П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
25 серпня 2020 р.м.ОдесаСправа № 400/872/20
Категорія: 106030000 Головуючий в 1 інстанції: Марич Є. В.
Місце ухвалення: м. Миколаїв
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого - Лук'янчук О.В.
суддів - Бітова А. І.
- Ступакової І. Г.
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 04 травня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України, Головного управління Військової служби правопорядку Збройних Сил України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України, Головного управління Військової служби правопорядку Збройних Сил України в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані додаткової відпустки за період 2015-2016 років як учаснику бойових дій з розрахунку останнього грошового забезпечення на день звільнення 10.06.2016р.;
- зобов'язати нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки за період 2015-2016 років як учаснику бойових дій з розрахунку останнього грошового забезпечення на день звільнення 10.06.2016р.;
- зобов'язати виплатити середній заробіток за час затримки виплати належних сум.
В обґрунтування позовних вимог зазначається, що станом на день прийняття наказу про виключення зі списків особового складу відповідач не провів з ним розрахунків щодо виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період 2015-2016 рік, що свідчить про протиправність дій відповідача.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 04 травня 2020 року позов ОСОБА_1 до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України, Головного управління Військової служби правопорядку Збройних Сил України задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Головного управління Військової служби правопорядку Збройних Сил України та Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2016 рік, з розрахунку останнього грошового забезпечення на день звільнення 10.06.2016 року.
Зобов'язано Головне управління Військової служби правопорядку Збройних Сил України та Фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2016 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 10.06.2016 року.
В решті позову відмовлено.
Не погоджуючись рішенням суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій зазначає про неповне з'ясування судом першої інстанції обставин справи, невірне застосування норм матеріального та процесуального права, а тому просить рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про їх задоволення.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що роботодавець не довів відсутність своєї вини у не проведенні належної позивачу виплати компенсації за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій при звільненні. При цьому вказує, що оскільки в даній справі наявний спір щодо факту невиплати належних звільненому працівникові сум, то ст.117 КЗпП підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Згідно з ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції не оскаржується в частині задоволення позовних вимог,тому в цій частині судове рішення не переглядається судом апеляційної інстанції.
Приймаючи до уваги, що відсутні клопотання від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю суд апеляційної інстанції, відповідно до п.1 ч.1 ст.311КАС України, розглянув справу в порядку письмового провадження.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач проходив військову службу до 10.06.2016р. та має статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 , видане 30.09.2016 року .
Наказом начальника Військової служби правопорядку у Збройних Сил України - начальника Головного управління Військової служби правопорядку від 10.06.2016 р. №100 позивача виключено з 10.06.2016р. зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Проте, під час звільнення позивача з військової служби, на день виключення зі списків особового складу головного управління не було виплачено компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій.
Не погодившись з такими діями відповідачів, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив із того, що у постанові Верховного Суду від 16 травня 2019 року за результатами розгляду зразкової справи № 620/4218/18 сформульовано правову позицію, відповідно до якої норми Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" не обмежують та не припиняють право учасника бойових дій на отримання у рік звільнення виплати грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки, право на яку набуто під час проходження військової служби в особливий період з моменту оголошення мобілізації. Водночас, вказав, що оскільки на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу відповідач протиправно не здійснив з позивачем усіх необхідних розрахунків щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за 2015-2016 рік, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ, тому позов в цій частині підлягає задоволенню.
При цьому відмовив в задоволенні позовних вимог в частині зобов'язання виплатити середній заробіток за весь час затримки виплат належних сум по день фактичного розрахунку, оскільки за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 КЗпП України є безпідставним. Водночас, зазначив, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.
Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в частині оскарження, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.
Відповідно до роз'яснень, які наведені в пункті 13.1 постанови Пленуму ВАС України № 7 від 20.05.2013р. "Про судове рішення в адміністративній справі" у разі часткового оскарження судового рішення суд апеляційної інстанції в описовій частині свого рішення повинен зазначити, в якій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, і при цьому не має права робити правові висновки щодо неоскарженої частини судового рішення.
Рішення суду першої інстанції в частині, що не оскаржена особою, яка подала апеляційну скаргу, не може бути скасовано або змінено апеляційним судом (п.13.2 цієї постанови).
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції не оскаржується в частині відмови в задоволенні позовних вимог, тому в цій частині судове рішення не переглядається судом апеляційної інстанції.
Спірними питаннями у справі в частині оскарження рішення суду першої інстанції є обґрунтованість заявлених вимог позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі положень статті117 КЗпП України.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до абзацу 1 статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно статті 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства.
Згідно статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
За приписами статті 117 КЗпП в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців не встановлено відповідальність за невиплату або несвоєчасну виплату належних військовослужбовцям сум, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП як таких, що є загальними.
Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 01.03.2018 у справах № 806/1899/17, № 806/1551/17, від 19.04.2018 у справі № 806/1183/16 та від 14.03.2019 у справі № 820/660/17.
Водночас, суд першої інстанції відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині зобов'язання відповідачів виплатити середній заробіток за весь час затримки виплат належних сум по день фактичного розрахунку, зазначив, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.
Колегія суддів вважає такий висновок суду першої інстанції помилковим з огляду на наступне.
Так, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 (провадження № 11-1210апп19).
Враховуючи, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, колегія суддів приходить до висновку про право позивача на отримання відшкодування за затримку виплати розрахунку при звільненні на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України.
Також, суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 04.04.2018 у справі №805/5111/15-а (провадження №К/9901/6929/18), непоширення норм Кодексу законів про працю України на рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ/поліції стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення, а тому мають вирішуватись відповідно до Кодексу законів про працю України.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 16.07.2020 року у справі № 400/2884/18.
Враховуючи, що позивач проходив службу в Головному управління Військової служби правопорядку Збройних Сил України, яке всупереч норм чинного законодавства не здійснило з ним повного розрахунку на день виключення зі списків особового складу, колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині зобов'язання головне управління нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки виплати належних йому при звільненні сум за період з дня, наступного за днем його звільнення до дня прийняття даної постанови, тобто за період з 11.06.2016 року до 25.08.2020 року. Тому позовні вимоги до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України задоволенню не підлягають.
Враховуючи наведені вище обставини та норми законодавства, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині зобов'язання Головне управління Військової служби правопорядку Збройних Сил України виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплат належних сум.
Відповідно до п. 4 ч. 1, ч. 2 ст. 317 КАС України, підстави для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
З огляду на наведене, колегія суддів приходить до висновку, що під час вирішення спору суд першої інстанції не правильно застосував норми права, а доводи апеляційної скарги в свою чергу дають підстави для скасування судового рішення в частині оскарження та ухвалення в цій частині нового рішення про задоволення позовних вимог частково.
Керуючись ст. 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329, 331 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 04 травня 2020 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Головного управління Військової служби правопорядку Збройних Сил України про зобов'язання виплатити середній заробіток за час затримки виплати належних сум - скасувати.
Прийняти у цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов'язання виплатити середній заробіток за час затримки виплати належних сум - задовольнити частково.
Зобов'язати Головне управління Військової служби правопорядку Збройних Сил України нарахувати на виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати належних йому при звільненні сум за період з 11.06.2016 року до 25.08.2020 року.
У задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до Генерального штабу Збройних Сил України про зобов'язання виплатити середній заробіток за час затримки виплати належних сум - відмовити.
В іншій частині рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 04 травня 2020р. - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного тексту судового рішення.
Повний текст постанови складено та підписано 25 серпня 2020 року.
Головуючий суддя: О.В. Лук'янчук
Суддя: А. І. Бітов
Суддя: І. Г. Ступакова