у справі №404/6805/18 ОСОБА_2 було визнано винним у скоєнні адміністративного правопорушення за ч.1 ст. 173-2 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу (а.с. 7-8).
На переконання позивача, внаслідок порушення її прав відповідачем, вона має право в судовому порядку вимагати виселення відповідача зі спірної квартири без надання іншого житлового приміщення та відшкодування відповідачем моральної шкоди, яку оцінює в сумі 15000,00 грн.
Натомість, у виникненні конфліктів з приводу проживання у спірній квартирі відповідач себе винним не вважає. Стверджує, що такі конфлікти завжди провокує позивач, оскільки постійно намагається виселити зі спірної квартири відповідача та його дружину. На підтвердження таких доводів надано до суду характеристику щодо особи відповідача, яка підписана завідуючим будинком та двома сусідами, а також копію вироку Кіровського районного суду м. Кіровограда від 24 вересня 2014 року у справі № 404/7425/14-к, згідно з яким чоловіка скаржниці - ОСОБА_7 визнано винним у навмисному заподіянні дружині відповідача - ОСОБА_6 легких тілесних ушкоджень (а.с. 57-58).
Мотиви ухваленого апеляційним судом рішення
Згідно з ч.1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч. 1 ст. 319 ЦК України).
За змістом ч. 2 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (тут і надалі - в редакції, чинній на момент видачі свідоцтва про право власності на спірну квартиру) передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку.
Власник приватизованого житла має право розпоряджатися квартирою (будинком), кімнатою (кімнатами) у гуртожитку на свій розсуд: продати, подарувати, заповісти, здати в оренду, обміняти, закласти, укладати інші угоди, не заборонені законом. Порядок здійснення цих прав власником житла регулюється цивільним законодавством України (ст. 12 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).
Статтею 150 ЖК УРСР визначено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
За вимогами ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Відповідно до ст. 382 ЦК України (у редакції, чинній на момент видачі свідоцтва про право власності на спірну квартиру)квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання. Власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення
загального користування, опорні конструкції будинку, механічне,
електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині
квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди,
будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників
квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у
житловому будинку.
Договору, який би встановлював спільну сумісну власність учасників справи на приміщення спірної квартири матеріали справи не містять.
Разом з тим, чинним законодавством встановлена презумпція спільної часткової власності.
Таким чином, враховуючи фактичні обставини справи та вимоги законодавства, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що спірна квартира перебуває у спільній частковій власності учасників справи.
Слід врахувати, що частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Як у сумісній власності, так і в частковій, право кожного із співвласників не обмежене якою-небудь конкретною частиною спільного майна і поширюється на все майно в цілому.
Порядок здійснення права спільної часткової власності та підстави припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників врегульовані нормами ст.ст. 358, 365 ЦК України.
Так, для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої із обставин, передбачених п.п. 1 - 3 ч. 1 ст. 365 ЦК України, а саме: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим, але за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди.
Разом з тим, за нормами ст.ст. 116, 157 ЖК УРСР, на які посилався позивач обґрунтовуючи позов та апеляційну скаргу, члени сім'ї власника квартири, інші особи можуть бути виселені без надання іншого житлового приміщення, якщо вони систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання із ним в одній квартирі, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними.
Виходячи з аналізу зазначеної правової норми, виселення є категорією житлового законодавства, що регулює відносини між власником житла та членами його сім'ї, колишніми членами його сім'ї, а також членами сім'ї колишнього власника житла, а предметом доказування у справах зазначеної категорії є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші передбачені ЖК УРСР підстави для позбавлення права на житло.
Оскільки спір у справі виник між співвласниками квартири, право спільної часткової власності на яку у жодного з них у встановленому законом порядку не припинене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого та правильного висновку, що до спірних відносин норми ЖК УРСР не застосовуються.
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення вимоги позивача про виселення відповідача. Наведені в апеляційній скарзі доводи щодо зазначеної вимоги зводяться до неправильного тлумачення скаржником норм матеріального права, не спростовують висновку суду першої інстанції по суті вирішення спору в зазначеній частині та не дають підстав вважати, що судом неправильно застосовано норми матеріального права або допущено порушення норм процесуального права, які б могли бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення в цій частині.
Також ОСОБА_1 просила суд стягнути з відповідача на її користь компенсацію завданої моральної шкоди в розмірі 15 000,00 грн. Позивач посилалась на те, що з вини відповідача зазнала душевних переживань, через неможливість спільного проживання з відповідачем була змушена разом з чоловіком переїхати до іншого місця проживання, що порушило її звичний уклад життя. Через поведінку відповідача були вимушені з'їхати зі спірної квартири також дочка скаржниці з онуком.
Суд першої інстанції, відмовляючи в повному обсязі у задоволенні вимоги про стягнення моральної шкоди, виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, не доведено факт завдання позивачу моральної шкоди діями відповідача. Суд зазначив також, що на момент вирішення спору по суті саме позивач проживає у спірній квартирі, а відповідач був змушений переїхати до помешкання дружини.
Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Однак, оскаржуване судове рішення в частині вирішення вимоги про стягнення моральної шкоди зазначеним вимогам процесуального закону не відповідає.
Переглядаючи оспорюване рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегією суддів враховано, що відповідно до ч. 1 та п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
За вимогами ч. 6 ст. 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач у 2018 році двічі притягувався до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП (а.с. 7-8).
Таким чином, відповідно до вимог процесуального закону щодо доказів та доказування у цивільному процесі, позивачем належним чином доведено неодноразове вчинення відповідачем відносно позивача домашнього насильства, тобто умисне вчинення будь-яких діянь (дій або бездіяльності) фізичного, психологічного чи економічного характеру (застосування насильства, що не спричинило тілесних ушкоджень, погрози, образи чи переслідування, позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна або коштів, на які потерпілий має передбачене законом право, тощо), внаслідок чого могла бути чи була завдана шкода фізичному або психічному здоров'ю потерпілого.
Оскільки внаслідок зазначених аспектів щодо протиправної поведінки відповідача позивач пережила душевні хвилювання, зазначене безумовно свідчить про необхідність покладання на винну особу, тобто відповідача у справі, відповідальності з відшкодування моральної шкоди потерпілій особі, якою є позивач.
Крім того, очевидним є також причинно-наслідковий зв'язок між завданою шкодою та протиправними діями відповідача як особи, яка має рівні з позивачем права щодо володіння, користування та розпорядження спірною квартирою.
Судом першої інстанції зазначеного враховано не було. При цьому, помилковим є посилання суду на ту обставину, що на момент вирішення спору у спірній квартирі проживала саме позивач, оскільки факт наявності чи відсутності завданої позивачу моральної шкоди мав оцінюватися судом на момент вчинення відповідачем протиправних дій, які таку шкоду спричинили.
В частині визначення розміру моральної шкоди, завданої позивачу, апеляційним судом враховано наступне.
Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).
При цьому, Європейський суд з прав людини зазначає, що цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності. При цьому судова практика має забезпечувати правову визначеність у питанні щодо компенсацій за вчинення аналогічних правопорушень.
З цього погляду можливість людини реалізувати своє природне право на одержання компенсації за страждання і переживання, спричинені посяганням на належні їй особисті немайнові блага, слід розцінювати як один з виявів верховенства права.
У переважній більшості випадків ЄСПЛ: а) наголошує на розумно очікуваних, передбачуваних або звичайних за подібних обставин негативних наслідках, що мали б виникнути у немайновій сфері потерпілої особи; б) виходить з розумного врахування суті порушеного права, особливостей вчинення конкретного правопорушення та характерного для останнього негативного впливу на стан потерпілого; в) при визначенні розміру моральної шкоди керується власною практикою в аналогічних справах.
Зі змісту ст. 23 ЦК України вбачається, що при визначені розміру компенсації моральної шкоди враховуються вимоги розумності і справедливості.
На підставі викладеного, апеляційний суд з урахуванням встановлених у справі обставин, у тому числі фактів порушення правил добросусідства обома сторонами справи, а також вимог розумності та справедливості, вважає обґрунтованою компенсацію моральної шкоди в розмірі 500,00 грн.
Таким чином, позовні вимоги в частині стягнення у відшкодування моральної шкоди підлягають частковому задоволенню з наведених вище підстав.
Щодо доводів відповідача про наявність вини також позивача у виникненні конфліктів та сварок між сторонами, а також вчиненні позивачем перешкод у користуванні відповідачем спільною квартирою, колегія суддів зазначає, що ОСОБА_2 не був позбавлений права та можливості захистити свої порушені права шляхом звернення до суду із зустрічним позовом у даній справі. Наразі, право сторони на звернення до суду може бути реалізоване у загальному порядку.
Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 20 березня 2020 року в частині позовної вимоги про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення є обґрунтованим, а тому апеляційним судом залишається без змін.
Разом з тим, оскільки рішення суду першої інстанції в частині вимоги про стягнення у відшкодування моральної шкоди не відповідає критеріям законності, обґрунтованості та справедливості, відповідно до приписів ст. 376 ЦПК України, в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.
У зв'язку з тим, щоу справі наявні підстави для обов'язкового скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про часткове задоволення позовних вимог, вимоги апеляційної скарги підлягають задоволенню частково.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Кропивницький апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , адвоката Іващенка Ігоря Юрійовича - задовольнити частково.
Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 20 березня 2020 року скасувати в частині вирішення позову про відшкодування моральної шкоди та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову в цій частині.
Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , поштова адреса: АДРЕСА_4 , паспорт громадянина України серія НОМЕР_2 , виданий Кіровським РВ УМВС України в Кіровоградській області 25 жовтня 2000 року) моральну шкоду в сумі 500,00 грн.
Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 20 березня 2020 року в частині позовної вимоги про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Л. М. Дьомич
Судді С. М. Єгорова
С. І. Мурашко