Постанова
Іменем України
02 вересня 2020 року
м. Київ
справа № 630/816/16-ц
провадження № 61-9712св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,Публічне акціонерне товариство «Акцент-Банк»,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Колобова Леоніда Вікторовича на рішення Люботинського міського суду Харківської області від 23 червня 2017 року у складі судді Малихіна О. О. та постанову Харківського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Хорошевського О. М., Кіся П. В., Кружиліної О. А.,
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), Публічного акціонерного товариства «Акцент-Банк» (далі - ПАТ «Акцент-Банк») про визнання кредитного договору частково недійсним, посилаючись на те, що 21 травня 2008 року між ним та Закритим акціонерним товариством Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), яке змінило назву на ПАТ КБ «ПриватБанк», було укладено кредитний договір № HAU2GK00000002, за умовами якого він отримав кредит у розмірі 24 070,56 доларів США на строк до 21 травня 2023 року та взяв на себе зобов'язання щомісячно сплачувати банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, процентами за ставкою 1,25 % на місяць, винагородою за надання фінансового інструменту в розмірі 3 % від суми виданого кредиту в момент його надання, винагородою за резервування ресурсів у розмірі 4,08 % річних від суми зарезервованих ресурсів. 15 вересня 2009 року ЗАТ КБ «ПриватБанк» відступило ПАТ «Акцент-Банк» право вимоги за кредитним договором № HAU2GK00000002. Виданий йому кредит є споживчим. Тому в розумінні Закону України «Про захист прав споживачів» умови кредитного договору щодо обов'язку позичальника сплатити на користь банку комісію та винагороду за проведення додаткового моніторингу є несправедливими. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати кредитний договір в частині умов абзацу 3 пункту 8.1, а саме «щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 355,57 доларів США згідно графіку погашення кредиту (додаток 2 до кредитного договору) для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по тілу кредиту, процентам, винагороди, комісії» недійсним в частині включення до щомісячного платежу складової частини із заборгованості з винагороди з дати укладення договору.
Рішенням Люботинського міського суду Харківської області від 23 червня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що на час укладення між сторонами кредитного договору його умови відповідали вимогам статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного Банку України від 10 травня 2007 року № 168 (далі - Правила). Крім того, ОСОБА_1 був поінформований про умови кредитування та всі супутні послуги, які йому будуть надані за договором, в тому числі щодо права банку на використання зарезервованих ресурсів. Таким чином, керуючись вільним волевиявленням, позичальник взяв на себе зобов'язання здійснювати плату за послугу, яка йому була надана ЗАТ КБ «ПриватБанк». Стороною позивача не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що при укладанні кредитного договору банк порушив вимоги чинного на той час законодавства.
Справа розглядалася судом апеляційної інстанції неодноразово.
Останньою постановою Харківського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Люботинського міського суду Харківської області від 23 червня 2017 року змінено в частині мотивів відмови в задоволенні позову. В решті рішення місцевого суду залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що встановивши у кредитному договорі сплату щомісячної винагороди за обслуговування кредиту, банк не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позичальнику, що суперечить закону. Проте, оскільки позивач був обізнаний з умовами кредитного договору, зокрема з оспорюваним пунктом 8.1 з моменту його укладення (21 травня 2008 року), а за захистом порушеного права звернувся до суду у грудні 2016 року, то в задоволенні позову необхідно відмовити у зв'язку з пропуском позовної давності, про застосування якої заявлено стороною відповідача.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У травні 2019 року ОСОБА_1 подавдо Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Люботинського міського суду Харківської області від 23 червня 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року, а справу направити на новий розгляд.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що ним не пропущена позовна давність, оскільки він дізнався про порушення свого права в день звернення за юридичною допомогою (21 листопада 2016 року), а не в день підписання кредитного договору. Крім того, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання (в даному випадку кредитний договір діє до 21 травня 2023 року) перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
У липні 2019 року ПАТ КБ «ПриватБанк» та ПАТ «Акцент-Банк» подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просили залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.Ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 30 травня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Люботинського міського суду Харківської області.
14 червня 2019 року справа № 630/816/16-ц надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Статтею 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Судами встановлено, що 21 травня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», яке змінило назву на ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № HAU2GK00000002,за умовами якого позивач отримав кредит у розмірі 24 070,56 доларів США на строк до 21 травня 2023 року та взяв на себе зобов'язання щомісячно сплачувати банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, процентами за ставкою 1,25% на місяць, винагородою за надання фінансового інструменту в розмірі 3 % від суми виданого кредиту в момент його надання, винагородою за резервування ресурсів у розмірі 4,08 % річних від суми зарезервованих ресурсів.
В абзаці 3 пункту 8.1 кредитного договору передбачено, що позичальник щомісяця в період сплати повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 355,57 доларів США згідно з графіком погашення кредиту (додаток № 2 до договору) для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається з тіла кредиту, процентів, винагороди, комісії.
В додатку № 2 до кредитного договору визначені складові частини щомісячного платежу в сумі 355,57 доларів США, які використовуються для погашення заборгованості за цим договором. Так, вказаний платіж складається із суми винагороди за резервування, суми процентів за користування кредитом та суми погашення тіла кредиту. В окремому стовпці визначений залишок кредиту (зарезервованих ресурсів) після сплати чергового щомісячного платежу.
В іншому додатку під № 1, який є невід'ємною частиною кредитного договору, викладена інформація про загальну вартість кредиту, в тому числі умови кредитування - розмір річної процентної ставки за користування кредитом на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за резервування ресурсів у розмірі 4,08 % річних від суми зарезервованих ресурсів та винагороди за надання фінансового інструменту в розмірі 3 % від суми виданого кредиту.
За положеннями статей 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Оскільки банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі, то особливості регулювання відносин сторін визначаються також Законом України «Про захист прав споживачів».
За положеннями частини п'ятої статті 11, частин першої, другої, п'ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на час укладення кредитного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови вдоговорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Аналіз указаних правових норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо сплати винагороди за резервування ресурсів, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Оскільки у спірному договорі сплата винагороди за резервування ресурсів визначена у процентах, тобто є змінною величиною, то такі умови суперечать положенням частини п'ятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».
Крім того, відповідно до статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність»відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.
З Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 вбачається, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Відповідно до пункту 3.6 Правил банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
Зазначений правовий висновок наведений у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16.
У справі, яка переглядається, умовами договору передбачено сплату винагороди за надання фінансового інструменту в момент надання кредиту та винагороди за проведення додаткового моніторингу, однак не зазначено, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
За таких обставин апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що встановивши у кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу, що є незаконним.
У червні 2017 року ПАТ КБ «ПриватБанк» подало заяву про застосування позовної давності до заявлених ОСОБА_1 позовних вимог.
За змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Судами встановлено, що позивач був обізнаний з умовами кредитного договору, зокрема з оспорюваним пунктом 8.1 з моменту його укладення (21 травня 2008 року), а з позовом до суду звернувся у грудні 2016 року.
Змінюючи рішення місцевого суду в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 пропустив встановлену законом трирічну позовну давність, перебіг якої почався з дня укладення кредитного договору.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Аргументи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не пропущена позовна давність, оскільки він дізнався про порушення свого права в день звернення за юридичною допомогою, а не в день підписання спірного правочину, не заслуговують на увагу.
Як зазначено вище, позивач був обізнаний з умовами кредитного договору з моменту його укладення. Крім того, графіком погашення кредиту, який підписаний сторонами, підтверджується, що до розміру щомісячного обов'язкового платежу банком була включена винагорода за резервування. Саме по собі незнання закону не звільняє від відповідальності. ОСОБА_1 не надав суду переконливих аргументів щодо наявності в нього об'єктивних перешкод звернутися за юридичною допомогою в межах встановлених законом строків, які є розумними і достатніми для захисту порушеного права. Також позивачем не надано суду доказів щодо поважності причин пропуску позовної давності.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскаржувані судові рішення суду першої інстанції (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційного суду відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Колобова Леоніда Вікторовича залишити без задоволення.
Рішення Люботинського міського суду Харківської області від 23 червня 2017 року у незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову Харківського апеляційного суду від 09 квітня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук
С. О. Карпенко
М. Ю. Тітов