Справа № 420/9450/20
25 вересня 2020 року м. Одеса
Суддя Одеського окружного адміністративного суду Балан Я.В., розглянувши у порядку письмового провадження заяву ОСОБА_1 до Приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Клименко Романа Васильовича, третіх осіб Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт капітал», Приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Горай Олега Станіславовича про вжиття заходів забезпечення позову до подання позовної заяви, -
До Одеського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 до Приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Клименко Романа Васильовича, третіх осіб Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт капітал», Приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Горай Олега Станіславовича, з заявою про вжиття заходів забезпечення позову до подання позовної заяви шляхом зупинення стягнення у межах виконавчого провадження №2664303 заборгованості у сумі 16989,01 гривень на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт капітал», витрат на проведення виконавчих дій у розмірі 600,00 гривень та основної винагороди приватного виконавця у розмірі 1698,90 гривень. Сума разом 19287,91 гривень.
В обґрунтування вищевказаного клопотання ОСОБА_1 зазначено, що приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Клименко Романом Васильовичем відкрито виконавче провадження №2664303 з примусового виконання виконавчого напису приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Горай Олега Станіславовича №11195 та на підставі постанови про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника від 11.09.2020 року, приватним виконавцем вживаються активні заходи щодо примусового стягнення коштів.
ОСОБА_1 зазначив, що невжиття такого заходу забезпечення позову, як зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, може істотно ускладнити поновлення порушених прав заявника у разі вирішення спору на його користь.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для вжиття заходів забезпечення позову за заявою ОСОБА_1 , суд зазначає наступне.
Одним із головних принципів адміністративного судочинства, відповідно до ст.2 КАС України є принцип верховенства права. Відповідно до ст.3 Конституції України та ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права.
Забезпечення позову - це вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, до вирішення адміністративної справи по суті позовних вимог, визначених Кодексом адміністративного судочинства України, заходів щодо створення можливості реального виконання у майбутньому рішення суду, якщо його буде прийнято на користь позивача.
Відповідно до ч.1 ст.150 КАС України суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.
Згідно з ч.2 ст.150 КАС України забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо:
1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або
2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.
Приписами статті 152 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено вимоги до змісту та форми заяви про забезпечення позову.
Заява про забезпечення позову подається в письмовій формі і повинна містити: 1) найменування суду; 2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові - для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб); поштовий індекс; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України; реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності; або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України, номери засобів зв'язку, офіційну електронну адресу або адресу електронної пошти; 3) предмет позову та обґрунтування необхідності забезпечення позову; 4) захід забезпечення позову, який належить застосувати, з обґрунтуванням його необхідності; 5) інші відомості, потрібні для забезпечення позову.
Якщо заява про забезпечення позову подається до відкриття провадження у справі, в такій заяві додатково зазначаються повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові) (для фізичних осіб) інших осіб, які можуть отримати статус учасника справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштові індекси, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, а також відомі заявнику: реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб), за його наявності, або номер і серія паспорта для фізичних осіб - громадян України, номери засобів зв'язку, офіційна електронна адреса або адреса електронної пошти.
У заяві можуть бути зазначені кілька заходів забезпечення позову, що мають бути вжиті судом, із обґрунтуванням доцільності вжиття кожного з цих заходів.
До заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі.
У свою чергу, види забезпечення позову визначає стаття 151 КАС України, за змістом частини 1 якої позов може бути забезпечено, зокрема, зупиненням дії індивідуального акта, забороною відповідачу вчиняти певні дії, зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.
Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.
Отже, наведеними положеннями процесуального закону передбачено конкретні умови і підстави для застосування судом заходів забезпечення позову, при цьому, суд, вирішуючи це питання, повинен враховувати інтереси усіх учасників справи, а також оцінити можливі наслідки і їх вплив на права заінтересованих осіб.
Водночас, заходи забезпечення позову повинні бути нерозривно пов'язані з предметом позову і правами, про судовий захист яких іде мова, а заява, подана у порядку вказаних статей КАС України, повинна містити належні обґрунтування необхідності застосування таких процесуальних повноважень з поданням на їх підтвердження належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів.
Заходи забезпечення позову застосовуються для гарантування реального виконання у майбутньому судового рішення у випадку його ухвалення на користь позивача. Водночас, для виконання таких заходів потрібно додержуватися щонайменше однієї з умов, визначених у частині другій статті 150 КАС України.
Тобто, законодавець встановив обов'язок особи, яка звертається із заявою про забезпечення позову, навести обґрунтування необхідності застосування такого заходу й зазначити усі необхідні відомості для цього з поданням відповідних доказів, з яких би суд мав змогу достовірно встановити доцільність реалізації вказаного процесуального повноваження.
Суд зазначає, що ОСОБА_1 до заяви про вжиття заходів забезпечення позову до подання позовної заяви не було надано жодного доказу, ані постанови про відкриття виконавчого провадження, а ні постанови про накладення стягнення, а ні виконавчого напису нотаріуса, тощо.
Крім того, у заяві ОСОБА_1 , взагалі відсутнє обґрунтування протиправності вищевказаних постанов.
Суд враховує, що відповідно до статті 13 Конвенції, кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту у національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
ЄСПЛ у рішенні від 29.06.2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні ЄСПЛ від 31.07.2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
Причому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настане подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року), Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Згідно з Рекомендацією №R(89) 8 про тимчасовий судовий захист в адміністративних справах, прийнятою Комітетом міністрів Ради Європи 13 вересня 1989 року, рішення про вжиття тимчасового захисту може, зокрема, прийматися у разі, якщо виконання адміністративного акта може спричинити значну шкоду, відшкодування якої неминуче пов'язано з труднощами, і якщо на перший погляд наявні достатньо вагомі підстави для сумнівів у правомірності такого акта. Суд, який постановляє вжити такий захід, не зобов'язаний одночасно висловлювати думку щодо законності чи правомірності відповідного адміністративного акту; його рішення стосовно вжиття таких заходів жодним чином не повинно мати визначального впливу на рішення, яке згодом має бути ухвалено у зв'язку з оскарженням адміністративного акту.
Відповідно ж до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Також, статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно з усталеною практикою Суду (Рішення від 23.01.2014 у справі «East/West Alliance Limited» проти України) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «Іммобіліаре Саффі проти Італії» [ВП], заява N 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Перепьолкінс проти Латвії» [ВП], заява N 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року).
ЄСПЛ наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року та «Кушоглу проти Болгарії», заява №48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року).
Суд також нагадав, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена у цілому у структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції», пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», n. 50, Series A N 98).
На думку ОСОБА_1 невжиття такого заходу забезпечення позову, як зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, може істотно ускладнити поновлення порушених прав заявника у разі вирішення спору на його користь.
Проте, у заяві ОСОБА_1 , взагалі відсутнє обґрунтування протиправності постанов про відкриття виконавчого провадження, накладення стягнення чи стягнення винагороди приватного виконавця.
Суд зазначає, що забороною приватному виконавцю виконавчого округу міста Києва Клименко Роману Васильовичу здійснювати стягнення на підставі виконавчого напису нотаріуса, судом фактично ухвалюється рішення без розгляду справи по суті, що не відповідає меті застосування правового інституту забезпечення позову.
Також, слід зазначити, що наслідки від незабезпечення даного позову жодним чином не вплинуть на можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів ОСОБА_1 , оскільки, заявник не позбавлений можливості порушувати питання про відстрочення або розстрочення виконання постанови у порядку, передбаченому статтею 33 Закону №1404-VIII, а у разі задоволення позову - звернутись за поверненням сплачених (стягнутих) коштів.
Тобто, позивач наділений іншими процесуальними можливостями (заява про відстрочення або розстрочення виконання постанови), окрім вжиття заходів забезпечення позову, а не вжиття заходів забезпечення позову не викликає реальної загрози невиконання чи ускладнення виконання можливого рішення суду про задоволення позову позивача.
Таким чином, враховуючи приписи вищенаведених положень актів національного законодавства, міжнародного права, суд дійшов висновку, що, у даному випадку, підстави для вжиття заходів забезпечення позову до подання позовної заяви шляхом зупинення стягнення - не виникли.
Даний правовий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеною у постанові по справі №200/3887/19-а від 20 серпня 2019 року.
Враховуючи вищевикладене, здійснивши оцінку обґрунтованості доводів ОСОБА_1 щодо необхідності вжиття відповідних заходів забезпечення позову до подання позовної заяви, з урахуванням обґрунтованості вимог заявника, суд дійшов висновку, що дана заява про вжиття заходів забезпечення позову до подання позовної заяви задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 150 - 154, 243, 248, 256, 294 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
У задоволенні заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Клименко Романа Васильовича (02094, м. Київ, вул. Поправки Юрія, буд.6, офіс 31), третіх осіб Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт капітал» (04053, м. Київ, вул. Кудрявський узвіз, буд. 5-Б, код 36799749), Приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Горай Олега Станіславовича ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ) про вжиття заходів забезпечення позову до подання позовної заяви шляхом зупинення стягнення у межах виконавчого провадження №2664303 заборгованості у сумі 16989,01 гривень на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт капітал», витрат на проведення виконавчих дій у розмірі 600,00 гривень та основної винагороди приватного виконавця у розмірі 1698,90 гривень. Сума разом 19287,91 гривень - відмовити.
Ухвала суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 256 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням приписів пп. 15.5 п. 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Я.В. Балан