м. Вінниця
25 серпня 2020 р. Справа № 120/2214/20-а
Суддя Вінницького окружного адміністративного суду Альчук М.П.,, розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання адміністративну справу
за позовом: ОСОБА_1
до: Головного управління ДПС у Вінницькій області
про: визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії, визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу,-
До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Вінницькій області про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії, визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що він з квітня 2001 року припинив здійснення господарської діяльності відповідно до ч. 3 ст. 2 ЗУ "Про патентування певних видів господарської діяльності" та у письмовому вигляді повідомив податковий орган про припинення такої діяльності, а також повернув патент до державного податкового органу, що його видав. Однак, не зважаючи на зазначені обставини відповідач протиправно сформував та направив вимогу про сплату боргу від 10.02.2020 року за № Ф-143807-54, відповідно до якої у позивача виявлена заборгованість зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове соціальне страхування у розмірі 29293,44 грн. З огляду на суму недоїмки позивач зазначає, що до неї увійшла й сума у розмірі 15819,54 грн, однак ця сума визначалась у попередній вимозі № Ф-143807-54 від 07.07.2019 року, яка була визнана судом протиправною та була скасована. У зв'язку з чим позивач просить зняти його з обліку платників податку та скасувати недоїмку.
Відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі з наступних підстав.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до зазначеної норми позивач є платником єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а відтак станом на 14.02.2020 року за ним рахується борг по ІКП 29293,44 грн.
Позивачем подано до суду відповідь на відзив, у якому вказав, що не погоджується із аргументами, викладеними у відзиві та просив задовольнити позовні вимоги повністю.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази в їх сукупності, суд встановив, що з 30.12.1998 року ОСОБА_1 зареєстрований фізичною особою-підприємцем та здійснював господарську діяльність на підставі торгового патенту.
В квітні 2001 року керуючись ч. 3 ст. 2 Закону України "Про патентування певних видів господарської діяльності" (у редакції чинній на момент виникнення правовідносин) позивач письмово повідомив податковий орган про припинення господарської діяльності та повернув патент до державного податкового органу, який видав його.
07.11.2018 року відповідачем сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-7675-17, якою ОСОБА_1 зобов'язано сплатити заборгованість з єдиного внеску в розмірі 15819,54 грн.
Не погодившись з вказаною вимогою, позивач оскаржив її до Вінницького окружного адміністративного суду, рішенням від 23.07.2019 року у справі № 120/1644/19 позов задоволено частково та скасовано вимогу на суму 15819,54 грн.
24.02.2020 року позивач звернувся до податкового органу з вимогою привести внутрішні реєстри у відповідність із ЄДР та провести заходи визначені порядком обліку платників єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та зняти позивача з обліку платників єдиного внеску.
За результатами розгляду звернення податковим органом на адресу позивача направлено лист за № 7440/г/02-32-02-01 від 27.03.2020 року, яким проінформовано, що ОСОБА_1 знаходиться на обліку податкового органу з 01.01.1999 року.
В подальшому була сформована вимога про сплату боргу (недоїмки) від 10.02.2020 року за № 143807-54 відповідно до якої у позивача виявлено заборгованість зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове соціальне страхування у розмірі 29293,44 грн. Яку він отримав 27.03.2020 року.
Не погоджуючись з даною вимогою позивач звернувся до суду з цим позовом.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходив із наступного.
До 01.01.2004 року загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами та юридичними особами на території України визначалися Законом України "Про підприємництво".
Вказаний Закон втратив чинність з 1 січня 2004 року на підставі п. 2 Прикінцевих положень Господарського кодексу України, прийнятого Законом України від 16 січня 2003 року № 436-IV.
Враховуючи, що позивач був зареєстрований, як суб'єкт підприємницької діяльності у 1998 році, суд вважає за належне вдатися до оцінки окремих положень Закону України "Про підприємництво".
Так, відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України "Про підприємництво" підприємництво це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.
Суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути, зокрема, громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності (абз. 2 ст. 2 Закону України "Про підприємництво").
Згідно з ч. 1 ст. 8 Закону України "Про підприємництво" державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації (далі органи державної реєстрації) за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом. Відомості про зареєстровані суб'єкти підприємницької діяльності вносяться до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності.
Відповідно до ч. 18 ст. 8 Закону України "Про підприємництво" скасування державної реєстрації здійснюється за заявою власника (власників) або уповноважених ним (ними) органів чи за особистою заявою підприємця-громадянина, а також на підставі рішення суду в разі: визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів; здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та законодавству України; несвоєчасного повідомлення суб'єктом підприємницької діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження; визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках, передбачених законодавством); неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності згідно з законодавством.
Згідно з ч. 20 ст. 8 Закону України "Про підприємництво" орган державної реєстрації в десятиденний термін повідомляє відповідні державні податкові органи та органи державної статистики, органи Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та Пенсійного фонду України про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.
Водночас в силу вимог ст. 11 Закону України "Про підприємництво" діяльність підприємця припиняється: з власної ініціативи підприємця; на підставі рішення суду у випадках, передбачених законодавством України; у разі закінчення строку дії ліцензії або її анулювання; на інших підставах, передбачених законодавчими актами України.
Отже, аналіз вказаних положень Закону України "Про підприємництво" вказує на те, що громадяни, які виявили бажання здійснювати підприємницьку діяльність та пройшли процедуру державної реєстрації набували статусу суб'єктів підприємницької діяльності (підприємців) з отриманням відповідного свідоцтва про державну реєстрацію. Водночас закон передбачав можливість скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, зокрема за особистою заявою громадянина, а також припинення підприємцем своєї діяльності з власної ініціативи. У першому випадку про факт скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності обов'язково повідомлялись відповідні органи державної податкової служби.
Як встановлено судом позивач був зареєстрований, як суб'єкт підприємницької діяльності 30.12.1998 року та фактично здійснював підприємницьку діяльність до квітня 2001 року.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 Закону України "Про патентування деяких видів господарської діяльності" (чинний на момент виникнення правовідносин), суб'єкт підприємницької діяльності, який припинив діяльність, яка відповідно до цього Закону підлягає патентуванню, до 15 числа місяця, що передує звітному, письмово повідомляє про припинення такої діяльності відповідний державний податковий орган. При цьому торговий патент підлягає поверненню до державного податкового органу, що видав його, а суб'єкту підприємницької діяльності повертається надмірно сплачена сума вартості торгового патенту.
Отже, позивач припинив діяльність підприємця з власної ініціативи з квітня 2001 року, як це передбачено у ст. 11 Закону України "Про підприємництво" та ч. 3 ст. 2 Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" про що письмово повідомив відповідний державний податковий орган та повернув наданий патент.
01.07.2004 року набрав чинності Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців". Згідно з преамбулою цей Закон регулює відносини, що виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб-підприємців.
Так, відповідно до ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" (в редакції станом на 01.07.2004 року) дія цього Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб-підприємців.
Статтею 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" визначено, що державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, здійснюється шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців автоматизованої системи збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
Відповідно до ст. 5 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи-підприємця.
Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру (ст. 16 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців").
Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" відомості про юридичну особу або фізичну особу-підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток.
Частина 1 ст. 42 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" передбачає, що для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем (далі заявник), повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
Відповідно до ст. 43 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" за відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця на підставі відомостей реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця є датою державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
Крім того, п. 2 розділу VIII "Прикінцевих положень" Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" визначено, що державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог ст. 19 цього Закону, зобов'язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка.
Отже, суд зазначає, що поняття "фізична особа-підприємець" було введене у законодавство України з набранням чинності Цивільним кодексом України, а саме з 01.01.2004 року. Водночас ч. 2 ст. 50 цього Кодексу визначено, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Таким законом власне й став Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців".
З наведеного можна дійти висновку, що обов'язковою умовою для здійснення підприємницької діяльності фізичними особами, зареєстрованими до 01.01.2004 року, як суб'єкти підприємницької діяльності, було проходження процедури державної реєстрації, як фізичної особи-підприємця в Єдиному державному реєстрі. При цьому датою державної реєстрації фізичної особи-підприємця вважалася дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
Водночас суд зауважує, що Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" не було встановлено обов'язку суб'єктів підприємницької діяльності-фізичних осіб щодо проходження обов'язкової державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі та правових наслідків не проходження такої реєстрації.
Відтак, на думку суду, після набрання 01.07.2004 року чинності Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців", позивач автоматично не набув статусу фізичної особи-підприємця в розумінні положень цього закону, оскільки не вчинив передбачених ним дій для проведення державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі.
01.07.2010 року прийнято Закон України Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємці" щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання".
Прикінцевими та перехідними положеннями цього Закону визначено, що процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 01.07.2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом (п. 2).
Всі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, відповідно до п. 3 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців", зобов'язані у встановлений п. 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв (п. 3).
Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого п. 2 цього розділу строку вважаються недійсними (п. 4).
Відповідно до п. 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємці" щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання" спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації протягом місяця з дати завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, передає відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, які в межах своїх повноважень ведуть облік юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та/або проводять реєстрацію юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та фізичних осіб-підприємців.
Уповноважені органи протягом місяця з дня отримання від спеціально уповноваженого органу з питань державної реєстрації відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, проводять звірення даних реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), що ведуться ними, з даними Єдиного державного реєстру. За результатами звірення уповноважені органи подають спеціально уповноваженому органу з питань державної реєстрації відомості з відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо) про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, відомості про яких не включені до Єдиного державного реєстру (п. 7).
За результатами проведеного звірення уповноважені органи оприлюднюють у спеціалізованих друкованих засобах масової інформації та/або на відомчих веб-сайтах відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, відомості про яких на дату завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців не включені до Єдиного державного реєстру.
Згідно з п. 8 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємці" щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання". після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого п. 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого п. 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру.
За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Водночас п. 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємці" щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання". передбачено, що порядок утворення, а також завдання та повноваження тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій встановлюються спеціально уповноваженим органом з питань державної реєстрації.
Наказом Міністерства юстиції України № 575/5 від 12.04.2012 року, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 13.04.2012 року за № 569/20882, затверджено Положення про тимчасові міжвідомчі спеціальні комісії з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (далі Положення).
Пунктами 1, 2 цього Положення визначено, що комісії створюються в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі з метою проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких на дату завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців не включені до Єдиного державного реєстру (далі невключені суб'єкти).
Відповідно до п. 4.3 Положення комісія розглядає, аналізує прийняту від уповноважених органів аналітичну інформацію; складає узагальнену інформацію про невключених юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, відомості про яких на дату завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців не включені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, у розрізі районів та міст обласного значення відповідно в Автономній Республіці Крим, областях, районів у містах Києві та Севастополі за формами згідно з додатками 3 та 4; передає узагальнену інформацію про невключених суб'єктів державним реєстраторам за місцезнаходженням юридичних осіб та за місцем проживання фізичних осіб-підприємців для подальшого включення цих відомостей до Єдиного державного реєстру, про що складається акт приймання-передачі у двох примірниках. Узагальнена інформація про невключених суб'єктів може передаватися частинами; передає узагальнену інформацію про невключених суб'єктів Державній реєстраційній службі України.
Комісія завершує свою діяльність після отримання від державних реєстраторів звіту про завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру невключених суб'єктів (п. 4.10 Положення).
Водночас п. 5 вищезазначеного наказу Міністерства юстиції України № 575/5 від 12.04.2012 року на державних реєстраторів юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців покладено обов'язок забезпечити включення до Єдиного державного реєстру відомостей про невключених суб'єктів на підставі аналітичної інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій з питань проведення інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Підсумовуючи, суд зазначає, що системний аналіз наведених норм законодавства України дає змогу зробити висновок про те, що починаючи з 01.07.2004 року державна реєстрація фізичної особи-підприємця здійснюється в порядку та на підставах, визначених Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань". Оскільки позивач, будучи зареєстрованим, як суб'єкт підприємницької діяльності, після набрання чинності цим Законом не пройшов передбачену ним процедуру державної реєстрації, немає підстав вважати, що він набув статусу фізичної особи-підприємця. Водночас ані основні положення, ані перехідні положення Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" не містять приписів про автоматичне набуття статусу фізичної-особи підприємця громадянами, які були зареєстровані до 01.07.2004 року, як суб'єкти підприємницької діяльності, але не пройшли процедури перереєстрації за новим законом.
До того ж суд зауважує, що прийнятий у 2010 році Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання мав на меті провести інвентаризацію підприємців, зареєстрованих до 01.07.2004 року, але не включених до Єдиного державного реєстру, а також фактично визначав механізм внесення до Єдиного державного реєстру відомостей про таких підприємців без їхньої згоди, тобто в обов'язковому порядку. Однак, відомості щодо позивача до Реєстру не були внесені. Водночас це свідчить про те, що позивач не набув статусу фізичної особи-підприємця також в порядку, визначеному Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".
Більше того, п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" встановлено, що свідоцтва про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців старого зразка, видані до 01.07.2004 року, вважаються недійсними через один рік після набрання цим Законом чинності, тобто починаючи з 03.03.2011 року.
Відтак, видане позивачу у 1998 році свідоцтво про державну реєстрацію суб'єктом підприємницької діяльності в силу вимог закону стало недійсним з березня 2012 року. Отже, на думку суду, з цього часу позивач втратив навіть статус суб'єкта підприємницької діяльності, якого він набув до набрання чинності Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" тобто до 01.07.2004 року.
Наведене спростовує твердження відповідача про те, що у період, який нараховувався штраф про сплату боргу (недоїмки), позивач вважався фізичною особою-підприємцем та у зв'язку з цим зобов'язаний нараховувати та сплачувати єдиний соціальний внесок.
Даний факт встановлено рішенням Вінницького окружного адміністративного суду, яке набрало законної сили від 23.07.2019 року у справі № 120/1644/19.
Правомірність своєї позиції податковий орган обґрунтовує тим, що позивач у встановленому законом порядку не припинив підприємницької діяльності.
В цьому контексті суд зазначає, що згідно з ч. 1 ст. 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця проводиться у разі: прийняття фізичною особою-підприємцем рішення про припинення підприємницької діяльності; смерті фізичної особи-підприємця; постановлення судового рішення про оголошення фізичної особи померлою або визнання безвісно відсутньою; постановлення судового рішення про визнання фізичної особи, яка є підприємцем, недієздатною або про обмеження її цивільної дієздатності; постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.
Водночас ч. 3 ст. 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" передбачено, що фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця.
Отже, про невиконання позивачем обов'язку з реєстрації припинення своєї підприємницької діяльності та, як наслідок, про наявність в нього статусу підприємця незалежно від фактичного здійснення ним підприємницької діяльності можна вести мову лише в тому випадку, якби позивач був зареєстрований в Єдиному державному реєстрі.
Тому, за відсутності факту державної реєстрації позивача як фізичної особи-підприємця доводи відповідача в цій частині суд оцінює критично.
Крім того, 01.01.2011 року набрав чинності Закон України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", який визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
Так, згідно з п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (в редакції станом на 01.01.2011 року) єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
В силу вимог ст. 2 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, та члени сімей цих осіб, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності.
Згідно з п. 2, 3 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" єдиний внесок нараховується:
- для платників, зазначених у п. 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 ч. 1 ст. 4 цього Закону, на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, та на суму доходу, що розподіляється між членами сім'ї фізичних осіб-підприємців, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за кожну особу за місяць, у якому отримано дохід (прибуток);
- для платників, зазначених у п. 4 ч. 1 ст. 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе та членів сім'ї, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за кожну особу.
В подальшому Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов'язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці" внесено зміни до п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" та визначено, що платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, у тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Крім того, Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" внесено зміни до Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", що набрали чинності з 01.01.2017 року.
Пунктом 3 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" викладено у новій редакції та передбачено, що для платників, зазначених у п. 4 ч. 1 ст. 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, єдиний внесок нараховується на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Відтак, з огляду на зміни, що відбулися у Законі України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" відповідач здійснив нарахування, які зазначені у оскаржуваній вимозі від 10.02.2020 року № Ф-143807-54 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску в розмірі 29293,44 грн.
Проте суд з такими діями контролюючого органу не погоджується та зазначає, що Закон України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", як на дату набрання ним чинності 01.01.2011 року, так і протягом спірного періоду до платників єдиного внеску відносив фізичних осіб-підприємців, зокрема тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Але, як вже зазначалось, позивач такого статусу не набув, а тому не може визнаватися платником єдиного внеску відповідно до Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування".
Виходячи із матеріалів справи, зарахування позивача до переліку таких платників відповідач здійснив тільки починаючи з 2017 року у зв'язку із змінами до Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", що встановлювали обов'язок фізичних осіб-підприємців зі сплати єдиного внеску у мінімальному розмірі незалежно від фактичного здійснення підприємницької діяльності та отримання доходу.
Водночас відповідач не врахував тієї обставини, що позивач не може вважатися фізичною особою-підприємцем в розумінні положень Законів України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" та "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" і в силу приписів Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання" втратив статус суб'єкта підприємницької діяльності внаслідок визнанням недійсним відповідного свідоцтва про його державну реєстрацію. Відтак віднесення позивача до платників єдиного внеску та покладення на нього обов'язку зі сплати такого внеску починаючи з 01.01.2017 року суд вважає неправомірним.
При вирішенні справи суд керується основними засадами податкового законодавства України. Так, згідно з пп. 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України у разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, застосовується принцип презумпції правомірності рішень платника податків.
Вказаний підхід національного законодавства узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), що сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків.
Зокрема, у своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що у разі існування неоднозначності в тлумаченні прав та/чи обов'язків платника податків необхідно віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків; національне законодавство має відповідати вимозі "якості" закону, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні ("Щокін проти України", заяви № 23759/03 та № 37943/06, рішення від 14 жовтня 2010 року; "Серков проти України", заява № 39766/05, рішення від 7 липня 2011 року).
Крім того, суд вважає недопустимою з точки зору верховенства права ситуацію, за якої позивачу, який близько 18 років тому припинив свою підприємницьку діяльність та у встановленому законом порядку не набув правового статусу фізичної особи-підприємця, контролюючий орган виставляє вимогу про сплату заборгованості з єдиного внеску на значну суму.
При цьому, суд враховує, що відповідач звернув увагу на позивача як підприємця лише після внесення змін до Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", що набули чинності з 01.01.2017 року. Водночас до цього часу податковий орган не вчинив жодних дій, як для внесення відомостей про позивача до Єдиного державного реєстру, що було передбачено Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання", так і для припинення підприємницької діяльності позивача в судовому порядку з підстав неподання ним протягом року податкової звітності, що було передбачено до 01.01.2016 року згідно з ч. 2 ст. 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" п.п. 20.1.12 (20.1.37) п. 20.1 ст. 20, п. 67.2 ст. 67 Податкового кодексу України.
Відтак, втручання у майнові права позивача за встановлених обставин справи, на думку суду, не може вважатися виправданим.
Що стосується визнання протиправною бездіяльність Головного управління ДПС у Вінницькій області та зобов'язання відповідача зняти ОСОБА_1 з обліку платників єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, судом враховано наступне.
Зняття з обліку платників єдиного внеску, зазначених в абз. 2, 5 та 7 п. 1 та п. 4 ч. 1 ст. 4 цього Закону, здійснюється органами доходів і зборів на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором, платників єдиного внеску - фізичних осіб - підприємців, - на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором, після проведення передбачених законодавством перевірок платників та проведення остаточного розрахунку (ч. 1 ст. 5 Закону).
Відповідно до п. 8 розділу Порядку зняття з обліку платників єдиного внеску фізичних осіб - підприємців здійснюється з урахуванням таких особливостей: процедури зняття з обліку платника єдиного внеску у контролюючому органі розпочинаються у разі надходження від державного реєстратора відомостей про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру; платник єдиного внеску (фізична особа - підприємець) знімається з обліку після проведення передбаченої законодавством перевірки, здійснення остаточного розрахунку зі сплати єдиного внеску та закриття інтегрованих карток. До реєстру страхувальників вносяться відповідні записи із зазначенням дати та причини зняття з обліку платника єдиного внеску. Датою зняття з обліку платника єдиного внеску є дата внесення запису до реєстру страхувальників. Дані про зняття з обліку платника єдиного внеску (фізичної особи - підприємця) передаються до державного реєстратора.
Враховуючи, що данні про позивача відсутні в ЄДР та те, що позивачем не одноразово ініціювалось питання перед податковим органом стосовно приведення внутрішніх реєстрів у відповідність з ЄДР та зняття його з обліку платників єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що підтверджується наявними матеріалами справи. Враховуючи бездіяльність податкового органу в даному питанні, оскільки відповідач продовжує нараховувати та направляти нові вимоги. За таких обставин на переконання суду дії щодо обліку позивача, як платника єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є протиправними, а тому ефективним способом захисту його прав буде зобов'язання відповідача зняти ОСОБА_1 з обліку, як платника єдиного внеску на загальнообов'язкове державне страхування.
У зв'язку з чим зазначає, що у разі невиконання обов'язку державним органом або органом місцевого самоврядування за наявності визначених законом умов у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача, у тому числі шляхом зобов'язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, зокрема, прийняти рішення. Така позиція цілком узгоджується з положеннями ст. 5, 245 ч. 2 п. 4 КАС України.
Аналіз зазначених норм у їх взаємозв'язку зі ст. 2, 5, 245 ч. 2 п. 4 КАС України свідчить про те, що такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав, свобод чи інтересів позивача, що зумовлює необхідність їх відновлення належним способом у тій мірі, в якій вони порушені. Зміст вимог адміністративного позову, як і, відповідно, зміст рішення, має виходити з потреби захисту саме порушених прав, свобод та інтересів у цій сфері.
Статтею 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч. 1 та 2 с. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи встановлені обставини у справі, оцінивши належність, допустимість, достовірність доказів, з урахуванням зробленої описки у прохальній частині позовної заяви, суд приходить до висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідент.номер НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Вінницькій області (вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, ЄДРПОУ 43142454) про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії, визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Вінницькій області від 10.02.2020 року № Ф-143807-54.
Визнати протиправною бездіяльність Головного управління ДПС у Вінницькій області, яка полягає у не знятті ОСОБА_1 з обліку платників податків єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Зобов'язати Головне управління ДПС у Вінницькій області зняти ОСОБА_1 з обліку платників єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідент.номер НОМЕР_1 ) сплачений при зверненні до суду судовий збір у сумі 1681 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Вінницькій області (вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, ЄДРПОУ 43142454).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Альчук Максим Петрович