Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/8197/2020
04 серпня 2020року місто Київ
справа №372/2635/16-ц
Київський апеляційний судв складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.
суддів: Ратнікової В.М., Пікуль А.А.
за участю секретаря судового засідання - Савлук І.М.
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 25 лютого 2020 року, ухвалене під головуванням судді Потабенко Л.В., повний текст рішення складено 06 березня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа: ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та відшкодування збитків, -
У вересні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , серії НАК №853201 , реєстраційний №5891 від 27 грудня 2014 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .
В обґрунтування вимог посилався на те, що 19 червня 1995 року його колишня дружина ОСОБА_4 отримала у Григорівській сільській раді села Григорівка Обухівського району Київської області свідоцтво про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 .
Вказував, що ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 31 серпня 1995 року затверджена мирова угода, згідно якої він та відповідач ОСОБА_4 в добровільному порядку розділили їх спільний будинок.
Зазначав, що відповідач ОСОБА_4 зобов'язалась зареєструвати будинок відповідно до мирової угоди, проте таких дій не вчинила.
Позивач вважає, що йому належить 1/2 частина спірного будинку, оскільки у 2006 році він отримав відповідну довідку Григорівської сільської ради Обухівського району Київської області.
Посилався на те, що в кінці серпня 2016 року їх спільний з відповідачем ОСОБА_4 син - ОСОБА_5 повідомив йому про те, що відповідач 27 грудня 2014 року на підставі договору купівлі-продажу продала їх спільний будинок громадянину ОСОБА_1 , який має намір виселити попередніх власників та відчужити це майно.
Вказував, що відповідач ОСОБА_4 ввела в оману нотаріуса, можливо і покупця ОСОБА_1 та незаконно продала належну йому частину житлового будинку без його відома.
Зазначав, що разом з житловим будинком, відповідач продала і земельну ділянку площею 0,25 га для будівництва та обслуговування цього будинку.
Вважає, що договір купівлі-продажу будинку є незаконним, тому що відповідачі заволоділи його нерухомим майном, а саме 1/2 частиною відчуженого житлового будинку та земельної ділянки для обслуговування його частини будинку.
У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_4 , в якому просив:
визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений між ним та ОСОБА_4 27 грудня 2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Мельник М.В. та зареєстрований в реєстрі за №5892;
стягнути з ОСОБА_4 на його користь збитки в розмірі 298000 грн.;
стягнути з ОСОБА_4 на його користь судовий збір в розмірі 3748,40 грн. та судові витрати на правничу допомогу в розмірі 18500 грн.
В обґрунтування вимог посилався на те, що 27 грудня 2014 року між ним та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Мельник М.В. та зареєстрований в реєстрі за №5892.
Вказаний правочин позивач вважає недійсним, оскільки його було вчинено під впливом обману, а саме відповідачем ОСОБА_4 при укладенні договору купівлі-продажу було вказано, що відчужуваний будинок не є спільною сумісною власністю та є її особистою приватною власністю (пункт 16 договору купівлі-продажу).
Однак, як стало відомо позивачу в подальшому, спірний житловий будинок перебуває в спільній частковій власності відповідача та третьої особи.
Зазначав, що враховуючи, що житловий будинок за оспорюваним договором купівлі-продажу було придбано за 149000 грн., то відповідач ОСОБА_4 відповідно до ст.230 ЦК України повинна відшкодувати йому збитки в розмірі 298000 гривень.
Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 19 грудня 2019 року вказані позовні заяви були об'єднанні в одне провадження.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 25 лютого 2020 року позов ОСОБА_3 задоволено.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , серії НАК №853201 , реєстраційний №5891 від 27 грудня 2014 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 .
В порядку реституції стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 149000 грн. за купівлю будинку АДРЕСА_1 .
В порядку реституції зобов'язано ОСОБА_1 повернути у власність ОСОБА_4 будинок АДРЕСА_1 .
Стягнутоз ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 понесений судовий збір в розмірі 745,00 грн.
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального права, неправильне з'ясування обставин справи та невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити повністю, а позов ОСОБА_1 задовольнити повністю.
В обґрунтування вимог посилався на те, що під час укладення спірного договору купівлі-продажу житлового будинку 27 грудня 2014 року, відповідачу ОСОБА_4 , достеменно було відомо, що будинок АДРЕСА_1 перебуває в спільній частковій власності з ОСОБА_3 , оскільки в серпні 1995 року між нею та ОСОБА_3 було укладено мирову угоду в цивільній справі по поділ житлового будинку, яка була затверджена судом.
Вказував, що відповідач ОСОБА_4 при укладення договору купівлі-продажу будинку свідомо ввела в оману позивача ОСОБА_1 , що підтверджується зокрема самим спірним договором купівлі-продажу в якому відповідач зазначила, що відчужуваний житловий будинок не є спільною сумісною власністю та є її особистою приватною власністю, оскільки на момент продажу вона не була одружена, і осіб, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на відчужуваний житловий будинок не має.
Зазначав, що про ухвалу Обухівського районного суду від 31 серпня 1995 року ОСОБА_1 дізнався лише після звернення ОСОБА_3 до суду з позовом про визнання недійним договору купівлі-продажу будинку.
Посилався на те, що зважаючи на те, що житловий будинок за оспорюваним договором купівлі-продажу було придбано за 149000 грн., то відповідач відповідно до ст.230 ЦК України повинна відшкодувати позивачу збитки в розмірі 298000 грн.
Відзиву на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшло.
В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити з вказаних підстав.
ОСОБА_4 та ОСОБА_3 у судове засідання не з'явилися про день, час та місце розгляду справи були належним чином повідомлені.
Колегія суддів вважає за можливе розглядати справу у їх відсутність на підставі ч.2 ст.372 ЦПК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Частиною 1 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив з того, що оскільки договір купівлі-продажу житлового будинку був укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 без згоди ОСОБА_3 , який є співвласником спірного житлового будинку, а відтак оспорюваний договір відповідно до вимог статей 203, 205, 215 ЦК України має бути визнаний недійсним.
При цьому судом першої інстанції для захисту майнових та житлових прав була застосована реституція.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 31 серпня 1995 рокуу справі №2-521-95 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про розподіл будинку та господарських будівель затверджено мирову угоду, згідно якої ОСОБА_3 виділено в спірному будинку за адресою:АДРЕСА_1 кімнати 1-4 площею 7,9 кв.м,1-5 площею 23,4 кв.м та 1/2 частину сарая Б, ОСОБА_4 виділено веранду 1-1 площею 14 кв.м, кімнати 1-2 площею 14 кв.м, 1-3 площею 7,9 кв.м, кухню площею 8,5 кв.м, кочегарку площею 12,6 кв.м, а також подвірні забудови - 1/2 частину сарая Б, погріб В, сарай Д. Туалет та колодязь залишено у спільному користуванні.
Вказана ухвала набрала законної сили та є чинною.
Згідно з довідкою Григорівської сільської ради Обухівського району Київської області від 27 лютого 2006 року №621 ОСОБА_3 належить 1/2 частина житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , за цією адресою він і прописаний.
Відповідно до архівної довідки КП КОР «Західне БТІ» №1000 від 07 грудня 2016 року, станом на 29 грудня 2012 року право власності на цілий житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_4 згідно свідоцтва про право власності виданого, 19 червня 1995 року на підставі рішення Григорівської сільської ради №5 від 21 квітня 1993 року. Записано 19 червня 1995 року в реєстрову книгу АДРЕСА_3 .
Також у архівній довідці зазначено, що у матеріалах технічної документації знаходиться копія ухвали Обухівського районного суду Київської області від 31 серпня 1995 року у справі №2-521-95, якою затверджено мирову угоду між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
З матеріалів справи вбачається, що 27 грудня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Мельник М.В., зареєстрований в реєстрі за №5892.
Відповідно до умов договору, ОСОБА_4 продала у власність, а ОСОБА_1 купив у власність житловий будинок АДРЕСА_1 .
Документом, що підтверджувало право власності продавця на зазначений житловий будинок, було свідоцтво про право власності на житловий будинок б/н видане Григорівською сільською радою Обухівського району Київської області 19 червня 1995 року.
Згідно з п.3 вказаного договору житловий будинок був відчужений за 149000 грн.
У пункті 6 договору купівлі-продажу зазначено, що продавець свідчить, що:
житловий будинок розташований на земельній ділянці площею 0,2500га, кадастровий номер 3223182003:03:001:0035, яка відчужується разом з ним;
внаслідок продажу будинку не буде порушено права та інтереси інших осіб.
Відповідно до технічного паспорта на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , який виготовлено 31 липня 2007 року, власниками цього нерухомого майна є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_3 посилався на те, що договір купівлі-продажу будинку слід визнати недійсним, оскільки відповідачі заволоділи його нерухомим майном, а саме 1/2 частиною відчуженого житлового будинку та земельної ділянки для обслуговування його частини будинку.
Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.
За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.
Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
Згідно з ч.ч.1, 2, 4 ст.369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном, є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.
Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
З огляду на викладене вище, відсутність згоди іншого зі співвласників на укладення договору цінного майна позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників право оспорити договір з підстав його недійсності.
Як вбачається з матеріалів справи, спірне майно розподілено в натурі, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 виділено конкретні приміщення у спірному житловому будинку, тому вони є співвласниками спірного будинку, однак частки не визначено.
З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_3 не надавав ОСОБА_4 нотаріально засвідченої згоди та/або довіреності, на відчуження спірного будинку співвласником якого він є.
Зазначена обставина підтверджується і пунктом 16 договору купівлі-продажу житлового будинку від 27 грудня 2014 року, з якого вбачається, що ОСОБА_4 при укладенні спірного правочину вказала що даний будинок є її особистою приватною власністю.
Отже ОСОБА_4 не мала права відчужувати будинок як цілий об'єкт нерухомості.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки договір купівлі-продажу житлового будинку був укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 без згоди ОСОБА_3 , який є співвласником житлового будинку, то оспорюваний договір відповідно до вимог статей 203, 205, 215 ЦК України має бути визнаний недійсним.
Правові наслідки недійсності правочину встановлені ст.216 ЦК України.
Згідно з вимогами частини першої ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Аналіз частини першої статті 216 ЦК України свідчить про те, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, що в свою чергу полягає у поверненні кожної із сторін правочину другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування - реституція.
Виходячи зі змісту реституції в зобов'язально-правових відносинах захисту права власності, її метою є поновлення того майнового становища сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину. Ставлячи за мету поновлення майнового становища сторін, реституція покликана виконувати, насамперед, правовідновлювальну функцію. Вона як один із засобів захисту права власностінастає за порушення права власності іншої особи, що спричиняє негативні наслідки майнового характеру, аналогічно наслідкам недійсного правочину. Відновлювальний характер порушеного становища обох явищ, обумовлює необхідність визначити, чи належить реституція до мір цивільно-правової відповідальності, а якщо ні - визначити її місце в системі правоохоронних відносин власності. Незважаючи на однакову мету, яку покликані виконувати реституція та цивільно-правова відповідальність, вони є зовсім різними юридичними явищами. Реституція є найбільш прийнятним засобом захисту права власності за недійсним правочином, який відповідає і приватноправовим засадам, і справедливості.
Отже, суд першої інстанції для захисту майнових та житлових прав вірно застосував реституцію.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що відсутні правові підстави для визнання оспорюваного договору недійсним відповідно до ст.230 ЦК України.
Проте, колегія суддів не погоджується з таким висновокм суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач ОСОБА_1 вказував на те, що договір купівлі-продажу житлового будинку слід визнати недійсним, оскільки ОСОБА_4 під час вчинення даного правочину свідомо ввела його в оману, а саме відповідачем при укладенні договору купівлі-продажу було вказано, що відчужуваний будинок не є спільною сумісною власністю та є її особистою приватною власністю (пункт 16 договору купівлі-продажу). Однак, як стало відомо позивачу в подальшому, спірний житловий будинок перебуває в спільній частковій власності відповідача та третьої особи.
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною першою статті 229 ЦК України визначено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Згідно з частиною першою статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
У п.20 Постанови Пленуму Верховного суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» надано роз'яснення, що правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Згідно з ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
У п.16 договору купівлі-продажу житлового будинку зазначено, що цей договір вчиняється за ствердженням продавця про те, що відчужуваний житловий будинок не є спільною сумісною власністю та є її особистою приватною власністю, оскільки на момент набуття вона не була одружена, і осіб, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на відчужуваний житловий будинок, у тому числі й відповідно до статей 65, 74 СК України, немає. Зміст цієї заяви доведено до відома покупця. Заява зберігається у справах ОСОБА_6 М .В. , приватного нотаріуса Обухівського районного нотаріального округу.
Таким чином, ОСОБА_4 при укладені договору купівлі-продажу будинку в присутності нотаріуса запевнила ОСОБА_1 в тому що відчужуваний будинок перебуває у її особистій приватній власності (що є істотною умовою правочину), про що написала заяву посвідчену нотаріально.
При цьому, під час укладення спірного договору купівлі-продажу житлового будинку від 27 грудня 2014 року, відповідачу ОСОБА_4 , достеменно було відомо, що будинок АДРЕСА_1 перебуває в спільній частковій власності з ОСОБА_3 , оскільки в серпні 1995 року між нею та ОСОБА_3 було укладено мирову угоду в цивільній справі по поділ житлового будинку, яка була затверджена судом.
Колегія суддів приходить до висновку, що відповідач, ОСОБА_4 під час укладення договору свідомо ввела в оману позивача ОСОБА_1 щодо обставин, які мають істотне значення, а саме щодо перебування будинку у спільній частковій власності її та ОСОБА_3 , що підтверджується зокрема самим спірним договором купівлі- продажу, ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 31 серпня 1995 року у справі №2-521-95, довідкою Григорівської сільської ради Обухівського району Київської області від 27 лютого 2006 року №621, технічним паспортом на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , який виготовлено 31 липня 2007 року.
А відтак, встановивши наявність обставин, які б давали підстави для висновку про укладення правочину під впливом обману, колегія суддів вважає, що слід визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений 27 грудня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , як вчинений під впливом обману.
Також ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом, посилаючись на ч.2 ст.230 ЦК України просив стягнути з ОСОБА_4 на його користь збитки в розмірі 298000 грн.
Відповідно до частини 2 статті 230 ЦК України сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.
Разом з тим, загальним наслідком визнання недійсним правочину, укладеного внаслідок обману, є двостороння реституція, яка здійснюється за правилами статті 216 ЦК України.
Додаткові майнові наслідки передбачені частиною 2 статті 230 ЦК України, в силу якої потерпілому відшкодовуються збитки в подвійному розмірі та моральна шкода, що завдані у зв'язку із вчиненням правочину під впливом обману.
Частиною 2 статті 22 ЦК України передбачено, що збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Разом з тим, ОСОБА_1 не обґрунтував в чому поляють збитки та всупереч вимогам ст.81 ЦПК України не надав доказів на їх підтвердження.
Отже, колегія суддів приходить до висновку, що відсутні правові підстави для стягнення з відповідача ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 збитків у розмірі 298000 грн. згідно з ч.2 ст.230 ЦК України, а відтак вказані вимоги задоволенню не підлягають.
На наведене вище суд першої інстанції уваги не звернув.
За таких обставин, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та відшкодування збитків підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового про часткове задоволення вказаних вимог.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.
Згідно з ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 , звертаючись до суду з даним позовом поніс витрати на:
судовий збір за подання позовної заяви за немайнову вимогу у розмірі 768,40 та майнову вимогу у розмірі 2980 грн.;
судовий збір за подання апеляційної скарги на рішення суду у розмірі 6740,10 грн.;
Також ОСОБА_1 просив стягнути витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 18500грн.
Згідно з ч.ч.2-4 ст.137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до ч.8 ст.141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Статтею 29 Закону України «Про адвокатуру» визначено, що дія договору про надання правової допомоги припиняється його належним виконанням. Договір про надання правової допомоги може бути достроково припинений за взаємною згодою сторін або розірваний на вимогу однієї із сторін на умовах, передбачених договором. При цьому клієнт зобов'язаний оплатити адвокату (адвокатському бюро, адвокатському об'єднанню) гонорар (винагороду) за всю роботу, що була виконана чи підготовлена до виконання, а адвокат (адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язаний (зобов'язане) повідомити клієнта про можливі наслідки та ризики, пов'язані з достроковим припиненням (розірванням) договору.
Згідно з ст.30 вказаного Закону гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу та їх відшкодування позивачем надано:
попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, в якому зазначено, що вартість складання позовної заяви про визнання недійсним договору купівлі-продажу та відшкодування збитків, а також додаткових документів становить 13500 грн., орієнтовна кількість судових засідань, вартість 1000 грн./засідання - 5 судових засідань - 5000 грн.;
меморіальний ордер від 11 березня 2019 року, згідно якого ОСОБА_1 сплатив за адвокатські послуги 13500 грн.
Інших доказів оплати витрат на професійну правничу допомогу ОСОБА_1 надано не було.
Відповідачем ОСОБА_4 не було зазначено, що заявлена позивачем сума витрат на правничу допомогу є неспівмірною із складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, або обсягом наданих адвокатом послуг. Також відповідач не заявила клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:
1) у разі задоволення позову - на відповідача;
2) у разі відмови в позові - на позивача;
3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 , а відтак відповідно до ст.141 ЦПК України з відповідача ОСОБА_4 на користь позивача необхідно стягнути 8671 грн. судових витрат пропорційно розміру задоволених вимог.
Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 376, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задовольнити частково.
Рішення Обухівського районного суду Київської області від 25 лютого 2020 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа: ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та відшкодування збитків скасувати та ухвалити в цій частині нове.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа: ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та відшкодування збитків - задовольнити частково.
Визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений 27 грудня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Мельник Мариною Володимирівною та зареєстрований в реєстрі за №5892, як вчинений під впливом обману.
В решті позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
Стягнути з ОСОБА_4 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 судові витрати у розмірі 8671 грн.
В решті рішення суду залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 07 серпня 2020 року.
Головуючий:
Судді: