Справа № 420/5070/20
23 вересня 2020 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Потоцької Н.В.
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (в письмовому провадженні) справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-
В провадженні Одеського окружного адміністративного суду знаходиться справа за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, в якому позивач просить:
визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 12.05.2020 року № 143-20, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .
Позовні вимоги обґрунтовані наступним.
У 2019 році ОСОБА_1 звернувся до Головного управління ДМС України в Одеській області з заявою про надання захисту в Україні.
12.05.2020 року Рішенням Державної міграційної служби України №143-20 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач є громадянином Йорданії, але не може та не бажає користуватися захистом цієї країни, оскільки через його релігійні переконання, а саме через віровідступництво та публічну критику окремих положень Корану, позивач зазнав переслідування. У разі повернення до країни громадянської належності позивач може стати жертвою переслідувань.
На думку позивача, при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не була всебічно досліджена інформація по країні походження, а отже, має місце формальний підхід до розгляду справи, відтак Рішенням Державної міграційної служби України №143-20 від 12.05.2020 року підлягає скасуванню.
Процесуальні дії.
Ухвалою суду від 17.06.2020 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами (в порядку ст. 262 КАС України).
Ухвалою суду від 17.06.2020 року у відповідача витребувано матеріали особової справи позивача.
Відповідно ст.162 КАС України відповідачу встановлено п'ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали про відкриття провадження для подання відзиву на позовну заяву.
Ухвалу про відкриття провадження по справі та копію позову з додатками направлено на електронну пошту відповідача Державної міграційої служби України 19.06.2020 року: info@dmsu.gov.ua
19.06.2020 року ухвалу доставлено на електронну пошту відповідача, що підтверджується повідомленням отриманим на електронну пошту: n.pototska@adm.od.court.gov.ua
19.06.2020 року на офіційному сайті Одеського окружного адміністративного суду за посиланням https://adm.od.court.gov.ua/sud1570/ розміщено ухвали про відкриття провадження у справі №420/5070/20.
Ухвалою суду від 21.07.2020 року у відповідача повторно витребувано матеріали особової справи позивача за провадження у справі зупинено до отримання витребуваних документів.
17.08.2020 року за вх. №32084/20 від Державної міграційної служби України (за підписом Білоконь Н.О. ) надійшов відзив на адміністративний позов та копія матеріалів особової справи ОСОБА_1 .
Відзив обґрунтовано наступним.
ДМС України вважає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що ОСОБА_1 не має обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Виїзд з країни громадянської належності (Йорданія) у 2008 році, зі слів позивача, відбувся через існування ймовірної небезпеки для власного життя та здоров'я через можливі погрози з боку ісламських фундаменталістських угруповань через відступництво від релігії.
В якості додаткової причини власного виїзду до України позивач повідомляє про бажання можливого працевлаштування у консульстві Ємену, як вбачається з протоколу співбесіди.
Приблизно 03.09.2008 позивач виїхав до України авіарейсом Аман (Йорданія) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна), легально, на підставі паспортного документа гр. Йорданії та оформленої туристичної візи, 04.09.2008-05.09.2008 позивач прибув до України.
Після закінчення строку дії візи, з листопада 2008 року до моменту звернення за міжнародним захистом у березні 2018 року позивач перебував на території України нелегально, не звертався за міжнародним захистом.
Слід зазначити, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернулася із заявою про набуття міжнародного захисту лише 15.03.2018 року.
Цим самим позивач порушив вимоги ч. 5 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме «особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
За результатами розгляду матеріалів особової справи позивача можливо визначити, що він не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, відповідності до п.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Отже встановлено, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов'язане лише з бажанням легалізації власного перебування на території України та подальшого документування.
Ухвалою суду від 01.09.2020 року провадження у справі поновлено.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Йорданії (м. Амман).
04.09.2018 року ОСОБА_1 , легально авіарейсом, вибув з м. Амман (Йорданія) до м. Стамбул (Туреччина) після чого прибув (05.09.2018 року) до м. Одеса (Україна), на підставі паспортного документа громадянина Йорданії та туристичної візи до України, який перетнув легально, в м. Стамбул (Туреччина) позивач знаходився транзитом.
15.03.2018 року позивач вперше звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з заявою №39 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
15.03.2018 року Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області позивачу видано Довідку про звернення за захистом в Україні № 008177.
16.10.2019 року Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області позивачу видано нову Довідку про звернення за захистом в Україні №009911.
Позивач зазначив, що наразі не бажає повертатися до країни попереднього постійного проживання через загрозу стати жертвою переслідування через релігійні переконання, притягнення до відповідальності та призначення покарання за богохульство та атеїзм.
03.04.2018 року Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області видано наказ № 64 «Про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», відповідно до якого призначено здійснити оформлення необхідних документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Йорданії на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
28.08.2019 року Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області видано наказ №163 «Про призупинення розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», яким призупинено розгляд заяви шукача захисту гр. Йорданії - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , НОМЕР_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через тривале нез'явлення заявника до територіального підрозділу ДМС 09.10.2019 року
Наказом від 09.10.2019 року №193 поновлено розгляд заяви гр. Йорданії - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , НОМЕР_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до п. 5.3 наказу МВС України від 07.09.2011 № 649.
Наказ № 163 від 28.08.2019 року, вважати таким, що втратив чинність.
12.05.2020 року Державною міграційною службою України прийнято Рішення №143-20 по відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Конституція України
Частина 2 статті 19. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI
Пункт 1 частини 1 статті 1. Біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пункт 13 частини 1 статті 1. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Частина 1 статті 5. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Стаття 6. Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:
яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;
яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Частина 1 статті 7. Оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частина 7 статті 7. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Частина 1 статті 8. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Частина 4 статті 8. Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Частина 6 статті 8. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
ВИСНОВКИ СУДУ.
Суд перевіряє дії відповідача на відповідність вимогам ч.2-3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
У «Науковому висновку щодо меж дискреційного повноваження суб'єкта владних повноважень та судового контролю за його реалізацією», опублікованому на офіційному сайті Верховного Суду, зазначено, що «критеріями судового контролю за реалізацією дискреційних повноважень є: критерії перевірки діяльності публічної адміністрації, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України, зокрема, мета, з якою дискреційне повноваження надано, об'єктивність дослідження доказів у справі, принцип рівності перед законом, безсторонність; публічний інтерес, задля якого дискреційне повноваження реалізується; зміст конституційних прав та свобод особи; якість викладення у дискреційному рішенні доводів, мотивів його прийняття».
Відповідно до ст. 6 Конвенції «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення».
Конституція України (в редакції станом на 30.09.2016 року) містить статтю 124 «…Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.», яка визначає можливість судового захисту за наявності юридичного спору.
Юридичний спір в даній справі виник у зв'язку із винесенням відповідачем Рішенням про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно п. 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно зі статтею 4 Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту" (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Відповідно до пункту 195 Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
З огляду на вищевикладене, суд вважає, що позивач не звільнений від обов'язку надавати докази.
Аналізуючи умови, передбачені пунктом 1 частиною другою статті 13 Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:
а) расової належності;
б) релігії;
в) національності (громадянства);
г) належності до певної соціальної групи;
д) політичних поглядів.
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
В свою чергу, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
«Для того чтобы считаться беженцем, лицо должно продемонстрировать свидетельства вполне обоснованных опасений стать жертвой преследований по одной из причин, указанных выше. Не имеет значения, возникает ли преследование по одной из этих причин или от сочетания двух или более причин. Часто проситель может не знать о причинах преследований. Как бы то ни было, это не его обязанность - анализировать свой случай до такой степени, чтобы подробно устанавливать причины (п.66)».
В свою чергу, судом встановлені елементи, які вказують на необґрунтованість клопотання позивача в контексті набуття міжнародного захисту в Україні, зокрема, відповідно до зазначеної позивачем інформації в Анкеті від 15.03.2018 та протоколі співбесіди від 29.03.2018, додаткових протоколах співбесід від 03.04.2018, 24.10.2018, 28.12.2018, 12.02.2019:
- позивач не зазнавав жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме, за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань на час проживання на території країни попереднього постійного проживання;
- позивач ніколи не був членом жодних політичних, релігійних, громадських або військових організацій на території країни попереднього постійного проживання;
- позивач не здійснював політичну діяльність на території країни походження;
- позивач не займався активістською, громадською діяльністю, або протиправною діяльністю на території країни попереднього постійного проживання;
- позивач ніколи не був учасником міжрелігійних та/або міжетнічних конфліктів на території країни попереднього постійного проживання;
- позивач мав можливість вільного дотримання канонів обраного віросповідання, національність та віросповідання;
- у позивача не виникало проблем з налагодженням соціальних зв'язків з цивільним населенням на території країни попереднього постійного проживання, що створює можливість для адаптації позивача у випадку повернення на територію Йорданії;
- позивач не зазнавав особливого дискримінаційного ставлення до себе під час проживання на території Йорданії;
- ані у позивача, ані у його близьких родичів ніколи не виникало проблем з офіційною владою Йорданії;
- по відношенню до позивача не висувались офіційні обвинувачення на території країни попереднього постійного проживання, позивач не притягався до кримінальної відповідальності, по відношенню до нього не застосовувались заходи адміністративного примусу на території країни походження, у позивача не виникало проблем з оформленням проїзного документа, що вказує на відсутність жодних проблем або конфліктів з владою Йорданії, можливістю налагодження належних соціальних зв'язків на території країни походження;
- позивач не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, які б були пов'язані з його расовою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами.
Також, на території Йорданії (м. Руссефа) залишились проживати близькі родичі позивача:
ОСОБА_2 - матір, не працює, пенсіонерка.
Згідно матеріалів особової справи позивача, мати, яка наразі залишилась проживати на території країни походження, має власний будинок, має доступ до основних потреб та комунікацій, не має причин для виїзду з Йорданії (арк. 5 протоколу співбесіди від 29.03.2018), близькі родичі позивача наразі не зазнають елементів переслідування (додатковий протокол співбесіди від 03.04.2018), що, вказує на відсутність конкретних прикладів переслідування, утисків та/або дискримінації по відношенню до близьких родичів позивача з боку будь-яких офіційних або антиурядових агентів. Зазначене свідчить про відсутність вжитих жодних дискримінаційних актів по відношенню до близьких родичів позивача, які б мали суттєвий характер та містили б ознаки переслідування, що, в свою чергу, вказує на відсутність безпосередньої загрози для нього у випадку його повернення на територію країни попереднього постійного проживання.
В якості причини небажання власного повернення на територію країни попереднього постійного проживання ОСОБА_1 повідомляє про небезпеку з боку фундаменталістів (різних організацій, наприклад, «Брати мусульмани»), а також прзначення покарання за богохульство та атеїзм.
Позивач зазначає, що до нього може бути застосовано смертну кару, тортури, нелюдське або таке, що принижує людську гідність поводження у випадку повернення до Йорданії при уточненні та наявності всіх доказів зміни віросповідання (арк. 10 анкети від 26.02.2018).
Разом з цим, позивачем не надано жодного доказу на підтвердження зазначених обставин.
Суд критично ставиться до тверджень відповідача викладених у анкеті від 15.03.2018 року щодо притягнення до відповідальності за п. 3 ст. 205 Кримінального кодексу Йорданії, визнанні винним у атеїзмі та богохульстві з призначенням покарання у вигляді позбавлення волі строком на 7 років, з позбавленням цивільних прав: заборона приймати участь у виборах, заборона друку власних книжок, публікацій в ЗМІ (арк. 8-9 Анкети).
Копію судового рішення позивачем не надано ані органу ДМС, ані суду, окрім того при анкетуванні 15.03.2018 року позивачем зазначено, що до кримінальної відповідальності ОСОБА_1 не притягувався.
Окрім того, у додатковому протоколі співбесіди від 03.04.2018 року (арк. 5) позивачем зазначено, що судовими органами Йорданії не винесено відносно позивача остаточного рішення.
При анкетуванні позивач зазначає, що змінив релігію з мусульманина-суніта на християнство з 1994 року, що і стало в подальшому причиною переслідування.
В подальшому позивач виїжджав на територію Російської Федерації у 1988 році після чого повертався до Йорданії у 1995 та 2007 року з метою відвідування близьких.
При цьому при анкетуванні позивач зазначає, що не звертався за міжнародним захистом на території Російської Федерації.
Окрім того, у 2008 році позивач легально авіарейсом на підставі паспортного документа та туристичної візи прибув до України (м. Одеса), при цьому звернення за міжнародним захистом в цей період не відбувалось.
Суд акцентує увагу, що у додаткових протоколах співбесіди позивач зазначає, що до України виїжджав з метою працевлаштування (арк.12 протокол 29.03.2018), працевлаштування у консульстві Ємену, звернення до територіального органу ДМС відбулось з метою отримання статусу біженця, легалізування власного становища на території України (арк. 9 протокол від 03.04.2018)
Щодо дотримання позивачем канонів християнства, за що в разі повернення до країни громадянської належності (Йорданія) до нього можуть бути застосовані утиски з боку державних органів, смертна кара, суд зазначає наступне.
Так, під час проведення процедури розгляду заяви про звернення за міжнародним захистом від 15.03.2018 року позивач стверджує, що течія, канонів якої він дотримувався, є дозволеною для християн на території Йорданії (арк.7 протоколу співбесіди від 29.03.2018), на території Йорданії наразі проживає значна кількість християн (арк. 7 протоколу співбесіди від 29.03.2018), християни мають можливість безперешкодно сповідувати канони християнської релігії на території країни громадянської належності (арк. 8 протоколу співбесіди від 29.03.2018), мають рівні з мусульманами права та обов'язки (арк. 8 протоколу співбесіди від 29.03.2018), з боку органів державної влади Йорданії не проводиться жодних утисків по відношенню до християн (вони мають можливість спокійно дотримуватись власних обрядів, приймати участь в управлінні країною, армією, різних християнських організаціях тощо) (арк. 7 додаткового протоколу співбесіди від 28.12.2018).
На відсутність переслідувань християн на території країни громадянської належності позивача додатково вказує обставина, у відповідності до якої ОСОБА_1 підтримував і продовжує підтримувати контакти з друзями-християнами, які залишились проживати на території Йорданії (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 28.12.2018).
Окрім того, не визначена і сама можливість ідентифікації позивача як християнина та ймовірності його переслідувань з боку радикальних угруповань на території країни громадянської належності.
Позивач ніколи не був членом якої-небудь офіційної релігійної організації на території Йорданії (арк. 5 додаткового протоколу співбесіди від 28.12.2018), не належав до певної християнської конфесії або її структурного елементу на території Йорданії (арк. 7 додаткового протоколу співбесіди від 28.12.2018) не отримував релігійну освіту (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 24.10.2018), не отримував матеріальне або інше сприяння від представників різних християнських організацій (арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 28.12.2018), у відповідності до пояснень позивача, течія, до якої він відноситься не є за своєю суттю суто релігійною, до неї можуть відноситися різні люди які підтримують релігійні принципи своїми діями, з повагою відносяться до інших людей, (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 28.12.2018).
В період проживання на території Йорданії позивач формально не виражав власної належності до християнського віросповідання (арк. 8 протоколу співбесіди від 29.03.2018), позивач не носить та ніколи не носив християнських символів, інших знаків відмінності (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 28.12.2018), не приймав участь у розповсюдженні релігійної літератури тощо (арк. З додаткового протоколу співбесіди від 24.10.2018).
Перебуваючи на території України, позивач не відвідує християнські церкви або інші культові заклади (арк. 9 протоколу співбесіди від 29.03.2018), зокрема, не належить до жодної з релігійних конфесій, які здійснюють власну діяльність на території України (арк. 8-9 протоколу співбесіди від 29.03.2018).
Щодо тверджень позивача стосовно ймовірного переслідування на території країни громадянської належності з боку екстремістів та фундаменталістів на території країни громадянської належності, що слугувало причиною виїзду за межі країни.
В заяві від 15.03.2018 року ОСОБА_1 вказує, що його життя підлягає небезпеці з боку екстремістів та фундаменталістів на території країни громадянської належності у зв'язку з тим, що він прийняв положення християнської релігії у 1994 (арк. 1-3 заяви від 15.03.2018). При цьому, під час проведення процедури анкетування від 22.03.2018 року позивач, вказує, що на нього було здійснено напад представниками угрупування «Братів-мусульман» після проведення ним літературного вечора у м. Руссефа (Йорданія) у 2008 році (арк. 10 анкети від 22.03.2018), при цьому, щодо причини зазначеного нападу, позивач вказує, що він відбувся через те, що він нібито публікував статті, спрямовані проти ісламської релігії (арк. 8 анкети від 22.03.2018).
Позивач не надав жодних належних підтверджень наявності у нього будь-яких конфліктів з представниками радикальних угруповань на території країни громадянської належності.
Відповідно до проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача можливо визначити, що він не навів доказів, переконливих усних тверджень та обґрунтувань неможливості власного повернення на територію країни походження у зв'язку з релігійними утисками на території Йорданії.
Слід зазначити, що загальна нестабільна соціальна, політична, релігійна ситуація, яка склалась на території Йорданії не є автоматичною підставою для визнання осіб, які звернулись із відповідними заявами біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Так, у відповідності до рекомендацій УВКБ ООН з питань процедури розгляду заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, першочергову увагу необхідно надавати особистим твердженням заявників, а не загальній інформації за країною походження.
Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 2011 року, через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі заявника в країні попереднього постійного проживання через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
За час перебування шукача захисту на території України подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.
У відповідності до інформації за країною походження, спостерігаються позитивні тенденції щодо релігійної гармонії та плюралізму на території Йорданії.
Так, зокрема, відповідно до джерела за посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_2
«На території Йорданії успішно реалізується концепція мирного співіснування мусульманської та християнської релігійних громад, проводяться регулярні заходи, спрямовані на досягнення релігійного компромісу та толерантного відношення між представниками різних релігійних конфесій. Зокрема, із зазначеної інформації додатково встановлено, що християни мають постійно закріплене представництво в органах державної влади Йорданії, отримують сприяння у здійсненні власної обрядовості від влади та населення».
Разом з тим, звернення позивача за міжнародним захистом після тривалого нелегального перебування на території України вказує на відсутність у нього обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань у випадку повернення на територію країни попереднього постійного проживання, звернення обумовлене лише бажанням легалізації власного положення на території України, що додатково неодноразово підтверджується твердженнями позивача на час проведених з ним відповідних процедур.
Крім того, суд враховує вчинення позивачем адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 203 КУпАП, що свідчить про порушення позивачем правил перебування іноземців в Україні, що підтверджується постановами про накладення адміністративного стягнення ПР МОД №001680 від 15.03.2018 року, серії ПР МОД №004980 від 03.10.2018 року та МОД №00542 від 09.10.2019 року, які позивачем не оскаржувались.
Зважаючи на вищенаведене, позивача можливо кваліфікувати як «мігранта» у відповідності до п. 62 Керівництва УВКБ ООН з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні «біженця»:
Назва документу: Керівництво УВКБ ООН з процедур і критеріїв визначення статусу біженця.
Зміст: 62. Мигрант - это лицо, которое по причинам, отличающимся от содержащихся в определении, добровольно покидает свою страну, чтобы поселиться в другом месте. Он может быть движим желанием перемен или приключений, семейными или иными причинами личного характера. Если лицо переезжает исключительно по экономическим соображениям, то оно является экономическим мигрантом, а не беженцем.
Суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
Інформацією по країні походження заявника можливо підтвердити, що державна влада Йорданії не протидіє поширенню християнами канонів віросповідання.
Таким чином, факти повідомлені позивачем, не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов, передбачених п. 1, 13 ч. 1 Закону № 3671.
Отже, за результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи ОСОБА_1 неможливо обґрунтувати причину його виїзду з Йорданії з позиції визнання біженцем на території України, ані під час перебування в регіоні постійного проживання, ані перебуваючи поза його межами він не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
В свою чергу, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасово захисту" від 2011 року, через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі позивача в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування позивача в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.
З огляду на викладене, позивачем не надано достатніх та переконливих доказів наявності фактів обґрунтованості побоювань переслідування в країні походження за релігійними поглядами, а також те, що йому може бути спричинено шкоду, що принижує гідність.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до ч.2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Згідно з ч.1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно зі ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Керуючись ст. ст. 2, 9, 12, 242, 246, 250, 251, 255, 262, 295, 297 КАС України, суд,
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та у строки, встановлені ст. ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Пунктом 15.5 розділу VII Перехідні положення КАС України від 03 жовтня 2017 року визначено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи зберігаються порядок подачі апеляційних скарг та направлення їх до суду апеляційної інстанції, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року.
Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
ОСОБА_1 - адреса: АДРЕСА_1 , телефон: (095)728 48 63
Державна міграційна служба України - адреса: вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470, телефон: (044) 226 23 39, (044) 278 49 98, E-mail: infodmsu.gov.ua
Головуючий суддя Потоцька Н.В.
.