Номер провадження: 22-ц/813/7208/20
Номер справи місцевого суду: 522/20465/19
Головуючий у першій інстанції Чернявська Л.М.
Доповідач Комлева О. С.
14.08.2020 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
Головуючого-судді Комлевої О.С.,
суддів: Цюри Т.В., Гірняк Л.А.,
розглянувши в порядку спрощеного письмового провадження без виклику учасників справи цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 травня 2020року, постановленого під головуванням судді Чернявської Л.М., повний текст судового рішення складений 19 травня 2020 року, -
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Аптека низьких цін Одеса» (далі ТОВ «Аптека низьких цін Одеса») про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в якому просила скасувати наказ від 17.09.2019р. №17/09-2к про припинення трудового договору (контракту), поновити її на посаді провізора в аптеці № 6 в ТОВ «Аптека низких цін Одеса», стягнути з ТОВ «Аптека низьких цін Одеса» середню заробітну платню за час вимушеного прогулу починаючи з 19 вересня 2019 року, моральну шкоду при звільненні з посади провізора в розмірі 15000 грн., а також судові витрати.
В обґрунтування своїх позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, щовона з 14 травня 2019 року по 17 вересня 2019 року працювала провізором в ТОВ «Аптека низьких цін Одеса» в аптеці по вул. Академіка Глушко, 14 в м. Одеса. 14 вересня 2019 р. відбула останню зміну на вищевказаній роботі, після чого була звільнена на підставі її заяви про звільнення за власним бажанням від 17.08.2019 р. При цьому, посилаючись на положення ст. 38 КЗпП України, вказала, що вона продовжувала працювати і надалі після написання нею заяви про звільнення за власним бажанням від 17.08.2019 р. (остання зміна відбулась 14.09.2019 р.) та додатково не вимагала розірвання трудового договору. Однак, директор ТОВ «Аптека низьких цін Одеса» порушуючи законодавство України, здійснив підроблення документів, а саме в наказі про звільнення ОСОБА_1 від 17.09.2019 р. №17/19-2к та в графі «підстава звільнення» навмисно вписано дату заяви ОСОБА_1 про звільнення як «05.09.2019р.», а не «17.08.2019 р.», як зазначено в заяві ОСОБА_1 про звільнення, на підставі чого її було незаконно звільнено, при цьому не заплативши їй заробітну платню. Крім того, в заяві про звільнення ОСОБА_1 не міститься з якого числа позивачка просила її звільнити, що додатково вказує на те, що вказана заява не може бути належним документом, який може бути підставою для видання наказу про звільнення позивача з займаної посади.
Позивачка вважає, що її було незаконно звільнено з посади провізора, що є підставою для поновлення її на роботі та виплати середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, починаючи з 19 вересня 2019 року та при звільненні завдано моральну шкоду, яка підлягає стягненню з відповідача.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 26 листопада 2019 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, ухвалити нове, яким задовольнити позов в повному обсязі, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, а також на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування своєї апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що твердження суду про те, що вона не мала наміру звільнятись, оскільки не попередила роботодавця про намір працювати далі не відповідають дійсності, про що надала докази, а саме заяву про звільнення та наказ про звільнення.
У своєму відзиві на апеляційну скаргу, ТОВ «Аптека низьких цін Одеса» зазначає, щодоводи викладені в апеляційній скарзіє необґрунтованими і безпідставними, оскільки не підтверджують порушенням судом норм матеріального та процесуального права.
У відповідності до ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 13 травня 2019 року ОСОБА_1 звернулась до директора ТОВ «Аптека низьких цін Одеса» Колчева Д.Б. з заявою про прийняття на основне місце роботи до аптеки № 6 по АДРЕСА_1 на посаду провізора з 14.05.2019 року з окладом згідно штатного розкладу з випробувальним строком два місяці (а.с. 61).
Наказом (розпорядженням) № 14/05-3к від 13.05.2019 року про прийняття на роботу, 14.05.2019 року ОСОБА_1 призначено на посаду провізора Аптеки № 6 за адресою: м. Одеса, вул. Академіка Глушка, буд. 14 на підставі заяви ОСОБА_1 від 13.05.2019 року (штатний розпис, оклад (тарифна ставка): 4204,00 грн., робота: основна, строк випробування: 2 місяці), з яким ОСОБА_1 була ознайомлена 13.05.2019 року, про що особисто розписалась.
Відповідно до ст. 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін.
Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
Тобто, порядок укладення трудового договору умовно складається з наступних етапів: 1) звернення особи до роботодавця з пропозицією (письмовою заявою) про укладення трудового договору; 2) розгляд заяви роботодавцем і прийняття ним рішення; 3) видання наказу або розпорядження про зарахування працівника на роботу; 4) оформлення трудової книжки. До початку роботи роботодавець зобов'язаний роз'яснити працівнику його права та обов'язки.
Судом встановлено, що позивачка не заперечувала, що нею було написано відповідну заяву, яка була розглянута роботодавцем, після чого видано відповідний наказ та оформлено трудову книжку.
Крім того, позивачка не заперечувала, що вона отримувала заробітну плату та мала певні повноваження, відповідно до займаної посади, що також підтверджується довідкою від 27.12.2019 року (а.с. 74).
Згідно поданої ОСОБА_1 до суду копії заяви вбачається, що остання просила директора ТОВ «Аптека низьких цін Одеса» Колчева Д.Б. звільнити її з посади провізора аптеки № 6, Глушко, 14, за власним бажанням. Дата написання заяви вказана 17.08.2019 року (а.с. 21).
Наказом (розпорядженням) № 17/09-2к про припинення трудового договору (контракту) від 17.09.2019 року ОСОБА_1 , провізора Аптеки № 6 за адресою: м. Одеса, вул. Академіка Глушка, буд. 14, на підставі заяви ОСОБА_1 від 05.09.2019 року, звільнено за власним бажанням (ст. 38 КЗпП України) з виплатою компенсації за 8 днів невикористаної щорічної основної відпустки за період роботи з 14.05.2019 року по 17.09.2019 року. Датою вибуття з колективу Аптека № 6 за адресою: м. Одеса, вул. Академіка Глушка, буд. 14 є 17.09.2019 року (а.с. 22).
Що також вбачається із копії трудової книжки ОСОБА_2 НОМЕР_1 (а.с. 20).
З вказаним наказом, ОСОБА_1 була ознайомлена 17.09.2019 року, про що особисто розписалась в ньому та жодних застережень чи незгод не зазначила.
Відмовляючи у задоволені позову ОСОБА_1 про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції виходив з наступного.
Згідно ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Судом встановлено, що позивачкою належних та допустимих доказів того, що відповідач діяв в порушення вказаної норми й створював перешкоди у виконанні позивачем своїх посадових обов'язків та змушував її звільнитись з займаної посади надано не було.
Щодо незаконного звільнення ОСОБА_1 з посади провізора в аптеці по АДРЕСА_1 , та здійснення підроблення документів у наказі про звільнення та в графі «підстава звільнення» судом вірно встановлено наступне.
Відповідно до п. 2.27. Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої спільним наказом Міністерства юстиції України, Міністерства праці України та Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 р. № 58, Запис про звільнення у трудовій книжці працівника провадиться з додержанням таких правил: у графі 1 ставиться порядковий номер запису; у графі 2 - дата звільнення; у графі 3 - причина звільнення; у графі 4 зазначається на підставі чого внесено запис, наказ (розпорядження), його дата і номер. Днем звільнення вважається останній день роботи.
Отже, днем звільнення є останній день роботи працівника.
Позивачем зазначено, що останнім днем її роботи (зміни) було 14.09.2019 року.
Відповідно до табелю обліку використання робочого часу вбачається, що останнім днем роботи провізора ОСОБА_1 є 14.09.2019 року. Разом з тим, з наказу № 17/09-2к вбачається, що датою вибуття з колективу Аптека № 6 за адресою: м. Одеса, вул. Академіка Глушка, буд. 14 є 17.09.2019 року, а датою складання зазначено 05.09.2019 року, як і датою заяви ОСОБА_1 про звільнення (а.с. 63-66).
Судом встановлено, що з доданої до матеріалів справи копії пояснювальної записки завідуючої Аптеки № 6 за адресою: м. Одеса, вул. Академіка Глушка, буд. 14 Кіпер Л.П. вбачається, що ОСОБА_1 надала заяву про звільнення саме «05.09.2019», а дата «17.08.2019» зазначена в заяві помилково, замість неї слід вважати дату «17.09.2019». Крім того, зав. аптеки пояснила, що дату в заяві написала вона власноруч, і під цією датою малась на увазі не дата подання заяви позивачем, а узгоджена з позивачем дата її звільнення за власним бажанням (а.с. 65).
Оскільки, позивачем не було надано доказів того, що заява про її звільнення дійсно була подана 17.08.2019 року, а не 05.09.2019 року, як про це зазначає в пояснювальній записці ОСОБА_3 , суд прийшов до обґрунтованого висновку, що вказана заява була дійсно подана відповідачу 05.09.2019 року, що і стало підставою для оформлення в подальшому відповідного наказу.
Щодо вказаної в заяві про звільнення ОСОБА_1 за власним бажанням, дати, судом вірно зазначено наступне.
Судом встановлено, що у заяві ОСОБА_1 про звільнення проставлена дата цієї заяви - 17.08.2019 року, в якій містяться виправлення, схожі на 17.09.2019 року, проте без належних експертних відомостей, пересвідчитись у дійсності дати подання даної заяви й відповідних подальших дій відповідача суд можливості не має.
Щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди, яківиразилися у порушенні нормальних життєвих зв'язків, неможливості продовження активного побутового та громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, депресивному стані, безсонні, судом зазначено наступне.
Звільнення працівника з роботи за власним бажанням не може спричинити подібні наслідки, так як, в даному випадку, причинний зв'язок відсутній, подання власноруч заяви не було обумовлене примушенням сторонніх осіб, а навпаки вчинене при здоровому розумі й твердій пам'яті, при ясній свідомості, діючи добровільно, з усвідомленням значення своїх дій, тобто особистим волевиявленням позивача щодо звільнення, а протилежне не підтверджується жодним доказом зі сторони позивача.
Пунктом 12 Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» встановлено, що по справах про звільнення за ст. 38 КЗпП суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору. Працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч.4 ст. 24 КЗпП).
Судом встановлено, що позивачкою не було доведено, що вона написала заявупро звільнення під тиском, що могло бути підставою для визнання наказу про звільнення незаконним.
Висновки суду про те, що вимоги про стягнення моральної шкоди та стягнення судових витрат є похідними вимогами та підлягають задоволенню лише у разі задоволення основних вимог відповідають вимогам закону.
Згідно ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Судом вірно встановлено, що поновлення на попередній роботі ОСОБА_1 могло б бути у разі звільнення без законної підстави, але підставою для звільнення ОСОБА_1 , як встановлено судом, стала її власноручна заява про звільнення за власним бажанням, а не вказана помилкова дата цієї заява та помилка в даті заяви про звільнення не свідчить про незаконність підстави звільнення.
Крім того, з наданого акту Головного управління держпраці в Одеській області Державної служби України з питань праці інспекційного відвідування (невиїзного інспектування) юридичної особи (фізичної особи), яка використовує найману працю № ОД1407/1589/АВ від 26.12.2019 року вбачається, що за результатами відвідування якого, порушень в частині виплати заробітної плати, в тому числі і належних працівникові сум при звільненні в ході зазначеної перевірки встановлено не було.
Тобто, твердження позивача про несплату їй заробітної плати при звільненні не підтверджуються фактичними обставинами справи та належними доказами.
Згідно з пунктом 18 Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.
Враховуючи, відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості по заробітній платі, колегія суддів вважає висновки суду першої інстанції про відмову в стягненні моральної шкоди також правильними.
На підставі вищевикладених обставин, суд прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволені позову ОСОБА_1 за відсутністю доказів, яким обґрунтовані позовні вимоги.
З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, ще висновки суду про її звільнення не відповідають дійсності, оскільки вона продовжила працювати після написання заяви про звільнення та додатково не вимагала розірвання трудового договору, відповідно до ст. 38 КЗпП України, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки з наказом № 17/09-2к ОСОБА_1 була ознайомлена 17.09.2019 року, про що особисто розписалась в ньому та жодних заперечень щодо наказу не надала, що також вбачається із копії трудової книжки (а.с. 22, 72).
Доводи апеляційної скарги про те, що судом в порушенні вимог законодавства прийняти письмові пояснення зав. аптеки, яка засвідчила, що заява була написана саме 05.09.2019 року, а дату 17.08.2019 року вона помилково написала, зазначаючи про те, що це є правильною датою 17.09.2019 року, яка погоджена між сторонами, як дата звільнення, колегія суддів вважає безпідставними тому, що ОСОБА_1 , у відповідності до ст. 43 ЦПК України будь-яких клопотань про допит свідка, призначення експертизи до судуне подавала, тобто не скористалась своїм процесуальним правом на захист позовних вимог, одночасно не подаючи доказів на спростування цієї заяви.
Також, колегія суддів вважає, доводи викладені в позовній заяві є ні чим іншим, як особистим ставленням позивача щодо обставин його звільнення, які суд першої інстанції обґрунтовано відхилив.
На думку колегії суддів, безпідставним є посилання в апеляційній скарзі на невірне встановлення судом першої інстанції обставин справи, в тому числі обставин звільнення позивача з роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки в порушення вимог діючого законодавства позивачем не надав жодного доказу.
Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннямич.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
За ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).
Пункт 1ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судових рішень, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянути судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правові оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має.
Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв'язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.
З огляду на положення п.1 ч.6 ст.19 ЦПК України ця справа є малозначною, а тому згідно п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Керуючись ст.ст.368, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 13 травня 2020 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.
Повний текст судового рішення складений 14 серпня 2020 року.
Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева
Судді ______________________________________ Т.В. Цюра
______________________________________ Л.А. Гірняк