16 вересня 2020 року № 320/5624/20
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Василенко Г.Ю., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області про визнання протиправними дій,
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Київській області, в якому просить суд:
- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області щодо зменшення розміру пенсії з 01.01.2018 ОСОБА_1 за рахунок виплати лише 50% суми підвищення пенсії;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Київській області в місячний строк з дня набрання законної сили рішенням суду провести перерахунок та виплатити ОСОБА_1 пенсію з урахуванням 100% суми підвищення пенсії, починаючи з 01.01.2018 з урахуванням раніше проведених виплат, здійснивши виплату невідкладно однією сумою.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що він є пенсіонером та отримує пенсію за вислугою років відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" (далі - Закон №2262). На виконання постанови Кабінету Міністрів України «Про перерахунок пенсії особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» від 21.02.2018 №103 позивачу було підвищено з 01.01.2018 розмір пенсії, однак виплата суми підвищення пенсії здійснюється поетапно, а саме: у період з 01.01.2018 по 31.12.2018 - 50 %; у період з 01.01.2019 по 31.12.2019 - 75 %; у період з 01.01.2020 по 31.12.2020 - 100% суми підвищення пенсії. Позивач вважає, що дії відповідача щодо відтермінування виплати підвищення пенсії суперечать вимогам статті 52 Закону №2262, якою передбачено, що виплата пенсій провадиться за поточний місяць загальною сумою.
Крім того, позивач наголосив на тому, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.12.2018 у справі №826/3858/18, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05.03.2019, було визнано протиправними та нечинними, зокрема, пункти 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України «Про перерахунок пенсії особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» від 21.02.2018 №103, якими була закріплена поетапна виплата суми підвищення пенсій, що, на думку позивача, свідчить про правомірність його вимог.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 03.07.2020 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Представник відповідача, в письмовому відзиві поданому до суду, позовні вимоги не визнав, просив суд відмовити в задоволенні позову, з тих підстав, що з 01.01.2018 позивачеві був перерахований розмір пенсії та відповідно до положень постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 № 103 сума підвищення виплачується поетапно: з 01.01.2018 - 50%; з 01.01.2019 по 31.12.2019 - 75%; з 1 січня 2020 року - 100% суми підвищення пенсії, визначеної станом на 01.03.2018.
Відповідач наголосив, що Постанова КМУ від 21.02.2018 №103 не змінює регулювання правовідносин з приводу перерахунку пенсії, а лише визначає порядок виплати перерахованих пенсій, при цьому право встановлювати умови, порядок та розміри пенсійних виплат при перерахунку пенсії військовослужбовців делеговано Кабінету Міністрів України Законом №2262. У зв'язку з цим, відповідач вважає, що дії Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області щодо проведення перерахунку пенсії за рахунок виплати 50% суми підвищення пенсії не можуть вважатися протиправними.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 перебуває на обліку у Головному управлінні Пенсійного фонду України у Київській області та отримує пенсію за вислугу років, призначену відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".
З матеріалів справи вбачається, що у квітні 2018 року пенсійним органом, на виконання вимог пунків 1,2 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року №103 "Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб", якими поставлено перерахувати пенсії, призначені згідно із Законом України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" до 1 березня 2018 року (крім пенсій, призначених згідно із Законом особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (міліції) та поліцейським), з урахуванням розміру окладу за посадою, військовим (спеціальним) званням, відсоткової надбавки за вислугу років за відповідною або аналогічною посадою, яку особа займала на дату звільнення із служби (на дату відрядження для роботи до органів державної влади, органів місцевого самоврядування або до сформованих ними органів, на підприємства, в установи, організації, вищі навчальні заклади), що визначені станом на 1 березня 2018 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", здійснено перерахунок пенсії позивача з 01.01.2018.
Так, з розрахунку пенсії за вислугу років по пенсійній справі ФК 55216, зокрема, вбачається, що згідно постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року №103, позивачу визначено підвищення до пенсії у загальному розмірі 3674,73 грн., з якого у періоди: з 01.01.2018 по 31.12.2018 щомісячно виплачується 50 % від підвищення (1837,37 грн.), з 01.01.2019 по 31.12.2019 щомісячно виплачується 75 % від підвищення (2756,05 грн.), з 01.01.2020 - щомісячно виплачується 100 % від підвищення 3674,73 грн.).
11.06.2020 представником позивача було направлено на адресу пенсійного органу адвокатський запит (вх № 8108/8) стосовно ОСОБА_1 .
У відповідь на адвокатський запит, відповідач листом від 11.06.2020 №1000-0235-8/46527, зокрема повідомив, що перерахунок пенсії позивачу був здійснений пенсійним органом з 01.01.2018 відповідно до статтей 13, 63 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", на умовах, у порядку та розмірах, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року №103 "Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб", внаслідок чого пенсія ОСОБА_1 перерахована та виплачується відповідно до норм чинного законодавства.
Не погоджуючись з діями відповідача щодо поетапної виплати підвищення пенсії, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України визначаються: основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
Спеціальним законом, який регулює правовідносини у сфері пенсійного забезпечення громадян України із числа осіб, які перебували на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, є Закон України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" від 09.04.1992 №2262-ХІІ (далі-Закон №2262, в редакції, яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин).
Згідно з статтею 1 Закону №2262 законодавство про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, базується на Конституції України і складається з цього Закону, Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та інших нормативно-правових актів України, прийнятих відповідно до цих законів.
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми щодо пенсійного забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, то застосовуються норми міжнародного договору.
Зміна умов і норм пенсійного забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону та Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Частина вісімнадцята статті 43 Закону №2262 встановлює, що у разі якщо на момент призначення або виплати пенсії відбулася зміна розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення та/або були введені для зазначених категорій осіб нові щомісячні додаткові види грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії у розмірах, встановлених законодавством, пенсія призначається з урахуванням таких змін та/або нововведень, а призначена пенсія підлягає невідкладному перерахунку.
Відповідно до частини першої статті 51 Закону № 2262 при настанні обставин, які тягнуть за собою зміну розміру пенсій, призначених військовослужбовцям строкової служби та їх сім'ям, перерахунок цих пенсій провадиться відповідно до строків, встановлених частиною четвертою статті 45 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Частиною другою статті 51 Закону № 2262 встановлено, що перерахунок пенсій, призначених особам офіцерського складу, прапорщикам і мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам, які мають право на пенсію за цим Законом та членам їх сімей, провадиться з першого числа місяця, що йде за місяцем, в якому настали обставини, що тягнуть за собою зміну розміру пенсії. Якщо при цьому пенсіонер набув права на підвищення пенсії, різницю в пенсії за минулий час може бути виплачено йому не більш як за 12 місяців.
Перерахунок пенсій у зв'язку зі зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на такий перерахунок згідно з цим Законом, або у зв'язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством, не проведений з вини органів Пенсійного фонду України та/або державних органів, які видають довідки для перерахунку пенсії, провадиться з дати виникнення права на нього без обмеження строком (частина третя статті 51 Закону № 2262).
Згідно з частиною першою, другою та четвертою статті 63 Закону № 2262 перерахунок раніше призначених пенсій військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом та членам їх сімей у зв'язку із введенням в дію цього Закону провадиться за документами, що є у пенсійній справі, а також додатковими документами, поданими пенсіонерами на час перерахунку.
Якщо пенсіонер згодом подасть додаткові документи, які дають право на подальше підвищення пенсії, то пенсія перераховується за нормами цього Закону. При цьому перерахунок провадиться за минулий час, але не більш як за 12 місяців з дня подання додаткових документів і не раніше, ніж з дня введення в дію цього Закону.
Усі призначені за цим Законом пенсії підлягають перерахунку у зв'язку з підвищенням грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, на умовах, у порядку та розмірах, передбачених Кабінетом Міністрів України. У разі якщо внаслідок перерахунку пенсій, передбаченого цією частиною, розміри пенсій звільненим із служби військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, є нижчими, зберігаються розміри раніше призначених пенсій.
Відповідно до пункту 1 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 13.02.2008 №45 (далі - Постанова № 45, в редакції, яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин) пенсії, призначені відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", у зв'язку з підвищенням грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію згідно із цим Законом, перераховуються на умовах та в розмірах, передбачених Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» затверджено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 1 та схему тарифних коефіцієнтів за військовим (спеціальним) званням військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 14.
21.02.2018 Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» (далі - Постанова №103), пунктом 1 якої встановлено перерахувати пенсії, призначені згідно із Законом України" Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" (далі - Закон) до 1 березня 2018 р. (крім пенсій, призначених згідно із Законом особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (міліції) та поліцейським), з урахуванням розміру окладу за посадою, військовим (спеціальним) званням, відсоткової надбавки за вислугу років за відповідною або аналогічною посадою, яку особа займала на дату звільнення із служби (на дату відрядження для роботи до органів державної влади, органів місцевого самоврядування або до сформованих ними органів, на підприємства, в установи, організації, вищі навчальні заклади), що визначені станом на 1 березня 2018 р. відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704"Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб".
Згідно з пунктом 2 Постанови № 103 виплату перерахованих відповідно до пункту 1 цієї постанови підвищених пенсій (з урахуванням доплат до попереднього розміру пенсій, підвищень, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством (крім підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, що визначені законом) проводити з 1 січня 2018 р. у таких розмірах: з 1 січня 2018 р. - 50 відсотків; з 1 січня 2019 р. по 31 грудня 2019 р. - 75 відсотків; з 1 січня 2020 р. - 100 відсотків суми підвищення пенсії, визначеного станом на 1 березня 2018 року.
Відповідачем відповідно до Постанови №103 було здійснено перерахунок пенсії позивача, з аналізу якого вбачається, що сума підвищення складає 3674,73 грн., виплата якої здійснюється поетапно:
- з 01.01.2018 по 31.12.2018 щомісячно 50% від підвищення - 1837,37 грн.;
- з 01.01.2019 по 31.12.2019 щомісячно 75% від підвищення - 2756,05 грн.;
- з 01.01.2020 щомісячно 100% від підвищення - 3674,73 грн.
Однак, суд звертає увагу на те, що частиною третьою статті 52 Закону №2262 закріплено, що виплата пенсій провадиться за поточний місяць загальною сумою у встановлений строк, але не пізніше останнього числа місяця, за який виплачується пенсія.
Суд зазначає, що жодною нормою Закону №2262, який у спірних правовідносинах є спеціальним нормативно-правовим актом, та нормами Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" не передбачено можливість сплати пенсії частинами у майбутньому та/або із застереженнями про наявність фінансування.
Слід зазначити, що частина четверта статті 63 Закону №2262 надає Кабінету Міністрів України повноваження визначати умови, порядок та розмір перерахунку пенсії, але не її виплати.
При цьому, «виплата пенсії» та «перерахунок пенсії» є різними правовими категоріями, що підтверджується навіть їх закріпленням в різних розділах Закону №2262 (Розділ VII та Розділ VIII).
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 06.08.2019 у зразковій справі №160/3586/19 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 83494363), в якій суд касаційної інстанції зазначив, що законодавець розмежував поняття «строки перерахунку пенсії», «строки виплати пенсії» та «порядок перерахунку пенсії», а системний аналіз статей 51, 52, 55, 63 Закону № 2262 свідчить, що наявність у Кабінету Міністрів України права встановлювати «порядок перерахунку пенсії» не є тотожним праву встановлювати «строки перерахунку пенсії», «строки виплати пенсії».
Верховний Суд зауважив, що як вбачається зі змісту пунктів 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України №103, нею врегульовані строки виплати пенсій, а не порядок проведення перерахунку.
У зв'язку з цим Верховний Суд зазначив, що питання строків виплати доплат до пенсії за результатами проведеного перерахунку, тобто частини пенсії особи, а також розмірів такої доплати не охоплюються поняттям "порядок проведення перерахунку пенсії".
Частиною шостою статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 №1402-VIII передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду
Як було зазначено вище, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.12.2018 у справі №826/3858/18, яке було залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05.03.2019, визнано протиправними та нечинними пункти 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року №103 "Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб" та зміни до пункту 5 і додатку 2 Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військ служби, та деяких інших осіб", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 року № 45 "Про затвердження Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб".
Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно з частиною першою статті 325 Кодексу адміністративного судочинства України постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.
Отже, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.12.2018 у справі № 826/3858/18 набрало законної сили 05.03.2019.
Статтею 370 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено, що судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Таким чином, безумовна протиправність дій відповідача щодо виплати позивачеві підвищення пенсії за постановою КМУ №103 не у повному обсязі (з поетапним розстроченням такої виплати) з 05.03.2019 підтверджується тим, що з цієї дати пункт постанови КМУ, який передбачав таке розстрочення та яким керувався орган Пенсійного фонду України, був визнаний протиправним та нечинним.
Так, суд зазначає, що порядок проведення перерахунку пенсій встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 року № 45 «Про затвердження Порядку проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», та внесення змін до Постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 року № 393». Підстави ж здійснення перерахунку пенсії обумовлені прийняттям Кабінетом Міністрів України постанови від 21 лютого 2018 року № 704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб", яка набрала чинності з 01 березня 2018 року, є чинною на момент виникнення спірних правовідносин, та встановлює розміри грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу.
Отже, з набранням чинності постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704, якою змінені (збільшені) розміри грошового забезпечення військовослужбовців, у позивача виникли підстави для перерахунку пенсії. Визнання протиправними та нечинними пунктів 1 та 2 постанови Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 грудня 2018 року у справі № 2826/3858/18 не впливає на вказані підстави. При цьому, під час виплати підвищення пенсії відповідач має керуватися загальною нормою статті 52 Закону №2262, яка передбачає виплату пенсії загальною сумою.
Надаючи оцінку правомірності дій відповідача у період з 01.01.2018 по 04.03.2019 включно, суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Згідно з частинами першою - третьою статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Суд наголошує на тому, що Законом №2262 не передбачено можливості поетапної виплати пенсії. Навпаки, стаття 52 цього Закону встановлює, що виплата пенсій провадиться за поточний місяць загальною сумою, а право змінювати порядок виплати пенсії Кабінету Міністрів України не надано.
Таким чином, у період дії постанови № 103 (з 01.01.2018 по 04.03.2019 включно) Кабінет Міністрів України встановив не лише умови, порядок та розмір перерахунку пенсій, а й змінив порядок виплати пенсій, у той час як такі повноваження йому Законом №2262 надані не були.
Наведене свідчить про те, що пункт 2 постанови №103, яким закріплена поетапна виплата підвищеної пенсії, у період його дії прямо суперечив правовому акту, який має вищу юридичну силу, а саме: статті 52 Закону №2262, у зв'язку з чим на підставі частини третьої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України не підлягає застосуванню у спірних правовідносинах.
Крім того, відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право мирно володіти своїм майном. При цьому зазначено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Право на виплати у сфері соціального забезпечення було включено до змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції вперше у рішенні від 16 грудня 1974 року у справі «Міллер проти Австрії», де Суд встановив принцип, згідно з яким обов'язок сплачувати внески у фонди соціального забезпечення може створити право власності на частку активів, які формуються відповідним чином. Позиція Суду була підтверджена і в рішенні «Гайгузус проти Австрії» від 16 вересня 1996 року, у якому вказано, що якщо особа робила внески у певні фонди, в тому числі пенсійні, то такі внески є часткою спільних коштів фонду, яка може бути визначена у будь-який момент, що, у свою чергу, може свідчити про виникнення у відповідної особи права власності.
Таким чином, право позивача на отримання перерахованого розміру пенсії підпадає під дію статті 1 Першого протоколу до Конвенції і відповідні суми доплати до пенсії за результатом проведення перерахунку слід вважати "майном" у значенні цього положення.
У рішенні «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року Суд зазначив, що позбавлення власності можливе тільки при виконанні певних вимог. Суд вказує у своєму рішенні, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні.
У свою чергу Суд зазначає, що вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права (рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року).
Враховуючи, що під час розгляду цієї справи судом було встановлено, що поетапна виплата відповідачем суми підвищеної пенсії на підставі пункту 2 постанови №103 суперечила статті 52 Закону №2262, у даному випадку наявне незаконне втручання держави у мирне володіння позивачем майном, що свідчить про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
За таких обставин, суд вважає обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, вимоги позивача про визнання протиправними дій відповідача по зменшенню виплати належної йому перерахованої пенсії та зобов'язання відповідача відновити порушене права шляхом виплати підвищення пенсії у повному обсязі (100%).
Також суд зауважує, що зобов'язання відповідача виплатити позивачеві суми підвищеної пенсії у повному обсязі не є втручанням у здійснення ним дискреційних повноважень з огляду на таке.
Згідно з Рекомендацією № R (80) 2 комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом Міністрів Ради Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийняті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.
Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Водночас, згідно пункту 4 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов'язання відповідача вчинити певні дії. При цьому, у випадку, коли закон встановлює повноваження суб'єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд зобов'язує відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб'єкт наділений дискреційними повноваженнями, то суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення (дій), та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення), з урахуванням встановлених судом обставин.
Однак, оскаржувані дії відповідача у розглядуваній ситуації не ґрунтуються на дискреційних повноваженнях, оскільки, по-перше, сума підвищення пенсії була вже нарахована органом Пенсійного фонду України, а по-друге, виплата пенсії у повному обсязі загальною сумою прямо передбачено статтею 52 Закону №2262.
З урахуванням викладеного, позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог в частині зобов'язання відповідача здійснити виплату пенсії позивачу з урахуванням 100% суми підвищення пенсії, починаючи з 01.01.2018, у місячний строк однією сумою, суд зазначає наступне.
За приписами статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Відповідно до частини першої статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
При цьому, частиною першою статті 372 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у разі необхідності спосіб, строки і порядок виконання можуть бути визначені у самому судовому рішенні. Так само на відповідних суб'єктів владних повноважень можуть бути покладені обов'язки щодо забезпечення виконання рішення.
У даному випадку способом виконання дій, які має вчинити за рішенням суду суб'єкт владних повноважень - Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області, є виплата належних позивачу сум у повному обсязі, інший спосіб виконання в спірних правовідносинах нормативно не визначено.
Суд зауважує, що ні приписами статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 №2262-ХІІ, ні постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.2018 №649 «Питання погашення заборгованості з пенсійних виплат за рішеннями суду» за наявності вини пенсійного органу, не встановлено спосіб виплати належних позивачу сум частинами, періодичністю проведення платежів тощо, та не обмежено право позивача на виплату належної йому суми одним платежем.
Під час ухвалення судом рішення, суд зобов'язує відповідача здійснити позивачу виплату належних сум пенсії, та у разі набрання законної сили рішенням суду про зобов'язання сплатити недоплачену частину пенсії, перерахування недоплачених сум буде вважатися належним виконанням судового рішення, як у разі перерахування присудженої суми кількома платежами, так і однією сумою, а повним виконанням рішення суду буде сплата відповідачем всієї недоплаченої різниці, а тому позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.
Таким чином, адміністративний позов підлягає задоволенню частково.
Згідно частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Згідно абзацу другого частини п'ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» передбачено звільнення від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях позивачів - громадяни, віднесені до 1 та 2 категорій постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Судом встановлено, що позивач є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році (категорія 2), що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 від 14.04.1993.
Таким чином, судом встановлено, що позивач звільнений від сплати судового збору.
Щодо клопотання позивача про стягнення з відповідача витрат на оплату послуг на правничу допомогу у розмірі 4300,00 грн., суд зазначає наступне.
Статтею 132 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи (частина перша). До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої).
Згідно статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (частина перша). За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (частина друга). Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина третя). Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина четверта). Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина п'ята). У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» та постанова Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» також не містять жодних положень.
Відповідно до частини дев'ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Суд наголошує, що стаття 134 Кодексу адміністративного судочинства України не виключає права суду перевіряти дотримання позивачем вимог частини п'ятої статті 134 щодо співмірності заявлених до стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
Верховний Суд в додатковій постанові від 12.09.2018 (справа № 810/4749/15) вказав, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Також Верховний Суд у постанові від 22.12.2018 (справа № 826/856/18) зазначив, що розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Отже, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
У справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «Ботацці проти Італії», заява № 34884/97, п.30). У пункті 269 рішення у цій справі Судом зазначено, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Згідно пункту 4 частини першої статті першої Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 №5076-VI (далі - Закон №5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Отже, договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 частини першої статті 1 Закону №5076-VI).
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону №5076-VI).
Статтею 19 Закону №5076-VI визначено, зокрема, такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Відповідно до статті 30 Закону №5076-VI, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
На підтвердження понесених витрат на правову допомогу позивачем подано: договір про надання правової допомоги від 04.02.2020, розрахунок вартості послуг (Додаток 1), акт наданих послуг від 26.06.2020, квитанцію від 26.06.2020 на суму 4300,00 грн.
Так, з акту наданих послуг від 26.06.2020 убачається, що витрати на професійну правничу допомогу у сумі 4300,00 грн. складаються з: зустріч з клієнтом, з'ясування підстав та мети звернення, попередня консультація щодо характеру спірних відносин - 1 година вартістю 500 грн.; вивчення документів, наданих клієнтом, відповідних нормативно-правових актів, визначення правової позиції та судових перспектив вирішення питання клієнта - 1 година вартістю 500 грн.; підготовка та складання договору про надання правової допомоги, додатків до нього - 1 година вартістю 800 грн.; підготовка, складання та направлення заяви, звернення - 1 година вартістю 500 грн.; складання позовної заяви, додатків до неї, подання позовної заяви, контроль за рухом справи до моменту відкриття провадження - 2 години вартістю 2000 грн.
Дослідивши надані позивачем документи та враховуючи наведені норми права, суд дійшов висновку, що розмір заявлених позивачем до стягнення витрат на оплату послуг адвоката в даному випадку не є співмірним із складністю справи та виконаними адвокатом роботами (послугами).
Так, дана справа за своєю категорією є справою незначної складності та типовою справою, відповідно, не вимагала значних затрат часу на аналіз та підбір законодавства з метою напрацювання способу захисту порушених прав позивача. Обсяг позовної заяви та зібраних у справі доказів також є незначним.
На думку суду, заявлені позивачем до відшкодування витрати на оплату послуг адвоката не є співмірними із складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (наданих послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.
У зв'язку з цим, враховуючи незначну складність адміністративної справи, обсяг та зміст позовної заяви з доданими до неї документами, зважаючи на часткове задоволення позовних вимог, суд вважає, що позивачу за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ПФУ в Київській області підлягають стягненню витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2150,00 грн.
На підставі викладеного, керуючись статтями 9, 14, 73, 74-78, 90, 143, 242- 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Київській області щодо зменшення розміру пенсії ОСОБА_1 за рахунок виплати 50% суми підвищення пенсії, визначеного станом на 01.03.2018.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Київській області виплатити ОСОБА_1 пенсію з урахуванням 100% суми підвищення пенсії, визначеного станом на 01.03.2018, починаючи з 01.01.2018.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2150 (дві тисячі сто п'ятдесять) грн. 00 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Київській області (код ЄДРПОУ 22933548).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Суддя Василенко Г.Ю.