621/676/20
2/621/513/20
11 серпня 2020 року м. Зміїв
Зміївський районний суд Харківської області в складі:
головуючого - Бібіка О.В.
з участю: секретаря - Горобець Н.М.
розглянувши заяву представника заявника ОСОБА_1 - адвоката Мазепи Геннадія Борисовича про вжиття заходів забезпечення позову
10.08.2020 до Зміївського районного суду Харківської області надійшла заява представника третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа ОСОБА_4 про виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, про вжиття заходів забезпечення позову.
На обгрунтування посилається на те, що з 1989 по 2010 рік відповідач та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Харківського районного суду Харківської області від 31.08.2010 було розірвано. Під час шлюбу було придбано нерухоме майно, яке є предметом даного позову. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, на час смерті він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , у зв'язку з чим нею подано позовну заяву про визначення частки померлого ОСОБА_6 у праві спільної сумісної власності на майно та визнання за нею в порядку спадкування права власності на 1/4 частину нерухомого майна, як спадкоємиця першої черги. Зважаєючи на те, що правовстановлюючі документи на спірне нерухоме майно знаходяться у позивача, є підставі вважати, що позивач може здійснити відчуження нерухомого майна, що у подальшому унеможливить виконання рішення суду. Крім того, до числа спадкоємців першої черги після смерті ОСОБА_7 відносяться його діти: ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_3 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 . Є підставі вважати про існування інших спадкоємців та бажання позивача уникнути законного поділу частки у спільному майні між всіма спадкоємцями. З огляду нв викладене, вважає, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити виконання рішенння суду.
Розгляд заяви про заміну забезпечення позову проводився без виклику сторін (ч. 1 ст. 153 ЦПК України), та відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового засідання звукозаписувальним засобом не здійснювалося.
Ознайомившись з доводами заяви про вжиття заходів забезпечення позову, суд дійшов наступного.
Відповідно до частини другої статті 149 ЦПК України забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 150 ЦПК України, позов забезпечується: забороною вчиняти певні дії.
Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на судовий захист. Згідно з частиною першою статті 7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону.
Виконання будь-якого судового рішення є невід'ємною стадією процесу правосуддя, а отже, має відповідати вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Європейським судом у справі "Горнсбі проти Греції" зазначено, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватись як складова частина судового розгляду. Водночас судовий захист, як і діяльність суду, не може вважатися дієвими, якщо судові рішення не виконуються або виконуються неналежним чином і без контролю суду за їх виконанням.
Так, право на суд, захищене статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін [рішення у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Стгеесе), від 19 березня 1997 року. п. 40. Reports of Judgments and Decisions 1997-11]. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок [рішення у справі "Іммобільяре Саффі" проти Італії" (Immobiliare Saffi v. Italy), GCJ. N 22774/93, n. 66. ECHR 1999-V].
Виконання рішення, ухваленого тим чи іншим судом, треба розглядати як невід'ємну складову судового розгляду, як цього вимагає положення статті 6 Конвенції, у якому йдеться про необхідність забезпечення справедливого судового процесу ("Бурдов проти Росії", комюніке Секретаря Суду 07.05.2002; рішення у справі "Горнсбі проти Греції" від 19.03.1997).
У пункті 43 рішення Європейського суду від 20.07.2004 по справі "Шмалько проти України" (заява № 60750/00) суд зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд і водночас, не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 Конвенції як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду".
Також у рішенні Європейського суду від 18.05.2004 по справі "Продан проти Молдови" суд наголосив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантований Європейською конвенцією з прав людини, буде ілюзією, якщо правова система держав, які ратифікували Конвенцію, дозволятиме остаточному, обов'язковому судовому рішенню залишатися невиконаним, завдаючи шкоди одній зі сторін.
Таким чином, суд, будучи органом правосуддя, повинен врахувати потенційні ризики можливості невиконання рішення суду та гарантувати відновлення порушених прав позивача в разі задоволення позову та виконання постановленого рішення.
Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог.
Тобто забезпечення позову - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача. Метою забезпечення позову, є вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Отже, саме вжиття судом заходів забезпечення позову сприяє гарантуванню відновлення порушених прав позивача в разі задоволення позову та виконання постановленого рішення, що повністю відповідає вимогам Європейського суду зазначеним вище.
Умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може унеможливити або утруднити виконання рішення по суті позовних вимог.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду № 621/1905/16-ц від 1109.2019 встановлено, що Відповідно частини другої статті 369 ЦК України розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Статтею 63 СК України також передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згідно з статтею 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Статтею 68 СК України передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України. Частиною третьої статті 368 ЦК України також передбачена необхідність такої згоди.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд врахував висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18) зроблено висновок, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника».
Суд, врахувавши викладені обставини та характер правовідносин, які склалися між сторонами, дійшов висновку, що забезпеченням даного позову в частині відповідачам не буде спричинено жодних збитків.
У вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.
Метою вжиття заходів щодо забезпечення позову є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду у випадку задоволення позову.
Також судом враховано, що ухвалою від 19.03.2020 накладно арешт на нежитлову будівлю літ. «А-2» заг. пл. 1713,4 кв.м. по АДРЕСА_1 , нежитлову будівлю літ, «А-2» заг, пл. 1461,5 кв.м. по АДРЕСА_2 , вбудоване нежитлове приміщення на 1-му поверсі 5-ти поверхового будинку заг. пл. 1918,1 кв.м. по АДРЕСА_3 , комплекс нежитлових будівель літ. «А-1» заг. пл. 128,1 кв.м,, літ. «Б» заг. пл. 44,4 кв.м., літ. «В» заг. пл, 174,3 кв.м,, літ. «Г» заг. пл. 1253,0 кв.м., літ. «Д» заг. пл. 1040,3 кв.м., літ. «Ж» заг. пл. 19,4 кв.м. по АДРЕСА_4 .
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
При здійсненні судочинства суди зобов'язані застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (ратифікована Україною) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини").
Так, стаття 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод констатує право будь-якої особи на безперешкодне розпорядження своїм майном. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном (у тому числі щодо права розпорядження майном) повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи.
Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини (рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Європейський суд з прав людини констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
У вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням, зокрема, запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо).
Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів. Обмеження можливості господарюючого суб'єкта користуватися та розпоряджатися власним майном іноді призводить до незворотних наслідків.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Таким чином, спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач); вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном має бути застосовано принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає у тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині першій статті 317 ЦК України, у тому числі й право володіння.
Відповідно до п. 2 ст. 2 ЗУ "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень" обмеження речових прав на нерухоме майно (обтяження нерухомого майна) - обмеження або заборона розпорядження нерухомим майном, установлена відповідно до правочину (договору), закону або актів органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб, прийнятих у межах повноважень, визначених законом.
Згідно п. 6 ч. 1 ст. 24 ЗУ "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень" підставою для відмови у державній реєстрації прав є наявні зареєстровані обтяження на нерухоме майно.
Враховуючи, що ухвала Зміївського районного суду Харківської області від 19.03.2020 виконана 30.04.2020, про що приватним виконавцем виконавчого округу Харківської області Ярмоленко О.В. винесено постанову про закінчення виконавчого провадження, то вказані заходи забезпечення позову у виді обтяження на спірне нерухоме майно продовжують діяти.
Однак, не вдаючись до звуження змісту п. 17 Положення "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12 2015 № 1127, суд дійшов висновку про часткове задволення заяви про вжиття заходів забезпечення позову.
Керуючись ст. 149-153 ЦПК, суд,-
Заяву представника заявника ОСОБА_1 - адвоката Мазепи Геннадія Борисовича про вжиття заходів забезпечення позову- задовольнити частково.
Заборонити органам та суб'єктам, які здійснюють повноваження у сфері державної реєстрації прав, вчиняти будь-які дії по відчуженю, зміні власника щодо наступного нерухомого майна, а саме: 1/2 частки нежитлової будівлі літ. "А-2" заг. пл. 1713,4 кв.м. по АДРЕСА_1 , 1/2 частки нежитлової будівлі літ, «А-2» заг, пл. 1461,5 кв.м. по АДРЕСА_2 , 1/2 частки вбудованого нежитлового приміщення на 1-му поверсі 5-ти поверхового будинку заг. пл. 1918,1 кв.м. по АДРЕСА_3 , 1/2 частки комплексу нежитлових будівель літ. «А-1» заг. пл. 128,1 кв.м,, літ. «Б» заг. пл. 44,4 кв.м., літ. «В» заг. пл, 174,3 кв.м,, літ. «Г» заг. пл. 1253,0 кв.м., літ. «Д» заг. пл. 1040,3 кв.м., літ. «Ж» заг. пл. 19,4 кв.м. по АДРЕСА_4 .
Копію ухвали суду направити для негайного виконання органам та суб'єктам, які здійснюють повноваження у сфері державної реєстрації прав.
Учасники справи, а також особи, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвалу повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Харківського апеляційного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її складання.
Повний текст ухвали складено 11.08.2020.
Ухвала підлягає негайному виконанню з дня її постановлення незалежно від її оскарження і відкриття виконавчого провадження у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання.
Суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи.
Копію ухвали направити представнику заявника ОСОБА_12 , а після її виконання - іншим учасникам справи.
Суддя -