м. Вінниця
26 серпня 2020 р. Справа № 120/1735/20-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Чернюк Алли Юріївни, розглянувши у письмовому проваджені в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу:
за позовом: ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 )
до: Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України (код ЄДРПОУ: 08803655, адреса: вул. І. Мазепи, 46, м. Калинівка, Вінницька область, 22400)
про: визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії,
До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України (код ЄДРПОУ: 08803655, адреса: АДРЕСА_2 ) про визнання бездіяльності неправомірною та зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги мотивовані протиправною, на думку позивача, бездіяльністю Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України щодо не проведення нарахування та виплати йому за період проходження військової служби сум індексації грошового забезпечення, грошової компенсації з неотримане речове майно, а також невиплати премії за особистий внесок у загальні результати служби за період з 01.07.2019 року по 14.08.2019 року.
Не погоджуючись із такою бездіяльністю відповідача та вважаючи, що Військовою частиною НОМЕР_2 Національної гвардії України протиправно не проведено остаточного розрахунку при звільненні з військової служби, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 27.04.2020 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Даною ухвалою витребувано з Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України та зобов'язано надати суду у встановлений строк належним чином засвідчені копії довідки про грошове забезпечення ОСОБА_1 із зазначенням розмірів основних та додаткових видів грошового забезпечення за два останні роки проходження військової служби, а також довідки про виплачені позивачу при звільненні суми коштів.
20.05.2020 року на адресу суду від представника Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечує проти задоволення адміністративного позову. В обґрунтування своєї позиції зазначає, що відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Однак, до моменту виключення зі списків особового складу частини, позивач рапорт щодо продовження часу проходження військової служби до повного розрахунку не подавав.
При цьому вказано, що індексація грошових грошового забезпечення здійснюється у відповідності до Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078, в межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування на відповідний рік. Згідно зі статтею 51 Бюджетного кодексу України встановлено, що керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, поліцейських, співробітників Служби судової охорони та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах бюджетних асигнувань на заробітну плату (грошове забезпечення), затверджених для бюджетних установ у кошторисах.
Щодо виплати премії за особистий внесок у загальні результати служби за період з 01.07.2019 року по 14.08.2019 року у розмірі 130 відсотків посадового окладу зазначено, що дане питання не передбачено положеннями Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ від 15.03.2018 року № 200.
Окрім того, представник відповідача зауважує на тому, що позивач мав можливість під час проходження військової служби, безперешкодно отримати речове майно в натуральному вигляді, однак з невстановлених підстав своє право не реалізував.
На думку представника відповідача, у правовідносинах позивача та Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України відсутні правові підстави для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, щодо виплати позивачу середнього заробітку, а посилання позивача на приписи законодавства України про працю стосовно поняття, нарахування та виплати працівникам, у тому числі військовослужбовцям, середнього заробітку є безпідставними, оскільки такі правовідносини врегульовані спеціальним законодавством та не підпадають під дію загального трудового права.
У свою чергу, грошова компенсація за неотримане речове майно не є складовою грошового забезпечення військовослужбовців, а тому не підпадає під дію статей 116, 117 Кодексу законів про працю України.
Поряд із цим, представник Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України просить суд врахувати, що предметом адміністративного позову є стягнення грошової компенсації вартості за неотримане речове майно та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що не входить до структури заробітної плати.
Відповідно до частини 1, 2 статті 233 Кодексу законів про працю України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
У рішенні від 22.02.2012 року у справі № 4-рп/2012 Конституційний Суд України роз'яснив, що в аспекті конституційного звернення положення частини 1 статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу необхідно розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Згідно з частиною 3, 5 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) встановлено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
З огляду на викладене, представник відповідача вважає, що позивач звернувся до суду з пропуском строку, передбаченим положеннями КАС України.
Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 01.07.2020 року повторно витребувано з Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України належним чином засвідчені копії довідки про грошове забезпечення позивача із зазначенням розмірів основних та додаткових видів грошового забезпечення за два останні роки проходження військової служби, довідки про виплачені позивачу при звільненні з військової служби суми коштів, а також документи, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам справи. Окрім того, з метою повного та всебічного дослідження всіх обставин у справі, витребувано з відповідача інформацію щодо виплати позивачу премії за особистий внесок у загальні результати служби за період з 01.07.2019 року по 14.08.2019 року та довідку-розрахунок середньомісячного та середньоденного заробітку (грошового забезпечення) позивача станом на день звільнення з військової служби.
06.08.2020 року від представника відповідача до суду надійшло клопотання про долучення додаткових документів на виконання вимог ухвали Вінницького окружного адміністративного суду від 01.07.2020 року.
19.08.2020 року представником позивача подано відповідь на відзив, у якій остання вважає доводи відповідача безпідставними та необґрунтованими, а адміністративний позов таким, що підлягає задоволенню. Зокрема зазначено, що військовослужбовці після звільнення їх з військової служби зберігають право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, а тому Військовою частиною НОМЕР_2 Національної гвардії України протиправно не здійснено виплату вартості неотриманого речового майна позивачу. При цьому, у відзиві на позовну заяву відсутні документи, що підтверджують здійснення відповідачем виплату індексації грошового забезпечення за весь період проходження військової служби та премії за особистий внесок у загальні результати служби за період з 01.07.2019 року по 14.08.2019 року.
Стосовно строку звернення позивача до адміністративного суду зазначено, що невиплата звільненому працівнику всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а тому працівник може визначити обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Таким чином, для встановлення перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата працівнику сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Оскільки відповідач, станом на день звернення до суду за захистом своїх прав, не здійснив розрахунки з позивачем, то позовна вимога про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, у відповідності до положень Кодексу законів про працю України та висновків Конституційного Суду України викладених у рішенні від 22.02.2012 року у справі № 4-рп/2012, заявлена без пропущення строку звернення до суду.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
27.12.2016 року ОСОБА_1 отримав статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_3 .
Відповідно до наказу командира Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України від 08.08.2019 року № 194 позивача, старшого стрільця-навідника гранатометного взводу 1-го батальйону оперативного призначення, звільненого наказом командира Військової частини НОМЕР_2 Західного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України (по особовому складу) від 08.08.2019 року № 32 з військової служби у запас відповідно до підпункту "а" пункту 2 частини п'ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (у зв'язку із закінченням строку контракту), знято з усіх видів забезпечення та виключено зі списків особового складу військової частини з 14.08.2019 року.
Згідно з Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ від 15.03.2018 року № 200, наказано виплатити позивачу премію за особистий внесок у загальні результати служби за період з 01.07.2019 року по 14.08.2019 року у розмірі 130 відсотків посадового окладу.
Однак, як вказує позивач, відповідачем такі розрахунки не здійснено.
Оскільки під час військової служби позивачем не використані дні додаткової відпустки за період 2016 року по 2019 рік, останній звернувся до відповідача з листом щодо проведення нарахування та виплати йому грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
За результатами розгляду звернення, листом Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України від 13.09.2019 року № 1218 позивачу відмовлено у виплаті вказаної компенсації.
Отримавши відмову у проведенні нарахування та виплати спірного грошового забезпечення, позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 18.12.2019 року у справі № 120/3332/19-а адміністративний позов задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України щодо не нарахування та не виплати позивачу грошової компенсації за невикористані у період з 27.12.2016 року по 08.08.2019 року календарні дні додаткової відпустки, виходячи з грошового забезпечення позивача станом на день його звільнення з військової служби. Зобов'язано нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані у період з 27.12.2016 року по 08.08.2019 року календарні дні додаткової відпустки, виходячи з грошового забезпечення позивача станом на день його звільнення з військової служби.
Відповідно до банківської виписки по особовому рахунку позивача від 27.03.2020 року виплата грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки за період з 2016 року по 2019 рік, як учаснику бойових дій, у розмірі 19604,64 грн. була здійснена 14.02.2020 року.
17.02.2020 року позивач звернувся із письмовою заявою до Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України про надання інформації щодо розміру нарахованої та виплаченої йому індексації грошового забезпечення за період з 15.08.2016 року по день звільнення з військової служби.
За результатами розгляду звернення, листом Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України від 16.03.2020 року № 459 позивача повідомлено, що індексація грошових доходів населення здійснюється в межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів на відповідний рік. При цьому зазначено, що у зв'язку з обмеженим фінансовим ресурсом, який виділявся на виплату грошового забезпечення, індексація грошового забезпечення у 2016 році та протягом двох місяців 2018 року не здійснювалась. У той же час, з березня по жовтень 2018 року індекс споживчих цін не перевищував порогу індексації, визначеного постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078, а тому індексація грошового забезпечення у зазначений період не проводилась.
Окрім того, листом Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України від 06.03.2020 року № 357 позивачу роз'яснено, що оскільки ним у 2018 році не повідомлено командування військової частини про наміри звільнитися з військової служби, коштів для розрахунку за неотримане речове майно у поточному році не заплановано.
Не погоджуючись із зазначеною бездіяльністю, а також вважаючи, що відповідачем протиправно не проведено остаточного розрахунку при звільненні з військової служби, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, які виникли між сторонами, суд першочергово враховує, що статтею 47 Кодексу законів про працю України встановлено правило, за яким власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Згідно зі статтею 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Отже, всі суми належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.
Відповідно до правової позиції, сформованої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року у справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 Кодексу законів про працю України та статей 1, 2 Закону України "Про оплату праці" від 24.03.1995 року № 108/95-ВР середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Як встановлено судом, предметом спору у цій справі є, зокрема, стягнення середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні.
Відповідно до частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Згідно з частиною 2 статті 233 Кодексу законів про працю України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
У Рішенні від 22.02.2012 року у справі № 4-рп/2012 Конституційний Суд України розтлумачив, що в аспекті конституційного звернення положення частини 1 статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
За правилами частини першої статті 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до частин третьої та п'ятої статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
При цьому, юридично значимими обставинами у межах даних правовідносинах є невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Вказана позиція суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 13.08.2020 року по справі № 560/2835/19.
Як вбачається з матеріалів справи, остаточний розрахунок з позивачем не проведено, а тому суд дійшов висновку про необґрунтованість доводів представника відповідача щодо пропуску позивачем строку звернення з даним адміністративним позовом до суду.
Водночас, посилання представника відповідача на те, що несвоєчасно виплачена позивачу грошова компенсація замість предметів речового майна не є щомісячним чи одноразовим додатковим видом грошового забезпечення, суд вважає помилковими, оскільки вказаний факт не впливає на право позивача на отримання середнього заробітку за весь час затримки всіх виплат при звільненні по день фактичного розрахунку.
З огляду на викладене, суд вважає можливим надати правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, а тому звертає увагу на наступне.
Відповідно до частини 5 статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян, які знаходяться на службі в Збройних Силах України і інших військових формуваннях, а також членів їх сімей.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 43 Конституції України закріплює право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 року № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII) соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.
Згідно з частинами 1-4 статті 9 Закону № 2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України регламентуються Законом України "Про індексацію грошових доходів населення" від 03.07.1991 року № 1282-XII (далі - Закон № 1282-XII).
У розумінні статті 1 Закону № 1282-XII індексація грошових доходів населення - це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
Положеннями статті 2 Закону № 1282-XII встановлено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення).
Підтримка купівельної спроможності соціальних виплат, які визначаються залежно від прожиткового мінімуму, здійснюється шляхом перегляду їх розміру у зв'язку із зростанням прожиткового мінімуму відповідно до законодавства.
Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
Тобто, основною метою індексації грошових доходів населення є забезпечення достатнього життєвого рівня населення України за рахунок відшкодування подорожчання споживчих товарів і послуг.
Відповідно до статті 4 Закону № 1282-ХІІ індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.
Згідно зі статтею 5 Закону № 1282-ХІІ підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з Державного бюджету України, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів Державного бюджету України. Проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування на відповідний рік.
За правилами статті 6 Закону № 1282-XII у разі виникнення обставин, передбачених статтею 4 цього Закону грошові доходи населення визначаються як результат добутку розміру доходу, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму для відповідних соціальних і демографічних груп населення, та величини індексу споживчих цін.
Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України.
Статтею 18 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" визначено, що індексацію доходів населення, яка встановлюється для підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін, віднесено до державних соціальних гарантій, що, згідно зі статтею 19 цього Закону, є обов'язковими для всіх підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення, визначені Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078 (далі - Порядок № 1078).
Згідно з пунктом 1 Порядку № 1078 підвищення грошових доходів громадян у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін.
Пунктом четвертим Порядку № 1078 індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення. У межах прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, індексується, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення).
Відповідно до пункту 6 Порядку № 1078 виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких провадяться відповідні грошові виплати населенню, зокрема підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що індексація грошового забезпечення є однією з основних державних гарантій щодо оплати праці. За вимогами вказаних нормативно-правових актів проведення індексації у зв'язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов'язковою для всіх юридичних осіб роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.
Як встановлено судом, відповідачем не здійснювалась індексація грошового забезпечення позивача за період проходження військової служби, що підтверджується матеріалами справи. При цьому, за результатами розгляду заяви позивача від 17.02.2020 року, відповідачем не заперечувався факт не здійснення індексації грошового забезпечення позивача у зазначений період.
Доказів на підтвердження того, що розмір грошового забезпечення позивача за вказаний період не підлягав індексації у зв'язку зі зміною величини індексу споживчих цін, відповідач також не надав.
Частиною першою, другою статті 6 КАС України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 08.11.2005 року у справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00) зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
У рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 року у справі № 9-рп/2013 щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України зазначено, що індексація заробітної плати як складова належної працівникові заробітної плати спрямована на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги. Тому системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що індексація грошового забезпечення, як складова грошового забезпечення військовослужбовців, є однією з основних державних гарантій щодо оплати їх праці, а отже підлягає обов'язковому нарахуванню і виплаті.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 12.12.2018 року у справі № 825/874/17 та від 19.06.2019 року у справі № 825/1987/17.
Враховуючи викладене, суд зазначає, що відсутність бюджетних асигнувань на виплату індексації грошового забезпечення жодним чином не може впливати на наявність або відсутність у позивача права на отримання такої індексації, оскільки відповідне право гарантується законом, а проведення індексації у зв'язку зі зростанням споживчих цін є безумовним обов'язком відповідача.
З огляду на викладене, суд доходить висновку, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо не нарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення.
Зважаючи на встановлення судом порушеного права, застосовуючи механізм захисту порушеного права та його відновлення, суд вважає також за необхідне зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 Національної гвардії України нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період проходження військової служби, з урахуванням виплачених сум.
Стосовно посилань представника позивача щодо не виплати позивачу премії за особистий внесок у загальні результати служби за період з 01.07.2019 року по 14.08.2019 року у розмірі 130 відсотків посадового окладу, суд зазначає наступне.
Інструкцією про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовцям Національної гвардії України та іншим особам, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ від 15.03.2018 року № 200 (далі -Інструкція № 200), визначено порядок, умови та розміри виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Національної гвардії України, які обіймають посади в Головному управлінні Національної гвардії України, територіальних управліннях, з'єднаннях, військових частинах (підрозділах), вищих військових навчальних закладах, навчальних військових частинах (центрах), базах, закладах охорони здоров'я та установах Національної гвардії України (далі - військові частини).
За приписами пункту 2 Розділу І Інструкції № 200 грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Відповідно до пунктів 1-3 Розділу XVII Інструкції № 200 командири (начальники) військових частин Національної гвардії України мають право преміювати осіб офіцерського складу, осіб рядового, сержантського та старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, за їх особистий внесок у загальні результати служби. Преміювання здійснюється відповідно до положення про преміювання, розробленого, враховуючи специфіку та особливості виконання покладених завдань на військову частину.
Розміри премії встановлюються за рішенням командувача Національної гвардії України з урахуванням наявного фонду грошового забезпечення, передбаченого в кошторисі Національної гвардії України, та особливостей проходження служби.
Виплата премії військовослужбовцям здійснюється щомісяця за попередній місяць під час виплати грошового забезпечення за поточний місяць на підставі наказу командира військової частини (командирам військових частин - наказу вищих командирів (начальників)), який видається до 05 числа місяця, що настає за місяцем преміювання. У разі переведення або звільнення військовослужбовців з військової служби - у місяці виключення зі списків особового складу в розмірі, що визначається пропорційно часу їх служби в поточному місяці.
Згідно з частиною 1 статті 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, поліцейських, співробітників Служби судової охорони та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.
У відповідності до пункту 15 Закону України "Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України" до військовослужбовців застосовуються такі заохочення: а) схвалення; б) подяка; в) додаткове звільнення з розташування військової частини або корабля на берег поза чергою (для військовослужбовців строкової військової служби та курсантів вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти); г) повідомлення батькам або колективу за місцем роботи чи навчання військовослужбовця до призову (вступу) на військову службу про зразкове виконання ним військового обов'язку та отримані заохочення; ґ) додаткова відпустка строком до 5 діб (для військовослужбовців строкової військової служби); д) грамота; е) цінний подарунок; є) грошова премія; ж) занесення прізвища військовослужбовця до Книги пошани військової частини (корабля); з) дострокове присвоєння чергового військового звання; и) почесні нагрудні знаки; і) відомчі заохочувальні відзнаки.
Матеріалами справи підтверджено, що наказом командира Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України від 08.08.2019 року № 194 передбачено виплату позивачу премії за особистий внесок у загальні результати служби за період з 01.07.2019 року по 14.08.2019 року у розмірі 130 відсотків посадового окладу.
При цьому, судом не встановлено обставин, які б давали обґрунтовані підстави вважати, що вказаний наказ в частині преміювання позивача прийнятий поза межами повноважень, не на підставі чи не у спосіб, визначений чинним законодавством.
Таким чином, наказ на момент розгляду справи вищестоящим керівництвом не скасований та не змінений, отже є чинним та підлягає виконанню.
Разом із тим, як вбачається з довідки Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України про виплачені при звільнені з військової служби суми коштів станом на 14.08.2019 року та інформації про отримане позивачем грошове забезпечення з розбивкою по видах оплати за період з липня 2017 року по липень 2019 року, позивачу була виплачена премія у розмірі 130 відсотків посадового окладу за липень 2019 року у сумі 3783,00 грн. та по 14.08.2019 року у сумі 1708,45 грн.
Вказані обставини, підтверджуються копією банківської виписки по особовому рахунку позивача від 17.02.2020 року, наявною у матеріалах справи.
Відтак, твердження позивача щодо не проведення виплати йому премії за особистий внесок у загальні результати служби за період з 01.07.2019 року по 14.08.2019 року є безпідставними та спростовуються матеріалами справи.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам в частині нарахування та виплати позивачу грошової компенсації за неотримане речове майно, суд звертає увагу на наступне.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України "Про військовий обов'язок і військову службу" ".
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 24 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" початком проходження військової служби вважається день зарахування до списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) - для громадян, прийнятих на військову службу за контрактом, у тому числі військовозобов'язаних, які проходять збори, та резервістів під час мобілізації.
Частиною шостою статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" визначено, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Як уже зазначалося судом, нормативно правовим актом, який відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі є Закон № 2011-XII.
Відповідно до частини першої, другої статті 1-2 Закону № 2011-ХІІ військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Згідно з частиною 1 статті 9-1 Закону № 2011-ХІІ речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, у тому числі для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.
Порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за не отримане речове майно, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 року № 178 (далі - Порядок № 178).
Цей Порядок визначає механізм виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, Держприкордонслужби, Держспецтрансслужби, Держспецзв'язку і Управління державної охорони (далі - військовослужбовці) грошової компенсації вартості за не отримане речове майно (далі - грошова компенсація).
Згідно з пунктами 2-4 Порядку № 178 виплата грошової компенсації здійснюється особам офіцерського, старшинського, сержантського і рядового складу.
Дія цього Порядку не поширюється на військовослужбовців строкової військової служби, курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети, кафедри, відділення військової підготовки.
Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі: звільнення з військової служби; загибелі (смерті) військовослужбовця.
Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації.
Відповідно до пункту 5 Порядку № 178 довідка про вартість речового майна, що належить до видачі, видається речовою службою військової частини виходячи із закупівельної вартості такого майна, розрахованої Міноборони, МВС, Головним управлінням Національної гвардії, СБУ, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Держприкордонслужби, Адміністрацією Держспецтрансслужби, Адміністрацією Держспецзв'язку, Головним управлінням розвідки Міноборони та Управлінням державної охорони станом на 1 січня поточного року, та оформляється згідно з додатком.
Пунктом четвертим Розділу ІІІ Інструкції про організацію речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України в мирний час та особливий період, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 29.04.2016 року № 232 (далі - Інструкція № 232), встановлено, що військовослужбовці, які звільняються в запас або відставку, за їх бажанням отримують речове майно, яке не було отримане під час проходження служби, або грошову компенсацію за нього, виходячи із закупівельної вартості такого майна. Порядок виплати грошової компенсації здійснюється відповідно до вимог Порядку № 178. Грошова компенсація замість речового майна, що підлягає видачі, виплачується на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, форма якої наведена у додатку до Порядку № 178, яка видається речовою службою військової частини, виходячи із заготівельної вартості цих предметів.
Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Системний аналіз наведених норм свідчить, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, зокрема, щодо належного матеріального та побутового забезпечення, враховуючи особливості військової служби, з метою стимулювання досягнення високих результатів у службовій діяльності. Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Таким чином, у разі звільнення військовослужбовця з військової служби, у нього виникає право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, яке реалізується шляхом подання військовослужбовцем відповідної заяви (рапорту) за місцем військової служби.
У цьому контексті суд враховує правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 03.10.2018 року у справі № 803/756/17, у постанові від 17.01.2019 року у справі № 822/2309/17, застосовування у пункті 3 Порядку № 178 словосполучення "у разі звільнення з військової служби", а не, наприклад, "при звільненні з військової служби", дозволяє дійти висновку, що право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно не залежить від факту закінчення проходження військової служби (виключення військовослужбовця зі списків особового складу).
За висновком суду касаційної інстанції, військовослужбовці після звільнення їх з військової служби зберігають право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно.
На користь вказаного свідчить те, що у пункті 4 Порядку № 178 передбачено застосування різних форм звернення про виплату грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, а саме рапорту, як особливої, передбаченої спеціальним законодавством форми доповіді військовослужбовця при його зверненні до вищого начальника в різних випадках службової діяльності, так і заяви, як звернення громадянина із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством його прав та інтересів.
Наведене, у свою чергу, спростовує аргументи відповідача щодо того, що позивач мав можливість під час проходження військової служби, безперешкодно отримати речове майно у натуральному вигляді, але з невстановлених підстав своє право не реалізував.
Таким чином, на переконання суду, позивач як військовослужбовець відповідно до пункту 3 Порядку № 178 має право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, яка має бути виплачена відповідачем.
У свою чергу, в матеріалах справи міститься лист Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України від 06.03.2020 року № 357 яким позивачу роз'яснено, що оскільки ним у 2018 році не повідомлено командування військової частини про наміри звільнитися з військової служби, коштів для розрахунку за неотримане речове майно у поточному році не заплановано.
Доказів виплати позивачу компенсації за неотримане майно відповідач не навів та відповідних доказів не надав.
Більше того, представник відповідача у відзиві на позовну заяву визнає факт невиплати позивачу грошової компенсації за речове майно.
Враховуючи, що Військовою частиною НОМЕР_2 Національної гвардії України не забезпечено позивачу реалізацію його прав, гарантованих Законом № 2011-XII та Порядком № 178, суд дійшов висновку, що на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу військової частини, відповідач протиправно не здійснив належних розрахунків щодо виплати позивачу грошової компенсації вартості за неотримане під час проходження військової служби речове майно, передбаченої Законом № 2011-XII та Порядком № 178.
За сукупністю наведених обставин, суд доходить висновку, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо невиплати позивачу у день виключення зі списків особового складу військової частини грошової компенсації за неотримане речове майно та, відповідно, про наявність підстав для зобов'язання Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості за неотримане під час проходження військової служби речове майно.
Щодо позовних вимог в частині зобов'язання відповідача здійснити виплату середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по дату фактичного розрахунку, суд зазначає наступне.
Проходження військової служби регулюються Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" і відповідними положеннями про проходження військової служби, про що свідчить частина 1 статті 2 даного Закону. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, і незалежності та територіальної цілісності.
Частиною четвертою статті 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" встановлено, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовці визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.
Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008 затверджене Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення № 1153/2008), яке визначає порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулює питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі.
Дія вказаного Положення поширюється на військовослужбовців Національної гвардії України.
Відповідно до пункту 242 Положення № 1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Слід зазначити, що Положенням № 1153/2008 не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця.
На відміну від зазначеного спеціального законодавства, Кодекс законів про працю України не регулює питання проходження військової служби. Зокрема, стаття 3 Кодексу законів про працю України визначає, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
При цьому, Закон № 2011-XII не передбачає такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також даний акт не містить відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.
Разом із тим, за приписами статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 Кодексу законів про працю України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Разом із тим, статтею 116 Кодексу законів про працю України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 Кодексу законів про працю України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
У свою чергу, частина друга статті 117 Кодексу законів про працю України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то у тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 Кодексу законів про працю України). Відтак, у цьому випадку, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17.
Як вбачається із матеріалів справи, позивач у зв'язку з порушенням відповідачем його права на отримання індексації грошового забезпечення, грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, а також грошової компенсації за неотримане речове майно просить стягнути на його користь середній розмір грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби по дату фактичного розрахунку.
Щодо доводів представника відповідача, що у правовідносинах позивача та Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України відсутні правові підстави для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, оскільки такі врегульовані спеціальним законодавством та не підпадають під дію загального трудового права, суд зазначає наступне.
Так, порядок проходження служби позивача та звільнення регулюється спеціальним законодавством.
Водночас, відповідними спеціальними нормативно-правовими актами не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, зокрема, не встановлено дати проведення остаточного розрахунку при звільненні і відповідальності роботодавців за несвоєчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що фактично позбавляє таких осіб гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов'язків.
Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17.02.2015 року у справі № 21-8а15, яка неодноразово підтримана Верховним Судом (постанова від 04.12.2019 року у справі № 825/66/16, постанова від 02.10.19 року у справі № 817/1227/18, постанова від 10.09.2019 року у справі № 814/2791/16, постанова від 19.06.2019 року у справі № 820/3312/17) за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
З огляду на те, що спеціальним законодавством, яке регулює спірні відносини, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Тому, доводи відповідача про непоширення норм статті 117 Кодексу законів про працю України на спірні відносини є безпідставними.
Таким чином, враховуючи, що не проведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, суд доходить висновку, що у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати належних йому сум на підставі положень зазначеної статті. При цьому, вказаний законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові в день його звільнення. Тому твердження відповідача про те, що грошова компенсація за неотримане речове майно не є щомісячним чи одноразовим додатковим видом грошового забезпечення є безпідставним.
Разом із тим, суд зазначає, що для задоволення позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні необхідно точно визначити період такої затримки. Для точного визначення періоду затримки розрахунку при звільненні необхідно встановити день фактичного розрахунку, як кінцеву дату нарахування середнього заробітку за весь час затримки всіх виплат при звільненні.
Отже, можливість задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні перебуває у залежності від проведення фактичного розрахунку. Не встановивши конкретну дату повного розрахунку, суд позбавлений можливості достеменно встановити період затримки, а відтак і розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Такої ж позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 30.04.2020 року у справі № 140/2006/19.
Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, на даний момент відповідачем не виплачено індексацію грошового забезпечення за спірний період та грошову компенсацію за неотримане речове майно, тобто з позивачем не проведено остаточного фактичного розрахунку при звільненні.
З урахуванням викладеного суд вважає, що навіть за умови безспірності факту невиплати відповідачем всіх належних позивачу сум при звільненні з військової служби, до проведення з позивачем остаточного розрахунку, позовні вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є передчасними, адже до фактичного проведення вказаного розрахунку суд позбавлений можливості достовірно обчислити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності), а тому позовні вимоги про стягнення таких сум задоволенню не підлягають.
Окрім того, позивач у прохальній частині позовної заяви просить суд вирішити процесуальне питання щодо встановлення судового контролю за виконанням рішення суду.
За приписами частини 1 статті 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Отже, встановлення судового контролю за виконанням рішення суб'єктом владних повноважень - відповідачем у справі - шляхом зобов'язання його подати у встановлений судом строк звіт про його виконання є правом суду, який ухвалив судове рішення, а не його обов'язком.
У даному випадку, суд не вбачає підстав для окремого встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, наголошуючи при цьому, що, відповідно до частини 2, 3 статті 14 КАС України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Оцінивши докази, наявні у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення даного адміністративного позову частково.
Враховуючи відсутність судових витрат у даній справі, питання про їх розподіл судом не вирішується.
Керуючись статтями 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період проходження військової служби.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період проходження військової служби, з урахуванням проведених виплат.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України щодо невиплати ОСОБА_1 у день виключення зі списків особового складу військової частини грошової компенсації за неотримане речове майно.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 Національної гвардії України виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 );
Відповідач: Військова частина НОМЕР_2 Національної гвардії України (код ЄДРПОУ: 08803655, адреса: вул. І. Мазепи, 46, м. Калинівка, Вінницька область, 22400).
Рішення у повному обсязі виготовлене: 26.08.2020 року
Суддя Чернюк Алла Юріївна