27 серпня 2020 року м. Чернігів Справа № 620/2860/20
Чернігівський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді - Бородавкіної С.В.,
розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) 28.07.2020 звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (далі - ГУПФУ в Чернігівській області), у якому просить:
- визнати протиправною відмову відповідача від 22.07.2020 №2500-0346-8/26691 у призначенні йому пенсії за вислугу років за заявою від 09.07.2020;
- зобов'язати відповідача призначити, нарахувати та виплачувати йому пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України №1789-ХІІ ''Про прокуратуру'' (в редакції від 12.07.2001), виходячи із розрахунку 90% від суми щомісячного (чинного) заробітку, без обмеження граничного розміру з урахуванням середньомісячної суми виплат обчисленої за останні 60 календарних місяців роботи перед зверненням за призначенням пенсії, відповідно до довідки прокуратури Чернігівської області від 01.06.2020 №18-152, починаючи з дня звернення за пенсією - 09.07.2020, а в подальшому довічно здійснювати належні йому виплати пенсії за вислугу років щомісячно.
Позов мотивовано тим, що станом на день звернення до ГУПФУ в Чернігівській області із заявою він набув право виходу на пенсію за вислугою років відповідно до положень статті 50-1 Закону України №1789-ХІІ ''Про прокуратуру'' (в редакції від 12.07.2001). Зокрема, у ОСОБА_1 достатньо як загального так і спеціального стажу роботи (більше 20 років загального стажу, із них не менше 10 років спеціального).
Ухвалою судді від 31.07.2020 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні); установлено відповідачу 15-денний строк з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі на надання відзиву на позов.
У встановлений судом строк від відповідача надійшов відзив на позов, у якому ГУПФУ в Чернігівській області позовні вимоги не визнало, просило у їх задоволенні відмовити та зазначило, що при визначенні права ОСОБА_1 на призначення пенсії за вислугу років було використано положення саме того нормативно-правового акту, який чинний на момент виникнення спірних правовідносин, а саме Закону України від 14.10.2014 №1697-VII «Про прокуратуру», який набрав чинності з 15.07.2015. Також вважає передчасною вимогу позивача про зобов'язання виплачувати пенсію без обмеження максимальним розміром.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов має бути задоволений частково, враховуючи таке.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 : з 01.09.1998 по 30.06.2003 - навчався на денній формі навчання у Національній юридичній академії України ім. Ярослава Мудрого (а.с. 19-22); з 11.10.2000 по 18.07.2003 - працював на посаді юрисконсульта в/ч НОМЕР_1 ; з 04.08.2003 по 09.07.2020 - працював в органах прокуратури України (04.08.2003 по 31.08.2003 на посаді помічника прокурора Коропського району Чернігівської області; з 01.09.2003 по 18.01.2006 на посаді помічника прокурора м. Чернігова; з 19.01.2006 по 29.03.2011 на посаді старшого прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами СБУ, державної митної служби та державної прикордонної служби при провадженні ОРД, дізнання та досудового слідства прокуратури Чернігівської області; з 30.03.2011 по 19.12.2012 на посаді начальника відділу нагляду за додержанням законів органами СБУ, державної митної служби та державної прикордонної служби при провадженні ОРД, дізнання та досудового слідства прокуратури Чернігівської області; з 20.12.2012 по 11.01.2016 на посаді начальника відділу нагляду за додержанням законів СБУ, державної митної служби та державної прикордонної служби управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні прокуратури Чернігівської області, з 12.01.2016 по 02.11.2016 на посаді заступника начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Чернігівської області, з 03.11.2016 по 27.09.2018 на посаді начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні, та координації правоохоронної діяльності прокуратури Чернігівської області, з 28.09.2018 по 21.05.2020 на посаді заступника начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні, та координації правоохоронної діяльності прокуратури Чернігівської області, з 25.05.2020 по 09.07.2020 на посаді головного спеціаліста відділу координації та інформаційно-аналітичної роботи управління нагляду у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури Чернігівської області) (а.с. 11-18).
Таким чином, загальний трудовий стаж позивача становить 20 років 10 місяців 2 дні, із них на прокурорських посадах - 18 років 9 місяців 10 днів, що підтверджується довідкою (а.с. 28).
Враховуючи наведене, 09.07.2020 ОСОБА_1 звернувся до ГУПФУ в Чернігівській області із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України №1789-ХІІ ''Про прокуратуру'' (в редакції від 12.07.2001). До заяви позивачем було додано документи на підтвердження наявного стажу (а.с. 26-27).
Листом від 22.07.2020 за №2500-0346-8/26691 (а.с. 29) відповідач відмовив ОСОБА_1 у призначенні пенсії, оскільки відповідно до статті 86 Закону України від 14.10.2014 №1697-VII «Про прокуратуру», який набрав чинності з 15.07.2015, у позивача відсутній необхідний стаж роботи, що враховується до вислуги років згідно вказаного Закону (24 роки 6 місяців). Одночасно ГУПФУ в Чернігівській області зазначено, що умови призначення пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України від 05.11.1991 №1789-ХІІ ''Про прокуратуру'' з урахуванням вислуги 20 років, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, були передбачені до 01.10.2011.
Вважаючи вказану відмову ГУПФУ в Чернігівській області протиправною, ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Згідно із статтею 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
За змістом положень статей 21, 22 Конституції України права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист і сформулював чітку правову позицію, згідно із якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме - у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань, (Рішення Конституційного Суду України від 06 липня 1999 року №8-рп/99 (справа щодо права на пільги), від 20 березня 2002 року №5-рп/2002 (справа щодо пільг, компенсацій і гарантій), від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання)).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав на те, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення (Рішення №5-рп/2002).
У Рішенні Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року №10-рп/2008 зазначено, що однією з конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина є недопущення їх скасування чи звуження їх змісту та обсягу при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів. Тлумачення словосполучення "звуження змісту та обсягу прав і свобод людини і громадянина", що міститься в частині третій статті 22 Конституції України, Конституційний Суд України дав у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, згідно з яким "конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Скасування конституційних прав і свобод - це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод - є їх обмеження. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними". При цьому Конституційний Суд України зазначив, що "загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена".
Визнання Законом правових актів такими, що втратили чинність, зупинення їх дії, внесення до них змін і доповнень стосовно раніше закріплених у них прав і свобод людини та громадянина Конституційний Суд України вважає скасуванням або обмеженням цих прав і свобод.
Виходячи з висловленого у Рішеннях Конституційного Суду України розуміння сутності соціальних гарантій працівників правоохоронних органів, зокрема працівників прокуратури, зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства або прийняттям нових законодавчих актів.
Судом встановлено, а відповідачем у відзиві на позов підтверджено, що ОСОБА_1 має більше 20 років загального стажу роботи із них на посадах прокурорів - більше 18 років.
У період роботи позивача в органах прокуратури частиною першою статті 50-1 Закону України від 05.11.1991 № 1789-ХІІ «Про прокуратуру» (в редакції до внесення змін Законом України від 08.07.2011 № 3668 «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи»), передбачалося, що прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку.
Частиною п'ятої цієї статті встановлювалося, що до 20 річного стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугою років, зараховується час роботи на прокурорських посадах, у тому числі стажистами та слідчими, на виборних посадах у державних органах, якщо працівники, що мають класні чини, були направлені туди, а потім повернулися у прокуратуру, половина навчання у вищих навчальних закладах.
Суд звертає увагу, що правила щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначаються відповідно до статті 50-1 Закону України від 05.11.1991 №1789-ХІІ «Про прокуратуру» (у редакції закону від 12.07.2001 №2663-ІІІ) поширюються не тільки на прокурорів, які мали необхідний трудовий стаж, що надавав їм право на призначення пенсії за вислугу років до введення в дію нового правового регулювання, але й тих, хто почав свою професійну діяльність на посаді прокурорів у період дії законодавства, яке передбачало право на призначення пенсії за вислугу років зі стажем роботи не менше 20 років.
Відповідно до статті 50-1 Закону України від 05.11.1991 №1789-ХІІ «Про прокуратуру» (у редакції закону від 12.07.2001 №2663-ІІІ) розмір виплат (крім посадових окладів, надбавок за класні чини, вислугу років), що включаються в заробіток для обчислення пенсії, визначається за вибором того, хто звернувся за пенсією, за останні 24 календарні місяці роботи, яка дає право на даний вид пенсії, підряд перед зверненням за пенсією або за будь-які 60 календарних місяців такої роботи підряд перед зверненням за пенсією незалежно від наявності перерв протягом цього періоду на даній роботі.
На даний час діє Закон України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII (далі - Закон №1697-VII).
У частині першій статті 86 Закону №1697-VII передбачено, що прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше: з 1 жовтня 2019 року по 30 вересня 2020 року - 24 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 14 років 6 місяців.
З наведеного вбачається, що статтею 86 Закону №1697-VII збільшено стаж роботи, що дає право позивачу на пенсію за вислугу років, у порівнянні зі статтею 50-1 Закону України від 05.11.1991 № 1789-ХІІ«Про прокуратуру» (у редакції закону від 12.07.2011) з 20 років до 24 років 6 місяців, що є звуженням його прав у розумінні Конституції України.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24.01.2019 у справі №404/5325/17 (провадження № К/9901/21787/18), від 17.10.2018 у справі №211/2954/17 провадження (№К/9901/30010/18).
Відповідно до частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі «Федоренко проти України» (№25921/02) Європейський Суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі Стреч проти Сполучного Королівства (Stretch v. the United Kingdom №44277/98).
Суд зазначає, що право позивача на призначення та виплату пенсії, підпадає під дію статті 1 Першого протоколу до Конвенції «Захист прав власності» і що їх можна вважати «майном» у значені цього положення, отже, непризначення та невиплата пенсії є втручанням у право ОСОБА_1 на мирне володіння майном.
Зазначена правова позиція, викладена в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Сук проти України» від 10.03.2011 (за заявою №10972/05), згідно якої, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є чинним Закон, який передбачає таке право, або є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування.
У межах вироблених Європейським Судом з прав людини підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (пункт 74 рішення Європейського Суду з прав людини у справі Фон Мальтцан та інші проти Німеччини). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися «активом»: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є «активом», на який може розраховувати громадянин як на свою власність (Maltzan (Freiherr Von) and others v. Germany №71916/01, №71917/01 та №10260/02).
Водночас, суд зазначає, що друге речення першого пункту статті 1 Першого протоколу до Конвенції «Захист прав власності» яке дозволяє позбавити майна лише «на умовах, передбачених законом», а другий пункт зазначає, що держава має право здійснювати контроль за використанням майном шляхом введення в дію «законів» не поширюється на спірні правовідносини, оскільки втручання у право позивача не може бути визнано таким, що відповідає закону.
Отже, в розумінні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, позивач, перебуваючи на службі в органах прокуратури, мав «законні сподівання» на отримання пенсії за вислугу років за наявності не менше 20 років стажу, які ґрунтувалися на нормах статті 50-1 Закону №1789-ХІІ (в редакції до 01.10.2011), і які були звужені Законом від 08.07.2011 №3668-VI, що в подальшому продубльовано Законом від 14.10.2014 №1697-VII.
Також, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Пічкур проти України» від 07.11.2013, яке набрало статусу остаточного 07.02.2014, зазначається, що статтею 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Пунктом 40 вказаного рішення Європейського суду з прав людини встановлено, що заборона дискримінації за статтею 14 Конвенції поширюється за межі використання прав та свобод, гарантування яких кожною державою вимагається Конвенцією та протоколами до неї. Вона також застосовується до тих додаткових прав, що входять до загальної сфери застосування будь-якої статті Конвенції, які держави добровільно вирішили гарантувати (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Стек та інші проти Сполученого Королівства» заяви №65731/01 та №65900/01, п. 40, ECHR 2005-Х).
Пунктом 42 вказаного рішення Європейського суду з прав людини встановлено, що у справах, щодо скарги за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу на те, що заявника частково або повністю позбавили певної матеріальної допомоги на дискримінаційній підставі, що охоплюється статтею 14 Конвенції, відповідним методом перевірки є з'ясування, чи він або вона мали б право на отримання відповідної матеріальної допомоги за національним законодавством за умови існування права, щодо якого скаржиться заявник. Хоча Перший протокол не включає в себе право на отримання будь-яких видів виплат з соціального страхування, якщо держава вирішує створити механізм соціальних виплат, вона повинна зробити це у спосіб, що відповідає статті 14 (там же, п. 55).
Враховуючи наведене, суд вважає, що скасування законодавчих гарантій пенсійного забезпечення прокурорів за спеціальним законом (стаття 50-1 Закону України від 05.11.1991 №1789-ХІІ «Про прокуратуру») є обмеженням соціальних прав позивача, що відповідно до вищезазначених вимог законодавства є недопустимим.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 у 2003 році почав свою трудову діяльність в органах прокуратури у період дії норми статті 50-1 Закону України від 05.11.1991 №1789-ХІІ «Про прокуратуру» (у редакції Закону від 12.07.2001 №2663-ІІІ), і саме ця норма повинна застосовуватися при призначенні пенсії позивачу.
Матеріалами справи підтверджується та відповідачем не заперечується, що стаж роботи ОСОБА_1 на прокурорських посадах становить 18 років 9 місяців 10 днів (станом на 09.07.2020). Загальний стаж роботи позивача становить 20 років 10 місяців 2 дні. Таким чином, позивач набув право виходу на пенсію на підставі статті 50-1 Закону України від 05.11.1991 №1789-ХІІ «Про прокуратуру» (в редакції Закону від 12.07.2001 №2663-ІІІ).
При цьому, щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про нарахування та виплату йому пенсії без обмеження граничного розміру, суд зазначає, що відповідно до статті 2 Закону України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи», максимальний розмір пенсії (крім пенсійних виплат, що здійснюються з Накопичувального пенсійного фонду) або щомісячного довічного грошового утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною), призначених (перерахованих) відповідно до, зокрема, Закону України «Про прокуратуру», не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.
Тимчасово, по 31.12.2017, максимальний розмір пенсії (крім пенсійних виплат, що здійснюються з Накопичувального пенсійного фонду) або щомісячного довічного грошового утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною), призначених (перерахованих) відповідно до наведеного Закону, не може перевищувати 10740 гривень.
Законом України від 24 грудня 2015 року №911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» частину 15 статті 86 Закону України «Про прокуратуру» доповнено реченням такого змісту: «Тимчасово, у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року, максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати 10740 гривень».
Законом України від 06 грудня 2016 року №1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» у Законі України №1697-VII «Про прокуратуру» у частині 15 статті 86 в абзаці шостому слова і цифри «у період з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року» замінено словами і цифрами «по 31 грудня 2017 року».
Тобто, чинним законодавством встановлено лише тимчасові обмеження розміру виплачуваної пенсії «по 31.12.2017».
Суд зазначає, що Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 №8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20.03.2002 №5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій ).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.
З огляду на зазначене, з метою забезпечення ефективного та належного захисту прав позивача, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 шляхом зобов'язання відповідача призначити, нарахувати та виплатити йому пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України від 05.11.1991 №1789-ХІІ «Про прокуратуру» (в редакції від 12.07.2001) в розмірі 90% від суми щомісячного заробітку, без обмеження граничного розміру, з урахуванням середньомісячної суми виплат обчисленої за останні 60 календарних місяців роботи перед зверненням за призначенням пенсії, відповідно до довідки прокуратури Чернігівської області від 01.06.2020 №18-152, починаючи з дня звернення за пенсією - 09.07.2020.
При цьому, судом враховано, що Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06.09.2005 у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine), заява №61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26.10.2000 у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland), заява №30210/96, п. 158) (п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013 у справі «Гарнага проти України» (Garnaga v. Ukraine), заява №20390/07).
Отже, «ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.
Разом з тим, суд вважає необґрунтованими вимоги ОСОБА_1 про зобов'язання ГУПФУ в Чернігівській області здійснювати йому виплату пенсії за вислугу років у вищевказаних порядку та розмірі довічно, оскільки відповідно до вимог частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження. Однак, доказів, які підтверджують здійснення ГУПФУ в Чернігівській області порушення прав позивача у майбутньому суду не надано.
Відповідно до частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи вищевикладене, з'ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, суд вважає, що наявні правові підстави для часткового задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 .
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (частина третя статті 139 Кодексу)
Керуючись статтями 227, 241-246, 250, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області про визнання відмови протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області, оформлену листом від 22.07.2020 №2500-0346-8/26691, у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років відповідно до поданої заяви від 09.07.2020.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області призначити, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України від 05.11.1991 №1789-ХІІ «Про прокуратуру» (в редакції Закону від 12.07.2001 №2663-ІІІ) в розмірі 90% від суми щомісячного заробітку, без обмеження граничного розміру, з урахуванням середньомісячної суми виплат, обчисленої за останні 60 календарних місяців роботи підряд перед зверненням за призначенням пенсії, відповідно до довідки прокуратури Чернігівської області від 01.06.2020 №18-152, починаючи з 09 липня 2020 року.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 560 (п'ятсот шістдесят) грн. 54 коп.
Рішення суду може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення його повного тексту. Апеляційна скарга, з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII ''Перехідні положення'' Кодексу адміністративного судочинства України, подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складений 27.08.2020.
Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ).
Відповідач: Головне управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (код ЄДРПОУ 21390940, вул. П'ятницька, 83-А, м. Чернігів, 14005).
Суддя С.В. Бородавкіна