Постанова
Іменем України
02 вересня 2020 року
м. Київ
справа № 326/1630/16
провадження № 61-1728св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Кузнєцова В. О.,
суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду Запорізької області від 08 травня 2018 року у складі судді Чапланової О. М. та постанову Запорізького апеляційного суду від 18 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Полякова О. З.,
Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У грудні 2016 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 26 серпня 2008 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), яке змінило назву на ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитно-заставний договір № ZPP0AN57200692, за яким позичальник отримав кредит у розмірі 59 370,53 грн на придбання автомобіля під 20,04 % річних з кінцевим терміном повернення до 25 серпня 2015 року. З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором позичальник передав у заставу банку належний йому на праві власності автомобіль «Daewoo Nexia» 2008 року випуску, номер кузова/шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 . У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов'язань за вказаним договором станом на 18 листопада 2016 року в нього утворилася заборгованість перед банком у розмірі 61 220,77 грн, з яких: 7 158,92 грн - тіло кредиту, 12 178,88 грн - проценти, 2 946,43 грн - комісія, 35 783,17 грн - пеня, 250 грн - штраф (фіксована частина), 2 903,37 грн - штраф (процентна складова). Враховуючи викладене, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило стягнути з відповідача на свою користь вказану заборгованість та понесені судові витрати.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 зазначив, що рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року в рахунок погашення кредитної заборгованості в розмірі 47 092,13 грн, яка складалася з усього тіла кредиту, нарахованих на той час процентів, комісії, штрафів і пені, було звернено стягнення на переданий ним в заставу транспортний засіб. Після ухвалення вказаного рішення позивач не припинив нараховувати проценти, комісію та неустойку, у зв'язку з чим його борг виріс. 21 квітня 2015 року банк продав предмет застави за 68 500 грн, що повністю покривало визначену судом заборгованість. Проте отримані від реалізації автомобіля кошти були зараховані кредитором на власний розсуд.
Рішенням Приморського районного суду Запорізької області від 08 травня 2018 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 26 серпня 2008 року № ZPP0AN57200692 в розмірі 42 491,17 грн, з яких: 7 158,92 грн - тіло кредиту, 12 178,88 грн - проценти, 20 000 грн - пеня, 250 грн - штраф (фіксована частина), 2 903,37 грн - штраф (процентна складова). В задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором у розмірі 15 783,17 грн та заборгованості за комісією за користування кредитом в сумі 2 946,43 грн відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Задовольняючи частково позов, місцевий суд виходив з того, що рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року в рахунок погашення кредитної заборгованості було звернено стягнення на переданий позичальником в заставу транспортний засіб. У постанові від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1206цс15 Верховним Судом України викладена правова позиція про те, що виходячи із системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), сам факт наявності судового рішення про задоволення вимог кредитора не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє банк права на отримання процентів до дня повернення позики та штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України. Таким чином, після ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет застави позивач правомірно продовжував нараховувати проценти та неустойку. Кошти від продажу автомобіля в розмірі 68 500 грн були розподілені банком відповідно до умов кредитного договору, а саме: 21 465 грн - на оплату винагороди за зберігання та утримання предмета застави на майданчику банку та пошук покупця, 14 768,96 грн - на погашення пені за несвоєчасність виконання позичальником зобов'язань, 32 266,04 грн - на погашення простроченої заборгованості за тілом кредиту. Оскільки отримана від реалізації предмета застави грошова сума не покривала всю наявну станом на 21 квітня 2015 року кредитну заборгованість, то банк мав право нараховувати проценти та штрафні санкції до повного виконання відповідачем своїх зобов'язань. При цьому, врахувавши вимоги частини третьої статті 551 ЦК України, суд вважав за необхідне зменшити розмір пені з 35 783,17 грн до 20 000 грн, а в задоволенні вимоги про стягнення комісії, яка не може бути обчислена у процентному співвідношенні, - відмовити.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 18 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Приморського районного суду Запорізької області від 08 травня 2018 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У січні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Приморського районного суду Запорізької області від 08 травня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 18 грудня 2018 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року в рахунок погашення кредитної заборгованості в розмірі 47 092,13 грн, яка складалася з усього тіла кредиту, нарахованих на той час процентів, комісії, штрафів і пені, було звернено стягнення на переданий ним в заставу транспортний засіб. 21 квітня 2015 року банк продав предмет застави за 68 500 грн, що повністю покривало визначену судом заборгованість. Проте отримані від реалізації автомобіля кошти були зараховані кредитором на власний розсуд, зокрема 21 465 грн - на оплату винагороди за зберігання та утримання предмета застави на майданчику банку і пошук покупця. Однак в матеріалах справи відсутні належні докази понесення позивачем таких витрат, а пункт 16.10 кредитно-заставного договору, на який безпідставно послався місцевий суд, стосується виплати винагороди за передачу банком предмета застави з володіння банку в користування позичальника.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 31 січня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Приморського районного суду Запорізької області.
26 лютого 2019 року справа № 326/1630/16 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 10 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.
Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.
Судами встановлено, що 26 серпня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», яке змінило назву на ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитно-заставний договір № ZPP0AN57200692, за яким позичальник отримав кредит у розмірі 59 370,53 грн на придбання автомобіля під 20,04 % річних з кінцевим терміном повернення до 25 серпня 2015 року.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором позичальник передав у заставу банку належний йому на праві власності автомобіль «Daewoo Nexia» 2008 року випуску, номер кузова/шасі НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 .
Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 11 грудня 2013 року в рахунок погашення кредитної заборгованості відповідача перед банком в розмірі 47 092,13 грн, яка складалася з тіла кредиту (38 876,96 грн), нарахованих на той час процентів (3 998,91 грн), комісії (765,89 грн), штрафів (250 грн - фіксована частина, 2 230,58 грн - процентна складова) і пені (969,79 грн), було звернено стягнення на переданий позичальником в заставу транспортний засіб.
Після ухвалення вказаного рішення банк продовжував нараховувати проценти, пеню, штрафи на підставі кредитно-заставного договору.
21 квітня 2015 року ПАТ КБ «ПриватБанк» реалізувало предмет застави за 68 500 грн.
Станом на час реалізації транспортного засобу заборгованість ОСОБА_1 за кредитно-заставним договором, за розрахунками банку, становила 108 549,35 грн, з яких: 32 266,04 грн - прострочена заборгованість за кредитом, 7 158,92 грн - поточна заборгованість за кредитом, 11 900,30 - проценти, 2 839,67 грн - комісія, 30 438,84 грн - пеня, 21 465 грн - винагорода за зберігання та утримання предмета застави на майданчику банку згідно з пунктом 16.10 договору, 250 грн - штраф (фіксована частина), 2 230,58 грн - штраф (процентна складова).
Отримані від продажу автомобіля грошові кошти банк розподілив таким чином: 21 465 грн - на оплату винагороди за зберігання та утримання предмета застави на майданчику банку та пошук покупця, 14 768,96 грн - на погашення заборгованості за пенею, 32 266,04 грн - на погашення простроченої заборгованості за кредитом.
Занаданим ПАТ КБ «ПриватБанк» розрахунком станом на 18 листопада 2016 року в ОСОБА_1 існувала заборгованість у розмірі 61 220,77 грн, з яких: 7 158,92 грн - тіло кредиту, 12 178,88 грн - проценти, 2 946,43 грн - комісія, 35 783,17 грн - пеня, 250 грн - штраф (фіксована частина), 2 903,37 грн - штраф (процентна складова).
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому.
Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
За змістом статей 550, 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Неустойка за своєю правовою природою володіє акцесорним характером і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов'язання.
Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відступаючи від правової позиції Верховного Суду України, яка викладена у постанові від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1206цс15, на яку послалися суди попередніх інстанцій при вирішенні цієї справи, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) зазначила, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
Отже, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
У справі, яка переглядається, ПАТ КБ «ПриватБанк» використало своє право вимагати дострокового повернення всієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов кредитно-заставного договору шляхом стягнення цих коштів у судовому порядку за рахунок переданого у заставу транспортного засобу.
Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, з чим погодився Індустріальний районний суд міста Дніпропетровська, який задовольнив позовні вимоги банку про звернення стягнення на предмет застави.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про те, що вимоги банку про стягнення заборгованості за процентами, комісією (винагородами) та неустойкою, передбаченими умовами кредитного договору, однак нарахованими після закінчення строку його дії у зв'язку зі зміною строку виконання основного зобов'язання, не підлягають задоволенню за їх безпідставністю.
Враховуючи, що в рішенні суду про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором в сумі 47 092,13 грн вказана в повному обсязі, а від реалізації заставного майна банк отримав грошові кошти в розмірі 68 500 грн, яких було достатньо для погашення всіх існуючих в межах зміненого банком строку кредитування складових кредитної заборгованості, то позовні вимоги в цій справі про стягнення тіла кредиту також є безпідставними.
Судами попередніх інстанцій неправильно застосовані вищенаведені норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, а тому їх висновки про наявність підстав для часткового задоволення позову є помилковими.
Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Щодо розподілу судових витрат.
Згідно з частинами першою, тринадцятою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
За подання апеляційної скарги ОСОБА_1 сплатив судовий збір в розмірі 2 067 грн, а за подання касаційної скарги - 2 756 грн, всього - 4 823 грн, які підлягають стягненню з позивача на його користь.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Приморського районного суду Запорізької області від 08 травня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 18 грудня 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення.
В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити.
Стягнути з Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 4 823 (чотири тисячі вісімсот двадцять три) грн судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийВ. О. Кузнєцов
Судді:В. С. Жданова
С. О. Карпенко
В. А. Стрільчук
М. Ю. Тітов